Поняття і сутність міметичного мистецтва

Такий підхід бере свій початок з античної Греції. Мімезис (з грец. наслідування, відтворення) як основний принцип діяльності художника – це естетична концепція, розроблена Арістотелем, що розвинулася в естетиці Відродження та Нового часу, а також у теорії реалістичного мистецтва.

Вона включає і адекватне відображення дійсності (зображення речей такими, "як вони були і є"), і діяльність творчої уяви (зображення їх такими, "як про них кажуть та думають"), та ідеалізацію дійсності (зображення речей такими, "якими вони повинні бути"). Згідно з цим ученням, завдання художника полягає в умінні побачити прекрасне, "закладене" в основі навколишнього світу, і відтворити його у своїх роботах.

Західноєвропейська історія мистецтва, починаючи з Нового часу, розгорталась у напрямі дедалі точнішого відтворення життя: художники кожної нової епохи прагнули щораз переконливіше творити ілюзію видимого світу. Вони винайшли спосіб передавати об'ємну форму на площині; з'ясували, як зобразити предмети так, щоб вони викликали враження розташування на різній віддалі від глядача; ретельно дослідили анатомію людського тіла; вивчили закономірності його будови та руху; розкрили закони фізичного і психологічного сприйняття кольорів; навіть експериментували з різними технічними пристроями, щоб досягти максимально реалістичного зображення, переконливої ілюзії світу – двійника реальності, прекраснішого й досконалішого за саму реальність, що відкривається нам на картині. Отож, історію мистецтва, починаючи від Нового часу, можна розглядати як процес щораз досконалішої, точнішої репрезентації видимої дійсності.

Становлення міметичного мистецтва в Україні

Стосовно генезису українського мистецтва слід зазначити, що його шлях відрізнявся від західноєвропейського, але був із ним тісно пов'язаний. Засвоївши у період Середньовіччя візантійську культуру з її знаково-символічною концепцією художнього образу; Русь-Україна творчо її інтерпретувала та розвивала. Естетика візантійського іконопису на наших теренах отримала самобутні й неповторні риси, завдяки симбіозу з місцевими традиціями виробила власні стилістичні риси, розвинулась у місцеві школи. Ключовою залишалася ідея, що ікона не безпосередньо репрезентує образ як ренесансна картина, де зображення тотожне оригіналові (мімезис), а опосередковано, символічно вказує на трансцендентний (не даний нам у досвіді) образ, світ духовного, який ми можемо осягнути (але не пізнати) лише через віру й молитву. Тому- то зображення на українських іконах аж до XVII століття, як і на візантійських, не відповідали видимому образу світу. Непропорційні фігури, неприродні кольори, площинність, схематизація підкреслювали нетотожність з образами Святого Письма, але символічно вказували на них.

Із занепадом Візантії у XV столітті послаблюється і її культурний вплив. Для Русі-України візантійська епоха закінчилася поділом земель між сильнішими сусідами, що утвердило у її культурній та релігійній сфері характер містка між Сходом і Заходом. Вочевидь характеристика української культури як діалогу між Сходом і Заходом якнайточніше виражає її сутність. У мистецтві посилюються західні впливи міметичної концепції – в іконі поступово починають з'являтися риси, властиві західноєвропейській картині – спроби передати об'єм і перспективу, індивідуалізація образів, прагнення виразити емоційний стан, пропорційність зображень, анатомічно збудовані тіла, елементи тогочасного народного побуту в біблійних сюжетах. У західноєвропейській культурі у період Ренесансу відбувається секуляризація культури (розділення світського і релігійного елементів), і картину, засновану на принципі мімезису, можна вважати однією з її ознак та наслідків. В Україні-Русі секуляризація відбувається зі значним запізненням і значно меншою мірою, але міметичний принцип стає складовою релігійного мистецтва. Наслідування принципу мімезису сприяло появі в українському мистецтві світського малярства.

Таким чином, схематично розвиток українського візуального мистецтва також можна зобразити як рух до щораз точнішого відтворення дійсності, але слід пам'ятати про історичні особливості нашої культури і про те, що аналогічні до західних зміни відбувались у нас із певним часовим запізненням.