Історія становлення консультативної психології

На початку XXI ст. консультативна психологія набирає обертів у своєму розвитку і викристалізовується у самостійну галузь знань, стаючи в один ряд з такими визнаними науками як медична психологія, психіатрія, психотерапія. Загальною метою всіх цих галузей знань є надання професійної допомоги людині. Звичайно, що предмет і цілі, які є специфічними для кожної науки, не збігаються. Проте кожна з них змотивована на підтримку фізичного чи психологічного здоров'я особистості, у якої виникають проблеми.

Становлення психологічної професії розпочалося ще в античний період у загальній системі розвитку філософських та гуманітарних наук. Теоретичний аналіз появи запитів на професію психолога, який був здійснений Є.О. Клімовим, показав, що, як до нашої ери, так і весь наступний період нової ери, причому до кінця XVII ст., у будь-якому суспільстві існували люди як носії власне психологічних послуг: гадалки, знахарі, віщуни, шамани, провісники та ін. Всі вони були затребувані членами суспільства, оскільки люди завжди бажають прогнозування, роз'яснення, тлумачення чогось важливого або виходу зі складних ситуацій в їхньому повсякденному житті. Інформування, поради, навчання, прямий чи непрямий вплив, переадаптування, розвиток – це ті форми допомоги, в ряду яких первісно зароджувалися елементи психологічної підтримки, зокрема, й психотерапевтичний вплив і психологічне консультування. Хоча такі послуги й були необхідними для людей, все ж у певні історичні періоди (період існування інквізиції з ХІП до XVII ст.) вони були заборонені та мали ореол таїни, а особи, які вміли передбачати, змінювати "долю", віщувати сприймалися як володарі сакральних знань, що мають незвичні здібності. Інквізиція досить часто їх страчувала, а люди їх одночасно і боялися, і розраховували на їх підтримку.

Багато віків лише релігійна (сповідь), медична (лікування) та педагогічна (навчання, просвіта, виховання) практики були відкритими формами діяльності, через які підспудно здійснювалася психологічна допомога людині. І лише в середині XIX ст., коли німецький психолог В. Вундт відкрив першу експериментальну лабораторію психології і висунув концепцію "аналітичної інтроспекції", виникла можливість відокремлення психології від філософії, що з часом визначило статус першої як самостійної науки. Разом з тим система практичних методів і прийомів, спрямованих на установлення адаптивної рівноваги, набуття людиною душевного комфорту, позбавлення психологічних проблем, залишалась у межах медицини, зокрема психіатрії.

Визначаючи місце консультативної психології в системі терапевтичних знань, М.А. Гуліна показала, що психіатри спочатку обмежувалися лише досягненням лікувального ефекту, не беручи до уваги психологічний зміст проблеми пацієнта. Проте вже на початку XIX ст. почала формуватися психотерапія, яка прагнула пояснити певні психологічні механізми впливу на людину (наприклад, вплив гіпнозу) та розширювала сферу їх застосування. Саме використання суто психологічних методів у взаємодіях з пацієнтом стало новою щаблиною щодо лікування психологічних проблем, і психотерапія почала претендувати на самостійний статус у медицині. Підставою для самостійності психотерапії стало ще й виявлення психогенного характеру ряду захворювань людини, дослідження зв'язків між тілесними та душевними явищами, а також накопичення арсеналу психологічних методів і прийомів впливу на людину.

О.Є. Сапогова відзначила, що саме поява немедичної психотерапії стала поштовхом до формування перших психотерапевтичних і психологічних шкіл, і в першу чергу психоаналізу. Представники психоаналітичного напряму (З. Фрейд, А. Адлер, К. Хорні, К.Г. Юнг та ін.) виявили, що психологічні чинники (неусвідомлені комплекси, невирішені конфлікти, витіснені потяги тощо) цілого ряду захворювань досить часто перебувають за межами медицини і вони не можуть бути нівельовані суто медичними засобами. Психоаналітики довели, що подібні психологічні явища непатологічні, а притаманні тією чи іншою мірою всім людям. Застосування методів психоаналізу значно розширило предмет психотерапії, пов'язавши цю галузь із галуззю міжособистісних взаємодій, індивідуально-типологічними відмінностями людини, її індивідуальним досвідом, морально- етичними ситуаціями тощо. На цій основі для психотерапії почали відкриватися нові горизонти, і спеціалісти були спрямовані у взаємодіях з клієнтом не лише на лікування його хвороби, але й на вирішення психологічних проблем у його життєвому та особистісному просторі.

На зазначеній вище основі виникла парадоксальна ситуація паралельного існування двох психотерапій: медичної (клінічно орієнтованої), функції якої вирішували спеціалісти з медичною освітою, і психологічної (особистісно орієнтованої), функціональні обов'язки надання допомоги людині за якою покладали на себе професіональні психологи. Така ситуація до цього часу викликає дискусії про те, чи може психолог займатися психотерапією, чи є психотерапія сферою медицини чи психології, де і як необхідно готувати психологів-консультантів та психотерапевтів- консультантів, чи необхідна медична освіта для вказаної категорії консультантів.

Наступним етапом розвитку консультативної психології стало формування наукових позицій вчених (в основному представників гуманістичної психології), які визначили відмову психологів від концепції хвороби взагалі. Як відомо, в середині минулого століття під впливом ідей клієнт-центрованої психотерапії К. Роджерсом термін "пацієнт" був замінений на значно нейтральніший термін "клієнт". У цей же період В. Франкл запропонував не боротися з душевними стражданнями, а шукати й набувати смислу страждання. Треба вказати, що подібну позицію на той час мав і С.Л. Рубінштейн, який відзначав, що у стражданні ядро особистості, через його осягнення вона формується; страждання як іспит, "експеримент" для виявлення методом заперечення цінності особистості; одночасно страждання є фактом визначення особистості – така його роль у долі людини. В цьому стислому висловлюванні сутність особистості, безперечно, пов'язана з емоційними переживаннями, а саме з пошуком їх смислу та оволодіння ними. Трохи пізніше, в 60-ті – 70-ті р.р. Н. Пезешкіан у межах розробленої ним позитивної психотерапії, почав розглядати хворобу як позитивний феномен. Позитивна психотерапія була спрямована не на усунення певних порушень (конфліктів, розладів, проблем), а на виявлення й мобілізацію існуючих у клієнта здібностей та ресурсів, на розкриття його потенціалу самодопомоги. З позиції цієї психотерапії дійсними і реальними у людини є не лише конфлікти, розлади, хвороби, але й здібності до подолання, самозцілення та зростання.

Надалі вже у 90-х роках Р. Дальке доводить, що хвороба людини виявляє її основне життєве завдання, від виконання якого вона ухиляється. Вчений намагається знайти зв'язок між симптоматикою хвороб і їх психологічними чинниками на особистісному рівні. Крок за кроком акценти почали зміщуватися від лікування патологій на випадки непатологічних особистісних відхилень, соціальної адаптації, поведінкових порушень, емоційних проблем клієнтів.

Як уже зазначалося, змістове відокремлення консультативної психології в самостійну галузь науки і практики розпочалось у 50-х роках XX ст. в США. У другій половині цього ж століття виокремлюється чотири тенденції в розвитку психотерапії та психологічного консультування, а саме:

а) змінюється ставлення психотерапевта до симптоматики клієнта – він не тільки прагне позбавити клієнта від страждань шляхом використання прийомів, які спрямовані на нівелювання симптомів, але й прагне розпізнати смисл симптомів (наприклад, метод йоготерапії, метод імерсії);
б) домінує заохочення власної активності клієнта;
в) з'являється нова рольова позиція у консультанта, на засадах якої він прагне до "рівності" психологічних позицій з клієнтом, уникає авторитарності, не прагне явно демонструвати компетентність, має стремління бути партнером в процесі життєтворення (Л. Бінсвангер);
г) змінюються внутрішньо терапевтичні взаємини, оскільки відбувається "розмивання" меж між психологічними й психотерапевтичними школами, з'являються еклектичні підходи.

Накреслені вище тенденції більшою мірою почали привертати увагу клієнтів, ніж моделі клінічно орієнтованого характеру. І вже наприкінці 70-х років минулого століття в повсякденному культурному просторі американського та європейського суспільств досить важливою фігурою у сфері як соціальних, так і психологічних послуг стає психолог-консультант.

У 80-х – 90-х р.р. з'являються різноманітні теорії та концепції, а також узагальнені моделі консультування, що підсилюють не лише роль клієнта у взаємодії, але й пропонують нові пояснення (наприклад, позитивна інтерпретація за Н. Пезешкіаном) психологічних проблем клієнта. Спостерігається інтенсифікація в розвитку наукової літератури з питань консультативної теорії і практики, узагальнюються й систематизуються моделі консультативної діяльності, з'являються перші підручники з консультування, проводяться наукові конференції, викристалізовуються найбільш важливі школи консультування і психотерапії (психоаналітичні, когнітивно-біхевіоральні, гуманістичні), створюються інтегративні теорії (психосинтез, трансактний аналіз, когнітивно-анапітична терапія), закріплюється термінологія професіонального дискурсу спеціалістів у межах консультативної психології.

Досягнення російської та вітчизняної науки у сфері консультативної діяльності до сьогодні залишаються досить скромними. Як відмічає О.Є. Сапогова, таке "відставання" зумовлено багатьма причинами, серед яких треба вказати такі:

1) матеріалістично орієнтована психологія витісняла ідеї впливу на свідомість, безсвідоме та аналіз семантики внутрішнього світу людини;
2) на початку і в середині XX ст. в СРСР були досить сильними традиції медичної психотерапії (В.М. Бехтерев, С.С. Корсаков), яка перебувала в компетенції тільки лікарів;
3) практична психологія, яка виокремилася у 20-х – 30-х р.р. цього ж століття, реалізувала методи психодіагностики, корекції, терапії і консультування, однак була заборонена загальновідомою постановою в 1936 р.;
4) державна ідеологія була орієнтована на побудову "єдиної спільноти – радянського народу" і практично ігнорувала неповторність, унікальність кожної окремої особистості. Неувага до окремої особистості, до приватного життя людини не створила підґрунтя для культурного ставлення до неї, не мотивувала запитів на консультативну допомогу, що призвело до відкидання людиною можливості мати психологічні проблеми, тим більше вирішувати їх за допомогою спеціаліста.

Ситуація почала змінюватися в країнах СНГ наприкінці 80-х – 90-х р.р. XX ст. Це було пов'язано з розповсюдженням зарубіжного досвіду з питань психодіагностики, психотерапії та консультування. В цей період з'являються наукові праці (Г.С. Абрамова, Ю.Е. Альошина, Г.В. Бурменська, О.А. Карабанова, О.Г. Лідере, В.Ю. Меновщиков, Т.О. Флоренська, О.В. Хухлаєва та ін.), присвячені психологічному консультуванню, що були зорієнтовані на вітчизняного консультанта і вітчизняного клієнта.

Наприкінці 90-х років XX ст. у російській та українській психології склалася ситуація, за якою можна виокремити два простори професіонального становлення спеціаліста психолога:

а) практична психологія як прикладна галузь, точніше професіональна діяльність, яка пов'язана із застосуванням психологічних знань до різних сфер людської діяльності та життєтворення, там, де вони є затребуваними;
б) психологічна практика як безпосередня допомога чи підтримка людини в процесі вирішення нею складних проблемних ситуацій, які з'являються в контексті її соціального чи особистісного життєіснування.

У першому просторі професіонального становлення спеціаліста-психолога він діє за замовленням певних інституцій, соціальних сфер, конкретних відомств і т. п. В цьому випадку психолог має структурувати власну професіональну діяльність (шкільний психолог, сімейний психолог-консультант, психолог-консультант у сфері бізнесу, політичний психолог, соціальний психолог тощо) у відповідності зі статутом, законами і правилами того соціального замовника, який спрямований на його психологічні послуги. Однак, як показав аналіз професійної діяльності спеціалістів-психологів (консультантів, соціальних психологів, психотерапевтів та ін.), який здійснили в науці вчені (М.Р. Бітянова, С.В. Васьківська, І.В. Дубровіна, В.Е. Пахальян, Т.М. Титаренко та ін.), що стоять у витоків організації та проведення психологічної допомоги (консультування, корекції, профілактики, психотерапії), в цьому просторі існує багато суперечностей і поки що не вирішених питань. Наприклад, М.Р. Бітянова, аналізуючи труднощі взаємодій шкільного психолога та інших педагогів загальноосвітніх шкіл, показала, що запровадження діяльності у шкільних умовах спеціаліста- психолога, орієнтованого на вільний особистісний розвиток дитини чи дорослого, первісно було поставлено в об'єктивне протиріччя до мети і завдань загальноосвітньої виховної системи, яка націлена на втілення морально-етичних суспільних зразків, по суті у протиріччя з тими, хто має реалізувати ці завдання у навчально-виховному просторі різного роду освітніх закладів. Невеликий історичний екскурс виявив проблеми і в інших сферах взаємодій психолога з оточуючими. Зокрема, І.В. Дубровіна, проаналізувавши професіональну діяльність психологів-консультантів у різних сферах діяльності, вивела недоліки в підготовці цих професіоналів, у котрих були домінантними такі властивості як "низький рівень культурної продуктивності", "професіональний снобізм" та "нездатність емпатійно розуміти, приймати і визнавати особистість".

У другому просторі професіонального ставлення спеціаліста- психолога він самостійно формулює мету, завдання та відшліфовує цінності своєї професіональної діяльності, реалізуючи їх у професіональних взаємодіях, і несе відповідальність за ефективність своєї роботи. Ф.Є. Василюк відмічає, що за таких умов змінюється ставлення психолога до людей, яким він надає послуги, до самого себе та до спеціалістів іншого профілю, і, головне, піднімається на значно вищий рівень, стиль і тип його професіонального бачення клієнта та реальності.

Ще одна проблема, що визначається в історичному розрізі кінця минулого століття, якої торкаються в своїх роботах О.Г. Бельсъка, О.Ф. Бондаренко, С.В. Васьківська, І.В. Дубровіна, В.Е. Пахальян, це проблема популяризації для багатьох верств населення психологічних знань. На жаль, наявність психологічних знань, які сьогодні є у багатьох, – не є психологічною культурою. За позицією зазначених вчених, психологічна культура – це психологічні знання, які "запліднені" загальнолюдськими гуманістичними цінностями. Сьогодні в суспільстві, у запитах клієнтів більшою мірою затребувані психологічні знання, а не культура. Така ситуація створює сприятливе підгрунтя для різнобічних маніпуляцій свідомістю людей. Великої популярності також набули методики, техніки, тести та тренінги, які спрямовані на управління людським мисленням та поведінкою, що за своєю сутністю не відповідає істинним, гуманним цілям професії психолога.

Треба вказати, що враховуючи всі проблеми, які існували в межах надання психологічної допомоги людині, психологи крок за кроком просувалися до нових звершень у цій галузі знань.

Підгрунтям до кристалізації консультативної психології в російській психології стали наукові посібники, монографії, статті таких психологів як Г.С. Абрамова, Ю.Є. Альошина, О.М. Лисенко, В.Ю. Меновщиков, Т.О. Молодиченко, Р.С. Немов, В.Е. Пахальян, О.В. Хухлаєва та ін. Ці психологи вирішували питання про сутність, місце і роль психологічного консультування як одного з видів психологічної допомоги. Ними виокремлювалися принципи, правила, методи, техніки психологічного консультування, визначалися обов'язки психолога консультанта, його взаємодії зі спеціалістами суміжних професій, накреслювалася структура психологічного консультування, його процедури, визначилися особливості психодіагностики в консультативному процесі, обгрунтувувалися психотерапевтичні напрями, які можуть застосуватися психологічному консультуванні та ін.

Важливою подією стала перша робота з терапевтичної і консультативної психології М.А. Гуліної, що вийшла в світ на початку XXI століття, яка надала російським психологам цінну можливість знайомства з новою галуззю психологічних знань – консультативною психологією. В книзі на рівні порівняльного аналізу проводяться паралелі між такими суміжними науками як психотерапія і консультативна психологія. Для останньої основною формою діяльності спеціаліста та надання ним психологічної допомоги людям визначено психологічне консультування.

Консультування розглядається як процес, що актуалізує за допомогою "впливів" та "взаємодій" консультанта з клієнтом, необхідний ряд особистісних змін і зростання одного й іншого. Автор детально зупиняється на трьох основних підходах у психотерапії та консультативній психології: психо динамічному, когнітивно-біхевіоріальному та гуманістичному. Вчена утверджує ідею необхідності усвідомлення консультантом тієї психологічної парадигми, в межах якої він здійснює допомогу, а також нею приймається положення М. Херберта, що консультування – це "допомога людям в їх допомозі самим собі". Загалом, підкреслюється, що консультування – це процес, в якому особистість досягає більш високого рівня особистісної компетентності, що воно спрямоване на те, щоб навчити людей приймати мудрі рішення, а не навчати їх приймати рішення мудро. Саме таким чином психолог-консультант може сприяти дійсному самопідсиленню (використанню власних внутрішніх потенціалів) клієнта. Вчена накреслює завдання розвитку нової професійної галузі – консультативної психології, яка зможе існувати при умові створення таких взаємин у системі "консультант-клієнт", у межах яких поняття "психологічна близькість", "любов", "довіра" виключатимуть взаємозалежність, пристрасність, неприйняття та будуть акумулювати в собі як повагу до клієнта, так і повагу до людей у цілому.

Цінним став навчальний посібник Л.Б. Шнейдер, який вийшов у середині першого десятиліття нового століття, де автор презентує основи консультативної психології. Вчена розглядає консультування як вид психологічної допомоги людині в ситуаціях життєвих труднощів, визначає універсальні складові цього процесу, основні завдання, форми та моделі; зупиняється на принципах, типах і рівнях консультування. Головна мета, яку реалізує вчена, це створення умов майбутнім психологам-консультантам для вироблення свого професійного стилю, усвідомлення своїх можливостей у процесі консультування, розуміння власного професійного "Я", прийняття себе у професії, зрештою, управління своїм професіональним розвитком на засадах консультативної психології.

Наприкінці першого десятиліття XXI століття виходить навчальний посібник О.Є. Сапогової з такої професійно- спеціалізованої дисципліни як "Консультативна психологія" для підготовки психологів-консультантів. Вчена, узагальнивши досвід своїх попередників, визначила чіткі лінії презентації наукових знань за цією галуззю, а саме: історія розвитку консультативної психології, її предмет, цілі і зміст; професіоналізм консультанта; запити, проблеми, завдання та принципи психологічного консультування; обгрунтувала етапи, техніки, прийоми та форми консультування. Узагальнення викладацького досвіду допомогло автору в систематизованому вигляді презентувати сучасні уявлення про теорію і практику консультування, визначити базисні моделі практики консультування, виокремити його спеціальні проблеми; запропонувати стійку систему категорій і понять практичної взаємодії консультанта і клієнта; створити загальні уявлення про процес консультування, визначити основні проблеми самих консультантів та сфокусувати увагу на їх професіональних якостях, навичках, цінностях; розкрити специфіку та позиції учасників консультативної взаємодії.

Отже, в умовах переходу вищої школи на роботу у відповідності з освітніми стандартами сучасного покоління, зазначене навчальне видання дозволить здійснювати підготовку психологів-консультантів згідно з компетенціями освіти XXI ст.

Українські психологи мають власну історію щодо закладання першооснов, становлення та шляху пізнання нової галузі психологічних знань – консультативної психології. У середині 90-х років XX ст. П.П. Горностай та С.В. Васьківська створили перший для України посібник з психологічного консультування. Як зізнається С.В. Васьківська, "працювати доводилось майже наосліп", оскільки не було відповідної літератури, невеликим ще був досвід консультативної діяльності. На думку зазначених вище авторів перших двох навчальних посібників (теоретичного та практичного спрямування), які й до сьогодні "не втратили свого обличчя", вони є затребуваними по сей день, і в них "склалася публічна доля". З моменту дебюту пройшло вже 16 років і ситуація підготовки та видання наукових праць зазнала певних змін. Згодом С.В. Васьківська, узагальнивши майже десятирічний досвід власної наукової та викладацької діяльності, в 2004 і 2005 роках підготувала до видання два нових, доповнених і логічно відпрацьованих посібники, які присвячені питанням специфіки консультативної психології. Вчена розкриває секрети індивідуального консультування, здійснює детальну аргументацію сутності психологічного консультування, його філософії, теоретичних засад, механізмів, моделей та етичних аспектів консультативної допомоги. На увагу заслуговують, по-перше, організаційні аспекти консультативної взаємодії (структура, хронотип, термінологічна "кухня", первинна діагностика тощо), по- друге, технологія консультативної взаємодії (налагодження ефективного контакту, психотерапевтичні навички ведення консультативного інтерв'ю, техніки відображення значень), по- третє, це засоби особистісної презентації та засоби впливу на клієнта. Основою для професіонального навчання майбутніх психологів-консультантів став запропонований П.П. Горностаєм і С.В. Васьківською проблемно-орієнтований підхід, який базується на положенні, що всебічний аналіз психологічних проблем клієнта є найважливішою домінантою для пошуку шляхів їх вирішення та подолання його психологічних труднощів. Позитивним для безпосередньої практичної діяльності консультантів став метод проблемного аналізу, який за позицією вчених, базується на такому передбаченні: кожна психологічна проблема має свій генезис, що обумовлюється як невизначеністю, спонтанністю, так і детермінантами, які відповідають певним закономірностям і чинникам. Виявлення останніх, пошук засобів подолання спричинених ними психогенних впливів і є найважливішою умовою ефективного вирішення психологічної проблеми клієнта. Оптимістичними є прогнози С.В. Васьківської щодо виокремлення консультативної психології з надр психотерапії та надання їй статусу самостійної галузі психологічних знань. При цьому вчена наголошує на (тому, що серед трьох основних цілей психологічного консультування – допомога оточуючим в їхньому самопідсиленні, особистісний розвиток самого консультанта та створення здорового, благополучного життєвого простору для повноцінного функціонування особистості клієнта – найактуальнішою залишається мета особистісного зростання консультанта як гаранта розширення базису для становлення у суспільстві нових ціннісних ставлень людей до життя. Саме психолог-консультант найбільшою мірою наближений до пересічних людей, і, маючи високий усвідомлений ціннісний потенціал, буде здатен м'яко і конструктивно вести інших до самозвершень.

Значного поштовху в розробці питань психологічного консультування українським вченим (О.А. Ліщинська, 1997; O.О. Осадько, 1997; О.Ф. Бондаренко, 1998; Н.1. Пов'якель, 1998; З.Г. Кісарчук, 2001; Т.М. Титаренко, 2004, 2007; Г.О. Хомич, 2005; P. М. Ткач, 2005; В.В. Рибалка, 2005; 1.М. Цимбалюк, 2005; С.В. Васьківська, 2007, 2008, 2010) надали перші, вище презентовані роботи П.П. Горностая та С.В. Васьківської. У подальшому і в другій половині 90-х років XX ст., і все наступне десятиліття XXI ст. були пов'язані з появою наукових публікацій у вигляді монографій, навчальних посібників, кандидатських дисертацій, наукових статей, методичних нарисів, що були присвячені проблемам специфіки, змісту, сутності, визначенню методичних засад, обгрунтуванню принципів і правил взаємодій, використанню концептуальних моделей в процесі психологічного консультування.

У сучасній українській консультативній психології поки що не існує єдиного погляду на сутність, місце і роль консультування як найважливішого виду психологічної допомоги людині. Вчені для визначення специфіки психологічного консультування використовують прийоми порівняння цього процесу з психотерапією. Простежується, що психологічне консультування розглядається і як процес, і як вид психологічної допомоги, і як репертуар психологічних впливів. При вирішенні проблем консультативної психології виявляється, що питання принципів і правил консультування виокремлюють не всі автори посібників, крім того існує різне розуміння та виділення вихідних положень консультування. Наприклад, О.Ф. Бондаренко до переліку основних принципів консультування відносить наступні: активність, відповідальність, системність, діалогічний характер взаємодії, зворотний зв'язок, активізація гуманістичних цінностей тощо. Тоді як Т.М. Титаренко обгрунтовує принципи: добровільності, безоцінного ставлення до клієнта, конфіденційності, професійної вмотивованості, утримання необхідної дистанції та відмови від порад і рецептів.

Аналіз консультативної діяльності, що відображений у розмаїтті посібників, статей, популярних видань, показує, що одним з важливих моментів, який забезпечує ефективність консультативної роботи є організаційна складова консультативної взаємодії психолога і клієнта. До неї вчені відносять формальні та процесуальні компоненти. До формальних належить нормативно- правовий базис, а до процесуальних – структурна організація процесу консультування.

На жаль, сьогодні ще не існує чіткої нормативно-правової бази, яка б слугувала основою як для професіональної підготовки психолога-консультанта у вищих навчальних закладах, так і для організації процесу їх консультування в межах виробничої практики, а також широкомасштабної організації консультативної діяльності для людей суспільства загалом. Хоча існують певні загальні підстави підготовки та організації консультативного процесу, що відображено в різних законах, конвенціях, нормативних їй державних актах, положеннях, наказах Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України й інших документах ("Загальна декларація прав людини", "Конвенція прав дитини", Конституція України, Закон про освіту тощо).

На сучасному етапі ще однією проблемою для консультативної психології є питання структури консультативного процесу. У більшості робіт вчених відсутня єдина позиція відносно цього питання. Одні розглядають структуру консультування в контексті аналізу власне процесу, виділяючи в ньому певну послідовність, алгоритм проведення, рух до мети. Інші визначають її як "технічні етапи". Ще інші визначають структуру консультування як "еклектичну модель" стадіальності процесу.

Отже, історичний екскурс, який було здійснено не лише в контексті появи в той чи інший час наукових робіт, що стали підґрунтям для становлення консультативної психології, але й в логічне змістове наповнення цих робіт, надає можливості зняти розбіжності в наукових поглядах вчених, дещо узагальнити й уніфікувати, врахувати позитивні досягнення зарубіжних і вітчизняних спеціалістів з проблеми консультування та спроектувати нові завдання для професіональної підготовки психологів-консультантів.