Правовий режим використання, відтворення і охорони вод та атмосферного повітря в Україні.

Поняття "води", що використовується в юридичній теорії та практиці, значно відрізняється від загальнонаукових уявлень про воду як речовину, молекула якої складається з атомів водню та кисню. У відповідності до ст.1 Водного Кодексу України від 6 червня 1995 року поняття "води" трактується як, усі води (поверхневі, підземні, морські), що входять до складу природних ланок кругообігу води. Всі водні об'єкти – це природні або створені штучно елементи довкілля, в якому зосереджуються води (море, річка, озеро, водосховище, ставок, канал, водоносний горизонт), водні ресурси – це обсяги поверхневих, підземних і морських вод відповідної території держави. Водні ресурси забезпечують існування людей, тваринного і рослинного світу і є обмеженими та уразливими природними об'єктами.

Усі води (водні об'єкти) на території України є національним надбанням народу України, однією з природних основ його економічного розвитку і соціального добробуту, тому в умовах нарощування антропогенних навантажень на природне середовище, розвитку суспільного виробництва і зростання матеріальних потреб виникає необхідність розробки і додержання особливих правил користування водними ресурсами, раціонального їх використання та екологічно спрямованого захисту.

Водне законодавство України спрямоване на врегулювання суспільних водних відносин, що виникають з приводу водокористування, тобто використання вод (водних об'єктів) для задоволення потреб населення, промисловості, сільського господарства, транспорту та інших галузей господарства, включаючи право на забір води, скидання стічних вод та інші види використання вод (водних об'єктів), а також відтворення водних ресурсів, охорони вод від забруднення, засмічення та вичерпання, запобігання шкідливим діям вод та ліквідації їх наслідків, поліпшення стану водних об'єктів, охорони прав підприємств, установ, організацій і громадян на водокористування.

Водні відносини в Україні регулюються Водним кодексом, Законом України "Про охорону навколишнього природного середовища" та іншими актами законодавства. Земельні, гірничі, лісові відносини, а також відносини щодо використання та охорони рослинного і тваринного світу, територій та об'єктів природно- заповідного фонду, атмосферного повітря, виключної (морської) економічної зони та континентального шельфу України, що виникають під час користування водними об'єктами регулюються відповідним законодавством України. На рис. 6.8 наведено схематичне трактування юридичного поняття водного фонду України. До земель водного фонду (згідно ст. 4 ВКУ) належать землі, зайняті:

• • морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водоймами, болотами, а також островами;
• • прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм;
• • гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них;
• • береговими смугами водних шляхів.

Рис. 6.8. Поняття і склад водного фонду України

Згідно ст. 5 ВКУ всі водні об'єкти України поділяються на дві групи – загальнодержавного та місцевого значення (рис. 6.9).

В нашій державі існують три форми власності на водні об'єкти, а саме:

• – державна;
• – комунальна (територіальних громад);
• – приватна (громадян і юридичних осіб).

Державне управління в галузі використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів здійснюється за басейновим принципом на основі державних, цільових, міждержавних та регіональних програм використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів. Державне управління в галузі використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів здійснюють Кабінет Міністрів України, Уряд Автономної Республіки Крим, місцеві Ради та їх виконавчі комітети, спеціально уповноважені органи державної виконавчої влади та інші державні органи відповідно до законодавства України.

Спеціально уповноваженими органами державної виконавчої влади у галузі використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів є спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань водного господарства, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань геології та використання надр, їх органи на місцях та інші державні органи відповідно до законодавства (статті 13, 14 ВКУ).

Рис. 6.9. Види водних об'єктів загальнодержавного та місцевого значення

Існують різні види водокористування. їх розмежування відбувається в залежності від певних ознак, факторів та критеріїв використання водних об'єктів. На рис. 6.10 наведена класифікація видів водокористування згідно діючого водного законодавства України.

Необхідно зазначити, що у статтях 47 і 48 ВКУ визначені фактичні ознаки розмежування загального і спеціального використання водних ресурсів. Загальне використання водних ресурсів характеризується незначним навантаженням на екосистему: забір води здійснюється без спеціальних технічних пристроїв, а забруднюючі речовини у водні об'єкти не скидаються.

Прикладами загального використання водних ресурсів є купання, плавання на човнах, любительське і спортивне рибальство, водопій сільсько-господарських тварин, тощо. До спеціального використання водних ресурсів належать забір води із застосуванням спеціальних технічних пристроїв і скидання забруднюючих речовин у водні об'єкти. На такі види використання водних ресурсів необхідно оформити відповідний дозвіл і сплатити відповідний збір.

Рис. 6.10. Класифікація видів водокористування

Загальне використання водних ресурсів може здійснюватися і на водних об'єктах приватної власності чи наданих у користування. Відповідно до ст. 47 ВКУ, якщо власник чи користувач водного об'єкту не встановив видимих знаків обмежень, що забороняють чи обмежують загальне використання цього об'єкту, загальне використання такого об'єкту вважається дозволеним без обмежень. Якщо ж власник чи користувач водного об'єкту встановили зазначені знаки обмежень, загальне використання водних ресурсів на таких водних об'єктах обмежується волею власника.

Згідно ст. 48 ВКУ до спеціального водокористування не належать:

• – пропуск води через гідровузли (крім гідроенергетичних);
• – подача (перекачування) води водокористувачам у маловодні регіони;
• – усунення шкідливої дії вод (підтоплення, засолення, заболочення);
• – використання підземних вод для вилучення корисних компонентів;
• – вилучення води з надр разом з видобуванням корисних копалин;
• – виконання будівельних, днопоглиблювальних і вибухових робіт;
• – видобування корисних копалин і водних рослин;
• – прокладання трубопроводів і кабелів;
• – проведення бурових, геологорозвідувальних робіт;
• – інші роботи, які виконуються без забору води та скидання зворотних вод.

Право на здійснення спеціального водокористування реалізується на підставі дозволу, видача якого здійснюється за клопотанням водокористувача обгрунтуванням потреби у воді, погодженим з державними органами водного господарства, – в разі використання поверхневих вод, державними органами геології – в разі використання підземних вод та державними органами охорони здоров'я – в разі використання водних об'єктів, віднесених до категорії лікувальних. Порядок погодження та видачі дозволів на спеціальне водокористування затверджується Кабінетом Міністрів України. Обов'язково у дозволі на спеціальне водокористування встановлюються ліміт забору води, ліміт використання води та ліміт скидання забруднюючих речовин. У разі настання маловоддя ці ліміти можуть бути зменшені спеціально уповноваженими державними органами без коригування дозволу на спеціальне водокористування. Спеціальне водокористування є платним.

Взагалі під час водокористування існують багато нюансів щодо правового режиму користування різними водними об'єктами. Наприклад, підземні води мають особливий правовий режим – вони входять до складу водного фонду України, згідно з Водним кодексом України, але водночас вони є складовою частиною надр згідно з Кодексом України про надра. Тобто підземні води мають подвійний правовий режим. Разом з тим, згідно з ч. З ст. 2 ВКУ, гірничі відносини, що виникають під час користування водними об'єктами, регулюються відповідним законодавством України, тобто КУН. Слід розрізняти правовий режим прісних підземних вод і правовий режим мінеральних, термальних, промислових вод. Отримання дозволу на спеціальне використання підземних вод здійснюється згідно зі ст. 17 Закону України "Про питну воду та питне водопостачання" від 10 січня 2002 року.

Виділяють наступні види права на водні об'єкти: право власності; право користування; право обмеженого користування (водний сервітут, що може бути публічним чи приватним – рис. 6.11). Права та обов'язки водокористувачів регламентовані ст. 43- 45 ВКУ. Права водокористувачів охороняються законом. Порушені права водокористувачів підлягають поновленню в порядку, встановленому законодавством. За певних обставин, згідно ст. 45 та ст. 47, права водокористувачів можуть бути обмеженими або припинені (рис. 6.12).

Наприклад, у разі маловоддя, загрози виникнення епідемій та епізоотій, в інших передбачених законодавством випадках права водокористувачів можуть бути обмежені або змінені умови водокористування з метою забезпечення охорони здоров'я людей та в інших державних інтересах (при цьому пріоритетність надається використанню вод для питних і побутових

Рис. 6.11. Види водних сервітутів

потреб населення), під час аварій або за умов, що можуть призвести чи призвели до забруднення вод, та при здійсненні невідкладних заходів щодо запобігання стихійному лиху, спричиненому шкідливою дією вод, і ліквідації його наслідків тощо.

Рис. 6.12. Підстави для припинення права юридичних і фізичних осіб

Правовий режим використання водних об'єктів та заходи щодо їх охорони й відновлення залежить від багатьох факторів, серед яких має значення площа водозабору. В залежно від водозбірної площі басейну річки поділяються на великі, середні та малі, для кожного виду яких в ВКУ встановлені певні особливості користування (ст. 80 ВКУ). До великих належать річки, які розташовані у кількох географічних зонах і мають площу водозбору понад 50 тис. квадратних кілометрів; до середніх належать річки, які мають площу водозбору від 2 до 50 тис. квадратних кілометрів; до малих належать річки з площею водозбору до 2 тис. квадратних кілометрів.

Охороні водних ресурсів в нашій країні приділяється значна увага, особливо це стало помітним в останні три роки, коли весь науковий світ обгрунтував необхідність збереження всіх видів водних об'єктів від підземних вод, болотних угідь до великих водних джерел. Саме тому Водний Кодекс України кожного року доповнюється в розділах, що присвячені охороні водних об'єктів нашої країни.

Правова охорона вод охоплює систему заходів щодо запобігання й усунення їх забруднення, засмічення, вичерпання та інших дій, які можуть погіршити умови водопостачання, завдавати шкоди здоров'ю людей, спричинити зменшення рибних запасів та інших об'єктів водного промислу, погіршення умов існування диких тварин, зниження родючості земель та інші несприятливі явища внаслідок зміни фізичних і хімічних властивостей вод, зниження їх здатності до природного очищення, порушення гідрологічного і гідрогеологічного режиму вод.

Глава 20 ВКУ встановлює загальні вимоги щодо охорони вод, зокрема:

• – визначаються умови розміщення підприємств, що можуть негативно впливати на води;
• – ст. 54 ВКУ забороняє лісосплав на водних об'єктах;
• – ст. 99 ВКУ забороняє скидати у води відходи та сміття;
• – встановлюються вимоги щодо охорони вод від забруднення з плавучих засобів;
• – ст. 105 ВКУ визначає заходи щодо запобігання забрудненню підземних вод тощо.

Глава 18 ВКУ для охорони вод передбачає встановлення правового режиму охоронних зон таких видів:

Водоохоронні зони – встановлюються навколо водойм для забезпечення сприятливого режиму водних об'єктів, запобігання їх забрудненню, вичерпанню, знищенню навколо водних рослин і тварин, зменшення коливань стоку. Частиною водоохоронної зони з особливим режимом є прибережні захисні смуги. Порядок визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режим ведення господарської діяльності в них затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 8 травня 1996 року № 486.

Смуги відведення – встановлюються для потреб експлуатації та захисту від забруднення, пошкодження каналів на меліоративних системах, гідротехнічних та гідрометричних систем, а також водойм і гребель на річках.

Берегові смуги водних шляхів – встановлюються на судноплавних водних шляхах за межами міських поселень для проведення робіт, пов'язаних з судноплавством. Порядок установлення берегових смуг водних шляхів та користування ними затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 14 квітня 1997 року № 347.

Зони санітарної охорони – встановлюються для охорони водних об'єктів у районах забору води для централізованого водопостачання, лікувальних і оздоровчих потреб. Округ санітарної охорони водних об'єктів поділяється на три зони: суворого режиму, обмежень і спостережень. Правовий режим зон санітарної охорони водних об'єктів визначається Законом України "Про питну воду та питне водопостачання" від 10 січня 2002 року.

Глава 21 ВКУ передбачає комплекс заходів щодо запобігання шкідливим діям вод та аваріям на водних об'єктах і ліквідації їх наслідків. Згідно ст. 107 шкідливою дією вод є:

• – наслідки повені, що призвели до затоплення і підтоплення земель та населених пунктів;
• – руйнування берегів, захисних дамб та інших споруд;
• – заболочення, підтоплення і засолення земель, спричинені підвищенням рівня ґрунтових вод внаслідок ненормованої подачі води під час зрошення, витікання води з водопровідно-каналізаційних систем та перекриття потоків підземних вод при розміщенні великих промислових та інших споруд;
• – осушення земель, зумовлене забором підземних вод в кількості, що перевищує встановлені обсяги відбору води;
• – забруднення (засолення) земель в районах видобування корисних копалин, а також після закінчення експлуатації родовищ та їх консервації;
• – ерозія грунтів, утворення ярів, зсувів і селей.

Тому під час проектування водогосподарських та інших об'єктів повинна враховуватися можлива шкідлива дія вод, а під час експлуатації цих об'єктів – вживатися заходи щодо її запобігання, а саме:

• – залуження та створення лісонасаджень на прибережних захисних смугах, схилах, балках та ярах;
• – будівництво протиерозійних гідротехнічних споруд, земляних валів, водоскидів, захисних дамб, водосховищ-регуляторів;
• – спорудження дренажу;
• – укріплення берегів тощо.

У разі загрози стихійного лиха (ст. 108 ВКУ), пов'язаного із шкідливою дією вод, місцеві Ради із залученням підприємств, установ, організацій зобов'язані вжити невідкладних заходів щодо запобігання цьому лихові, а в разі його настання – щодо негайної ліквідації його наслідків відповідно до законодавства України.

В аварійних ситуаціях на водних об'єктах, пов'язаних з їх забрудненням, що може шкідливо вплинути на здоров'я людей і стан водних екосистем, підприємство, установа чи організація, з вини яких сталася аварія або які виявили її, повинні негайно розпочати ліквідацію її наслідків і повідомити про аварію державні органи охорони навколишнього природного середовища, санітарного нагляду, водного господарства, геології та відповідну Раду.

Державні органи водного господарства повинні забезпечувати безаварійне функціонування водних об'єктів під час повеней і паводків, прогнозувати розповсюдження спричинених ними наслідків та спільно з відповідними Радами здійснювати заходи щодо забезпечення безперебійного водопостачання населення і галузей економіки.

Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань гідрометеорології веде спостереження за розвитком стихійних явищ і забезпечує місцеві Ради та органи державної виконавчої влади необхідною гідрологічною і гідрохімічною інформаціями.

Місцеві Ради зобов'язані інформувати населення про аварію, стихійне лихо, їх масштаби, можливе порушення екологічної безпеки та про вжиті заходи щодо ліквідації їх наслідків.

Спори з питань використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів розглядаються державними органами охорони навколишнього природного середовища, водного господарства, геології, місцевими Радами, судом або третейським судом у порядку, встановленому законодавством.

Порушення водного законодавства тягне за собою дисциплінарну, адміністративну, цивільно-правову або кримінальну відповідальність згідно з законодавством України. Водокористувачі звільняються від відповідальності за порушення водного законодавства, якщо вони виникли внаслідок дії непереборних сил природи чи воєнних дій.

Відповідальність за порушення водного законодавства несуть особи, винні у:

• – самовільному захопленні водних об'єктів;
• – забрудненні та засміченні вод;
• – порушенні режиму господарської діяльності у водоохоронних зонах та на землях водного фонду;
• – руйнуванні русел річок, струмків та водотоків або порушенні природних умов поверхневого стоку під час будівництва і експлуатації автошляхів, залізниць та інших інженерних комунікацій;
• – введенні в експлуатацію підприємств, комунальних та інших об'єктів без очисних споруд чи пристроїв належної потужності;
• – недотриманні умов дозволу або порушенні правил спеціального водокористування;
• - самовільному проведенні гідротехнічних робіт (будівництво ставків, дамб, каналів, свердловин);
• – порушенні правил ведення державного обліку вод або перекрученні чи внесенні недостовірних відомостей в документи державної статистичної звітності;
• – пошкодженні водогосподарських та гідрометричних споруд і пристроїв, порушенні правил експлуатації та встановлених режимів їх роботи;
• – незаконному створенні систем скидання зворотних вод у водні об'єкти, міську каналізаційну мережу або зливну каналізацію та несанкціонованому скиданні зворотних вод;
• – використанні земель водного фонду не за призначенням;
• – неповідомленні (приховуванні) відомостей про аварійні ситуації на водних об'єктах;
• – відмові від надання (приховуванні) проектної документації та висновків щодо якості проектів підприємств, споруд та інших об'єктів, що можуть впливати на стан вод, а також актів і висновків комісій, які приймали об'єкт в експлуатацію;
• – порушенні правил охорони внутрішніх морських вод та територіального моря від забруднення та засмічення.

Законодавством України може бути встановлено відповідальність і за інші правопорушення щодо використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів. Підприємства, установи, організації і громадяни України, а також іноземні юридичні і фізичні особи та особи без громадянства зобов'язані відшкодувати збитки, завдані ними внаслідок порушень водного законодавства, в розмірах і порядку, встановлених законодавством України. Відшкодування збитків, завданих внаслідок порушень водного законодавства, не звільняє винних від збору за спеціальне водокористування, а також від необхідності здійснення заходів щодо ліквідації шкідливих наслідків. Притягнення винних у порушенні водного законодавства до відповідальності не звільняє їх від обов'язку відшкодування збитків, завданих ними внаслідок порушення водного законодавства.

В табл. 6.2 наведені види юридичної відповідальності за певні порушення в галузі водокористування та охорони водних ресурсів.

Таблиця 6.2

Характеристика видів відповідальності за конкретні види порушення водного законодавства України

Атмосферне повітря – один з основних життєво важливих елементів навколишнього природного середовища. Загальна маса атмосфери складає 5,4x1015 т. Без атмосфери життя на Землі неможливо. Кожну хвилину людина вдихає від 5 до 100 л повітря, а за добу – від 12 до 15 кг, це значно перевищує середньодобову необхідність в їжі та воді. Атмосфера є дуже добрим акустичним середовищем. Без повітря на Землі царила б тиша, неможливе було б людське мовлення. Вона нівелює перепад добових температур, який міг би скласти приблизно 200 К, що є неприйнятним для виживання всіх земних істот. Велике значення атмосфери і в поширюванні світла.

Рівень антропогенного забруднення атмосферного повітря в Україні дуже високий завдяки тому, що до нього поступають викиди окислів азоту, діоксиду сірки та пилу, які дають стаціонарні джерела підприємств паливно-енергетичного комплексу; викиди вуглеводів, легких органічних сполук – підприємства видобувної промисловості, викиди оксиду вуглецю – підприємства обробної промисловості та інші. Ще п'ятдесят років тому природа досить успішно ліквідувала різноманітні забруднення, оскільки атмосфера має могутні властивості самоочищення, але нині вона з цим вже не справляється.

Атмосфера виконує багато різних функцій у біосфері і без чистого атмосферного повітря не може існувати якісне життя.

Правова охорона атмосферного повітря забезпечується законами України "Про охорона атмосферного повітря" та "Про охорону навколишнього природного середовища", а також іншими актами національного законодавства. Предметом атмосфероохоронного законодавства є регулювання відповідних відносин з метою збереження, поліпшення та відтворення стану атмосферного повітря, відвернення і зниження шкідливого хімічного, фізичного, біологічного та іншого впливу на атмосферне повітря, забезпечення раціонального використання атмосферного повітря для виробничих потреб, зміцнення порядку і законності у цій сфері (ст. 1 Закону України "Про охорону атмосферного повітря").

Атмосферне повітря як об'єкт правової охорони за своїми фізичними характеристиками істотно відрізняється від інших природних ресурсів. Ця специфіка зумовлює особливості правової охорони атмосферного повітря. По-перше, визначаючи атмосферне повітря як природний ресурс, атмосфероохоронне законодавство на відміну від інших природних ресурсів не встановлює права власності на нього, хоча чинна Конституція України відносить атмосферне повітря до об'єктів права власності українського народу. Але атмосферне повітря не може бути об'єктом права власності, оскільки в силу фізичного стану і специфічних властивостей воно перебуває в постійному русі, який не піддається контролю людини (не маються на увазі його якісні характеристики за кількістю шкідливих домішок, бо це досліджується й контролюється за допомогою екомоніторингу атмосферного повітря), і тому неможливо практично здійснювати повноваження володіння і розпорядження цим природним ресурсом. Отже, існує і проблеми охорони права власності на даний природний об'єкт.

У міжнародному праві атмосферне повітря розглядається як міжнародний універсальний і розподілений природний ресурс:

• – універсальний він тому, що значні його маси постійно перебувають над ділянками Землі, які не підпадають під юрисдикцію окремих держав;
• – розподілений він тому, що частина його все ж таки підпадає під юрисдикцію окремих держав і може розглядатися як природний ресурс, що підлягає розподілу, використовується людиною і розміщується на території двох або кількох держав.

Зважаючи на свою універсальність і єдність у глобальному масштабі, атмосферне повітря не належить до національних природних ресурсів, хоча і використовується всіма державами.

По-друге, на відміну від інших природних ресурсів атмосферне повітря як частина довкілля в кількісному вимірі не враховується, водночас нормативно закріплено державний облік шкідливих впливів на атмосферне повітря в Законі України "Про охорону атмосферного повітря" і таким чином законодавчо закріплює принцип правового регулювання впливу людини на атмосферу. Сутність цього принципу полягає насамперед у стандартизації й нормуванні в галузі охорони атмосферного повітря.

По-третє, нормативно встановлена дозвільна система викидів забруднюючих речовин в атмосферу, що породжує відповідні правові наслідки. Так, зокрема, викиди забруднюючих речовин в атмосферу стаціонарними джерелами можуть здійснювати тільки за дозволами, які видаються спеціально уповноваженими органами.

По-четверте, в атмосфероохоронному законодавстві переважають охоронні норми. Доля норм, якими регулюються відносини по використанню атмосферного повітря для виробничих та інших потреб відносно невелика. Це зумовлено першочерговою потребою забезпечити належний стан атмосферного повітря.

З метою оцінки стану атмосферного повітря МОЗ України встановлені норми гранично допустимих концентрацій (ГДК) забруднюючих речовин в атмосферному повітрі і рівні шкідливих впливів на нього. Ці нормативи є єдиним для всієї території України. В необхідних випадках для окремих регіонів можуть встановлюватися більш суворі нормативи.

Діють також нормативи гранично допустимих викидів забруднюючих речовин (ГДВ) стаціонарними і пересувними джерелами забруднення, а також нормативи ГДВ фізичних та біологічних факторів, затверджені Мін природи України та МОЗ України. Якщо з об'єктивних причин встановлення ГДВ для конкретного населеного пункту неможливе, встановлюються тимчасово узгоджені нормативи викидів (ТУВ).

Для забезпечення екологічної безпеки, створення сприятливого середовища життєдіяльності, запобігання шкідливому впливу атмосферного повітря на здоров'я людей та навколишнє природне середовище здійснюється регулювання викидів найбільш поширених і небезпечних забруднюючих речовин, перелік яких встановлюється Кабінетом Міністрів України. Згідно ст. 11 Закону України "Про охорону атмосферного повітря" встановлена дозвільна система регулювання викидів в атмосферу, що породжує відповідні правові наслідки. Перелік забруднюючих речовин переглядається Кабінетом Міністрів України не менше одного разу на п'ять років за пропозицією центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони навколишнього природного середовища, і центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я.

Викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря стаціонарними джерелами можуть здійснюватися на підставі

дозволу, виданого суб'єкту господарювання, об'єкт якого належить до певної групи (І-ІІІ групи), центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони навколишнього природного середовища, за погодженням з центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері санітарного та епідемічного благополуччя населення.

До першої групи належать об'єкти, які взяті на державний облік і мають виробництва або технологічне устаткування, на яких повинні впроваджуватися екологічно безпечні технології та методи керування. До другої групи належать об'єкти, які взяті на державний облік і не мають виробництв або технологічного устаткування, на яких повинні впроваджуватися екологічно безпечні технології та методи керування. До третьої групи належать об'єкти, які не належать до першої і другої груп.

Строк дії дозволу на викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря стаціонарними джерелами, виданого суб'єкту господарювання, об'єкт якого належить до першої групи, – сім років, об'єкт якого належить до другої групи, – десять років, об'єкт якого належить до третьої групи, – необмежений.

Перелік установ, організацій та закладів, яким надається право на розробку документів, що обгрунтовують обсяги викидів для підприємств, установ, організацій та громадян – суб'єктів підприємницької діяльності, визначається центральним органом виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері охорони навколишнього природного середовища.

Дозволи на викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря видаються за умови:

• – неперевищення протягом строку їх дії встановлених нормативів екологічної безпеки;
• – неперевищення нормативів допустимих викидів забруднюючих речовин стаціонарних джерел;
• – дотримання вимог до технологічних процесів у частині обмеження викидів забруднюючих речовин.

Якщо за результатами спостережень за станом атмосферного повітря або розрахунковими даними встановлено зони, де внаслідок причин об'єктивного характеру встановлено перевищення нормативів екологічної безпеки, приймається рішення про поетапне зниження викидів забруднюючих речовин підприємствами, установами, організаціями та громадянами – суб'єктами підприємницької діяльності. Тривалість кожного етапу та необхідне зменшення обсягів викидів забруднюючих речовин на кожному етапі встановлюються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері охорони навколишнього природного середовища, обласними, міськими державними адміністраціями з питань охорони навколишнього природного середовища за погодженням з центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері санітарного та епідемічного благополуччя населення.

Порядок проведення та оплати робіт, пов'язаних з видачею дозволів на викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря стаціонарними джерелами, обліку підприємств, установ, організацій та громадян – суб'єктів підприємницької діяльності, які отримали такі дозволи, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Господарська чи інші види діяльності, пов'язані з порушенням умов і вимог до викидів забруднюючих речовин в атмосферне повітря і рівнів впливу фізичних та біологічних факторів на його стан, передбачених дозволами, може бути обмежена, тимчасово заборонена (зупинена) або припинена відповідно до законодавства.

Місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, суб'єкти господарювання зобов'язані вживати необхідних заходів для запобігання та недопущення перевищення встановлених санітарними нормами рівнів впливу фізичних та біологічних факторів на середовище життєдіяльності людини.

Викиди забруднюючих речовин, для яких не встановлено відповідних нормативів екологічної безпеки, допускаються у виняткових випадках лише з дозволу, виданого суб'єкту господарювання, об'єкт якого належить до певної групи, центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони навколишнього природного середовища.

Підприємства, установи, організації та громадяни – суб'єкти підприємницької діяльності, які здійснюють викиди забруднюючих речовин або впливи фізичних та біологічних факторів, що можуть призвести до виникнення надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру або до надзвичайних екологічних ситуацій, зобов'язані заздалегідь розробити та погодити спеціальні заходи щодо охорони атмосферного повітря відповідно до закону.

У разі виникнення таких надзвичайних екологічних ситуацій керівники підприємств, установ, організацій та громадяни – суб'єкти підприємницької діяльності зобов'язані негайно в порядку, визначеному Законом України "Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру", повідомити про це органи, які здійснюють державний контроль у галузі охорони атмосферного повітря, і вжити заходів до охорони атмосферного повітря та ліквідації причин і наслідків його забруднення.

У законодавстві містяться приписи, спрямовані на регулювання діяльності, яка впливає на погоду і клімат. Діяльність, спрямована на штучні зміни стану атмосфери та атмосферних явищ у господарських цілях, може провадитися підприємствами, установами, організаціями та громадянами – суб'єктами підприємницької діяльності тільки за дозволами, виданими центральним органом виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері охорони навколишнього природного середовища, або його територіальними органами, за погодженням із центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері санітарного та епідемічного благополуччя населення, місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування. Порядок погодження і видачі дозволів встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Підприємства, установи, організації та громадяни – суб'єкти підприємницької діяльності зобов'язані відповідно до міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, скорочувати і в подальшому повністю припинити виробництво та використання хімічних речовин, що шкідливо впливають на озоновий шар, а також проводити роботу щодо зменшення викидів речовин, накопичення яких в атмосферному повітрі може призвести до негативних змін клімату.

Національне атмосфероохоронне законодавство України забороняє проектування, виробництво та експлуатацію транспортних та інших пересувних засобів і установок, вміст забруднюючих речовин у відпрацьованих газах яких перевищує нормативи або рівні впливу фізичних факторів.

Зафіксовані також вимоги до охорони атмосферного повітря під час застосування пестицидів та агрохімікатів.

Законодавством визначено комплекс вимог щодо охорони атмосферного повітря під час видобування корисних копалин та проведення вибухових робіт.

Важливого значення набуває такий напрям охорони атмосферного повітря, як захист його від забруднення виробничими, побутовими та іншими відходами. Зокрема, складування, розміщення, зберігання або транспортування промислових та побутових відходів, які є джерелами забруднення атмосферного повітря забруднюючими речовинами та речовинами з неприємним запахом або іншого шкідливого впливу, допускається лише за наявності спеціального дозволу на визначених місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування територіях, з додержанням нормативів екологічної безпеки і подальшої утилізації або видалення.

До правових заходів охорони атмосферного повітря належать регулювання шкідливого фізичного впливу на атмосферу, зокрема відвернення і зниження шуму.

З метою відвернення, зниження і досягнення безпечних рівнів виробничих та інших шумів повинні забезпечуватися:

• – створення і впровадження малошумних машин і механізмів;
• – удосконалення конструкцій транспортних та інших пересувних засобів і установок та умов їх експлуатації, а також утримання в належному стані залізничних і трамвайних колій, автомобільних шляхів, вуличного покриття;
• – розміщення підприємств, транспортних магістралей, аеродромів та інших об'єктів з джерелами шуму під час планування і забудови населених пунктів відповідно до встановлених законодавством санітарно-гігієнічних вимог, будівельних норм та карт шуму;
• – виробництво будівельних матеріалів, конструкцій, технічних засобів спорудження житла, об'єктів соціального призначення та будівництво споруд з необхідними акустичними властивостями;
• – організаційні заходи для відвернення і зниження виробничих, комунальних, побутових і транспортних шумів, включаючи запровадження раціональних схем і режимів руху транспорту та інших пересувних засобів і установок у межах населених пунктів.

Громадяни зобов'язані дотримувати вимоги, встановлені з метою зниження побутового шуму у квартирах, а також у дворах жилих будинків, на вулицях, у місцях відпочинку та інших громадських місцях.

Для забезпечення охорони атмосферного повітря впроваджуються організаційно-економічні заходи, що передбачають: – екологічний податок;

• – відшкодування збитків, заподіяних внаслідок порушення законодавства про охорону атмосферного повітря;
• – надання підприємствам, установам, організаціям та громадянам – суб'єктам підприємницької діяльності податкових, кредитних та інших пільг у разі впровадження ними маловідходних, енерго- і ресурсозберігаючих технологій, застосування заходів щодо регулювання діяльності, що впливає на клімат, здійснення інших природоохоронних заходів з метою скорочення викидів забруднюючих речовин та зменшення рівнів впливу фізичних і біологічних факторів на атмосферне повітря;
• – участь держави у фінансуванні екологічних заходів і будівництві об'єктів екологічного призначення.

Державне управління в галузі охорони атмосферного повітря відповідно до закону здійснюють:

• – Кабінет Міністрів України;
• – центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони навколишнього природного середовища;
• – центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони навколишнього природного середовища;
• – центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я;
• – центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони здоров'я.

Під управлінням у галузі охорони атмосферного повітря розуміють діяльність державних органів, органів місцевого самоврядування, громадських об'єднань, спрямовану на збереження, поліпшення та відновлення стану атмосферного повітря, дотримання вимог атмосфероохоронного законодавства, запобігання правопорушенням у цій сфері та захист екологічних прав громадян.

Серед основних функцій управління в галузі охорони атмосферного повітря виділяють:

• – стандартизацію і нормування в галузі охорони атмосферного повітря (проводять з метою встановлення комплексу обов'язкових норм, правил, вимог по охороні атмосферного повітря від забруднення та забезпечення екологічної безпеки і спрямовані на: забезпечення безпечного довкілля та запобігання екологічним катастрофам; реалізацію єдиної науково-технічної політики в галузі охорони атмосферного повітря; встановлення єдиних вимог до обладнання і споруд щодо охорони атмосферного повітря від забруднення; забезпечення безпеки господарських об'єктів і запобігання виникненню аварій та техногенних катастроф; впровадження і використання сучасних екологічно безпечних технологій);
• – здійснення екологічної та санітарно-гігієнічної експертизи (проводять у порядку, визначеному Законом України "Про екологічну експертизу");
• – організацію і здійснення контролю та моніторингу у галузі охорони атмосферного повітря (контроль у даній галузі проводять з метою забезпечення дотримання вимог законодавства про охорону атмосферного повітря, який може бути державним, виробничим та громадським, а моніторинг здійснюють з метою отримання, збирання, оброблення, збереження та аналізу інформації про рівень забруднення атмосферного повітря, оцінки та прогнозування його змін і ступеня небезпечності та розроблення науково обгрунтованих рекомендацій щодо прийняття рішень у галузі охорони атмосферного повітря; даний моніторинг є складовою частиною державної системи моніторингу довкілля України);
• – державний облік шкідливих впливів на атмосферне повітря (ведуть з метою запобігання негативному впливу на стан атмосферного повітря стаціонарними та пересувними джерелами забруднення);
• – вирішення спорів з питань охорони і використання атмосферного повітря та інші.

Юридична відповідальність за порушення законодавства про охорону атмосферного повітря встановлюється в залежності від виду правопорушення, а саме: адміністративна, кримінальна, цивільно-правова та дисциплінарна. Загальний перелік правопорушень у галузі охорони атмосферного повітря закріплений ст. 33 Закону України "Про охорону атмосферного повітря". До нього включені наступні: порушенні прав громадян на безпечне для життя і здоров'я навколишнє природне середовище; перевищенні нормативів допустимих викидів забруднюючих речовин стаціонарних джерел в атмосферне повітря та нормативів гранично допустимого впливу фізичних та біологічних факторів стаціонарних джерел; перевищенні нормативів вмісту забруднюючих речовин у відпрацьованих газах пересувних джерел; викидах забруднюючих речовин в атмосферне повітря без дозволу спеціально уповноважених на те органів виконавчої влади відповідно до закону; перевищенні обсягів викидів забруднюючих речовин, встановлених у дозволах на викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря; недотриманні вимог, передбачених дозволом на викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря; провадженні незаконної діяльності, що негативно впливає на погоду і клімат; впровадженні відкриттів, винаходів, раціоналізаторських пропозицій, нових технічних систем, речовин і матеріалів, а також закупівлі в інших державах та експлуатації технологічного устаткування, транспортних засобів та інших об'єктів, які не відповідають вимогам, встановленим законодавством про охорону атмосферного повітря; порушенні встановлених законодавством правил складування та утилізації промислових і побутових відходів, транспортування, зберігання і застосування пестицидів і агрохімікатів, що спричинило забруднення атмосферного повітря; проектуванні і будівництві об'єктів з порушенням встановлених законодавством норм та вимог до охорони атмосферного повітря; невиконанні розпоряджень та приписів органів, які здійснюють державний контроль у галузі охорони атмосферного повітря; ненаданні передбаченої законодавством своєчасної, повної та достовірної інформації про стан атмосферного повітря, викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря, джерела забруднення, а також приховуванні або перекрученні відомостей про стан атмосферного повітря, викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря, екологічну обстановку, яка склалася внаслідок забруднення атмосферного повітря; недотриманні норм екологічної безпеки, державних санітарних норм при проектуванні, розміщенні, будівництві та введенні в експлуатацію нових і реконструйованих підприємств, споруд та інших об'єктів, удосконаленні існуючих і впровадженні нових технологічних процесів та устаткування, – несуть відповідальність згідно з законом. Законами може бути встановлена відповідальність і за інші види правопорушень в галузі охорони атмосферного повітря.

Спори з питань охорони атмосферного повітря вирішуються у встановленому законом порядку.

Адміністративна відповідальність у галузі охорони атмосферного повітря регулюється КпАП, а саме ним передбачені такі види адміністративних правопорушень у даній галузі:

ст. 771 – самовільне випалювання сухої рослинності або її залишків;

ст. 78 - порушення порядку здійснення викиду

забруднюючих речовин в атмосферу або шкідливого впливу на неї фізичних та біологічних факторів;

ст. 781 – порушення порядку здійснення діяльності, спрямованої на штучні зміни стану атмосфери і атмосферних явиш;

ст. 79 – недодержання вимог щодо охорони атмосферного повітря при введенні в експлуатацію і експлуатації підприємств і споруд;

ст. 791 – недодержання екологічних вимог під час проектування, розміщення, будівництва, реконструкції та прийняття в експлуатацію об'єктів або споруд;

ст. 80 – випуск в експлуатацію транспортних та інших пересувних засобів з перевищенням нормативів вмісту забруднюючих речовин у викидах;

ст. 81 – експлуатація автотранспортних та інших пересувних засобів з перевищенням нормативів вмісту забруднюючих речовин у викидах;

ст. 82 – порушення правил складування, зберігання, розміщення, транспортування, утилізації, ліквідації та використання промислових і побутових відходів;

ст. 83 – порушення правил застосування, зберігання, транспортування, знешкодження, ліквідації та захоронения пестицидів і агрохімікатів, токсичних хімічних речовин та інших препаратів;

ст. 91 – невиконання вимог екологічної безпеки у процесі впровадження відкриттів, винаходів, корисних моделей, промислових зразків, раціоналізаторських пропозицій, нової техніки, технологій і систем, речовин і матеріалів;

ст. 912 – перевищення лімітів та нормативів використання природних ресурсів;

ст. 182 – порушення тиші в громадських місцях; ст. 1885 – невиконання законних розпоряджень чи приписів посадових осіб органів, які здійснюють державний контроль у галузі охорони навколишнього природного середовища, використання природних ресурсів, радіаційної та ядерної безпеки або охорону природних ресурсів.

Кримінальна відповідальність у галузі охорони атмосферного повітря передбачена ст 241 КК України – забруднення атмосферного повітря. Об'єктом злочинного посягання є суспільні відносини, щодо раціонального використання, відновлення, поліпшення і охорони атмосферного повітря як сприятливого середовища існування людини, тваринного і рослинного світу. Предметом злочину є атмосферне повітря, яке знаходиться у відкритому просторі в межах території України.

Забруднення повітря всередині приміщення не може бути кваліфіковане за ст. 241 КК України, оскільки є окремий склад злочину – "порушення вимог законодавства про охорону праці", який може виражатися, зокрема, в недотриманні правил промислової санітарії та гігієни.

Цивільно-правова відповідальність за порушення атмосфероохоронного законодавства настає за певних умов і підстав. До умов такої відповідальності віднесено: наявність шкоди; протиправну поведінку особи, яка заподіяла шкоду; причинний зв'язок між протиправною поведінкою такої особи і шкодою, що настала; винну поведінку особи, що заподіяла шкоду.

Особи, винні у порушенні законодавства про охорону атмосферного повітря, зобов'язані відшкодувати заподіяну шкоду незалежно від притягнення їх до кримінальної, адміністративної чи дисциплінарної відповідальності.

Порядок визначення і стягнення збитків встановлений цивільним і цивільно-процесуальним законодавством. Тому в кожному конкретному випадку вимагається диференційоване застосування спеціального законодавства про порядок визначення шкоди, яка виникла в тій чи іншій сфері діяльності в результаті порушення атмосфероохоронного законодавства. При цьому на практиці часто застосовують сукупність нормативних актів. У частині визначення збитків спеціальне законодавство застосовується в порядку субсидіарності, тобто додатково до основного.