ПРАВОВИЙ РЕЖИМ ВИКОРИСТАННЯ ТА ОХОРОНИ ПРИРОДНИХ РЕСУРСІВ Й УМОВ ТЕРИТОРІЙ, ЩО ПІДЛЯГАЮТЬ ОСОБЛИВІЙ ОХОРОНІ

• 1. Правовий режим використання та охорони природно- заповідного фонду
• 2. Правовий режим використання та охорони курортних, лікувально-оздоровчих зон і курортів, рекреаційних зон, виключної (морської) економічної зони та науково цінних природних комплексів.
• 3. Юридична відповідальність за порушення законодавства про природно-заповідний фонд.

Правовий режим використання та охорони природно- заповідного фонду.

У 1992 році Конференція ООН з навколишнього середовища і розвитку в Ріо-де-Жанейро прийняла Конвенцію про біорізноманіття, як основу еволюції і функціонування систем біосфери і сталого забезпечення потреб населення Землі. Нею проголошено збереження не окремих ланок природи, а всіх систем біосфери в глобальному масштабі. У цьому ж році Рада Європи прийняла Конвенцію Європейської Екомережі (European Ecological Network) як ідею загальноєвропейської системи охорони природної спадщини Європи.

Україна ратифікувала міжнародні угоди, а 21 вересня 2000 року Верховною Радою прийнято Закон України “Про загальнодержавну Програму формування національної екологічної мережі України на 2002-2015”. В процесі реалізації Програми передбачено поєднання національної екологічної мережі з екологічними мережами сусідніх країн.

Концепція екомережі поєднує в собі збереження біологічної та ландшафтної різноманітності. У нашій країні набув чинності. Основною метою Закону України "Про загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000- 2015рр." (Програма, затвердженою Законом України від 21 вересня 2000 р.) є збільшення частки земельного фонду з природними заповідними територіями до рівня, достатнього для збереження біологічної і ландшафтної різноманітності. Саме для збереження розмаїття природних об'єктів, що мають значення не тільки для екосистеми території нашої держави, але й для планетарної екосистеми в цілому, в Україні на законодавчому рівні передбачені певні кроки для досягнення сталого соціально-економічного, соціально-екологічного, культурного розвитку, що підтверджується не тільки вище згаданою Програмою, а й наступними законодавчими актами:

• • Законом України "Про екологічну мережу України" від 24 червня 2004 року;
• • Законом України "Про охорону навколишнього природного середовища" від 25 червня 1991 року (ст. 60);
• • Генеральною схемою планування території України, затвердженою Законом України від 7 лютого 2002 року, тощо.

Екологічна мережа – це єдина територіальна система, яка включає у себе ділянки природних ландшафтів, що підлягають особливій охороні, і території та об'єкти природно-заповідного фонду, курортні і лікувально-оздоровчі, рекреаційні, водозахисні, полезахисні території та об'єкти інших типів, що визначаються законодавством України, і є частиною структурних територіальних елементів екологічної мережі – природних регіонів, природних коридорів, буферних зон.

Національна екологічна мережа включає у себе частину земель країни, на яких збереглися майже незмінені чи частково змінені природні ландшафти. Екологічна мережа утворюється для забезпечення здатності екосистем до відтворення, сталого розвитку, створення сприятливих умов для розмноження і збереження об'єктів тваринного і рослинного світу, забезпечення екологічної рівноваги на теренах України.

Отже, екологічна мережа – це єдина територіальна система, яка складається із структурних елементів 4-х типів, що схематично наведено на рис. 6.24.

Перелік сполучних територій екомережі включає території, що забезпечують зв'язки між ключовими територіями та цілісність екомережі. Це три широтних природних коридори, що забезпечують природні зв'язки зонального характеру:

• 1. Поліський (лісовий) екокоридор, що охоплює основні болотні масиви, регіони головного водозбору Дніпра з притоками та частково – водозборів Західного Бугу, Південного Бугу, Дністра, Сіверського Дінця; на цій території порівняно багато незмінних ландшафтів.
• 2. Галицько-Слобожанський (лісостеповий) екокоридор, до якого потрапляють ділянки басейнів усіх рік першої величини, зони Карпатської та Подільської ендемічності, пралісові ділянки – букові та смерекові – в Карпатах, діброви Поділля та Слобожанщини, сосняки Слобожанщини, грабові ліси Розточчя, степові ділянки Опілля, Придніпров'я, реліктові крейдові ценози Сіверського Дінця, рефугіуми реліктових угруповань в Карпатах, на Опілля, Поділлі.
• 3. Південноукраїнський (степовий) екокоридор, до якого потрапляють клаптики степових ділянок, літоральні та аквапьні екосистеми, петрофітні та плавневі ценози, ендеми та релікти Прибужжя, Приазов'я, степового Криму.

Рис. 7.1. Складові частини екологічної мережі України

Також до сполучних територій екомережі відносяться меридіональні екокоридори, просторово обмежені долинами великих річок – Дніпра, Дунаю, Дністра, Західного Бугу, Південного Бугу, Сіверського Дінця, які об'єднують водні та заплавні ландшафти – шляхи міграції численних видів рослин і тварин.

Окремий природний коридор, що має міжнародне значення, формує ланцюг прибережно-морських природних ландшафтів Азовського і Чорного морів, який оточує територію України з півдня.

Перелік відновлюваних територій екомережі включає території, що являють собою порушені землі, деградовані і малопродуктивні землі та землі, що зазнали впливу негативних процесів та стихійних явищ, інші території, важливі з точки зору формування просторової цілісності екомережі.

Формування екологічної мережі передбачає зміни в структурі земельного фонду країни шляхом віднесення (на підставі обґрунтування екологічної безпеки та економічної доцільності) частини земель господарського використання до категорій, що підлягають особливій охороні з відтворенням притаманного їм різноманіття природних ландшафтів. Багатство природних ландшафтів є надбанням Українського народу, його природною спадщиною і має служити нинішньому та майбутнім поколінням, як це проголошено в Конституції України.

Тобто, основною метою Програми є збільшення площі земель країни з природними ландшафтами до рівня, достатнього для збереження їх різноманіття, близького до притаманного їм природного стану, та формування їх територіальної єдиної системи, побудованої відповідно до забезпечення можливості природних шляхів міграції та поширення видів рослин і тварин, яка б забезпечувала збереження природних екосистем, видів рослинного і тваринного світу та їх популяцій.

У Програмі зазначено, що період її реалізація поділяється на два етапи – 2000 – 2005 та 2006 – 2015 роки.

На першому етапі передбачалося забезпечення збільшення площі окремих елементів національної екологічної мережі, застосування економічних важелів сприяння їх формуванню на землях усіх форм власності, створення відповідної нормативно-правової бази, здійснення комплексу необхідних наукових досліджень та організаційних заходів.

На другому етапі заплановано довести площу національної екологічної мережі до рівня, необхідного для забезпечення екологічної безпеки країни, введення в дію сталої системи природоохоронних заходів збереження ландшафтного і біологічного різноманіття.

Отже, реалізація завдань даного документу дозволить вдосконалити суспільні відносини в галузі використання та охорони об'єктів природно-заповідного фонду України, курортних, лікувально-оздоровчих, рекреаційних зон і курортів та виключної (морської) економічної зони і континентального шельфу України.

Суспільні відносини щодо організації територій та об'єктів природно-заповідного фонду регулюються: Законом України "Про охорону навколишнього природного середовища" від 25 червня 1991 року; Законом України "Про природно-заповідний фонд України" від 16 червня 1992 Року тощо.

Природно-заповідний фонд України – це складова частина світової системи природних територій та об'єктів, що перебувають під особливою охороною. До природно-заповідного фонду віднесено 7169 територій і об'єктів загальною – площею 2757,4 тис. гектарів, що становить 4,57 відсотка території України. Він охороняється законодавством України як національне надбання, щодо якого встановлюється особливий режим охорони, відтворення і використання.

На рис. 7.2 наведена класифікація територій і об'єктів природно-заповідного фонду України та їх правовий режим.

Об'єкти природно-заповідного фонду України – це ділянки суші та водного простору, природні комплекси й об'єкти яких мають особливу екологічну, наукову, естетичну і народногосподарську цінність і призначені для збереження природної різноманітності, генофонду видів тварин і рослин, підтримання загального екологічного балансу та здійснення фонового моніторингу довкілля, вилучаються з господарського використання повністю або частково і у встановленому законодавством порядку оголошуються територією чи об'єктом природно-заповідного фонду України.

В Україні існує три форми власності на території та об'єкти природно-заповідного фонду, а саме: державна, комунальна та приватна.

На рис. 7.3 наведений алгоритм створення об'єктів природно- заповідного фонду в нашій країні.

Крім того, заказники, залежно від елементів природних комплексів, поділяють на: ландшафтні, лісові, ботанічні, загально зоологічні, орнітологічні, ентомологічні, іхтіологічні, гідрологічні, загальногеологічні, палеонтологічні, карстово-спелеологічні. Пам'ятки природи, залежно від особливостей їх природних комплексів, поділяють на: комплексні, ботанічні, зоологічні, гідрологічні та геологічні.

Органами державного управління природно-заповідним фондом є:

• • Міністерство екології та природних ресурсів – спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань охорони довкілля;
• • Державна служба заповідної справи – створена і діє у складі Мінекології – є спеціально уповноваженим органом державної влади з питань управління природно-заповідним фондом;
• • Служби державної охорони територій та об'єктів природно-заповідного фонду України – здійснюють охорону об'єктів природно-заповідного фонду;

Рис. 7.2. Класифікація територій та об'єктів природно-заповідного фонду

• • Президент України – приймає рішення про створення чи оголошення територій, об'єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного значення;
• • Спеціальні адміністрації об'єктів природно-заповідного фонду – здійснюють управління окремими територіями та об'єктами природно-заповідного фонду, які мають статус юридичної особи;
• • Обласні ради – приймають рішення про створення об'єктів природно-заповідного фонду місцевого значення.

Порядок створення об'єктів природно-заповідного фонду України регулюється Законом України "Про природно-заповідний фонд України" від 16 червня 1992 року та включає шість етапів, що наведені на рис. 7.3.

Правовий режим біосферних заповідників регулюється: Главою 2 Розділу III Закону України "Про природно-заповідний фонд України" від 16 червня 1992 року; Указом Президента України "Про біосферні заповідники в Україні" від 26 листопада 1993 року та іншими законодавчими актами.

На території біосферних заповідників встановлюється диференційний режим використання, відтворення та охорони природних комплексів, згідно з функціональним зонуванням:

• • заповідна зона біосферних заповідників включає у себе території, призначені для збереження і відновлення найбільш цінних природних та мінімально порушених антропогенними чинниками природних комплексів, генофонду рослинного і тваринного світу. Режим її використання визначається відповідно до вимог, встановлених для природних заповідників.
• • буферна зона біосферних заповідників включає у себе території, виділені з метою запобігання негативному впливу на заповідну зону господарської діяльності на прилеглих територіях; її використання та порядок створення визначаються відповідно до вимог, встановлених для охоронних зон природних заповідників.
• • зона антропогенних ландшафтів включає у себе території традиційного землекористування, лісокористування, водокористування, місць поселення та рекреації та інших видів господарської діяльності; в ній забороняється мисливство.

Рис. 7.3. Етапи створення об'єктів природно-заповідного фонду України

Біосферні заповідники – це природоохоронні, науково-дослідні установи міжнародного значення, що створюються з метою збереження в природному стані найбільш типових природних комплексів біосфери, здійснення фонового екологічного моніторингу, вивчення навколишнього природного середовиша, його змін під дією антропогенних чинників.

Створюються на базі природних заповідників, національних природних парків з включенням їх до складу територій та об'єктів природно-заповідного фонду інших категорій та інших земель і включаються в установленому порядку до Всесвітньої мережі біосферних резерватів у рамках програми ЮНЕСКО "Людина і біосфера.

У межах територій біосферних заповідників можуть виділятися зони регульованого заповідного режиму, до складу яких включаються регіональні ландшафтні парки, заказники, заповідні урочища з дотриманням вимог щодо використання та охорони їх природних комплексів.

Наукові дослідження, спостереження за станом навколишнього природного середовища та відповідні види природокористування, що не суперечать цілям і завданням біосферних заповідників, здійснюються з урахуванням міжнародних програм.

Проект організації території біосферного заповідника розробляється відповідно до Положення про проекти організації території біосферного заповідника та охорони його природних комплексів, затвердженого наказом Мінприроди України від 6 липня 2005 року № 245.

Правовий режим природних заповідників регулюється: Главою 1 Розділу III Закону України „Про природно-заповідний фонд України" від 16 червня 1992 року; Положенням про проекти організації території природного заповідника та охорони його природних комплексів, затвердженим наказом Мінприроди від 6 липня 2005 року № 245.

На територіях природних заповідників забороняється будь-яка господарська та інша діяльність, що суперечить цільовому призначенню заповідника, порушує природний розвиток перебігів та явищ або створює загрозу шкідливого впливу на його природні комплекси та об'єкти (рис.7.4).

Рис. 7.4. Характер та види діяльності, що є забороненими на території природних заповідників

Природні заповідники – природоохоронні, науково- дослідні установи загальнодержавного значення, що створюються з метою :

• – збереження в природному стані типових або унікальних для даної ландшафтної зони природних комплексів з усією сукупністю їх компонентів;
• – вивчення природних перебігів та явищ, що відбуваються в них;
• – розробки наукових засад охорони довкілля;
• – ефективного використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки.

Земельні ділянки та інші природні ресурси, що надаються природним заповідникам, повністю вилучаються з господарського використання. Навколо природних заповідників утворюються охоронні зони, правовий режим яких визначається розділом 4 Закону "Про природно-заповідний фонд України". В охоронних зонах не допускається будівництво промислових та інших об'єктів, розвиток господарської діяльності, яка може призвести до негативного впливу на природний заповідник. Оцінка такого впливу обов'язково здійснюється на підставі екологічної експертизи.

Природні заповідники – юридичні особи, які підпорядковуються Мінекології. Управління ними здійснюють спеціальні адміністрації, до складу яких входять дирекція природного заповідника, наукові підрозділи, служби охорони, господарського та іншого обслуговування.

Правовий режим національних природних парків регулюється:

• • Главою 3 Розділу III Закону України "Про природно-заповідний фонд України" від 16 червня 1992 року;
• • Положенням про проекти організації території національного природного парку, охорони, відтворення та рекреаційного використання його природних комплексів і об'єктів, затвердженим наказом Мінприроди України від 6 липня 2005 року № 245 та іншими законодавчими актами.

Національні природні парки – це природоохоронні, рекреаційні, науково-дослідні установи загальнодержавного значення, що створюються з метою збереження, відтворення і ефективного використання природних комплексів та об'єктів, які мають особливу природоохоронну, оздоровчу, історико- культурну, наукову, освітню та естетичну цінність.

На територіях національних природних парків встановлюється диференційований режим використання, відтворення та охорони (рис. 7.5).

Правовий режим регіональних ландшафтних парків регулюється:

• • Главою 4 Розділу ІII Закону України "Про природно- заповідний фонд України" від 16 червня 1992 року;
• • Положенням про проект організації території регіонального ландшафтного парку, охорони, відтворення та рекреаційного використання його природних комплексів та об'єктів, затвердженим наказом Мінприроди України від 6 липня 2005 року № 245 та іншими законодавчими актами.

Рис. 7.5. Характеристика функціонального зонування територій національних парків

Примітка: на територіях зон регульованої рекреації, стаціонарної рекреації та господарської зони забороняються всі види використання природних ресурсів, які призводять або можуть призвести до погіршення стану довкілля та зниження рекреаційної цінності території національного природного парку.

Істотна відмінність: національний природний парк є об'єктом природно-заповідного фонду загальнодержавного значення, а регіональний ландшафтний парк – місцевого значення.

У всьому іншому правовий режим регіональних ландшафтних парків подібний до правового режиму національних природний парків. Істотна відмінність: національний природний парк є об'єктом природно-заповідного фонду загальнодержавного значення, а регіональний ландшафтний парк – місцевого значення.

Правовий режим заказників, пам'яток природи і заповідних урочищ регулюється Законом України "Про природно-заповідний фонд України" від 16 червня 1992 року, а також іншими законодавчими актами.

Заказниками оголошуються природні території (акваторії) з метою збереження і відтворення природних комплексів чи їх окремих компонентів.

Пам'ятками природи оголошуються окремі унікальні природні утворення, що мають особливе природоохоронне, наукове, естетичне, пізнавальне і культурне значення, з метою збереження їх у природному стані.

Заповідними урочищами оголошуються лісові, степові, болотні та ін. відокремлені цілісні ландшафти, що мають важливе наукове, природоохоронне і естетичне значення, з метою збереження їх у природному стані.

На території кожного з цих об'єктів природно-заповідного фонду встановлюється свій правовий режим використання та охорони (рис. 7.6).

Оголошення заказників, пам'яток природи та заповідних урочищ провадиться без вилучення земельних ділянок, водних та інших природних об'єктів у власників або користувачів. Власники або користувачі земельних ділянок, водних та інших природних об'єктів, оголошених пам'ятками природи або заповідними урочищами, беруть на себе зобов'язання щодо забезпечення режиму їх використання, збереження та охорони.

Рис. 7.6. Види заказників, пам'ятків природи, заповідних урочищ та характеристика правового режиму Їх використання й охорони

Розмежування правових режимів: заказники і заповідні урочища є природними комплексами, а пам'ятки природи – природними об'єктами. Правовий режим заказника передбачає тільки обмеження певних видів діяльності, а правовий режим заповідного урочища нагадує правовий режим пам'ятки природи, але встановлюється для природних комплексів.

Правовий режим ботанічних садів регулюється главою 8 розділу III Закону України "Про природно-заповідний фонд України" від 16 червня 1992 року. На рис. 7.7 наведені визначення, види та правовий режим ботанічних садів.

Правовий режим дендрологічних парків регулюється главою а розділу III Закону України "Про природно-заповідний фонд України" від 16 червня 1992 року.

Дендрологічні парки можуть бути загальнодержавного і місцевого значення.

Дендрологічні парки загальнодержавного значення – це науково- дослідні природоохоронні установи, створені задля збереження і вивчення у спеціально створених умовах різноманітних видів дерев і чагарників та їх композицій для найбільш ефективного наукового, культурного, рекреаційного та іншого використання.

В іншому правовий режим дендрологічних парків подібний до правового режиму ботанічних садів.

Рис. 7.7. Характеристика видів та правового режиму використання й охорони ботанічних садів

Правовий режим зоологічних парків регулюється:

• • Главою 10 розділу III Закону України "Про природно-заповідний фонд України" від 16 червня 1992 року;
• • Положенням про зоологічний парк загальнодержавного значення, затвердженим наказом Мінекобезпеки та Мінкультури України від 20 лютого 1998 року № 21/46.

Земельні ділянки з усіма природними ресурсами, що надаються зоологічним паркам, вилучаються з господарського використання. На території зоологічних парків забороняється діяльність, що не пов'язана з виконанням покладених на них завдань і загрожує збереженню сприятливих умов для життя тварин.

Для забезпечення виконання режиму щодо використання та охорони територій зоологічних парків, їх поділяють певні зони, а саме:

• – експозиційну зону, що призначена для стаціонарного утримання тварин і використання їх у культурно-пізнавальних цілях;
• – наукову зону, у межах якої проводяться науково-дослідні роботи з тваринами, а її відвідування дозволяється у порядку, встановленому адміністрацією парку;
• – рекреаційну зону, яка використовується для організації відпочинку та обслуговування відвідувачів парку;
• – господарську зону, що використовується для розміщення господарських об'єктів та підсобних господарств.

Правовий режим парків-пам'яток садово-паркового мистецтва регулюється главою 11 розділу III Закону України "Про природно-заповідний фонд України" від 16 червня 1992 року.

Парками-пам'ятками садово-паркового мистецтва оголошуються найбільш визначні та цінні зразки паркового будівництва з метою охорони їх і використання в естетичних, виховних, наукових, природоохоронних та оздоровчих цілях. На території парків-пам'яток садово-паркового мистецтва можуть проводитися наукові дослідження.

Зоологічні парки – це культурно-освітні установи загальнодержавного значення, що створюються задля організації екологічної' освітньо- виховної роботи, створення експозицій рідкісних, екзотичних та місцевих видів тварин, збереження їх генофонду, вивчення дикої фауни і розробки наукових основ її розведення у неволі.

Парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва можуть бути загальнодержавного та місцевого значення. Парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва загальнодержавного значення є природоохоронними рекреаційними установами.

На їх територіях забороняється будь-яка діяльність, що не пов'язана з виконанням покладених на них завдань і загрожує їх збереженню.

Власники або користувачі земельних ділянок, водних та інших природних об'єктів, оголошених парками-пам'ятками садово-паркового мистецтва, беруть на себе зобов'язання щодо забезпечення режиму їх охорони та збереження.

У іншому правовий режим парків-пам'яток садово-паркового мистецтва подібний до ботанічних садів.

• Згідно ст. 43 Закону України "Про природно-заповідний фонд України" від 16 січня 1992 року; Положення про організацію наукових досліджень у заповідниках та національних природних парках України, затвердженим наказом Мінекобезпеки України від 10 листопада 1998 року № 163; Положення про наукову діяльність заповідників та національних природних парків України, затвердженим наказом Мінекоресурсів України від 9 серпня 2000 року № 103, а також Програми Літопису природи, що затверджена наказом Мінекоресурсів і НАНУ від 25 листопада 2002 року в Україні ведеться літопис природи.

Літопис природи – це основна форма узагальнення результатів наукових досліджень та спостережень за станом і змінами природних комплексів, виконаних на територіях та об'єктах природно- заповідного фонду.

Матеріали літопису природи використовуються для:

• – оцінки стану довкілля;
• – розробки заходів щодо його охорони;
• – ефективного використання природних ресурсів;
• – забезпечення екологічної безпеки.

Літопис природи ведеться науковими відділами об'єктів природно-заповідного фонду або науковими закладами на замовлення адміністрацій зазначених об'єктів, а кожний том літопису природи затверджується директором природно-заповідної установи.

У літописі природи подаються основні дані про календар природи, фізико-географічні умови, рослинний і тваринний світ, режими їх охорони, антропогенний вплив на природно-заповідну територію.

Ще одним науковим напрямком в правовому регулюванні використання та охорони об'єктів природно-заповідного фонду, що стрімко розвивається, можна назвати ведення державного кадастру територій та об'єктів природно-заповідного фонду.

Ведення державного кадастру територій та об'єктів природно- заповідного фонду регулюється:

• • розділом 8 Закону України „Про природно-заповідний фонд України" від 16 січня 1992 року;
• • Інструкцією про зміст та складання документації державного кадастру територій та об'єктів природно-заповідного фонду України, затвердженою наказом Мінприроди від 16 лютого 2005 року № 67.

Державний кадастр територій та об'єктів природно-заповідного фонду – це система необхідних та достовірних відомостей про природні, наукові та інші характеристики територій і об'єктів, що входять до складу природно-заповідного фонду, зокрема про правовий статус, належність, режим, географічне положення, кількісні та якісні характеристики цих територій та об'єктів, їх природоохоронну, наукову, освітню, виховну, рекреаційну та іншу цінність.

Ведеться державний кадастр територій та об'єктів природно- заповідного фонду центральним органом виконавчої влади в галузі охорони навколишнього природного середовища та його органами на місцях за рахунок державного бюджету.