Поняття культурної парадигми та проблема типології культури

Парадигма (грец. παράδειγμα – зразок, взірець) – зразок або модель. Як особливий термін поняття "парадигма" введене американським методологом науки Т. Куном у книзі "Струшура наукових революцій" (1962) для позначення проблем та рішень, що переважають у діяльності наукового товариства. Парадигма є класичною науковою розробкою, яка сприймається представниками дисципліни як зразок і стає основою наукової традиції. Діяльність вченого – праця в рамках парадигми, зокрема доповнення, уточнення, поглиблення парадигмальних принципів, поширення на нові предметні області. Формування нової парадигми починається в умовах, коли виникають проблеми (аномалії), які не можна вирішити й пояснити в рамках існуючої парадигми. Перехід від однієї до іншої парадигми може розтягуватись на десятки і навіть сотні років. Кун назвав цей період науковою революцією – часом краху авторитетів, моделей, методологій, теорій, світоглядних уявлень та переконань. Парадигма – репрезентативна культура вчених, що діють у її межах, і доки вони визнають основоположну теорію, вони будуть знаходити теоретичні аргументи на її користь, а також експериментально підтверджені докази. Варто розрізняти наукові парадигми та парадигми культури. Парадигма культури є історично домінуючим способом пізнання або поведінки; вона постає в подвійній формі: а) парадигми-теореми – домінуючої наукової теорії даного часу (наприклад, парадигма Ейнштейна замінила ньютонівську парадигму); б) парадигми-екзістеми – домінуючої форми соціального досвіду. На відміну від парадигми, міфологема культури підіймається над теоремою і екзістемою, бо торкається метафізичних питань, зокрема витоків людини, культури, сенсу життя і смерті, глобального протистояння добра й зла тощо. У зазначеному контексті архетипи культури – це свого роду міфологеми, які визначають духовне обличчя етносу і проявляють себе в різних формах культурної діяльності. Як образне явище архетипи є неусвідомлюваними для буденної свідомості пересічної людини, а для творців культури – це усвідомлюваний феномен. З появою світових релігій архетипи культури можуть тлумачитися як те, що з'являється на межі і є своєрідним синтезом національного міфологічного і позанаціонального релігійного начал. Чому питання типології культури є проблемою? А тому, що сама культура залишається проблемою, відкритою для можливих інтерпретацій. Проблема універсалізму та партикулярності світової культури та локальних культур залишається відкритою і для сучасності, бо під кутом обраної методології можна отримати радикально протилежні відповіді на поставлені запитання. Наявні варіанти дослідження історії культури та її типологізації можуть бути розглянуті в рамках головних історіологічних парадигм – класичних (лінійних і циклічних) та некласичних (цикло-генетичних і "точкових"). Первинну парадигму про структуру наук можна назвати емпіричною. Це накопичення інформації про різні народи, їх звичаї, традиції, спосіб життя в період, який зазвичай називають передісторією, або доісторією науки. Наступною, вже повноправно науковою, стала парадигма еволюціоністська. Найважливіші її представники: Г. Спенсер, Е. Тайлор, Дж. Фрезер, А. Бастіан, Ю. А. Ліпперт, Ш. Літурно, Л. Г. Морган. Основні розробки еволюціоністської парадигми – ідеї єдності людства, одноманітність і однолінійність розвитку культури, психологічного обґрунтування явищ, устрою та культури. Еволюціоністська парадигма зробила внесок у пізнання культурної реальності історії людства, в розуміння людської природи, функцій культури, закономірностей її розвитку; завдяки їй культура набула певної цілісності, була систематизована та впорядкована, хоча саме ця систематичність, певною мірою нав'язана, стала однією з головних причин зміни парадигми у вивченні культури. Отже, філософське осягнення культури як універсального й всеохоплюючого феномена набуває поширення на зламі XVIII-XIX ст., коли розвиваються ідеї універсальності та розвитку загальнолюдської світової культури, а в різноманітті соціокультурного світу простежується єдина лінія розвитку людства та становлення світової культури (концепції Вольтера, Монтеск'є, Г. Лессінга, І. Канта, І. Г. Гердера, В. Соловйова, К. Ясперса й ін.).