Історичні кризи та культуротворчі травми

Реконструкція вищезазначених ідей у поєднанні з концептами психоаналізу дала змогу в XX ст. проголошувати ідеї про "завершення історії", побудову абсолютно не оптимістичних концепцій, зокрема історичної кризи та культуротворчої травми як основи розмежування періодів розвитку культури:

– травма залізного віку: відщеплення суспільної верстви паразитів як започаткування дегенеративних процесів.
– травма урбанізації: виникнення штучного середовища.
– травма навали "народів моря" та протиставлення континентальних та острівних цивілізацій, кочовиків та осілих народів. Катастрофа континентальних "річкових культур".
– травма державної централізації культури. Відображення цієї травми – в ієрархізації часопростору культури. Фінал архаїчного суспільства Євразії. Виникнення традиційного суспільства.
– травма "вторинної" урбанізації. Формування станового суспільства та феодальної ієрархії. Травма формування абсолютистського режиму.
– травма секуляризації та індустріальної революції. Катастрофи світових війн та глобальна екологічна криза.

На зламі ХІХ-ХХ ст., і особливо у XX ст., з'являється багато нових тлумачень феномена культури, а філософією осмислюються різні фази (стадії) культурної еволюції. Філософський аналіз культури здійснювався через осмислення універсалій та співвідношення природи і культури у творчості різних представників філософії життя. Так, А. Бергсон, розрізняючи розум та інстинкт, проводив різницю між замкненими культурами, в яких визначальну роль відіграють інстинкти, та відкритими культурами, позначеними духовним спілкуванням, культом святості індивідуальної свободи. Німецький філософ Ф. Ніцше (1844-1900) для розрізнення типів культур використовує міфологічні образи богів грецького Олімпійського пантеону, в основу покладаючи "аполлонійське" і "діонісійське" начала (джерела буття та творчості). У грецькому пантеоні боги Аполлон і Діоніс – протилежні символічні типи, вони символізують антагоністичність небесного й земного начал. Аполлонійське начало характеризується такими ознаками, як раціональне, міра, золота середина, іллюзійно-оптимістичне, стан спокою, індивідуальність. Діонісійське начало має такі властивості, як ірраціональне, надмірне буйство, трагічно-героїчне, порушення спокою, неспокій, нівелювання індивідуальності через містичну єдність. Сутнісною характеристикою Аполлона і Діоніса є здатність надихати людей, народжувати різноманітні образи, що дало підстави Ніцше увиразнити два протилежних начала буття і художньої творчості – "аполлонійське" і "діонісійське". Саме ці протилежні за своєю природою начала в концепції Ніцше покладаються в основу типології культурних феноменів. У такий спосіб також відрізняються мистецтва пластичних образів (апполонійські) і непластичне мистецтво музики (діонісійське). У XX ст. увага дослідників вже зосереджується не на дослідженні констант, що існують у більш-менш незмінному вигляді у всіх культурах і тим самим дають можливість говорити про культуру взагалі, а на різноманітності культурного оформлення людиною свого існування, відмінностях різних культур. Змінився власне предмет культурологічного дослідження: не культура людства стала предметом, а конкретні культури. Такий підхід поступово призвів до відмови від глобально-еволюціоністських побудов, проте не від ідеї еволюції взагалі; останню стали спостерігати в окремих культурах. Культурфілософською основою досліджень такого ґатунку в науках про культуру стали так звані циклічні теорії культурного розвитку. Під культурними циклами при цьому розуміють певну послідовність фаз зміни та розвитку культури, які закономірно змінюють одна одну і при цьому мисляться як такі, що повертаються та повторюються. Тут очевидною є аналогія з людським життям: дитинство, юність, зрілість, старість і смерть. Те ж відбувається з культурами: кожна культура проходить свій цикл і занепадає. Засновником циклічних теорій у сучасній історіографії та науці про культуру став М.Я. Данилевський, а також подібні ідеї розвивали О. Шпенглер, А. Тойнбі, П. Сорокін та ін. Спільними для прихильників циклічного погляду були уявлення про "історичні індивідуальності", якими є всі культурні цілісності, та про наявність життєвого циклу у кожної із цих цілісностей. Прихильники циклічних концепцій вважають, що національно-специфічні культури з необхідністю функціонують навколо одного зі специфічних цивілізаційних (макрокультурних) концептів, і наполягають на необхідності враховувати непорушні межі їх історичного розгортання. У циклічних моделях культурологічних досліджень не визнається ідея єдиного, прямолінійного розвитку людства, бо історія здійснюється через зміну культур, котрі живуть своїм власним, самодостатнім і замкненим життям, а лінії розвитку культур розрізняються. Якщо на культурфілософському рівні основою нової парадигми стало циклічне вчення, то на методологічному рівні – функціоналізм. У культурній антропології це вчення розробляли Малиновський та Радкліфф-Браун, які культуру розглядали як цілісність, усі елементи якої виконують функцію цілісності культури, яка, у свою чергу, виступає як особлива форма пристосування групи людей до умов їхнього життєвого середовища. Циклічні теорії у поєднанні з функціоналізмом надали уявленням про культуру зовсім іншого вигляду, ніж у рамках еволюціоністської парадигми. Кожна культура почала розглядатись як цінність у собі, безвідносно до того, яке місце вона займає в еволюційній ієрархії. Оскільки праці функціоналістів показали, наскільки складним утворенням є кожний організм, став неможливим поділ культур на "примітивні" та "високорозвинені". Культури, які раніше з точки зору еволюційного розвитку вважали примітивними, ставили на низькі сходинки еволюційної ієрархії, вже почали сприйматися просто як інші, відмінні від сучасних культур структури та закономірності функціонування. Похитнулися підвалини європейського світогляду та європоцентризму. Виникла можливість та необхідність теоретичного аналізу культури, потреба з'ясування, чому саме таке знаряддя, такі ідеї, такий образ світу, вид міфу чи легенди характерні саме для цієї культури, яку вони в ній виконують функцію, як співвідносяться із середовищем, в якому ця культура виникла. Ця нова наукова парадигма, що докорінно змінила погляд на культуру, отримала назву плюралістичної, тому що її прихильники спиралисяна ідеї плюралізму, множинності та різноманітності культур.