Музичне і танцювальне мистецтво Кореї

Існують дві категорії! корейської музичної культури: чхонак (сукупність музичних традицій найвищих прошарків суспільства) і сонак (музика простих людей). Мелодії чхонак, як правило, повільні, урочисті і композиційно складні, з переплетенням довгих музичних фраз. У старовину вони виконувалися під час придворних церемоній і ритуалів. Народна музика включає в себе шаманські співи, жанри санчжо (музика ударних і інструментів) і пхансорі (музична драма).

У XIX ст. в Корею проникає західна музика – спочатку християнські гімни. У 1919 р. композитор Хон Нанпха склав пісню "Понсонхва" – один із перших творів в історії корейської музики в "західному стилі". Після Другої світової війни багато корейських музикантів відбули на навчання за кордон, де досягнули блискучих успіхів, були відзначені найвищими нагородами на міжнародних конкурсах і удостоєні честі бути запрошеними на роботу у відомі творчі колективи.

Перший філармонічний оркестр у Кореї був створений у 1945 р. У цей час в Сеулі та ряді інших великих міст працюють кілька симфонічних оркестрів. У 1948 р. вперше на сцені поставлено оперу Верді "Травіата". Зараз існує кілька оперних колективів, у тому числі Національна оперна трупа, оперна трупа під керівництвом Кім Чжагена і Сеульська оперна трупа. З 1950 р. функціонує Національний інститут класичної музики, головне завдання якого – зберігати і розвивати традиції національної корейської музики. У 1993 р. в Сеульському центрі мистецтв відкрито Національну школу музики – першу в Південній Кореї консерваторію.

Танець

У Кореї існує кілька видів традиційного танцю: шаманський, придворний, народний і танець у масках. Розквіт хореографічного мистецтва припадає на період панування буддизму, який не стримував розвиток танцю. Особлива увага під час виконання надавалася тому, щоб донести до глядача почуття екстазу. Пластика рухів вважалася неістотною. За роки колоніального японського панування і вже в наш час, коли країну охопили процеси індустріалізації та урбанізації, багато традиційних танців втрачено. Тільки у 80-х pp. зроблено спроби зберегти і відродити хореографічну спадщину минулого. Деякі з танців, наприклад комму (танець мечів), ханму (танець журавля), чхуненму (танець солов'я, який співає навесні), чхунянчжон (танець іволги), зараховані до розряду "культурних цінностей", а їх виконавці отримали звання "людина – скарб культури".

Що стосується сучасного танцю, то великий внесок у його розвиток зробили корейські студенти, які навчалися в 20-х pp. в Японії, зокрема Чо Тхеквон і Чхве Сінхі. У 1950 р. створено Сеульську балетну трупу. У 1956 р. танцюрист Нім Соннам, який повернувся після навчання в Японії, відкрив балетну студію в Сеулі. Нині існує близько 40 труп корейського традиційного танцю, 30 труп сучасного танцю, у тому числі під керівництвом Юк Вансун і Хон Сінджа, а також 10 балетних труп, включаючи "Юніверсал Белей Компані", створену в 1984 р. в Сеулі.

Побут і традиції Індонезії

Про малайсько-полінезійське походження корінного населення країни свідчить високе суспільне становище жінки й те символічне значення, яке надається човнам. Унаслідок колективних творчих зусиль різних народів, що приходили на архіпелаг, відбулося нашарування різних культур. Свій вплив послідовно справили індуїзм і буддизм, що потрапили! на острови насамперед з Індії і з VIII ст. успішно закріпилися на Яві й Балі; іслам, привнесений у XIV ст. із Середнього Сходу купцями й проповідниками; європейські традиції, які впроваджувалися португальцями в XVI ст. і потім голландцями аж до початку XIX ст.

Мови корінних народнрстей Індонезії істотно різняться, хоча всі вони належать до малайсько-полінезійської мовної сімї. Винятком є тільки папуаські мови, на яких розмовляють в Іріан-Джаї і східних районах країни. У 1945 р. було прийнято єдину загальнонаціональну мову – бахаса індонесіа (індонезійську), основою якої є малайська. У сільській місцевості в побуті жителі інколи послуговуються яванською, сунданською і мадярською мовами.

Національний і релігійний склад. В Індонезії мешкають понад 300 етнічних і племінних і'руп, кожна з яких має власну мову, звичаї і соціальну організацію. Найчисельнішими з них є яванці – 67 млн. осіб (40-45%), сунди, або унданці, – 19 млн. (13%), дурці – 8,7 млн. (6%), малайці – 8 млн. (6%), мінангкабау – 5,6 млн. (3,9%). До інших великих народностей країни належать бугі, батакі (з північного схода о. Суматра), балійці (з о. Балі), банждари (з півночі о. Суматра), даякі, макасари, тораджі, сасаки та ін. Тут мешкає чимало представників некорінних народностей: китайці (понад 4 млн. осіб), араби (80 тис.), індійці (50 тис.), японці, європейці та ін.

Більшість індонезійців (майже 90%) сповідують іслам (сунітського напряму). У деяких частинах країни (на о. Суматра, на заході Яви і південному сході Калімантану) мусульмани суворо дотримуються релігійних канонів. Майже всі мешканці о. Балі сповідують індуїзм, а більшість китайців – буддизм і конфуціанство. У центрі островів поширений анімізм (віра в дахів, що ховаються у вулканах, ріках, деревах, скелях, могилах, барабанах тощо). Християни (католики і протестанти) становлять майже 10% населення.

Наприкінці 90-х років XX ст. внаслідок економічної кризи і політичної нестабільності :в Індонезії загострилися етнічно-конфесійні суперечності, що призвело до сутичок між мусульманами і християнами, спалаху антйкитайських настроїв.

На розвиток культури Індонезії вплинули індуїзм та буддизм (прийшли у VIII ст. з Індії і закріпилися на островах Ява та Балі), іслам і європейські традиції, що впроваджувалися португальцями та голландцями.

Культура і мистецтво, Своєрідність архітектури та традиційних ремесел і мистецтв Індонезії зумовлені впливом різних культур – буддійської, індуїстської, мусульманської п європейської. Країна відзначається унікальними пам'ятками індуїстської культури на островах Ява і Балі: храм Боробудар (VIII–IX ст.), храмовий комплекс Прамбанан, мечеть Мангкунегаран (XVI ст.) і палац "Кратон" (XVIII ст.) на о. Ява. Відомими є будівлі XVII-XVIII ст., Пеназькі ворота (XVII ст.) і Португальська церква (XVII ст.) в Джакарті, палац султана Джок'якарті (XVIII ст.) та ін.

У багатьох народів Індонезії розвинуте декоративно-прикладне мистецтво: Центральна Ява славиться виробами із золота й срібла, своєрідними кинджалами-крісами, багатобарвними тканинами. Серед музеїв найвідомішими є Музей Джакарти, Археологічний музей, Картинна галерея тощо.

Рекреація і туризм. Щороку Індонезію відвідують до 4 млн. туристів, однак складна соціально-політична ситуація в країні і терористичні акти відлякують рекреантів.

Країна має екваторіальні ліси, савану з ΰ багатою ендемічною флорою та фауною, висотну поясність, безліч вулканів і теплі моря. Велика тут і етноконфесійна атрактивність: в Індонезії мешкають понад 150 народів, які різняться звичаями і ритуалами. Відомими курортами країни є Вандунг і Богора на Яві, Брастаг на Суматрі.