Зв'язок релігії та права в мусульманських країнах

Мусульманський спосіб життя формувався вченням про "правильний шлях" (шаріат), яке ґрунтувалося на Корані і Сунні. Шаріат – це комплекс приписів та правил поведінки, морально- етичних норм, вчення про ісламський спосіб життя. Шаріат стосується питань догматики та етики, які формують переконання, релігійну совість, ментальність мусульманина. Конкретну соціальну нормативну регламентацію дає фікх (араб. глибоке розуміння, знання) – мусульманське право. Часто ці два поняття вживають як синоніми.

У X ст. мусульманське правознавство остаточно склалося як самостійна дисципліна, предметом якої було вивчення двох категорій норм: 1. норми, які визначали стосунки віруючих з Аллахом; 2. норми, які регулювали стосунки як між правовірними, так і з усіма іншими людьми.

Джерела мусульманського права могли застосовувати тільки мусульманські вчені, які володіли правом іджтїхада (араб. – старанність, запал). їх називали муджтахіди. Від них вимагалося досконало знати арабську мову, знати напам'ять Коран і вміти правильно його пояснювати, орієнтуватися в обставинах досягнення консенсусу або розходження в поглядах, володіти здібностями для інтерпретації правових матеріалів, дотримуватися беззастережної вірності ісламу. Існують чотири релігійно-правові школи.

Джерела мусульманського права:

• 1. Коран – головне джерело мусульманського права;
• 2. Сунна, яка складається з хадисів – коротких описів про діяння, висловлювання і навіть мовчання Мухамеда в конкретних ситуаціях, які становлять правовий прецедент для мусульман.
• 3. Іджма – згода, одностайність думок і рішень авторитетних осіб з обговорюваного питання.
• 4. Кіяс – метод аналогічної дедукції або логічні розмірковування і судження, які лягали в основу висновків за умови виявлення в Корані аналогічних ситуацій.

Якщо говорити детальніше про таке джерело мусульманського права, як іджма, то практично вона складається з думок, що збігаються у релігійних і правових питаннях, які були висловлені сподвижниками Мухамеда або згодом найбільш впливовими теологами-правознавцями. Іджма розвивалась як у вигляді інтерпретацій тексту Корану і Сунни, так і шляхом формування нових норм, які вже не пов'язувались із Мухамедом. Вони передбачали самостійні правила поведінки і ставали обов'язковими в силу одностайної муфтіїв і муджатахидів. Такий спосіб розвитку норм мусульманського права дістав назву "іджтіхад". Правомірність іджми як одного з основних джерел мусульманського права виводиться з вислову Мухамеда: "Якщо ви самі не знаєте, спитайте тих, хто знає".

Одним із найбільш спірних джерел мусульманського права, яке викликає неймовірну кількість суперечок між різними течіями, є "кіяс" – рішення правових справ за аналогією. Відповідно до кіясу, правило, встановлене в Корані, Сунні або іджмі, може бути застосоване до справи, яка прямо не передбачена в цих джерелах права. Кіяс не тільки дав змогу швидко врегулювати нові суспільні відносини, але й сприяв звільненню шаріата в багатьох випадках від теологічних нашарувань. В якості допоміжного джерела шаріат також допускав місцеві звичаї, що не ввійшли безпосередньо в мусульманське право в період його становлення, але якщо вони не суперечили його принципам і нормам. При цьому визнавались правові звичаї, які склалися в самому ісламському суспільстві, а також в інших народів, що були підкорені під час арабських завоювань або підданих мусульманському впливу.