Мистецтво народів Африки

Карфаген – місто, яке пов'язує Схід і Захід

Це давнє місто було столицею північноафриканської держави Карфаген, що існувала протягом VII–II ст. до н.е. на території сучасного Тунісу. Народом, який у стародавні часи населяв ці землі, були фінікійці.

Мистецтво Карфагена відчуло вплив давніх культур Єгипту та Греції, а згодом і Риму. Це яскраво виявилося у стильовому розмаїтті різних видів мистецтва. З одного боку, карфагеняни імітували східні стилі, а з іншого – запозичували традиції греків, етрусків. Загалом до V ст. до н.е. переважав вплив Сходу, а згодом – еллінської культури.

Ювелірного мистецтва фінікійці навчились у мікенців і єгиптян. У різьбленні по слоновій кістці простежуються єгипетські, мікенські та ассирійські мотиви.

Яскравим прикладом впливу еллінської культури є карфагенські саркофаги IV–III ст. до н.е. та поховальні споруди (мавзолеї), а також застосування в архітектурі давньогрецьких ордерів.

У часи, коли Карфаген став однією з провінцій Римської імперії, він отримав нову культуру. Римляни зводили нові храми й будівлі громадського значення. Через деякий час Карфаген став одним із найкрасивіших міст, другим за розміром та величчю після Рима. Для задоволення потреб городян був побудований цирк на 60 тисяч глядачів (карфагенський колізей), а також театр, амфітеатр, великі терми та акведук завдовжки 132 км.

Відголоски художніх надбань митців Карфагена відчувалися багато століть після руйнування міста. Мармур і граніт, що колись прикрашали римське місто, були вивезені та використані для будівництва соборів у Генуї, Пізі (Італія), а також, можливо, і Кентерберійського собору (Англія).

Мистецтво єгипетської Александрії в мозаїці

Вважається, що мозаїка зі скляних кубиків (тесер) виникла в III–II ст. до н.е. в єгипетському місті Александрія. Із винайденням такої техніки мистецтво монументального живопису набуло нових засобів виразності: однотипні геометрично правильні мозаїчні елементи давали митцям можливість ускладнювати художнє рішення твору – зображення набували тривимірності. Шліфування й полірування мозаїчної поверхні посилювали інтенсивність кольорів і напівтонів тесер настільки, що другорядні зображення (наприклад декоративні бордюри) відігравали роль рами для центрального панно.

Мозаїка з міста Тмуїс, розташованого в дельті Нілу, повністю розкриває потенціал цієї техніки. Обрамлене кількома рядами бордюра центральне квадратне панно зображує жіночу напівфігуру. Вона одягнена у військовий костюм, її голова увінчана головним убором у вигляді носової частини корабля (ростри), у руках вона тримає обвитий стрічками стяг флагманського корабля. Часто це панно трактується як уособлення Александрії. У панно проявляється нове ставлення до кольору: фігура більше не виглядає світлим силуетом на темному тлі – місце темного фону займає світло-блакитний колір, обличчя модельоване світлотінню багатих відтінків, одяг і головний убір викладені тесерами яскраво-червоного, пурпурового й золотого кольорів, грубі контури відсутні, майже зникають свинцеві вставки, широко застосовувані в ранніх єгипетських мозаїках (вони залишаються тільки в контурах древка прапора й геометричних бордюрів).

Мозаїчна плитка "Нільський сюжет" із храму Фортуни Прімігенії в давньому Пренесте відома також під назвою "Мозаїка Барберіні". Вона виконана в техніці, що дає змогу створювати реальну імітацію живопису. Мозаїчні твори, виконані в цій техніці, були вишуканими й високохудожніми.

Поєднання документальної точності, неприборканої фантазії і незрівнянної майстерності виконання є яскравим прикладом розквіту елліністичної традиції у створенні мозаїчних картин.

Декоративно-прикладне мистецтво Африки

У декоративно-прикладному мистецтві народів Африки, нерозривно пов'язаному з працею та побутовим устроєм життя, відобразилися творча фантазія народу й відчуття естетичної цінності людської праці. Зокрема, це стосується виготовлення меблів і посуду.

У низинах річки Конго побутує різьблена дерев'яна скульптура племен бавілі й баконго, дуже експресивна та грубувато-схематична за формами. Скульптура південного Конго – народів балуба, бапенде та інших – вирізняється ясним спокоєм образів і витонченістю форми. Схожими за стилістикою є різьблені вироби народу вачивокве, що жив на півночі Анголи.

Господарський уклад життя африканських племен в умовах первіснообщинного ладу сприяв тривалому збереженню самобутніх культурних навичок і традицій. Скульптура різних племен не тільки відрізнялася манерою виконання, а мала відмінності етнічного характеру.

Народи Західної Африки, головним чином узбережжя Верхньої Гвінеї, від Ліберії до Нігера, зберегли традиційну майстерність бронзового литва. У цих регіонах поряд із дерев'яною пластикою створювали і скульптурні вироби з бронзи. Найвищого розквіту це мистецтво досягло в народів південної Нігерії – йоруба, біні та іджо.

Особливий стиль наявний у скульптурах племені бата, що населяє узбережжя французької та португальської Гвінеї. Виготовлення та характер виробів декоративно-прикладного мистецтва Африки тісно пов'язані з місцем та умовами проживання їх творців.

Художній смак і властивий африканським народам стиль виявляються не тільки в окремих предметах, а й в оздобленні всього помешкання. Так, різьблений дерев'яний посуд у Судані розставляється на глинобитних, часто розписних підвищеннях. У районах тропічного лісу, де поширені дерев'яні житла, стіни й підлога покриваються плетеними циновками зі складним геометричним орнаментом. У степових районах переважають глинобитні будівлі, прикрашені різьбленням та розписом одвірків, карнизів, опорних стовпів та ін. Усе хатнє начиння (посуд, меблі, предмети побутового вжитку) також прикрашається орнаментом. Майстерність різьблення по дереву, орнаментування циновок, бісерних вишивок та ін. поширене в усіх народів тропічної Африки.