< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Генезис наукового уявлення про зміст і сутність економічної політики держави

Зв'язок між державою і економікою, у процесі якого відбувається формування економічної політики держави, характеризується своєю багатогранністю та багатоаспектністю. Держава є формою політичної самоорганізації суспільства на певній території. При цьому одна із найважливіших сторін її діяльності полягає в управлінні соціальними, економічними, технологічними та іншими процесами, що відбуваються в суспільстві. З цього приводу в науковій літературі існує досить багато теоретичних розробок.

У Словнику економічної теорії Макмілана наводиться спрощено- прагматичне тлумачення: "Економічна політика – це поведінка держави відносно економіки країни" [1, с. 145-146].

Обширно та грунтовно визначили мету економічної політики держави основоположники державного менеджменту Девід Осборн і Тед Геблер. Далекоглядна урядова політика передбачає розвиток конкуренції у сфері надання послуг. Громадяни отримують владу та контроль, які раніше належали бюрократії. Якість роботи залежить від отриманого результату, а не докладених зусиль. Напрямки діяльності визначаються цілями і завданнями, а не умовними правилами та нормативними актами. Споживачам надається вибір в освітній і житлово-комунальній сферах. Запобігання проблемам, а не розгляд варіантів їх вирішення, коли вони вже виникли. Більше старань докладається для збільшення прибутків, а не витрат. Залучення громадськості в процес управління державою, що сприяє більш активній децентралізації влади. Прерогатива надається ринковим моделям управління, а не бюрократичним. Успішне вирішення проблеми завжди вбачається в об'єднанні зусиль держави, бізнесу та громадськості [2, с. 23].

Слід визнати, що питанням ролі держави у суспільному житті значну увагу приділяли представники класичної політекономії. Німецький філософ Іммануїл Кант головним завданням держави вважав обмеження абсолютної свободи природного стану (status naturalis) за допомогою законів, у рамках яких окрема людина була б захищеною від свавілля інших, що робить можливим мирне співіснування - status civilis, в якому всі можуть розвивати свої таланти і вміння [3, с. 17]. Цієї позиції дотримується також англійський філософ Томас Гоббс, який зазначав, що держава виникла як результат договору між людьми, який поклав край природному стану "війни всіх проти всіх" [4, с. 34]. До однієї із найважливіших економічних функцій держави відноситься функція економічної стабілізації. Класики світової наукової думки К. Макконнелл і С. Брю відмічають, що зазначена "...найновіша, в деяких випадках найважливіша функція уряду полягає в тому, щоб стабілізувати економіку, тобто допомагати їй забезпечувати повну зайнятість ресурсів і стабільний рівень цін" [5, с. 231].

Інший відомий економіст Дж. Б'юкенен виділяє дві пріоритетні функції держави – захисну (protective) і продуктивну (productive), або виробничу. У будь-якому суспільстві держава виконує функції об'єднуючого суб'єкта, покликаного сприяти зростанню економічного розвитку країни у двох напрямах: забезпечувати захист життя людей, їхньої свободи і власності, якщо ця власність набута законним шляхом, без застосування сили, шахрайства чи крадіжки; забезпечувати певні суспільні блага, які мають специфічні властивості, що не дають змоги отримати їх за допомогою ринкових механізмів [6, с. 73].

Захисна функція держави полягає в гарантуванні внутрішньої та зовнішньої безпеки і правопорядку, включаючи контроль за дотриманням законодавчих норм. У випадку виникнення внутрішньої або зовнішньої загрози, держава наділена виключним правом застосовувати силові методи впливу.

Економічне значення захисної функції надзвичайно важливе. Наслідками втрати державою контролю в економічній сфері є порушення суспільної рівноваги та фінансова криза. Коли не захищені, чітко не визначені та не дотримуються права приватної власності, у суспільстві поширюється тенденція деформації соціальних цінностей і норм, пригнічуються стимули до ініціативності та чесної праці. За умов, коли одні можуть змушувати платити за себе інших, ринок не може нормально функціонувати, оскільки не діє механізм визначення реальних витрат виробництва товарів, на якому він заснований. Окрім того, нечітко визначені або не достатньо захищені права власності та порядок користування природними ресурсами, які піддаються надмірній експлуатації. Класичним прикладом виникнення такої ситуації є питання забруднення довкілля.

Результатом реалізації другої найважливішої функції держави – продуктивної, є суспільні вигоди, яким притаманні наступні особливості: суспільні блага неможливо надати якомусь одному суб'єкту суспільних відносин, не зробивши їх водночас доступними для інших; дуже важко, а іноді навіть і неможливо, обмежити коло споживачів суспільних благ лише тими, хто за них заплатив [6, "с. 66].

В основі механізму ринкового самоврядування та відомої економічної теорії лежить дія принципу стимулів. Зміни людської поведінки безпосередньо пов'язані зі зміною стимулів. Людині властиво шукати вигоди і уникати збитків. В процесі розподілу благ у суспільстві виникають суперечності між індивідом і громадою, що є наслідком дії саме цього принципу. Ринкові механізми у даному випадку майже не мають впливу. Це спричиняє необхідність пошуку інших чинників зовнішнього впливу. Держава виступає як один із таких регуляторів. Зокрема, вона встановлює баланс між інтересами суспільства та громадянина. Гарантією суспільної вигоди є встановлення державного нагляду та регулювання за ходом планування, виробництва, розподілу та контролю за використанням суспільних благ. У загальновідомому положенні А. Сміта про "три функції корони" йдеться саме про цю функцію держави. Зокрема, держава наділена виключним правом діяти так, як кожна конкретна особа, позбавлена відповідного державного дозволу, не має права діяти, або не зможе виконати таку дію належним чином [7, с. 61].

Разом з тим ми переконані, що у формуванні економічної політики держави визначальну роль відіграє питання: у чиїх інтересах вона здійснюється. При цьому, зокрема, можливі такі варіанти:

  • - захист інтересів економічно панівного класу;
  • - забезпечення корпоративних інтересів бюрократичного апарату державних органів;
  • - підтримка інтересів середнього класу;
  • - забезпечення інтересів соціально незахищених груп населення;
  • - пошук балансу між інтересами основних соціальних прошарків.

У реальних умовах, коли сума потреб у життєво необхідних

ресурсах є більшою за їх наявність, економічні інтереси різних соціальних груп неминуче вступають у протиріччя один з одним. Тому держава вимушена або пригнічувати ті чи інші інтереси окремих груп населення країни, або шукати компроміс між ними з метою збереження соціальної стабільності у суспільстві. Виняткове право держави в даному випаду полягає у виявленні та захисті сукупних або типових інтересів усіх членів суспільства. Підкреслимо, що для цього вона має всі необхідні засоби, включаючи систему державного примусу.

Державна економічна політика за сучасних динамічних умов виступає як постійний вплив держави в особі її уповноважених органів на самостійно господарюючі суб'єкти з метою вирішення таких завдань:

  • - забезпечення виходу країни із системної кризи з подальшою стабілізацією економічної ситуації;
  • - забезпечення економічного зростання і сприятливих умов господарювання;
  • - реалізація більш ефективної державної соціально-економічної політики;
  • - забезпечення національної безпеки, стабільності, соціальної збалансованості.

У процесі розкриття зв'язку між державою та економікою мова може йти лише про визначення оптимальної міри державного втручання. Досвід XX століття свідчить, що надмірне втручання держави в економіку (наприклад, при її повному одержавленні, що спостерігалося, зокрема, у СРСР) заважає її стабільному розвитку.

У цій ситуації держава, по-перше, паралізує функціонування механізмів узгодження попиту і пропозиції, тобто інтересів споживача та виробника. Держава-власник забирає цю функцію на себе, тотально здійснюючи планування виробництва. Неминучий результат – одночасне зростання валового продукту та дефіциту товарів і послуг.

По-друге, безпосереднім наслідком націоналізації економіки є відсутність у господарюючих суб'єктів економічної відповідальності. За умов, коли ціна призначається державою згори, економічна ефективність не має особливого значення, оскільки держава вилучає прибуток у високорентабельних підприємств, а збитковим надає дотаційне фінансування.

По-третє, тотальне державне регулювання економічних відносин обмежує економічну свободу, призводить до корупції державного апарату і виникнення тіньової економіки.

Водночас не можна не звернути уваги і на той факт, що панівне становище держави в економіці забезпечує і деякі переваги, наприклад, можливість досить швидко і безперешкодно сконцентрувати необхідні ресурси (матеріальні, фінансові, трудові) для вирішення окремих глобальних завдань (наприклад, у разі війни, стихійних лих тощо).

Щодо вітчизняних реалій зазначимо, що будівництво ринкового механізму здійснювалось і певною мірою продовжує здійснюватись, перш за все, зусиллями держави. Практика останнього десятиліття показала, що перехід до ринкових відносин не можна розуміти як введення повного абсентеїзму держави в економічному житті і запуск стихійно функціонуючої, саморегульованої системи зв'язків між учасниками ринкових відносин. До того ж в економіці є сфери, в яких можуть співіснувати державні й ринкові механізми, наприклад, в освіті, охороні здоров'я, послугах зв'язку тощо; а також у рамках соціальних програм приватних корпорацій, наприклад, приватні пенсійні фонди, які значною мірою доповнюють відповідні державні дії.

У зв'язку з цим необхідно чітко з'ясувати саму концепцію державного втручання, адже мова має йти про створення якісно нової системи регулювання, побудованої з урахуванням особливостей історичного етапу розвитку української державності, принципів вільної конкуренції та вільного ринку, із застосуванням, в першу чергу, економічних важелів стимулювання зростання економіки.

Тут слід відмітити, що, на наш погляд, однією з найважливіших передумов реалізації стратегії потужного соціально-економічного розвитку України та кожного з її регіонів є розроблення ефективної економічної політики держави, у якій треба узгодити державні інтереси з інтересами усіх адміністративно-територіальних одиниць. Складність розроблення регіональної політики держави пов'язана з тим, що при її формуванні необхідно врахувати взаємовідносини суб'єктів державної регіональної політики як між собою, так і з суб'єктами політики регіонів. Окрім того, поза увагою регіональної політики держави не можна залишити жоден з об'єктів, на які вона має бути спрямована, тим більше, що деякі з них одночасно виступають і як суб'єкти формування та здійснення регіональної політики й управління регіональним розвитком в Україні.

Одним із найважливіших завдань держави є забезпечення соціальної спрямованості ринкової економіки, яке в індустріально розвинутих країнах здійснюється за допомогою широкомасштабних соціальних програм. Тим більше, що це дуже актуально для України з її національно-історичними, соціокультурними та політико-культурними особливостями. Безумовно, це завдання може успішно виконати лише сильна і заможна держава.

Вільна від державного втручання, нічим не обмежена ринкова економіка була, по суті, лише теоретичною конструкцією, яка ні в XIX, ні тим більше в XX столітті у жодній країні світу в чистому вигляді не існувала і не могла існувати.

Досвід цих століть продемонстрував багато непередбачуваних проблем, які стали наслідком формування вільного ринку. Навіть функціонування держави та економічної системи можуть зазнати загроз, спричинених згаданими проблемами, які містять небезпеку для підгрунтя існуючого соціального ладу. Стабільна державна економічна інфраструктура не залежить від діяльності ринку як такого. Державне регулювання економіки та широкомасштабні соціальні програми, що реалізувалися упродовж XX століття майже в усіх розвинутих країнах, ставили своєю головною метою коригування негативних наслідків функціонування ринку, надання йому соціальної спрямованості, згладжування соціально-класових протиріч і конфліктів, а відповідно – і захист суспільної системи в цілому від безглуздих дій окремих учасників ринку.

Багато труднощів і невдач, особливо на першому етапі побудови ринкової економіки в Україні, значною мірою спричинені ослабленням економічної політики держави, недостатньою розробленістю чи повною відсутністю нормативно-правової бази економічної діяльності та відповідних державно-адміністративних і владних механізмів її забезпечення. Слабкість держави – головна передумова слабкості економіки та її криміналізації. Виходячи з цієї точки зору, головним прорахунком реформаторів було ігнорування істини, що формування ринкових механізмів і політичної демократії є процесом, у якому держава виступає як головний гарант життєздатності й ефективного функціонування економічної системи.

Водночас тотальне одержавлення економіки, централізовано- планова чи командно-адміністративна система в сучасних умовах бурхливого розвитку інформаційних і телекомунікаційних технологій не в змозі адекватно реагувати на нову історичну ситуацію. Вона безнадійно застаріла і не може на рівних конкурувати на світових ринках із розвинутими національними економіками.

З цього приводу в науковій літературі дедалі частіше з'являються теоретичні розробки концепції змішаної економіки. Теперішні перетворення соціально-економічного ладу потребують теоретичного осмислення та обгрунтування. Це приведе до виникнення актуальних наукових концепцій, серед яких буде і змішана економіка.

Зараз у наукових колах все ще дискутується питання про роль держави як інституційного чинника економічного розвитку та підвищення конкурентоспроможності. Думки діаметрально різняться: – від необхідності активізації ролі держави, особливо в умовах глобалізації та реформування трансформаційних економік, – до доцільності мінімізації цієї ролі, особливо в контексті зменшення часток державних витрат.

Аналіз видатків консолідованих бюджетів, зважаючи на обсяги зносу основних фондів бюджетних закладів та установ, дозволяє стверджувати, що показники державних видатків у ВВП країн перехідної економіки (за виключенням Китаю та Індії) є вищими, ніж держав із ринковою економікою зі зіставним рівнем ВВП (на особу). Частка державних витрат у ВВП центральноєвропейських держав становить понад 40 %. Це майже у два рази більше, ніж у державах, показники розвитку яких є аналогічними, зокрема у Південно-Східній Азії. Слід погодитися з думкою російського науковця Мінервіна, що темпи розвитку економіки держав із перехідною економікою є прямо пропорційними зниженню рівня державних витрат.

Розрахунки свідчать, що у ряді країн Центральної і Східної Європи динаміка державних витрат наприкінці 90-х і на початку XXI століття має спадну траєкторію, а їх частка суттєво скоротилась, що зумовило формування висхідної динаміки ВВП.

Загальний об'єм ресурсів зростає відповідно до підвищення темпів розвитку економіки. Зростання об'єму зазначених ресурсів набуватиме такої стрімкості, що їх абсолютні розміри досягатимуться навіть за умов незначної частини державних витрат. Прикладом може бути стратегічний маневр, здійснений Китаєм у 1979-1996 роках, внаслідок якого за 17 років відбулося не лише збільшення величини номінального ВВП країни у 5 раз, а й подвоєння абсолютного обсягу державних витрат. У наступний період державні витрати Китаю зросли з ІЗ % до 20 % ВВП, а високі темпи піднесення економіки нівелюють негативний вплив збільшення частки державних витрат [8, с. 40].

Для вивчення перетворень у сучасній соціально-економічній структурі в науці широко застосовуються положення структурних трансформацій. Так, в російській науковій літературі наголошується, що утворення економічної політики є результатом поєднання різноманітних моделей інституціональної економіки [9, с. 32]. Проте серед науковців практично відсутні дискусії стосовно того, що сучасна система економіки належить до змішаного типу.

У цілому можна визнати, що отриманий Україною економічний потенціал повною мірою не реалізований, не сформовані стійкі стратегічні конкурентні переваги у світовій економіці. Ця ситуація з кожним роком обумовлює загострення політичного й економічного стану країни. Тому для визначення загального вектора подальшого розвитку, на рівні управління державою розробляються концептуальні документи. Наприклад, "Цілі розвитку тисячоліття 2000+5" – це довгострокові орієнтири економічного і соціального розвитку України на перспективу до 2015 року, що були адаптовані з урахуванням певних особливостей національного розвитку, узагальнені й кількісно вимірювані. А саме:

  • 1) подолання бідності;
  • 2) забезпечення якісної освіти впродовж життя;
  • 3) сталий розвиток довкілля;
  • 4) поліпшення здоров'я матерів і зменшення дитячої смертності;
  • 5) обмеження поширення ВІЛ-інфекції / СНІД і туберкульозу, започаткування тенденції до скорочення їх масштабів;
  • 6) забезпечення тендерної рівності [10].

Підсумовуючи викладене, зазначимо, що політична нестабільність в Україні, низька ефективність заходів адміністративної реформи, нерозробленість дієвої концепції державної економічної політики, спрямованої на забезпечення добробуту населення, відсутність в літературі єдиного погляду на природу формування управлінських механізмів, недостатність відповідних комплексних теоретичних напрацювань, а також ряд інших чинників багато в чому визначають актуальність та практичну значущість дослідження формування державної економічної політики в епоху глобальних трансформацій. Адже ефективність прийняття керівних рішень значною мірою є базовим важелем для розвитку економіки, пріоритетною метою якої є забезпечення добробуту населення.

Аналіз теоретичних джерел свідчить про актуальність наукових пошуків даного напряму, їх гостроту і багатогранність в умовах динамічних суспільних перетворень, що відбуваються в Україні. Проте комплексне дослідження теоретико-методологічних основ формування державної економічної політики в епоху глобальних трансформацій до цього часу не проводилося, як і відсутні відповідні публікації, якщо не брати до уваги фрагментарних досліджень.

Потреба наукової розробки даного напряму зумовлена ще й тим, що для України ефективний механізм державної економічної політики спрямованої на забезпечення добробуту населення, що набув критичного характеру в останній час, попередження та локалізація негативних наслідків від останніх кризових явиш тощо. має досить вагоме й одночасно принципове значення.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >