< Попер   ЗМІСТ   Наст >

ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ В ЕКОНОМІЧНІЙ СФЕРІ

Класифікація чинників, що впливають на формування економічної політики держави

Для окреслення відповідних орієнтирів формування вітчизняної моделі державного регулювання економічної політики варто визначити універсальні чинники, які мають прямий вплив на її формування і визначають її модель. Основні завдання та пріоритети можна згрупувати за спрямованістю їх впливу на внутрішні та зовнішні.

До внутрішніх чинників відноситься, у першу чергу, економічний потенціал держави, складовими якого є земельні, сировинні та трудові ресурси. Систему внутрішніх чинників складають також: географічне положення, що визначає пріоритети розвитку економіки; політична система, яка визначає домінування в економічній політиці держави ринкових або адміністративних механізмів, обумовлює їх балансування та взаємодію.

До зовнішніх чинників варто віднести зовнішнє економічне середовище, особливе місце в якому належить ринку інтелектуальні продукції та можливості розширення експортних можливостей. Крім того, доцільно виділити ресурсні можливості країни на зовнішньому ринку, а також імідж країни, як чинник, який формує думку світової спільноти щодо держави; інтеграційні особливості.

Іншим критерієм, який варто покласти в основу розробки системи чинників, що впливають на формування економічної політики держави є напрям впливу на модель державного регулювання економічної політики. Основоположним для її формування є політичний чинник.

Зміст даного чинника виражається, насамперед, у ставленні держави до процесів, що відбуваються в національній економіці, яке, в свою чергу, реалізується в тих або інших формах державного регулювання економіки. Концепції можуть змінюватися залежно від ідеологічних настанов відносно ступеня державного втручання в діяльність стихійних ринкових сил. Так, у Великій Британії ступінь централізації контролю влади над політикою низький. У США у вищих адміністративних структурах існує велика кількість автономних органів, що обумовлює можливість здійснення заходів державного регулювання з метою забезпечення балансу суспільних і приватних інтересів. У цих країнах значно нижчим, ніж, наприклад у Франції, є ступінь централізації державної влади, де він традиційно високий. У Німеччині спеціалізовані органи тісно інтегровані між собою, що також обумовлює високу централізацію влади. Узгодження інтересів між централізованими урядовими органами державного управління і представниками приватного капіталу в Японії досягається шляхом постійних консультацій між ними аж до досягнення консенсусу. На відміну від Японії, де процес ухвалення політичних рішень грунтується на принципі згоди, в СІЛА аналогічна процедура базується на конкуренції й конфронтації [1, с. 47].

Вплив політичного чинника на формування національної моделі державного регулювання економічної політики має спрямовуватися на: – координацію економічного процесу та стимулювання розвитку економіки відповідно до визначених стратегічних цілей; – підтримку конкурентного середовища для забезпечення найбільш раціонального використання економічних ресурсів; – забезпечення конкурентних переваг національних підприємств на світовому ринку; – узгодження соціальних суперечностей, що породжуються ринком.

Наступним чинником, що теж має значний вплив на формування моделі та системи державного регулювання економічної політики, є конкурентний. У його рамках розкриваються інституційні основи регулювання, оцінюється ступінь участі кожної групи економічних суб'єктів у господарському житті країни, що вже само по собі дозволяє судити про його значущість для моделі регулювання. Інституційну основу будь-якої економічної системи складають, перш за все, суб'єкти економічної діяльності: дрібні, середні, великі підприємства, асоціації й профспілки, кредитно-фінансові установи, а також держава в особі своїх уповноважених органів. Структура цих суб'єктів, їх взаємодія і взаємовплив багато в чому визначають характеристики певної моделі державного регулювання.

У високорозвинутих країнах держава приділяє значну увагу підтримці середнього та малого бізнесу. Це робиться з метою розвитку конкурентного середовища, зняття соціальної напруги тощо. У цілому, комплекс дій держави стандартний і зводиться до консультативної та управлінської допомоги, фінансової підтримки, заходів державної антимонопольної політики і системи податкових преференцій. Проте механізми практичної реалізації зазначеної політики в різних країнах будуть різними.

Цю відмінність можна простежити на прикладі фінансування програм підтримки малого бізнесу. Якщо в Японії, Німеччині, Франції установи, що надають фінансову допомогу малим підприємствам, - банки, корпорації, - фінансуються державою, то у Великій Британії та США аналогічне фінансування здійснюється через венчурні фонди, приватні інвестиційні компанії. Тим самим сама по собі підтримка малого підприємництва також перетворюється на бізнес, а це, у свою чергу, підвищує і ризик вкладень, і ставки відсотків за кредитами. Вітчизняній моделі державного регулювання також притаманні ці характеристики, за винятком того, що в нас до теперішнього часу відсутній дієвий механізм підтримки та розвитку середнього класу.

Реалізація цього принципе також має своє відображення і в антимонопольному законодавстві. Принципова відмінність полягає в тому, що в Сполучених Штатах і Німеччині превалюючим принципом по відношенню до монополій є "принцип заборони", відповідно до якого достатньою підставою для заборони існування монополістичного об'єднання є факт визнання наявності монополії. Україна за даним критерієм теж тяжіє до даної моделі державного регулювання. У Японії Великобританії та Франції відповідно до діючого принципу "контролю і регулювання" створення монополій у принципі не виключається, але лише остільки, оскільки це не порушує свободу конкуренції.

Економічний чинник. Варто відмітити, що наступний чинник для вітчизняної економіки є досить динамічним, оскільки його показники залежать від багатьох незалежних факторів: світові економічні процеси, політичні перетворення, природні катастрофи тощо. Наявна світова фінансова криза власне і демонструє гнучкість моделей державного управління економічною політикою, тобто відображає здатність кожної держави до оперативного реагування на зовнішні фактори.

Даний чинник грунтується, перш за все, на ресурсній складовій. Інвестиції у розвиток національного господарства – це показник, що характеризує ступінь забезпеченості системи економічними ресурсами. Визначений чинник також відображає напрям стратегічного розвитку економіки держави. За його допомогою можна здійснювати аналіз систем державного регулювання економічної політики.

Розгляд заходів фінансово-кредитного регулювання необхідно розпочати із характеристики двох різних типів фінансових систем, що існують на даний момент у промислово розвинутих державах. Перша система поширена в Японії, Німеччині, Франції й інших країнах континентальної Європи. У цій системі основну роль у фінансуванні та кредитуванні економіки відіграють банки. Фінансова система, що склалася в США і Великобританії, орієнтована на фондовий ринок. Це і визначає принципову відмінність у формах фінансово-кредитного регулювання. Tata у європейській моделі фінансування підприємств здійснюється в основному за рахунок зовнішніх джерел – банківських кредитів, тоді як підприємства країн англо-американської системи вдаються до внутрішніх джерел фінансування - прибутку й амортизації.

Другий елемент системи державного регулювання фінансово- кредитної сфери - процентна ставка. Це інструмент, за допомогою якого держава впливає на темпи зростання ВВП, інфляцію та інші макроекономічні показники (якщо не брати до уваги світову фінансову кризу). Облікові ставки є базою для коротко- та довгострокових процентних ставок на фінансовому ринку. Розвинуті країни, що добилися у 1990-их початку 2000-их років найбільших темпів зростання ВВП при одночасному високому зростанні цін - не знижували й одночасно утрималися і від підвищення процентних ставок з пріоритетною метою - підтримки високої ділової активності. Водночас Франція, Німеччина і Японія, зберігши невисокі темпи інфляції, але й не досягнувши високих темпів зростання ВВП, різко знизили процентні ставки з метою стимулювання ділової активності суб'єктів господарської діяльності.

З позиції податкового регулювання в даних країнах також є ряд істотних відмінностей. Подібна диференціація має важливе значення з погляду принципового відношення держави до регулювання економіки. Низький рівень оподаткування в США і Великій Британії - результат відповідних реформ, які проводилися у 1980-х роках урядами Р. Рейгана і М. Тетчер, що здійснювалися під гаслом: "менше податків на багатих; якщо багаті, починаючи з капіталістів, плататимуть менше податків, то це призведе до більш значного зростання економіки і всі від цього виграють". Водночас прихильники високої норми оподаткування в Німеччині стверджують, що тільки високі податки дають державі можливість вирішувати складні завдання соціального ринкового господарства. Високі податкові ставки у Франції є джерелом для фінансування широкомасштабної діяльності держави. Порівняно із США і Великобританією Японія має нижчий рівень оподаткування для осіб із невеликими доходами і жорсткіший для багатих людей [2, с. 21]. Україна за цими критеріями більше тяжіє до німецької моделі. У сфері валютного регулювання дані країни можна поділити на дві групи. До першої відносяться США і Великобританія – країни, стабільний курс національної валюти яких підтримується в основному за рахунок світового товарообороту. Державні зобов'язання США постійно збільшуються, а всі заходи валютного регулювання спрямовані, в першу чергу, на підтримку високого рівня ділової активності та стимулювання на світовому ринку попиту на долар.

Німеччина і Японія пішли іншим шляхом. Ці країни звернулися до внутрішніх ресурсів для забезпечення стабільності власної валюти: це значні золотовалютні запаси, збалансоване поєднання державних активів і зобов'язань, високий рівень приватних заощаджень і низький рівень інфляції.

Таким чином, за результатами свого функціонування німецька та японська моделі поступаються тим максимальним економічним показникам, які досягнуті США або Великою Британією, проте вони є більш стабільними, орієнтованими на довгострокову перспективу і меншою мірою залежні від коливань світової економічної кон'юнктури.

Таким чином, основою, чи базисом економічної політики держави є поєднання, у першу чергу, вказаних трьох чинників. Практичне втілення їх можна простежити на прикладі формування механізмів державної економічної політики виходу окремих країн із глобальної фінансової кризи 2007-2009 років.

Для прикладу візьмемо ті розвинуті країни, які є лідерами пост- кризового відновлення. Як зазначив радник, на той час, Міністра економіки і технологій Німеччини В. Шеремет [3], позитивну динаміку ВВП Німеччини обумовлять 6 груп антикризових заходів, які задіяв уряд у боротьбі з економічною кризою:

  • - кредитування реального сектора економіки під державні гарантії (політичний чинник);
  • - додаткове державне замовлення на продукцію промислових підприємств (конкурентний чинник);
  • - підтримка платоспроможного попиту населення за рахунок зниження податків і відрахувань (передбачено підвищення розміру неоподатковуваного мінімуму доходу та зниження ввізного мита, було запроваджено також податкову знижку родинам із дітьми, зменшилися відрахування на медичне і пенсійне страхування). Збільшено соціальну допомогу на дітей багатодітним сім'ям (економічний чинник);
  • - забезпечення зайнятості населення, державні інвестиції в науково- дослідну діяльність (політичний чинник);
  • - прийняття закону про стабілізацію фінансового ринку, яким було передбачено перехід від ситуативних рішень до системної санації фінансових установ. Держава виділила 400 млрд євро для гарантій за міжбанківськими кредитами, для рекапіталізаційних заходів до фонду стабілізації направлялося 80 млрд євро щороку (політичний чинник);
  • - стимулювання німецького автопрому – стратегічної галузі економіки (конкурентний чинник).

Одним із найефективніших пунктів німецької та французької антикризових програм стала підтримка автомобілебудування як найбільш постраждалої галузі (конкурентний чинник). У результаті продажі найбільшого в Європі виробника автомобілів, компанії Volkswagen, почали зростати вже при перших проявах пост- кризового оздоровлення (2-3 квартал 2009 року) [4, 147].

Іншим фактором відновлення німецької економіки став план підтримки робітників, прийнятий для уникнення масових звільнень (політичний чинник). Він допоміг зберегти 400 тис. робочих місць. Компанії замість звільнень фахівців скорочували робочий тиждень (до травня 2009 року 1,4 млн осіб працювали неповний робочий день). При цьому держава відшкодовувала підприємствам частину зарплат незвільнених працівників. Така програма коштувала Німеччині 6 млрд євро, натомість у червні 2009 року безробіття зменшилося на 0,1 % (до 8,1 %) порівняно з попереднім місяцем.

Державні програми Німеччини і Франції продемонстрували свою успішність швидше за плани інших розвинутих економік, оскільки фінансовий сектор цих країн за до кризових часів розвивався значно консервативніше. Німецькі та французькі комерційні банки, на відміну від, британських, були значно менше залучені до спекулятивних операцій і купівлі похідних цінних паперів. Великобританія, з її дуже значним фінансовим сектором, так само як і США, опинилася в центрі фінансової кризи. На порятунок банківської системи Великобританії було витрачено понад 1,5 трлн фунтів, тобто набагато більше, ніж у Німеччині та Франції разом узятих.

Проте особливих успіхів у подоланні фінансової кризи досягли Азіатські країни. У II кварталі 2009 року ВВП Китаю зріс на I6,5% порівняно із І кварталом 2009 року, Південної Кореї - майже на 10%, Сінгапуру – на 21 %, Індонезії - на 5%. Пожвавлення виробництва вражає ще більші:. Сукупний обсяг виробництва азіатських економік, що розвиваються, у 2009 році розширився на 36 % у порівнянні з попереднім роком. У Barclays Capital стверджують, що Азія стала єдиним регіоном, де випуск товарів досяг докризових показників. Позитивну роль у цьому відіграла економіка Китаю, яка і підтримала всі економіки даного регіону, зокрема японську. ВВП Японії додав у II кварталі 0,9 % порівняно із попереднім кварталом [5, 156].

На думку експертів, Китай продемонстрував найбільш ефективну політику збалансованості політичного, конкурентного й економічного чинників під час формування механізмів державної економічної політики виходу із глобальної фінансової кризи.

Основними заходами КНР для подолання фінансової кризи були:

По-перше, Китай інвестував близько 150 млрд дол. у житлове будівництво, іпотеку й інфраструктури! проекти (економічний чинник).

По-друге, Китай скорочує та модернізує податкову систему, знижує процентні ставки й резервні вимоги до банківської системи (політичний чинник).

По-третє, реструктуризує кредитні зобов'язання тих промислових підприємств, які зіштовхнулися з падінням попиту на свою продукцію на світовому ринку, зокрема, сталеливарні й автомобілебудівні компанії (економічний чинник).

Окрім того, щоб пом'якшити наслідки кризи для населення, уряд КНР мав наміри вкласти значні кошти в розвиток безплатної освіти та протягом 3-х років забезпечувати безоплатними медичними послугами все населення країни.

Успіхи Китаю можна обгрунтувати двома чинниками: на перше місце слід поставити дешеву робочу силу. Використовуючи цей фактор, у Китаї за останні роки було побудовано 55 тис. км експрес-веїв. Сьогодні лише декілька країн світу мають транспортні артерії такого високого рівня. У КНР прокладено першу в світі гірську залізничну трасу Шанхай-Тибет, частина якої проходить на висоті 5 тис. м над рівнем моря, тому пасажири користуються кисневими масками. У Шанхаї побудовано найвищу в світі телевежу, споруджується одна з найбільших у світі гребель на Янцзи довжиною 2 км тощо. Ці приклади надзвичайно затратні в частині робочої сили, і ці унікальні проекти було успішно реалізовано саме завдяки вищезгаданим моментам. Протягом довгого часу швидке економічне зростання забезпечувалося застарілими засобами, які вже не відповідають сучасним тенденціям і викликам. Головний недолік полягає у надзвичайно уповільненому технологічному, а головне - соціальному прогресі. Інакше кажучи, якість життя китайців не змінювалась і була парадоксально низькою в умовах гіпервисоких темпів розвитку економіки.

Другу групу чинників об'єднує виважена економічна політика держави. Так, намагаючись протистояти поширенню негативних явищ у китайській економіці в період кризи, уряд ухвалив рішення щодо виділення до кінця 2010 року 4 трлн юанів (586 млрд дол. США, або приблизно 7 % щорічного ВВП країни) для розширення внутрішнього попиту і стимулювання стабільного зростання національної економіки. Перш за все, це яскраво характеризує перехід від екстенсивних методів розвитку до інтенсивних і означає, що Китай буде застосовувати інноваційну модель розвитку суспільства, в основу якого покладено розвиток національної культури. Саме із ним керівництво країни пов'язує відродження і процвітання китайської нації. Тут реалізувався психологічний чинник, суть якого буде розглянуто пізніше.

Позитивний досвід розвинутих країн у подоланні негативних явищ в економіці у період світової кризи є цінним для формування вітчизняної моделі державної економічної політики у складних умовах сьогодення. Прояви світової фінансової кризи і внутрішні суперечності формують низку складних довгострокових викликів, які вимагають кваліфікованої реакції з боку національної економічної політики. До них експерти [363] відносять наступні:

Перш за все, у фінансовій структурі країни сьогодні є чисельні взаємопов'язані негативні явища й процеси. Серед них можна назвати: жорстка політика доходів; монетарна політика держави; зниження інвестиційного і споживчого попиту; уповільнення кредитної динаміки; уповільнення динаміки доходів; зростання неплатежів по кредитах; зниження темпів економічного зростання.

Спостерігається також взаємозв'язок між цими процесами, які підсилюються і розвиваються завдяки взаємодії між собою. Подальше розгортання цього ланцюжка загрожує лавиноподібним наростанням незбалансованості валютно-фінансової системи національної економіки. Також не слід забувати про фінансову кризу. Ситуація, що складається після неї в світі, серйозно погіршує зовнішні аспекти функціонування вітчизняної економіки.

Серед негативних зовнішніх чинників можна виділити: різке збільшення цін на енергоносії; зменшення експорту товарів і послуг; зниження внутрішнього попиту на товари українського експортного ринку; зниження кредитних рейтингів України на світовому ринку та всередині держави; уповільнення економічного зростання тощо.

Це може призвести до зменшення динаміки доходів господарських суб'єктів, що сприятиме підвищенню кредитних ризиків у банківській системі, оскільки платіжна спроможність боржників і так є досить низькою і не може зростати через існуючі умови економічної ситуації.

На даний момент для того, щоб прискорити динаміку економіки України, дієвим засобом може стати девальвація національної валюти. Традиційно це має відновлювати економічну активність, підвищуючи цінову конкурентну спроможність національних товаровиробників на внутрішньому та зовнішньому ринках. Також дієвими можуть бути широкі інвестиції в національну економіку, впровадження надсучасних технологій, покращення якості українських товарів і продуктивності праці робітників. Не найменшу роль тут відіграватиме стимулювання споживання вітчизняних товарів і звуження імпорту.

При здійсненні антикризової політики відродження економіки України на сучасному етапі слід ураховувати низку імперативів:

  • - підтримка відносно високих темпів економічного зростання, від чого критично залежить стабільність банківського сектору і фіскальної сфери, а також фінансова забезпеченість соціальної політики держави;
  • - недопущення зниження добробуту населення, що негативно впливає на стан внутрішнього попиту;
  • - підтримка в прийнятних межах платіжного балансу країни, який визначає стабільність національної валюти, що важливо в контексті високого співвідношення зовнішньоторговельного обороту та ВВП а також значної залежності від світових ринків капіталу – це обмежує застосування курсових важелів та інструментів лібералізації імпорту.

Важливу роль у функціонуванні національної моделі та системи регулювання економіки відіграє правовий чинник. Він включає систему права, що діє в країні, національні засади і традиції, насамперед, у сфері економіки й судочинства.

Основна відмінність між промислово розвинутими країнами полягає в тому, що Німеччина, Франція і Японія є країнами статутного права, а США і Великобританія – країнами прецедентного права. Це означає, що при розгляді справ суди будь-якої інстанції у першому випадку керуються існуючими законами й іншими нормативно- правовими документами, а в другому – рішеннями, прийнятими раніше по аналогічних справах судами рівної або вищої інстанції. Специфіка національного законодавства в США і Великій Британії визначає особливості роботи юристів і адвокатів, чий дохід напряму залежить від кількості справ та їх результату. Система права, по суті, матеріально стимулює збільшення кількості судових розглядів із будь-яких питань, у тому числі й економічних. Тоді як у педантичній Німеччині будь-який конфлікт як порушення встановленого порядку є чимось надзвичайним. У Франції підприємства вкрай рідко доводять справу до суду, оскільки розголос негативних сторін їх діяльності неминуче призведе до погіршення ділової репутації. В Японії судовий розгляд узагалі вважається ганьбою.

В Україні ж абсолютно протилежна ситуація. В нашій державі судова система використовується сьогодні не тільки для захисту своїх законних прав та інтересів, а ще, на жаль, і для легалізації незаконних дій. В першу чергу маються на увазі численні акції із протиправного поглинання та захоплення підприємств, в основі яких часто лежать судові рішення.

Висновок із зазначеного такий: конформістський шлях взаємних консультацій і конструктивної співпраці в будь-якій сфері діяльності закладений як у національному законодавстві Німеччини, Франції та Японії так і в національній психології, звичаях і самосвідомості населення цих країн. І на противагу цьому, у США та Великобританії, а також і в нашій державі, численні судові розгляди неминучі, що веде до нераціонального використання ресурсів, робочого часу і нехтування доброю діловою репутацією.

Соціальний чинник відображає ставлення держави до своїх громадян, характеризує його гуманність і увагу до інтересів людини. Зокрема, йдеться про вплив економічної системи на суспільство у формі таких наслідків як рівень безробіття, диспропорція в доходах, а також соціальні функції держави, що реалізуються через систему соціального забезпечення: охорону здоров'я, освіту, страхування тощо. Соціальний чинник як комплексна складова, що включає економічні, політичні, психологічні компоненти, відіграє значну роль у формуванні моделі державного регулювання і є предметом постійних суперечок і дискусій серед політиків і науковців.

Слід зазначити, що у сфері охорони здоров'я, освіти, тобто в тих галузях, які переважно контрольовані й фінансуються державою, у Німеччині, Сполучених Штатах і Канаді домінує ринковий підхід. Система фінансування американської охорони здоров'я приватними страховими компаніями часто піддається критиці. Разом із тим у Німеччині, за рахунок концентрації купівельної спроможності в руках асоціацій медичних страхувальників, вдається підтримувати порівняно низький рівень тарифів за медичне обслуговування [6, с. 19].

Україну за даним критерієм важко віднести до будь-якої відомої моделі державного управління. Однак залучення позитивного світового досвіду, безумовно, сприяло б розвитку цієї сфери.

Окрім згаданих чинників, які є орієнтирами для формування національної моделі та системи державного управління економічною політикою, можна також виділити ряд чинників, які умовно віднесемо до групи додаткових.

Зокрема, це історичний чинник. Історія становлення інституту державної економічної політики значною мірою повторює історію її державотворення.

Географічний чинник. Територіальне розміщення держави має безумовний вплив на розвиток тих або інших галузей господарства. Наприклад, завдяки своєму географічному положенню та розмірам Україна є державою, яка одночасно належить до декількох регіонів: Центральноєвропейського, Східноєвропейського і Чорноморського, що надає їй значні можливості для створення міжнародних транспортних коридорів. Поєднання історичного та географічного чинників дало б можливість відновити давні торговельні шляхи, які перетинали Україну ("Шовковий шлях", "Із варяг у греки").

Психологічний чинник є віддзеркаленням національної психології, яка, в свою чергу, є частиною національної самосвідомості. Реалізація даних особливостей в економіці якнайкраще виражається у системі менеджменту, що склалася на підприємстві: централізації влади і делегуванні повноважень, найму та звільнення, системі мотивації, співвідношенні колективного й особистого. Усі перелічені компоненти формують специфіку ринку праці в рамках певної моделі регулювання. Так, на американських або британських підприємствах наголошується на стабільності кадрового складу, тоді як у Франції кожен п'ятий найманий робітник працює за тимчасовим контрактом або на умовах неповної зайнятості. Та й система довічного найму в Японії часто критикується за недостатню ефективність, коли "економічна психологія" - прагнення зберегти всі робочі місця - йде врозріз із економічною логікою.

В Україні на сьогодні відсутня будь-яка дієва мотивація щодо стримування працівників на одному підприємстві. В економічній теорії існує значна прогалина у визначенні методології оцінки ефективності управління персоналом.

Релігійний чинник тісно пов'язаний із психологічним, оскільки домінуюча в країні релігія суттєво впливає на формування національної психології у всіх сферах життя, у тому числі й в економіці. Безумовно, на сучасному етапі вплив релігійного чинника на соціально-економічні процеси значно зменшився. Проте від нього не можна абстрагуватися повністю, оскільки цілий ряд ділових звичаїв і засад у тій або іншій країні має виключно релігійне коріння, відповідає вимогам основної релігії, трепетно зберігається його послідовниками, які вкрай гостро реагують на будь-які посягання зі сторони інших концесій. В Україні, зважаючи на її тривале атеїстичне минуле, даний чинник поки що значного впливу не мас.

Отже, основними чинниками, що визначають специфіку структури і зміст економічних завдань держави в конкретний період, є:

  • - тип економічної системи;
  • - цілі розвитку економіки в даній системі;
  • - економічний потенціал і система форм власності;
  • - характер міжнаціональних відносин і рівень розвитку регіонів;
  • - місце держави у світогосподарській системі й міжнародному поділі праці.

Як додаткові чинники, що визначають, зокрема, особливості економічних завдань України в сучасних умовах слід виділити:

  • • реальний стан справ у економіці країни;
  • • необхідність переходу від централізованого регулювання до різних форм власності та господарювання;
  • - становлення і розвиток ринкових відносин.

Узагальнюючи, слід зазначити, що надзвичайно важливо при формуванні економічної політики держави враховувані історичний і психологічний чинники, тобто менталітет населення, оскільки вони накладають своєрідний відбиток на загальновизнані фактори.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >