< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Ринок капіталів і можливості доступу до інвестиційних ресурсів

Ринок капіталів є ключовим компонентом економічної політики держави. Важливою передумовою успіху будь-яких заходів у галузі його розвитку є створення сприятливих умов для підприємництва та надходження інвестицій.

Відповідно до економічних енциклопедичних видань капітал (capital) - це таке "слово, яке використовують для позначення чинника виробництва, що утворюється самою економічною системою. Це слово також використовують як термін для позначення фінансових активів" [23, с. 212].

Загальновідомо, що немає кращого способу управляти державою і суспільством, ніж за допомогою фінансів. Держава, направляючи потоки коштів у необхідні їй русла, сприяє розвитку тих чи інших суспільних сфер і, навпаки, скорочуючи або взагалі ліквідуючи фінансування певних структур або галузей, ставить їх в умови занепаду чи навіть відмирання. Важливим чинником регулювання даних процесів виступає ринок капіталів, який є невід'ємним елементом економічної стратегії держави, яка розвивається за ринковими принципами.

Ринок капіталів можна назвати частиною загального фінансового ринку, оскільки він формує попит і пропозицію на грошовий капітал. Значна частина західноєвропейських й американських вчених виходить з того, що світовий фінансовий ринок поділяється на ринок капіталів і грошовий ринок.

Ринок капіталу є групою взаємопов'язаних ринків, які створюють попит і пропозицію на фінансові елементи, а також формують ціну. Його основними активами є товар, сировина й енергія. На ринку також перерозподіляються ще й вільні кошти інвесторів, які переходять у розпорядження економічних суб'єктів, які їх потребують.

Схематично місце ринку капіталу в структурі фінансового ринку зображено на рис. 4.3. Ринки капіталу включають у себе ринок цінних паперів (фондовий ринок) та інших фінансових інструментів (окрім інструментів грошового ринку).

В Україні на ринках капіталу накопичилось чимало проблем, які потребують негайного вирішення. Насамперед, це стосується розвитку інфраструктури, зосередження купівлі-продажу цінних паперів на фондових біржах й інших центрах торгівлі, розбудови Національної депозитарної системи, удосконалення механізму захисту прав інвесторів і системи розкриття інформації на ринку цінних паперів, випуску й обігу фінансових інструментів.

Структурні елементи світового фінансового ринку

Рис. 4.3. Структурні елементи світового фінансового ринку

Джерело: розроблено автором.

Україна може поступово інтегруватись в світові ринки капіталу. При цьому варто не забувати про недовершеність і проблемність системи, значну кількість невдалих реформ, недоліки в розробці правової бази. Крім того, вітчизняний ринок цінних паперів, які залишаються фінансовими інструментами значної впливовості, не має належного управління. Це уповільнює економічний розвиток, впливає на економічну політику та фінансову безпеку. При існуванні такої низки проблем говорити про динамічну інтеграцію досить складно.

Потужним механізмом забезпечення фінансової безпеки країни є можливість доступу до міжнародних ринків капіталу. Цей механізм активно використовує Україна у вирішенні різних фінансових проблем, таких як: покриття дефіциту бюджету, розрахунки за міжнародними зобов'язаннями, соціальні витрати. Використання кредитних коштів на такі потреби є грубою помилкою економічної політики держави. Залучені кошти мають направлятися виключно на розвиток економіки (інвестиційна складова), в іншому випадку така політика створює загрози, а то й передумови дефолту держави.

Сьогодні категорія державних запозичень залишається актуальною, оскільки ця форма кредитування обслуговує безпосередньо економічні інтереси держави, опосередковує зв'язки між її бюджетом і всіма сферами економіки [24, с. 13].

При державних запозиченнях залученії кошти надходять у розпорядження держави, перетворюючись в її додаткові фінансові ресурси. Джерелом погашення цих позик і виплати процентів по них виступає бюджет. Державні запозичення, пов'язані із функціонуванням політичної надбудови й рухом бюджетних коштів, відображають частину фінансових відносин суспільства. При позичках коштів державою забезпеченням кредиту виступає все майно, що є в її власності, майно відповідної територіальної одиниці чи будь-якій її дохід. Проте це не справжня, а уявна застава. На практиці не вказується майнове забезпечення коштів кредитної угоди з боку держави- позичальниці. Крім того, як досить дієвий, а інколи визначальний механізм в економічній політиці, державний кредит завжди передбачає політичний контекст. Саме ця його характеристика і визначає проблему не тільки теоретичного розв'язання, а й практичного втілення.

Позитивна роль державного запозичення полягає в тому, що це беземісійна форма поповнення бюджету для розширення можливостей задоволення державних потреб, фінансування непередбачуваних потреб, удосконалення організації грошового обігу, покращення стану розрахунків, розвитку пріоритетних галузей економіки тощо.

Державне запозичення можна розглядати крізь призму декількох категорій у сутності яких виявляються функції державного запозичення: як економічна категорія поєднує фінанси та кредит, зокрема, як елемент фінансової системи обслуговує формування і використання централізованих грошових фондів держави; як фінансова категорія виконує три функції: розподільчу, регулюючу та контролюючу.

Державні запозичення можна також визначити як політичну категорію. У такому аспекті державний кредит виступає показником внутрішньополітичної ситуації в країні (особливо ступеня довіри громадян до держави) а також є певним економічним барометром у зовнішньоекономічній і геополітичній сферах.

Відносини в сфері державних запозичень виникають і можуть розвиватися тільки в результаті їх належного правового оформлення, тобто вони обов'язково мають юридичну основу. Через механізми правового регулювання держава може як гальмувати так і прискорювати суспільний прогрес, тобто суттєво впливати на відтворювальні процеси у суспільстві. Отже, правові норми як висхідні положення, на яких грунтується державне кредитування, відіграють визначальну роль.

Залежно від місця розміщення розрізняють внутрішні державні кредити і зовнішні державні запозичення.

Конституція України передбачає, що джерелами наповнення державних і місцевих бюджетів можуть бути кошти внутрішнього і зовнішнього запозичення. Механізм залучення позичкових коштів у формі державного внутрішнього кредиту визначається урядом за погодженням із НБУ (йдеться про зобов'язання з випуску державних цінних паперів).

Основними характерними ознаками державних цінних паперів є те, що: емітентами виступають органи центральної виконавчої влади; кожен випуск даного виду цінних паперів забезпечується державою; держава несе відповідальність за зобов'язаннями по їх випуску.

Отже, державні цінні папери – це такі грошові документи, що випускаються і забезпечуються державою в особі вищих органів виконавчої влади, які здійснюють кредитну діяльність відповідно до законодавства України. Із викладеного вище випливає, що цінні папери поділяються на державні та недержавні – цінні папери місцевих позик, облігації державних підприємств і цінні папери НБУ. Фактично всі країни використовують цінні папери державних зразків як фінансові інструменти. Метою їх створення є неемісійне фінансування дефіциту бюджету, тимчасового або постійного характеру.

Найпоширенішим способом державного внутрішнього кредитування є державна внутрішня позика, формою реалізації якої виступає облігація внутрішньої державної позики, яка є найбільш поширеним видом серед усіх державних цінних паперів. Вона символізує державне боргове зобов'язання та дає право її власнику після закінчення відповідного строку одержати назад суму боргу і проценти по ньому. Реалізуючи облігації, держава зобов'язується повернути суму боргу у визначений термін із відсотками чи виплачувати відсотки протягом усього терміну користування позичковими коштами, а після завершення вказаного терміну повернути і суму боргу.

Слід зазначити, що випуск державних цінних паперів є найбільш економічно доцільним методом фінансування бюджетного дефіциту порівняно з практикою позичання коштів у Національному банку чи використання грошової емісії. Але не слід забувати про певні недоліки продажу державних цінних паперів для фінансування видатків держави.

Основи організаційно-правового механізму відносин нашої країни з іншими державами світу і міжнародними фінансовими організаціями закладено в Конституції України. У п. 9 ч. 1 та п. 1 ч. 2 ст. 92 сказано, що виключно законами України визначаються засади зовнішніх відносин, зовнішньоекономічної діяльності, встановлюється статус іноземних валют на її території, порядок утворення і погашення державного внутрішнього і зовнішнього боргу.

Ст. 26 Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність" визначає, що зовнішні економічні відносини України з іншими державами регулюються відповідними міжнародними договорами та нормами міжнародного права. Відповідно до ст. 27 цього Закону, Україна самостійно набуває членства у міжнародних міжурядових економічних організаціях, установчі акти яких не суперечать цілям та принципам Конституції. Україна може вступити у відносини з міжнародними фінансовими організаціями на основі відповідних міжнародних договорів та/або установчих актів зазначених організацій.

На відміну від державного кредиту в формі внутрішніх запозичень, зовнішній державний кредит характеризується тим, що боржником у цих відносинах виступає уряд держави, а кредиторами - уряди інших країн, юридичні та фізичні особи іноземних держав, міжнародні фінансові організації. Державні кредити міжнародного характеру є рухом позик у межах економічних взаємовідносин. Уряди, банки та юридичні особи одної країни можуть надавати власні валютні або товарні ресурси іншій країні.

Структуру зовнішнього державного кредиту України можна визначити так:

  • 1. Кредити міжнародних організацій економічного розвитку (МВФ, групи Світового банку, ЄБРР).
  • 2. Кредити, надані органами управління інших держав; сюди входить також і умовний державний кредит – міжнародні кредити, які надавалися під гарантії уряду України (із 2001 року на даний вид кредитів накладено мораторій).
  • 3. Кредити, надані іноземними комерційними банками.
  • 4. Облігації зовнішньої державної позики.

Найбільш істотний вплив на світову економіку мають такі міжнародні фінансові організації, як Міжнародний валютний фонд та Світовий банк. Створення зазначених організацій закріплено рішенням ООН на спеціальній конференції, що відбулася в м. Бреттон-Вудс (США) у липні 1944 року. За своєю метою, ці фінансові організації мали сприяти якнайшвидшому відновленню світової економіки. МВФ - через заходи зі стабілізації валют, запобігання порушенням рівноваги платіжних балансів, усунення валютних обмежень, розвитку системи багатосторонніх міждержавних розрахунків; МБРР - за рахунок надання довгострокових позик, кредитів і гарантування інвестицій.

Поряд із офіційними міжнародними фінансовими організаціями існують також і неофіційні організації промислово розвинутих країн: Паризький клуб країн-кредиторів, де обговорюються проблеми щодо врегулювання, відстрочення платежів по державному боргу країн; Лондонський клуб, який займається проблемами врегулювання приватної зовнішньої заборгованості країн-боржників.

Окреме місце в системі міжнародних фінансових відносин займають міжнародні фінансові центри, через які здійснюється значна частина всіх валютних, депозитних, кредитних, емісійних операцій. Основними фінансовими центрами вважаються Нью-Йорк, провідна роль якого полягає в емісії акцій та облігацій, а також у торгівлі цінними паперами, і Лондон – основний європейський фінансовий центр, який займає перше місце у світі за обсягом міжнародних кредитних операцій. Іншими важливими фінансовими центрами є Цюріх, Франкфурт-на-Майні, Люксембург, Токіо.

Із середини 1970-х років міждержавне регулювання валютно- кредитних проблем частково перенесене на рівень нарад глав держав і урядів "Великої вісімки" і "Групи десяти". Ступінь участі та впливу окремих країн визначається величиною їх внеску в статутний капітал, оскільки діє правило "виважених голосів" - їх кількість пропорційно залежить від частки грошового внеску.

Окресливши певні перспективи доступу України до ринку міжнародних капіталів, варто зупинитися на проблемних аспектах економічної політики держави та можливих напрямах оптимізації управління даними процесами у контексті її формування на основі програмного методу.

Основними причинами, які визначають проблеми економічної політики України на ринку капіталів, є: – слабка скоординованість державної економічної політики, спрямованої на перетворення ринків капіталу в один із головних механізмів реалізації інвестиційного потенціалу національної економіки; – недосконалість законодавства, що регулює діяльність на ринках капіталу; – недостатньо сформована інфраструктура ринків капіталу; - нерозвинутість сектора інституційних інвесторів, зокрема відсутність інвестиційних банків і компаній, страхових компаній із спеціалізацією на інвестиційному страхуванні, венчурних фондів інноваційного спрямування; - неповне висвітлення відомостей про емітентів, професійних учасників ринку цінних паперів;- недостатність інформації щодо ризиків у використанні фінансових інструментів; - відсутність належної концентрації торгівлі цінними паперами й іншими фінансовими інструментами в системі біржової торгівлі; – відплив капіталу за кордон.

Що стосується відпливу капіталу, то йдеться не про експорт капіталу, що є нормальним економічним процесом, а про масовий відплив приватного капіталу в обхід правовим вимргам. За оцінками експертів, щороку за межі України вивозиться до 3 млрд дол. СІНА, а усього вивезено понад 50 млрд дол. З урахуванням впливу глобальної фінансової кризи на дані процеси, переведення приватного капіталу за кордон за останній рік значно перевищує будь-які прогнози. Тим більше, що точної цифри жоден аналітик не зможе спроектувати. Вітчизняні спеціалісти виділяють такі основні способи відпливу капіталів за кордон (табл. 4.4).

Таблиця 4.4. Способи та механізми відпливу капіталу за кордон

Спосіб

Механізм

Банківський

Перекази й інші банківські операції, метою яких є переведення коштів в іноземній валюті, розмішених на рахунках в українських банках, на іноземні банківські рахунки.

Фізичний

Вивезення іноземної валюти, наявної та на кредитних картках або у дорожніх чеках, а також валютних цінностей, цінних паперів під час перетину українського кордон)'.

Експортно-імпортний, небанківські перекази

Валюта, яка отримується під час здійснення економічної діяльності за кордоном, може не повертатись на Україну, осідаючи в іноземних банках та на рахунках суб'єктів підприємницької діяльності.

Господарський

Ведення офіційної економічної діяльності, яка буде невигідною для вітчизняного партнера. Така діяльність може проводитись із іноземними партнерами або тими українськими підприємствами, шо територіально знаходяться за кордоном. При цьому неофіційні валютні прибутки можуть бути отримані й розмішені за межами України.

Джерело: розроблено автором.

Інший проблемний аспект у сфері доступу до інвестиційних ресурсів зосереджений у необхідності реалізації державної аграрної політики стосовно прискорення розвитку сектора АПК і стимулюванні участі комерційних структур в інвестуванні та кредитуванні розвитку сільськогосподарського виробництва та переробних підприємств. Вирішення цієї проблеми можливе за умови обов'язкового проведення переоцінки вартості майна підприємств сільського господарства за ринковими цінами.

Розв'язання окреслених проблем передбачає необхідність надання державної підтримки програмі модернізації ринків капіталу, координацію діяльності центральних органів виконавчої влади у напрямі регулювання відносин органів місцевого самоврядування та галузевих міністерств. Основною ціллю державної економічної політики є посилення конкурентної здатності ринків капіталу. Це потребує розробки та реалізації ряду інституційних, правових і технологічних реформ ринків капіталу, зокрема й ринку цінних паперів.

Реалізація визначеної мети має спрямовуватися на об'єднання та зростання значення об'єктів інфраструктури в суспільстві й економіці, включення вітчизняної фінансової системи в глобальний фінансово- економічний простір, збільшення ліквідності, ємності та капіталізації ринків капіталу.

Ефективність державної економічної політики визначатиметься у цьому плані багатьма чинниками, найважливішим серед яких є врахування міжнародного досвіду. Світові ринки капіталу протягом останнього десятиліття стрімко модернізувалися за всіма напрямами функціонування – правовим, інституційним і технологічним, що у повній мірі відноситься й до ринку капіталів України.

Ось перелік завдань, які сприятимуть даному процесу:

  • - проведення інституційної реформи ринків капіталу. Реформа передбачає формування інвестиційних компаній і банків, які б могли стати потужними економічними важелями. Слід підвищити значення інституту спільного інвестування. Сукупні національні накопичення мають спрямовуватись в дієві сектори економіки, а для цього необхідно удосконалити діяльність страхових компаній та пенсійних фондів, забезпечивши їх належною законодавчою базою.
  • - удосконалення і розвиток корпоративного законодавства, захист прав інвесторів, оприлюднення інформації для громадян-інвесторів і професійних користувачів;
  • - розвиток фінансових інструментів, які є об'єктом розміщення інвестицій. Варто розбудовувати ринки деривативів або похідних фінансових інструментів, удосконалюючи їх рейтинги на базі добровільних рейтингових оцінок;
  • - забезпечення податкового стимулювання ринків капіталу;
  • - реформування системи державного регулювання ринків капіталу. Наявність пруденційного нагляду спеціальними органами за діяльністю банків та інших фінансових установ і забезпечення більш досконалої законодавчої бази сприятиме розвитку ринків капіталу в цілому.

Заходи економічної політики держави мають спрямовуватися на подолання дискретності та фрагментарності ринків капіталу.

Законодавча база для інвестиційних компаній розроблена недостатньо. Слід забезпечити їх законну діяльність із комплексними інвестиціями, наприклад, дилерською діяльністю чи андерайтингом і управлінням активами тощо. Вони можуть надавати інвестиційні консультації, мати право первинного розміщення цінних паперів і надавання ними позики тощо.

Держава повинна сприяти формуванню та розповсюдженню інвестиційних банків як спеціалізованих установ. Можливість щодо розширення їх сфери впливу передбачається Законом України "Про банки і банківську діяльність".

Здійснення вказаних заходів сприятиме підвищенню позитивного інвестиційного іміджу України і зміцненню позицій нашої держави як надійного партнера на міжнародному ринку капіталів.

Підсумовуючи, варто зазначити, що результати розділу наочно демонструють потужний вплив зовнішніх чинників на формування економічної політики держави. Але визначальним чинником, за яким залишається право остаточного вибору, є політичний. Саме він є базовим при формуванні економічної політики, розробці й ухваленні нормативно-правової бази для регулювання економічних відносин, прийнятті управлінських рішень щодо вибору пріоритетів розвитку, інтеграційних можливостей, а особливо - при формуванні іміджу країни.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >