Економічна думка другої половини XIX ст. початку XX ст.

Гетеродоксія в економічній теорії

Гетеродоксальними є ідеї, переконання, погляди, які відрізняються (відхиляються) від загальноприйнятих або офіційних. Історично так склалося, що наприкінці XVIII ст. – в першій половині XIX ст. Ортодоксальною, тобто головною течією (mainstream) світової економічної думки стала економічна теорія класичної школи політичної економії. Але плюралізм (множинність) підходів і трактовок економічних явищ і процесів існував за умов будь-якого теоретичного або ідеологічного панування. Так і в XIX ст., особливо в другій його половині, та на початку XX ст. виникає і міцніє ряд шкіл та напрямів економічної думки, які заперечують усталеним ідеям превалюючої теоретичної парадигми. Вони й складають гетеротоксію в економічній теорії, тобто сукупність різнорідних за своїм складом, змістом та походженням шкіл і напрямів економічної думки, яких, перш за все, об'єднує критичне відношення до пануючої ортодоксальної парадигми – теорії класичної школи політичної економії.

В даному посібнику нами вже було розглянуто марксизм, як одну з найбільш яскраво виражених гетеродоксальних доктрин періоду найбільшої популярності і поширення ідей класичної школи політичної економії. Марксизм був виділений в окрему тему, враховуючи дуже великий вплив, який це революційно-радикальне вчення мало на подальший розвиток економічної теорії та практики господарювання країн зі значною частиною населення планети. В даній темі розглядаються школи та напрями, які теж “повстали” проти домінуючої економічної доктрини і зробили свій суттєвий внесок у розвиток світової економічної думки.

Стара і молода історичні школи в Німеччині, соціальний напрям політичної економії

Ще до того, як Менгер, Джевонс, Вальрас та Маршалл почали застосовувати маржинальний (граничний) аналіз щодо вартості і розподілу, ортодоксальна класична теорія зазнала критичного нападу з боку деяких німецьких вчених несоціалістичного напрямку, яких умовно поділили на дві групи – стару і молоду (нову) історичні школи.

Стара історична школа складалась з таких дослідників, як Ф. Ліст (1789- 1846), В. Рошер (1817-1894), Б. Гільдебранд (1812-1278) та К. Кніс (1821-1898). Вони стверджували, що класичну економічну теорію не можна застосовувати для всіх часів і культур, що хоча висновки Сміта, Рікардо, Дж. С. Мілля та інших класиків й можна використовувати для аналізу економіки такої індустріальної держави, як Англія, але ці висновки не годяться для аграрної Німеччини. Вони також обстоювали ту думку, що політична економія та інші суспільні науки повинні користуватись методом історизму, що класична теорія, зокрема у Рікардо та його послідовників, була хибною в спробах копіювати методи дослідження точних наук. Кніс, наприклад, категорично протестував проти використання абстрактної теорії. Націоналістично налаштований Ліст відмовлявся допустити, що принцип laissez faire класичної школи можна примінити для країн, менш розвинутих за Англію. Не переслідування свого особистого інтересу за умов laissez faire, а державне регулювання більше підходило, на його думку, для Німеччини та СІНА. Цим країнам він рекомендував імпортні мита та інші протекціоністські бар'єри, а Англії – фритредерство (вільну торгівлю) як більш ефективний варіант міжнародних відносин.

Історичний метод, який обстоювали ці дослідники, полягав в тому, що аналіз економічних процесів, явищ і поведінки вони здійснювали з точки зору всіх історичних аспектів життя людини й суспільства – історії еволюції культури, науки, мистецтв, промисловості, релігії, моралі, державних інституцій тощо, тобто крізь призму кожної складової цивілізаційного процесу. Самий же цей процес вони розглядали в контексті певних конкретних стадій економічного зростання і розвитку. Ліст, наприклад, вважав, що країни, розташовані в помірній кліматичній зоні, проходять через п'ять стадій: кочівне життя; пастушине життя; аграрне; аграрно-промислове; і промислово-аграрно- торгове. Гільдебранд ключовими у визначенні стадій економічного росту вважав умови обміну, а саме: бартер, гроші і кредит.

Молода (нова) історична школа була представлена другим поколінням німецьких прибічників історичного методу дослідження. Найбільш помітною фігурою в цій школі був Густав Шмоллер (1838-1917). Він також критикував економічну теорію класичної школи, особливо ідею про можливість її застосування для будь-яких часів і країн. Шмоллер та його прихильники віддавали перевагу індуктивному методу, заявляючи що теорія може з'явитись після збору і накопичення достатньої кількості очевидного емпіричного матеріалу.

Шмоллер докладав дуже багато зусиль для того, щоб довести перевагу свого історичного методу над абстрактним дедуктивним методом класичної школи та методологією маржиналізму. Досягнення Менгера, Джевонса та Вальраса протягом щонайменше двох десятиріч відкидались представниками нової історичної школи, не вивчались в німецьких університетах у великій мірі “завдяки” авторитету Шмоллера, який вів відчайдушну полеміку з австрійцем Менгером. Через однобічну жорстку позицію Г. Шмоллера головне русло економічної теорії довгий час обминало Німеччину.

Луї Брентано представляв ліберально-буржуазне крило молодої історичної школи. Головну роль в економіці він відводив етиці і праву, був прихильником мінової концепції. Брентано обстоював ідею “соціального миру” і суспільної рівноваги, закликав капіталістів надавати робітникам певні пільги і демократичні права, спираючись на фабричне законодавство, профспілки, споживчу кооперацію. Особливо великі сподівання він покладав на профспілки – важель тиску робітників на підприємців. Профспілки мали також перебрати на себе функції політичних організацій.. Брентано закликав підприємців скорочувати робочий день і підвищувати зарплати робітникам задля зростання продуктивності праці і підвищення ефективності економіки. Брентано проповідував доцільність об'єднання підприємців у картелі. В останніх він вбачав форму пристосування виробництва до попиту в шлях запобігання надвиробництва з усіма його негативними наслідками. Об'єктивно, Брентано виправдовував процес монополізації економіки.

Аналізуючи сучасні йому форми капіталу, Бюхер визначає фінансовий капітал як форму абсолютного підкорення промислового капіталу позичковим.

Вернер Зомбарт став відомим завдяки ідеям, викладеним у його багатотомній праці “Сучасний капіталізм”. В ній, зокрема, він обстоював концепцію соціального плюралізму. Зомбарт, на відміну від марксистів, доводив, що суспільство еволюціонує не в бік соціалізму, а йде до більш складної економічної системи, яка вбирає як старі, так і нові форми господарювання. Капіталізм, на думку Зомбарта, трансформується у більш зрілу гармонійну систему з елементами планомірності, без криз і суспільних антагонізмів. З часом погляди Зомбарта еволюціонували в бік націонал- соціалізму, фашистських расових теорій, обстоювання концепцій “життєвого простору” і “геополітики”.

Макс Вебер був прибічником широкого системного підходу до аналізу суспільства. Він встановив ряд загальних законів розвитку суспільства. Веберу належить концепція так званих ідеальних типів. Вона полягає у визначенні закономірностей і узагальнень, що встановлювались вченим на основі індуктивного методу, тобто виходячи з дослідження конкретних фактів, явищ і процесів історичного розвитку суспільства.

Виникнення соціального напряму в економічній науці зумовила публікація книги “Господарство і право” німецького філософа, соціолога і економіста Р. Штаммлера. Крім нього, до цього напряму увійшли Р. Штольцман та А. Амонн. Соціальний напрям у політекономії розвивався в Німеччині у період монополізації економіки, зростання в суспільстві ролі таких інституцій, як держава, корпорація, право тощо. Представники соціального напряму намагалися пояснити економічну поведінку суб'єктів господарської діяльності певною соціальною мотивацією та соціальною обумовленістю, відношеннями права та етики, психологічними особливостями людини. Вони досліджували правове регулювання сфери обміну, в той час як процес виробництва розглядали як суто технічний чи технологічний. Штольцман вважав, що економіка має бути підпорядкованою моральним цінностям, слугувати лише засобом досягнення відповідних моральних цілей.

Соціальний напрям не був однорідним і монолітним як ідейно, так і методологічно. Вже згаданих авторів відносять до соціально-правової, або соціально-етичної течії соціального напряму. До нього наближаються Ф. Оппенгеймер з його теорією “ліберального соціалізму” та О.Шпанн зі своєю теорією “універсалізму”. Оппенгеймер аналізував соціальні умови появи монополій, відхилення суспільства від “природного стану”, під яким дослідник розумів просте товарне виробництво. Саме до нього, на думку Оппенгеймера, має повернутися суспільство. Такий економічний устрій на базі приватної власності і обміну він і називав ліберальним соціалізмом. Для О. Шпанна, якого відносять до правого крила даного напряму, соціальний підхід означав обстоювання ідеї про примат цілого над частиною. Так, він стверджував, що держава має примат над великими корпораціями, а ті, в свою чергу, – над дрібними об'єднаннями і окремими капіталістами. Останні – над найманими робітниками.. В такій ідеальній системі “універсалізму” Шпанна держава і корпорації панують над окремим індивідом. Шпанн заявляв, що чисто ринкове господарство – це міф, тому що завжди поряд з регулюванням через обмін існувало державне регулювання. Вчений передбачав, що капіталізм поступиться місцем “універсалізму”, за якого державне регулювання буде впливати не лише на загальні умови виробництва, але й безпосередньо на виробничий процес. Шпанн розробляв свою версію теорії граничної корисності. Корисність продукту у нього визначалась ступенем сприяння досягненню “національної мети”, тобто метою, поставленою державою і корпораціями.

Не зважаючи на численні хибні уявлення, представникам нової історичної школи і соціального напряму треба віддати належне в тому, що вони розкрили і конкретизували предмет політичної економії, започаткували плідні дослідження на стиках економіки з іншими соціальними науками – правом, соціологією, етикою.