< Попер   ЗМІСТ   Наст >

ГРОШОВО-КРЕДИТНА СИСТЕМА НІМЕЧЧИНИ

Еволюція грошей та кредиту Німеччини

До 70-х pp. XIX ст. Німеччина не мала єдиної грошово-кредитної системи, оскільки на той час на території Німеччини нараховувалося 22 держави і три вільних міста (Гамбург, Бремен і Любек), які користувалися 7-ма різними монетними системами. Ці системи були засновані на срібному монометалізму (за винятком бременської, в основі якої лежав золотий талер) [101, с. 60].

У 1750 р. в Пруссії під ініціюванням генерального директора Монетного управління Йоганна-Філіппа Граумана було проведено грошову реформу, яка вводила нову монетну стопу. Так, нововведений талер містив 16,704 г щирого срібла [101, с. 60].

Формування кредитної системи Німеччини сучасного типу розпочалося зі створення державних та іпотечних банків. Так, 17.06.1765 р. відповідно з наказом короля Пруссії Фрідріха II в Берліні було засновано "Королівський жиро- і позичковий банк" та аналогічний банк у Вроцлаві.

У ІІ-й половині XVIII ст. в Німеччині почали створюватися іпотечні банки, а з кінця XVIII ст.-початку XIX ст. – емісійні банки. З 1818 р. в Берліні почали засновуватися комунальні ощадні каси, а згодом для кращого використання коштів ощадних кас – розрахункові палати – жироцентралі ("Крайовий банк для вестфальської жироцентралі" (1832 р.), "Рейнська жироцентраль" (1908 р.)). В 20-х pp. XIX ст. в Пруссії були засновані перші депозитні банки: "Берлінське касове об'єднання" і "Померанський приватбанк" (м. Щецин).

У 1846 р. "Королівський жиро- і позичковий банк" був перейменований на "Прусський банк" і почав виконувати функції центрального банку Пруссії.

Швидкому розвитку у Німеччині кредитних спілок сприяло те, що в кінці XIX ст. у країні існувала потужна соціал-демократична партія, ідеологія якої мала сильний вплив на маси. За допомогою цих кредитних установ діячі соціал-демократії намагалися створити альтернативу капіталістичним кредитним установам. Так, перша кредитна спілка була заснована у 1851 р. в м. Ейленбург. Для координації зусиль окремих спілок створювалися центральні земельні каси, які розподіляли загальний фонд позичкового капіталу залежно від конкретних потреб низових ланок, а також розміщували ресурси, що з'являлися внаслідок цього перерозподілу. Першою такою касою була "Прусська центральна каса кредитних спілок" (1895 р.).

З середини XIX ст. у Німеччині почали виникати страхові товариства ("Страховий альянс" (1890 р.), "Мюнхенське товариство перестрахування" (1880 р.)), а в останній третині XIX ст. – міжнародні страхові картелі ("Міжнародний союз транспортного страхування" (1874 р.) тощо [205, с. 241].

Внаслідок перемоги у франко-прусській війні німецькі держави у 1871 р. об'єдналися і створили нову державу – Германську імперію. В обіг була введена нова монета – золота марка, яка містила 0,358423 г золота. Були випущені золоті монети в 5; 10 та 20 марок. Зі створенням Германської імперії розпочався і новий етап банківського будівництва: була заснована значна кількість великих німецьких банків.

  • 04.12.1871 р. на підставі Імперського монетного закону було оголошено про початок грошової реформи, в результаті якої аж через 2 роки (09.07.1873 р.) у Німеччині було введено золотомонетний стандарт. Проведенню цієї грошової реформи сприяли прискорений розвиток економіки Німеччини і 5 млрд, франків контрибуції від Франції. Таким чином, срібний талер було замінено на золоту марку (0,358 г щирого золота), яка ділилася на 100 пфенігів; вільне карбування і сила єдиного законного платіжного засобу надавалася лише золоту; карбування срібла було заборонено, а платіжна сила розмінної монети обмежувалася сумою в 20 марок. Поряд з монетами в обігу перебували державні банкноти в 20, 50, 100 і 1000 марок, а також казначейські білети менших номіналів [205, с. 235-236; 228, с. 199-200].
  • 14.03.1875 р. в Німеччині на основі Прусського банку було створено центральний емісійний банк – Рейхсбанк як абсолютно відособлену від імперського керівництва юридичну особу із завданням регулювати в імперії грошовий обіг, полегшувати вирівнювання платежів та піклуватися про ефективне використання вільних капіталів. Рейхсбанк відразу ж придбав монопольне право [139, с. 6]. Тимчасово визнавалося існування в кордонах імперії ще 33 емісійних банків і заборонялося заснування нових. В результаті у 1908 р., крім Рейхсбанку, в Німеччині лишилося лише 5 емісійних банків: Баварський банкнотний банк, Саксонський банк, Вюртемберзький банкнотний банк, Баденський банк і Брауншвейзький банк. Однак існування цих установ було даниною традиції, а не нагальною потребою, бо кожен із них до об'єднання Німеччини був емісійним банком в одній з німецьких земель (Баварії, Саксонії, Вюртемберзі, Бадені чи Брауншвейгу) [205, с. 237].

Крім названих кредитних установ у 1908 р. у Німеччині функціонувало 393 акціонерних депозитних банки, з яких 8 найбільших носили назву "гросбанків" ("Шаффгаузенське банківське товариство", "Дисконтне товариство", "Банк для торгівлі й індустрії", "Берлінське торгове товариство", "Німецький банк", "Комерційний дисконтний банк", "Дрезденський банк" та "Німецький національний банк") та займали пануюче становище в кредитній системі Німеччини. Майже кожен із них мав філії, дочірні компанії та суттєво впливав на діяльність не лише кредитних установ, але й промислових підприємств [205, с. 238-239]. Решта депозитних банків носили регіональний характер, хоча за розмахом своєї діяльності наближалися до гросбанків. Серед них найбільш значними можна були "Баварський об'єднаний банк", "Рейнський кредитний банк" та "Об'єднаний банк Нюрнберга".

Поряд з емісійними та депозитними банками у Німеччині функціонували і іпотечні банки та кредитні спілки сільськогосподарських виробників (у 1908 р. їх нараховувалося відповідно 39 і 16000). Серед найбільших іпотечних банків можна відзначити "Баварський іпотечний і вексельний банк", "Прусське центральне акціонерне товариство земельного кредиту" та "Франкфуртський іпотечний банк". Однак, варто зазначити, що за своїми капіталами навіть найбільші іпотечні банки поступалися гросбанкам. Кредитні спілки сільськогосподарських виробників носили назву "райфайзенські каси" [101, с. 64].

Досить значні кошти були зосереджені в розпорядженні довірчих товариств. їх грошові кошти складала довірча власність приватних осіб, передана ними на відповідальне збереження довірчому товариству. У 1908 р. налічувалося 6 таких товариств, найбільшим з яких було "Німецьке довірче товариство".

Також на почату XX ст. кредитною справою займалися приватні банкіри. їх налічувалося приблизно 6000, однак, недивлячись на їх значну кількість, економічне значення та стійкість цієї групи постійно зменшувалися.

Влітку 1931 р. у Німеччині вибухнула грошово-кредитна криза. Позбавившись за роки інфляції значної частини золотого запасу (зменшився за період 1918-1923 pp. з 2,3 до 0,5 млрд, марок), Німеччина не змогла відновити розміну банкнот на золото і ввела золотодевізний стандарт, за якого безпосереднє перетворення банкнот в золото стало неможливим, бо у якості посередника між банкнотами і золотом виступала іноземна валюта. Урядом було збільшено позичковий процент, припинено платежі за зовнішніми позиками, заборонено вільне вивезення золота, що означало крах золотодевізного стандарту. Законом 1933 р. Рейхсбанку дозволялося здійснювати емісію банкнот під забезпечення казначейських векселів [205, с. 328– 329]. З грудня 1930 р. по липень 1931 р. з німецьких банків було вилучено 2,1 млрд, марок іноземних капіталів, а золоті і валютні резерви Рейхсбанку лише за півтора місяці (з 30 травня по липень 1931 р.) зменшились на 1,1 млрд, марок або майже на 42%. Це призвело до краху великої кількості банків: за період 1929-1933 pp. з 8 гросбанків залишилося лише "велика трійка" комерційних банків – "Німецький", "Комерційний" і "Дрезденський".

Поразка у Другій світовій війні завдала нищівного удару економіці країни. Так за воєнні роки готівкова маса в обігу збільшилася майже в 7 разів, що призвело до нового сплеску інфляції. Після війни територію Німеччини, як і Берлін, було розділено на чотири окупаційні зони і в обіг були випущені так звані "окупаційні марки". Гросбанки підлягали розукрупненню [101, с. 66].

У 1948 р. в країні було проведено сепаратну грошову реформу: випущені в обіг нові марки й внески в кредитних інститутах обмінювалися у співвідношенні 10:1.

У травні 1949 р., після прийняття Конституції, яка узаконила утворення ФРН, у країні відповідно до вимог Бреттон-Вудської системи було встановлено курс марки – 3,33 марки за 1 дол. США. Проте, 28.09.1949 р. марка девальвувала на 20,7%, що призвело до зниження курсу марки – 4,2 марки за 1 дол. США. Це була єдина офіційна повоєнна девальвація марки [101, с. 66].

Після 1956 р. значна кількість комерційних банків відновили свою діяльність на території Німеччини, а через 5 років (10.07.1961 р.) було прийнято спеціальний Закон "Про кредитну справу", який мав першочергове для них значення.

Після об'єднання двох німецьких держав у 1990 р. марки НДР були анульовані і в обігу залишилися марки ФРН.

До 2002 р. в обігу в Німеччині перебували купюри номінальною вартістю 5, 10, 20, 50, 100, 200, 500 і 1000 марок; монети 1, 2, 5, 10, 50 пфенігів; 1, 2, 5, 10 марок, а з 01.01.2002 р. єдиною валютою в Німеччині стала європейська валюта – євро.

Таким чином, грошова та кредитна системи Німеччини пройшли довгий шлях розвитку, в процесі якого зазнали багатьох змін і в результаті стали найбільшими потужними сегментами німецької економіки.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >