< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Земельний кодекс України

Земельний кодекс – основний закон, який регулює земельні відносини в Україні з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель. Земельний кодекс – це основний документ, яким регулюються земельні відносини в нашій країні.

Земельні відносини – це суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею.

Суб'єктами земельних відносин є громадяни, юридичні особи, органи місцевого самоврядування та органи державної влади.

Об'єктами земельних відносин є землі в межах території України, земельні ділянки та права на них, у тому числі на земельні частки (паї).

Земельне законодавство базується на таких принципах:

  • а) поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва;
  • б) забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави;
  • в) невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом;
  • г) забезпечення раціонального використання та охорони земель;

ґ) забезпечення гарантій прав на землю;

д) пріоритету вимог екологічної безпеки.

У Земельному кодексі визначено склад та цільове призначення земель України. До земель України належать усі землі в межах її території, в тому числі острови та землі, зайняті водними об'єктами. Землі України за основним цільовим призначенням, як ви уже знаєте, поділяються на 9 категорій. Земельні ділянки кожної категорії земель, які не надані у власність або користування громадян чи юридичних осіб, можуть перебувати у запасі.

Землями сільськогосподарського призначення визнаються землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури для цих цілей.

Землі сільськогосподарського призначення передаються у власність та надаються у користування:

  • 1) громадянам – для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва;
  • 2) сільськогосподарським підприємствам – для ведення товарного сільськогосподарського виробництва;
  • 3) сільськогосподарським науково-дослідним установам та навчальним закладам, сільським професійно-технічним училищам та загальноосвітнім школам – для дослідницьких і навчальних цілей, пропаганди передового досвіду ведення сільського господарства;
  • 4) несільськогосподарським підприємствам, установам та організаціям, релігійним організаціям і об'єднанням громадян – для ведення підсобного сільського господарства.

Землі сільськогосподарського призначення не можуть передаватись у власність іноземним громадянам, особам без громадянства, іноземним юридичним особам та іноземним державам.

Земельний кодекс визначає зміст права власності на землю та права користування землею, а також форми власності на земельні ділянки.

Право власності на землю – це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності.

Суб'єктами права власності на землю є:

  • 1) громадяни та юридичні особи – на землі приватної власності;
  • 2) територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо

або через органи місцевого самоврядування, – на землі

комунальної власності;

3) держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної

влади, – на землі держаної власності.

Іноземні громадяни та особи без громадянства можуть набути права власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначання, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належить їм на праві приватної власності.

Право постійного користування земельної ділянкою – це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановленого строку. Права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають лише підприємства, установи та організації, що належать до державної або комунальної власності.

Земля в Україні може використовуватись на умовах оренди. Право оренди земельної ділянки – це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності.

Земельні ділянки можуть передаватись в оренду громадянам та юридичним особам України, іноземним громадянам і без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним об'єднанням і організаціям, а також іноземним державам. Оренда земельної ділянки може бути короткостроковою – не більше 5 років та довгостроковою – не більше 50 років.

Земельним кодексом визначені права власників земельних ділянок і землекористувачів. Власники земельних ділянок мають право:

  • 1) продавати або іншим шляхом відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину;
  • 2) самостійно господарювати на землі;
  • 3) власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену сільськогосподарську продукцію;
  • 4) використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені користі копалини, торф, лісові насадження, водні об'єкти, а також інші властивості землі;
  • 5) на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом;
  • 6) споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди. Землекористувачі мають аналогічні права, окрім того, що вони не мають права продавати або іншим шляхом відчувати земельну ділянку.

Можливість купівлі-продажу землі її власниками, яка передбачена Земельним кодексом, означає, що в Україні земля стала товаром. Проте земельним законодавством передбачається ряд обмежень на купівлю-продаж земельних ділянок. Так, в Земельному кодексі встановлено, що громадяни та юридичні особи, які мають у власності земельні ділянки для ведення фермерського господарства, а також громадяни України – власники земельних часток (паїв) не вправі до 1 січня 2008р. продавати або іншим способом відчужувати належні їм земельні ділянки та земельні частки (паї), крім міни, передачі їх у спадщину та при вилученні земель для суспільних потреб.

Крім того, в цей період забороняється внесення права на земельну частку (пай) до статутних фондів господарських товариств.

Земельним кодексом встановлено такі обов'язки власників і землекористувачів земельних ділянок:

  • 1) забезпечувати використання землі за цільовим призначенням;
  • 2) додержувати вимог законодавства про охорону довкілля;
  • 3) своєчасно сплачувати земельний податок або орендну плату;
  • 4) не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів;
  • 5) підвищувати родючість Грунтів та зберігати інші корисні властивості землі;
  • 6) своєчасно надавати відповідним органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів у порядку, встановленому законом;
  • 7) дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов'язаних з встановленням земельних сервітутів та охоронних зон;
  • 8) зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошуваних і осушуваних систем.

Право земельного сервітуту – це право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками). Власник або землекористувач земельної ділянки має право вимагати встановлення земельного сервітуту для обслуговування своєї земельної ділянки (право проходу та проїзду по наявному шляху, право проходу та прогону худоби до природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці та інші земельні сервітути). Земельний сервітут встановлюється за домовленістю між власниками сусідніх земельних ділянок на підставі договору або за рішенням суду.

Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі: приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян; одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств і організацій; одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним кодексом.

Земельним кодексом передбачено можливість припинення права власності на земельну ділянку у випадку добровільної відмови від неї, звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кредитора, відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб, конфіскація за рішенням суду та з інших підстав.

Власника землі та землекористувачам відшкодовуються збитки, заподіяні вилученням (викупом) або тимчасовим відчуженням сільськогосподарських угідь, встановленням обмежень щодо використання земельних ділянок, внаслідок погіршення якості сільськогосподарських угідь та приведення їх у непридатний для використання стан, а також неодержання доходів за час тимчасового невикористання земельної ділянки.

Земельний кодекс передбачає державний контроль за використанням та охороною земель. Він здійснюється уповноваженими органами виконавчої влади по земельних ресурсах (Державний комітет з земельних ресурсів), а за додержанням вимог законодавства про охорону земель – спеціально уповноваженими органами з питань екології та природних ресурсів.

Крім того, здійснюватиметься моніторинг земель, що являє собою систему спостереження за станом земель з метою своєчасного виявлення змін, їх оцінки, відвернення та ліквідації наслідків негативних процесів.

Земельним кодексом передбачається ведення державного земельного кадастру, висвітлюється його зміст, завдання та складові частини. При цьому визначено, що держаний земельний кадастр ведеться уповноваженим органом виконавчої влади з питань земельних ресурсів, тобто Державним комітетом земельних ресурсів.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >