< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Функції моралі

У процесі розкриття сутності і структури моралі розглядалося питання про функції моралі. Це пов'язане з тим, що функції моралі визначаються за відношенням до її специфіки. Існують точки зору, котрі становлять цілий напрям в етиці й за якими мораль має функціональний характер. За всіх відмінностей між собою інтерпретації моралі виключно за функціональною своєрідністю виходять із теорії, згідно з якою функціональна своєрідність визначається історично-конкретним характером моралі, тим, що вона і за своїм змістом зумовлена потребами суспільства, тобто – функціональна. Ця точка зору висвітлювалася досить повно й немає потреби до неї повертатися. В даному контексті звернення до цього матеріалу пов'язане з розумінням функцій у їхній зумовленості специфікою моральної діяльності. Функціональний підхід до моралі, якщо він застосовується як єдиний спосіб у визначенні її специфіки, означає, що мораль розглядається не в її змістовій своєрідності, не як специфічна форма предметно-змістової діяльності, а як засіб, що обслуговує суспільну діяльність у сфері поведінки розуміння моралі або розглядає поведінку як діяльність, або, абсолютизуючи її значення для моралі, відмовляє їй у діяльнісній сутності, спирається на поведінку при обґрунтуванні практичного значення моралі, виходячи з її прикладного характеру. Другою характерною для функціонального підходу до моралі ознакою є те, що за різноманітності виокремлю-, ваних функцій моралі фактично всі вони зводяться до регулятивної, комунікативної та виховно-ідеологічної функції, а їх обґрунтування будується на співвідношенні сущого й належного. Оскільки функціональний підхід у своєму принципі покладає виявлення ролі та значення моралі для життєдіяльності суспільства, а його абсолютизація означає вивчення моралі стосовно суспільства й безвідносно до "логіки моралі", то й суще й належне або розкриваються з потреб суспільної практики взагалі, тобто з позаморальних джерел, або постулюються як "дурні абстракції", а не як "загальне конкретного", в даному разі Морального. Результатом такого підходу до моралі є викривлене тлумачення її регулятивної, виховно-ідеологічної та комунікативної функцій. Розчленування моралі, навіть якщо розглядати її крізь функціональну своєрідність, розділення її за відношенням до практики-поведінки на сферу суспільної свідомості, початково тлумачену як протилежну індивіду аїльній свідомості, тягне за собою уявлення, що норми, приписи, правила вироблені суспільством у процесі практики, а індивідові належить їх засвоїти. Ставши після засвоєння норм суспільним індивідом, він у моральному відношенні оцінює ситуацію, робить вільний вибір, і відтепер уже свідомо реалізує їх у поведінці. В цьому й полягала суть тлумачення регулятивної функції моралі.

Оскільки засвоєння моралі, в такий спосіб забезпечувалося й підтверджувалося лише громадською думкою, а умоглядний характер процедури й не розраховував на муки совісті того, хто здійснив цей вибір або не підтвердив його в своїй поведінці, то громадська (а не суспільна) думка активувалася в бік радикальних і за своєю суттю адміністративних форм покарання, оформлюваного як думка трудового колективу. Так і розумілася в етиці свобода морального вибору та відповідальності людини, а регулятивна функція моралі по суті означала приборкання індивіда (запевно не суспільної істоти) суспільними (оскільки вони вироблені суспільством) моральними нормами.

В цій ситуації, наприклад, вірність сімейному обов'язку визначалася не внутрішніми детермінантами, відображала не міру людяності у ставленні до іншого як до людини, особистості, регламентувалася не імперативами почуття совісті, доброти, породжуваними співпереживанням іншому, а виражала норму, пропоновану суспільством виключно зі свого інтересу й аж ніяк не духовного, співвіднесеного не з інтересами індивіда, його самопочуттям, а дуже практичними інтересами, які відверто ігнорують інтерес окремої людини. Кохання, згідно з такою тлумаченою мораллю, не сприймалося всерйоз і дозволялося в межах, коли воно не суперечило інтересам суспільства.

Доречно підкреслити, що правові норми з цих питань і їх здійснення були значно гуманнішими за ті, що висувалися як моральні й регулювалися громадською думкою. Для розлучення достатніми вважаються аргументи, котрі свідчать, що подальше спільне життя для подружжя неможливе. Для громадської думки відлік від інтересів подружжя розчинявся в інтересах суспільства. Певно, внаслідок так тлумаченої регуляції моральним способом найважливішої сфери людського життя етика виявилася безсилою перед навалою хвилі вульгарно тлумаченого кохання як сексу, еротоманії та інших подібних явищ. Якось через посталу необхідність допомогти розібратися в так званому "трикутнику" жінку, яка покохала іншого, спитали: "А як ви ставитеся до чоловіка? Адже йому тяжко, нестерпно боляче, якщо він так вас кохає?' Здивована жінка зізналася, що вона про це й не думала.

Залежати не тільки від тих, хто тобі потрібен, а й від тих, кому ти потрібен... – Закон людяності відомий із давніх давен і щоразу оновлюваний історичним контекстом життя. З багатьох його прочитань іще звучить думка Маленького Принца Екзюпері про відповідальність перед тими, кого ми приручили. Та вже напливає, відроджуючися, пророцтво, що з'явилося на зорі становлення людства: ставлення до іншого є ставленням до самого себе. Його пришестя до нас – не плід містифікацій. Воно наближалося в одкровеннях про людину Маркса, Фейербаха, Фрейда, з болісною гостротою осягалося Толстим і Достоєвським, Коцюбинським і Лесею Українкою, як світло далекої зірки дійшло до сучасного людства, оновлене його стражданнями стало стрижнем хвилюючих творів Пастернака й Франсуази Саган.

Тривожний смисл його сучасної актуалізації значною мірою виражений у тому, що це пророцтво в найрізноманітніших варіаціях складає висновки, до яких приходять лікарі, котрі займаються бідами людства, й філософи, котрі досліджують корені цих бід у духовному зруйнуванні людини. В цьому далеко не повному ряді розкривається специфіка моральної детермінації людського розвитку, міститься спростування не лише теорії регулятивної функції моралі, тлумаченої як приборкання індивіда в інтересах суспільства, а й дане з цих позицій визначення моралі, її призначення та своєрідності.

Той самоочевидний факт, що думка людська закріпила моральний спосіб існування як специфічно людський спосіб буття в імперативному законі ставлення до іншого як ставлення до себе в часи, коли те, що ми сьогодні називаємо моральністю, становило основу всіх суспільних зв'язків між людьми, пов'язувало, цементувало їхню єдність, заслуговує на особливу увагу. З розвитком відчуження воно визначається у відчуженні від людини її власної творчої, людської сутності – суспільності – у розсуспільненні. Все це є підвалинами розуміння ролі й значення моральності для людського розвитку.

Характерний для сучасності ретроспективний погляд виражає значно більше, ніж ностальгічний прорив у минуле, в свій початок. Сама ностальгія по минулому виявляється в чітко означеній заданості пошуку духовності, повноти осяяного нею буття. Й те, що становить поетичну цінність нового для мистецтва образу пошуку справжнього, а не "схожого” буття сучасною людиною, є поетичною ідеєю фільму "Оплески, оплески...", який істотно відрізняється від інших творів, присвячених ідеї творчого відтворення зв'язку віків.

Інтерес до цієї теми сьогодні визначається не масштабами охоплених епох і періодів. Сучасній людині, котра згубила нитку Аріадни, втратила сенс життя, цей секс підказується ізсередини – забутою, зневаженою людяністю. Ледь вгадувана, вона проявляється в інтуїтивному пошуку оазисів справжнього буття. В таких клопотах відтворюється чи не найголовніший показник історичної суттєвості духовного напруження сучасної людини. У фільмі це напруження пов'язане з болючим пошуком кінорежисера способу проникнення в світ людей, котрі жили у воєнні роки. Традиційний образ художника, раніше заводи цікавий своїм творчим шаленством, переміщений у фільмі в площину сучасної людини, драматизм існування якої розкривається у відчаї перед загрозою творчого безсилля, котре надає пластичної викінченості образові сучасної людини, поглиненої пошуками самої себе.

Не масштаби часового охоплення, не туга вікового характеру, а пошук змістового вираження справжності буття, чимраз глибше усвідомлення його як способу відродження, порятунку від страждань, породжених невмолимим розгортанням логіки розсуспільненого життя, – ось що визначає сенс пошуку. Те, що гострий інтерес до ситуацій і відношень, у яких життя людське поставало вповні, в трепетній напруженості прояву його людського сенсу, в філігранному вираженні самоцінності людського індивіда – а цей інтерес дедалі більше пов'язується з пророцтвами, – свідчить про доленосне значення моральності в житті людей.

У цьому глибоко оптимістичному процесі розвитку устремління людини до самої себе, підкріпленого сьогодні працями філософів, і здійснюється процес усвідомлення, з'ясування специфіки морального відродження людства, котрий з необхідністю спонукає етику до теоретичної розробки моралі, знання якої відкрили б закон свободи вибору й моральної відповідальності людини як головну детермінанту її людського благополуччя, як закон людського буття, прочитаний у його позитивному розумінні древніми, як абсолютний моральний імператив, котрий свідчить, що головною функцією моралі є усуспільнення людини.

Про те, що усуспільнення людини відбувається в моральній діяльності, свідчить справжній зміст свободи морального вибору та відповідальності людини. Моральний вибір і відповідальність за нього людини не покладається на неї іззовні, не визначається поза нею покладеними критеріями, а є проявом її суспільної сутності, її внутрішньої свободи.

Свобода морального вибору, детермінована суспільною сутністю людини, накладувана нею ж і по відношенню до неї відповідальність є відповідальність перед собою за об'єктивний результат вибору, виражений у тому, яким став індивід у людському розумінні.

Реалізуючи, присвоюючи свою суспільну сутність у подальших відношеннях до інших (у межах знятої сприйнятливості, розвиненості моральних почуттів) на рівні доступних йому контактів, індивід буде в цих межах дружити, кохати, переживати своє життя, тим і відповідаючи за зроблений вибір.

Проблема відповідальності людини за зроблений нею вибір не випадково позначилася в мистецтві як тема злочину й покарання. Досить звернутися до долі Раскольникова, щоб зрозуміти, що скоєне ним убивство старої лихварки – вчинок, що завершує зло чин, виношений гординею гіпертрофованого "я". Та саме з ідеї вседозволеності, що пробивається крізь світ людських почуттів, ідеї самоствердження через заперечення своїх моральних залежностей від інших, через утвердження себе над іншими починається руйнація почуттів, спустошення. В ньому передусім і полягає майбутнє покарання. Воно не в тому, що злочин викрили, а в тому, що на шляху до злочину Раскольников руйнував моральні почуття, радість життя – саму здатність жити по-людськи, сам сенс людського життя. Злочин як вчинок лише виявив усю страхітливість того, що наростало в ньому, вивело все Це назовні й відкрило йому в його власному стані здійснене падіння.

Дана одним із героїв Достоєвського відповідь повертає нас у моральне русло. Тільки в ньому народжується відповідь, гідна людини: кожен має право вибрати щастя людства, досягнуте ціною страждань, але – своїх. У цьому моральне, природне право людини, й ідучи таким шляхом до мети, роблячи такий вибір, вона вільна не в тому розумінні, що їй не забороняють, а в тому, що вона вибирає відповідно до свого устремління, а не всупереч йому, в своєму подвигу стверджує свою співпричетність з іншим, із людством, а не руйнує її й таким чином себе. В цьому й полягає її моральність.

Функція усуспільнення людини в процесі моральної діяльності має універсальне значення для життєдіяльності людей, її основоположний для суспільного розвитку смисл розкривається по відношенню до того значення, яке вона має для розвитку творчих потенціалів людини, її почуттів і здатностей, для розвитку форм істинно суспільного буття людства.

Здійснювана в моральній діяльності функція усуспільнення виражає специфіку моральної детермінації людського розвитку, виступає підвалинами свободи морального вибору та відповідальності людини, проявляється в єдності моральних цілі й засобів.

Регулятивна функція моралі є похідною стосовно функції усуспільнення, яка випливає з моральної форми суспільного зв'язку людей і виражає вільне, творче, добровільне волевиявлення людини у ставленні до іншого як до людини, спирається на совість людських індивідів та її узагальнене відображення в суспільній думці. Регулятивна функція моралі прямо залежить від рівня морального розвитку суспільства й від характеру зв'язку моральності та моралі.

Розглянуте в попередніх параграфах питання про історичні метаморфози моралі розкрило її залежність від усієї системи суспільних відносин, котрі формують людину і впливають таким чином на її ставлення до іншого як до людини, до суспільства, людства, на історично-конкретний зміст моральних відносин, їхній характер, місце і значення в житті людини. Відповідно до цього здійснюється й процес саморозвитку індивідуальної моральної свідомості до моралі – суспільної форми свідомості, тобто процес узагальнення історично суттєвого в індивідуальній свідомості, його відображення в моралі.

З іншого боку, виникаюча в цьому процесі єдина складова, виражена в наявному рівні розвитку моральної свідомості суспільства, не маючи чітких інституціональних форм вираження, завжди відтворювалася окремими людьми в художніх творах, в інтерпретаціях етиків, публіцистів. Інтерпретація реальної моральності і тенденцій її розвитку стосовно загальнолюдських моральних цінностей і норм розкрила таким чином їхній історично-конкретний смисл і формувала мораль як форму суспільної свідомості. Розрив між офіційно сформульованою мораллю та реальним рівнем розвитку моральності узаконено розглядався як співвідношення між сущим і належним і значно рідше аналізувався як вияв суперечностей між моральним способом існування суспільної, людської сутності та її відчужених форм у соціальному бутті, як результат відчуження людини від власної сутності.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >