< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Совість

Совість часто називають іншою стороною обов'язку, більш особистісним "внутрішнім голосом” моральної дії, внутрішнім регулятором моралі в цілому. Совість – це здатність до активного самопізнання, самооцінки, особистісного ставлення до оточення, до чинних у суспільстві моральних норм.

Совістю ми називаємо моральне почуття, яке дозволяє визначати цінність власних вчинків.

У давніх текстах совість описується за допомогою понять “обов'язок" та “сором". Проте, на відміну від почуття сорому, коли ми орієнтуємося на оцінку інших людей, совісна оцінка є самооцінкою, де основним орієнтиром є "абсолютна" людина, Бог для віруючих людей, людина в найповніших та найкращих її виявах.

Виконуючи функцію внутрішнього регулятора, совість діє:

  • – як спонука, спрямовуючи нас на дотримання моральних вимог, створюючи певну позитивну психологічну установку;
  • – як заборона, тобто зупиняючий фактор, наперед засуджуючи нас за можливий вибір, за поведінку, яка лише намічається;
  • – як корегуюча складова (корегує дії під час їх вчинення);
  • – як моральна оцінка наших вчинків, виказуючи відповідне моральне переживання. І ця оцінка є дуже важливою, оскільки совість формується на основі інтеріоризації моральних вимог середовища і певним чином відображає їх суспільний характер. Але совість передусім є особистісною оцінкою фактів, виразником нашого суб'єктивного ставлення до явища, яке морально оцінюється.

Між совістю та обов'язком існує суперечливий взаємозв'язок. З одного боку, вони створюють єдиний морально-психологічний механізм регуляції поведінки особи, в якому совість виступає як підвалина для виконання обов'язку. З іншого, між совістю та обов'язком можуть виникати конфлікти, що породжуються, як правило, неспівпадінням цілей та інтересів особистості та суспільства. Питання про правоту совісті чи обов'язку залежить від обставин, від самого розуміння обов'язку.

Між совістю та обов'язком існує контроверза. Цю відмінність досить чітко визначив Е. Фромм, назвавши батьківською совістю – совість, обумовлену обов'язком, а материнською совістю – совість, обумовлену любов'ю та турботою. Видатний психоаналітик писав: "Є не лише батьківська, але й материнська совість. Є голос, котрий наказує нам виконувати наш обов'язок; і є голос, котрий велить нам любити та прощати інших людей та самих себе".

У совісті рішення, дії та оцінки співвідносяться не з думкою та очікуванням оточення, а з вищим ідеалом, обов'язком. Совість потребує бути чесним "у пітьмі” (Р. Г. Апресян) – тобто бути чесним, коли ніхто не може проконтролювати тебе, коли таємне не стане явним, коли про можливу твою нечесність ніхто не дізнається.

У повсякденному спілкуванні досить часто вживаються вислови "чиста совість", "спокійна совість", під якими розуміються усвідомлення людиною виконання всіх своїх обов'язків або реалізація всіх своїх можливостей у конкретній ситуації. Якщо ж сприймати ці слова буквально, то стан "чистої", "заспокоєної" совісті є точною ознакою безсовісності, тобто не відсутності совісті, а схильності не звертати уваги на її судження. А. Швейцер, котрий вбачав у моралі найвищу правду та найвищу доцільність, звертається до почуття відповідальності за долю іншої людини зі словами про те, що ми ніколи не повинні ставати глухими, що будемо жити в злагоді з істиною, якщо глибше будемо переживати конфлікти. Адже чиста совість – це винахід диявола.

Совість – це відповідальність людини перед самою собою як носієм вищих, універсальних цінностей. Проте совість як засіб самооцінки не є абсолютною: вона може бути поблажливою, адже вона – моя. її не можна обманути, але можна "вмовити", "приспати" і т. д., тому покладатися цілком на совість також не можна. Разом з тим саме в самооцінці, яка проводиться совістю, проявляються моральний компроміс або безкомпромісність. Звичайно, бувають ситуації, котрі виправдовують людину, але буває й так, що обставини виступають лише прикриттям для самовиправдання. В житті обставини завжди ставлять нас перед вибором, критерієм же вибору повинна слугувати совість.

Совість – феномен емоційний, вона проявляє себе через глибокі негативні переживання, самодокори, тривожність і стурбованість людини моральністю та гуманністю своєї поведінки. Як суддя всього нашого життя совість виступає через докори сумління – сором за здійснене, за те, що тільки хотів зробити, за ті наслідки, котрі могли б бути чи були. Це жаль, співчуття до потерпілого, образа за себе, сором за принижену гідність (свою чи чужу). Докори, муки совісті – це усвідомлення своєї провини, усвідомлення аморальності або "недостатньої" моральності здійсненого.

Однак совісність не повинна ставати хворобою, мазохистською пристрастю, почуттям, що виникає без реальних підстав для сумнівів у правильності того чи іншого вчинку. Інакше людина може так захопитися докорами сумління, що забуде про реальне життя, котре триває.

У будь-якому випадку міра переживань, ступінь "докорів сумління" залежать від характеру вчинку та рівня свідомості людини, від її здатності та звички справедливо і критично оцінювати власну поведінку та поведінку інших. Моральним результатом цих переживань постає розкаяння, моральний смисл якого – гармонізація відносин між обов'язком та совістю.

Совість перебуває в тісному зв'язку з тим, як людина переживає, оцінює свої вчинки. Чимало ситуацій, коли досить важко відрізнити добро від зла. Це буває особливо важко, коли триває переоцінка цінностей, переосмислення історичних подій. Як зазначалося раніше, совість як внутрішній контролер дуже тісно пов'язана з суспільною свідомістю як зовнішнім моральним контролером. Але саме через маніпуляцію громадською думкою відкривається доступ до маніпуляції совістю особистості, особливо коли особистість є недостатньо самостійною.

І в повсякденному житті буває досить важко відрізняти добро від зла. Саме тому необхідна совість, щоб самому розбиратися та виносити моральні рішення.

Людина є єдиною істотою, котра наділена совістю. Е. Фромм вважає, що совість – це голос, який кличе людину назад до самої себе, він дає їй можливість зрозуміти, що вона повинна робити, щоб стати самою собою, допомагає їй усвідомити цілі свого життя та норми, які необхідні для досягнення цих цілей.

Етику як науку про мораль цікавлять різні прояви совісті. Різновиди совісті можуть бути визначені на основі певних ознак: за змістом (формальна совість, справжня совість), за формою виявлення (колективна, індивідуальна), за інтенсивністю проявів (активна, приглушена, страждальна). Діапазон форм, у яких реально проявляється дія совісті, є досить широким: це є сумнів, болючі вагання, муки совісті, покаяння, сповідь, докір, самоіронія, сором тощо. Кожна з них по-своєму пробуджує, розвиває почуття совісті, але досить часто відчуття сорому відіграє тут вирішальну роль.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >