< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Співчуття

У сучасній філософській та етичній літературі феномен співчуття все частіше розглядають у контексті парадигми спілкування. Усвідомлення фундаментального значення процесів спілкування як для розвитку культури і цивілізації, так і для кожної окремої особистості, – характерна ознака філософії XX ст. Саме у процесі спілкування моральна проблематики набуває довершеної форми, у повній мірі реалізує свій духовний і гуманістичний потенціал. Особистісне спілкування – це діалогічне, проблемне спілкування, коли позиція іншого особистісно значуща. У такому разі мій особистісний розвиток стає можливим лише за умом розвитку іншого, що дозволяє подолати такі моральні вади, як заздрість, марнославство, жадобу, і, навпаки, сприяє співчуттю, співпереживанню, взаємодопомозі тощо.

Факти з реального життя свідчать про те, що далеко не всі люди здатні співчувати іншим. Щоб це сталося, необхідно прийти до розуміння того, що цей "інший" – унікальний у своїй "інаковості", що його внутрішній світ не менш цікавий, аніж наш власний, і що. страждання можуть зруйнувати цей неповторний світ, а ми самі збідніємо, не познайомившись з ним.

Своїм тактовним співчутливим ставленням ми можемо підтримати буття іншого, коли той страждає. І якщо нам не цікава саме ця конкретна людина (у такому випадку виявляти співчуття найбільш важко), то ми повинні розуміти, що наше співчуття до неї, наша допомога можуть стати вирішальними для існування іншого "іншого", для якого вона (людина, що страждає) є найважливішою людиною у світі. Таке усвідомлення цінності співчуття можливе лише у процесі спілкування людей за умов глибокого пізнання сенсу життя, інших людей та допитливого самопізнання.

Співчуття тісно пов'язане з традиційним принципом загальнолюдської моралі: "Не роби іншому те, чого ти не хотів би для себе". Цей принцип примушує бачити в іншому не об'єкт, але особистість зі своїми уявленнями про світ. Він навчає, що будь-яка людина має право на власну думку, яку неможна заперечити, не розібравшись в її підґрунті, яке вона не лише ясно усвідомлює, але й неясно відчуває.

Співчуття вимагає не просто розуміння інших людей, але співчутливого (любовного) розуміння. Цей принцип ніби ще раз нагадує, що спільність людей тримається не на практичних інтересах, не на моральному обов'язку, але на любові. В основі моральної свідомості людини любов до тих, серед кого вона живе. Навіть ширше; любов до свого середовища існування, яке дає відчуття цінності буття. Ця любов розповсюджується на минуле, сучасне і майбутнє.

Можливо, найскладніше з усього цього – ствердження себе в любові до того, хто є. Минуле легко ідеалізувати. Майбутнє легко уявити досконалим. Момент в якому людина існує дається їй в усій тяжкості своєї недосконалості, яка здатна перетворити любов у відразу, що переходить у ненависть. Усвідомлення цієї недосконалості штовхає, на шлях спрощення етичних проблем. А це досить небезпечний шлях, який здатен зруйнувати мораль як таку. Принцип співчуття гарний саме тим, що в ньому моральнісна ситуація не зводиться до найпростіших рекомендацій, а розглядається як така, що потребує мобілізації душевних сил та можливостей.

Елементарні рекомендації можна дати не про те, як вести себе морально (ніякі рекомендації не звільняють від тягаря вільного вибору), але про бажання уникнути етично напружених ситуацій. Для цього й самому не потрібно, по можливості, попадати в ситуації, де велике зваблення поганого вибору, і не потрібно ставити в ці ситуації інших. Гонитва за матеріальними благами, престижем чи владою над людьми завжди загрожує необхідністю або згрішити проти моралі, або відмовитися від поставленої мети. Аналогічне зваблення містить у собі влада, що надається людині – це зваблення скористатися іншою людиною як інструментальним засобом, нехай навіть для благої цілі. Але в її благості впевненим не можна бути ніколи, а використовувати іншу людину як зброю аморально само по собі.

Мораль починається з розуміння співмірності людей, з того щоб вміти поставити себе на місце іншого і подивитися на світ його очима, розділити його почуття. Людина повинна порівнювати себе не з абстрактною ідеєю, не з вимогами ідеологічної системи, але з іншими людьми. Для цього потрібно навчитися бачити в них образ і подібність до Бога. Звідси зразу витікає, що ніхто з людей не може бути засобом для інших чи для суспільства, чи інакше: неможна розглядати інших як засіб для досягнення своїх цілей.

Моральні вимоги повинні стояти вище вузькоутилітарних інтересів, інакше вони не дієві. Але самі ці вимоги виконуються лише за однієї умови. Цією умовою є любов, без якої всі вимоги моралі перетворюються на формальність. Співчуття є началом та передумовою істинної любові до людей.

Співчуття має одну суттєву складність або навіть "пастку". Вона вимагає співчуття навіть до досить чужих для нас і навіть об'єктивно негативних способів бачення та відчуття світу. Співчуваючи цьому, ми ризикуємо перейти на чужу для нас моральнісну позицію та поділити негативне ставлення до світу.

Тому дуже важливо, співчуваючи іншому, не ототожнювати себе з ним, не втрачати самоконтролю. Зразком тут може бути відношення актора до персонажу, якого він зображує на сцені. Розуміючи таємні психологічні механізми поведінки цього персонажу, актор не стає ним у повній мірі. Граючи роль негативної людини, він не перетворюється на неї, хоча й може йому в чомусь глибоко співчувати. Утім, в такому "перевтіленні" зачаїлися суттєві моральні небезпеки акторської гри, що пов'язані з визнанням фактичної можливості аморалізму. Подібні ж небезпеки зустрічаються й при необережному поводженні з принципом співчуття.

Є два стани душі, особливо небезпечні з етичної точки зору: гординя та відчай. Гординя робить людину нездатною любити хоч щось поза себе самої, а відчай не дозволяє прийняти любов іншого. По суті відчай – це гординя навиворіт. Остання примушує бачити в собі ціннісний абсолют, а перший позбавляє свідомість власної цінності. Гординя не залишає місця для розкаяння, відчай відбирає віру в його дієвість. Саме тому гординя та відчай відносяться християнською релігією до числа найбільш важких смертних гріхів. Саме ці гріхи є джерелом найбільш небезпечних для людини моральних порушень. Слідування принципу співчуття допомагає боротися з власною гординею та долати відчай. Тим самим цей принцип має не лише моральнісний, але й релігійний смисл.

Потаємний смисл співчуття змушує бачити образ Христа в кожній людині незалежно від її переконань чи поведінки. Людина може виявитись настільки "не ближнім", що любити її ми не здатні, але любов до Христа допомагає віднестися зі співчуттям і до “не ближнього" – постаратися зрозуміти його. Ось чому в цьому принципі закладений важливий крок до створення етики об'єднаного людства.

Сама вимога співчутливого відношення до того, що уявляється чужим і навіть негативним, є розвитком "золотого правила" моралі, що вимагає відноситися до іншого так, як хотілося б, щоб відносилися до тебе самого. Принцип співчуття наказує прикладати зусилля волі для того, щоб спробувати побачити хороше в чужому для нас і навіть, на перший погляд, неприйнятному. Це не означає, що ми повинні однаково терпимо відноситися до будь-якої поведінки, до будь-яких думок і смаків у житті інших людей. Але не можна заперечувати з порогу те, в чому ми не спробували серйозно розібратися.

Здатність бачити та оцінювати світ з точки зору іншого дозволяє, крім всього іншого, розпізнати, наскільки непривабливо ми часто виглядаємо в чужих очах, а це гарний спосіб занизити зазвичай завищену самооцінку та відповідно завищити оцінку небезпеки, яка загрожує нам звабленням, бо ми, виявляється, не дуже добре захищені від спокус, як це часто здається.

Виходячи з усього вищезгаданого, можна стверджувати, що усвідомлення цінності співчуття можливе лише у процесі спілкування людей за умов глибокого пізнання сенсу життя, інших людей та допитливого самопізнання.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >