< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Милосердя

Милосердя – співстраждальне, доброзичливе, турботливе, любовне відношення до іншої людини. В європейській християнській культурі поняття милосердя сходить до П'ятикнижжя, де слово "hesed" означало "доброту", "любячу доброту". Так в іудаїзмі виражався принцип відношення Бога до людей, а також те, що він очікував від людей в їх відношенні один до одного: довіра та вірність. У грецькому тексті Нового Заповіту милосердя передається головним чином словом ауале – специфічно християнським терміном, яке означало діяльну одарюючу любов до ближнього. У християнській етиці милосердна любов набуває етично особливе значення як одне з трьох богословських добродіянь. З етичної точки зору милосердя складає обов'язок людини: у милосерді людина покликана здійснити моральнісний ідеал. На це вказує заповідь любові (Лук. 10:27). Милосердя досягає моральнісної повноти, коли втілюється в діях, які спрямовані не тільки на задоволення інтересів іншого, але і на прагнення до власної досконалості. Проте милосердя – не тільки засіб у процесі самовдосконалення, але і його зміст. Людина є милосердною не стільки тому, що прагне до самовдосконалення, а швидше за все тому, що милосердна поведінка є виразником її досконалості.

Ми можемо чітко розмежувати два аспекти милосердя. Перший – духовно-емоційний (коли ми переживаємо чужу біду, як свою власну, жаліємо людину, співчуваємо їй, але нічого не робимо, щоб полегшити її страждання). І другий – конкретно-практичний (ми не тільки співчуваємо в біді іншій людині, але намагаємося їй допомогти, причому добровільно, без примусу).

Милосердя співвідноситься з позитивним ідеалом, а не з любов'ю до себе, хоча останнє і є відправним моментом любові до іншого. Заповідь любові ніби слідує в цьому за золотим правилом моральності: власні переваги та очікування виставляються в якості підґрунтя у відношенні до інших людей. Але саме в рамках такого розуміння милосердя етапи можливими гіпотези, що висловлювалися різними мислителями: якщо потрібно полюбити ближнього, то чому б перш за все не полюбити себе? У різні епохи такого роду виклики християнській етиці як домінуючій ідеології могли визначатися різними мотивами. Заклики любити себе можуть мати під собою гуманістичне тлумачення, але, у цілому, в них ігнорується власне зміст заповіді любові: вона і витікає з того, що якщо людина вже любить себе саму, то потрібно хоча б так само полюбити інших.

У текстах Нового Заповіту милосердя здавалося універсальною вимогою, що містила в собі смисл Моісеєвих заповідей. Цей погляд зберігається і в низці сучасних праць з моральної теології. Проте вже ап. Павло проводить розмежування між законом Моісея та заповіддю любові. Ця відмінність окрім чисто теологічних причин базувалася й на етичному змісті, а саме на тому, що в християнстві від людини потребується не точне дотримання правил, нерідко формальних, а праведність, яка покоїться на безпосередньому русі душі та поклику серця. Етичний аспект відмінності Декалога та заповіді любові був сприйнятий у новоєвропейській думці, яка перенесла цю проблему в соціально-філософський контекст. Так, Гоббс, інтерпретуючи заповідь любові як золоте правило, розумів її тим самим як стандарт справедливих відносин людей в суспільстві. Таке співвідношення справедливості та милосердя виявило значний вплив на наступний розвиток європейської етико-соціальної думки. Аналіз традиції розмежування справедливості та милосердя в історії західної філософії приводить до наступних висновків: а) хоча милосердя являє собою вищу моральну вимогу, безпосередньо задає людині ідеал і в цьому смислі універсальне, воно аж ніяк не може розглядатися в якості вимоги, виконання якої завжди очікується від людини: в справжніх відносинах між людьми як членами суспільства милосердя є лише рекомендованою вимогою; б) милосердя ставиться людині в обов'язок, проте вона сама має право вимагати від інших лише справедливості й не більше того. Разом з тим, етично неправомірний і моральнісно не досконалий такий вибір, в якому справедливість приймається як безпосередній обов'язок людини, але передбачається, що милосердя в імперативному відношенні є не моральнісним обов'язком, а лише рекомендацією.

Як особиста моральнісна задача милосердя складне. Ця складність пов'язана з тим, що: а) милосердя може провокувати конфлікти: надання допомоги ставить того, кому вона надається, тобто того, хто потребує її, в становище, котре може сприйматися як зазіхання на його моральнісну гідність, у цьому випадку милосердя може привести до нерівності; б) милосердя твориться іншому, чиє розуміння особистого блага може відрізнятися від розуміння того, хто це благо творить; в) милосердя здійснюється в немилосердному, недосконалому світі. Послідовне милосердя передбачає не тільки самовідвагу і не просто доброзичливість, але й розуміння іншої людини, співстраждання їй; а в послідовному своєму вираженні – діяльну участь в житті іншого. Звідси слідує, що милосердя опосередковано служінням; цим воно здіймається над милостинею, послугою, допомогою. У нормативному плані милосердя пов'язане з вимогами прощення образ, не спротиву злу насиллям і любові до ворогів.

Таким чином, поняття милосердя – це синтез співчуття, поваги, толерантності, любові до ближнього, – це соціокультурна цінність. Ось чому милосердна діяльність має важливе як теоретичне, так і практичне значення для морального вдосконалення нашого суспільства.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >