< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Політична етика

Серед проблемних сфер сучасної прикладної етики чільне місце займає політична етика. Саме у сфері політики з особливою гостротою означилась моральна проблематика з перших спроб її теоретичного усвідомлення. Сучасна політика в свою чергу стала простором актуалізації практичного потенціалу етичної теорії. З самого початку свого існування політика означена домінантою спокуси владою, хоча передбачалась як механізм регулювання суспільних відносин. Ця хиба не тільки не викорінювалась із процесом соціально-культурного розвитку суспільного життя, а й посилювалась через зростання могутності засобів утиску. Зростання сили держапарату щодо життя пересічних громадян, з одного боку, підвищення міри ризиків у прийнятті рішень стосовно соціального життя, з іншого, особливо загострюють проблему контролю "контролерів" соціального порядку, якщо можна так назвати власне політиків, виходячи з їх прямого професійного призначення.

Велетенська залежність благополуччя буття кожного громадянина від діяльності політичної системи, що з часом ускладнюється, посилюється, відчужується від суспільства, стає самодостатньою в своєму розвиткові, зосереджуючись на відтворенні і самозбереженні поза прямим обслуговуванням соціального загального інтересу, стимулює увагу до політики як об'єкта етичного аналізу. Зацікавленість на шляхах звільнення від державницького опікунства широких верств у питаннях визначення формату соціальної життєдіяльності, здобування більше прав на вільне самовизначення щодо свого власного життя, висуває вимогу теоретичної відповіді на актуальні питання: Що може бути критеріями оцінювання загальнозначущих рішень? На яких підставах приймаються політиками ті чи інші закони, соціальні регулятори та життєві всезагальні стандарти? Чи є мораль сьогодні тим потрібним регулятором щодо політичної регуляції як такої? Відповісти на ці та інші питання покликана саме політична етика.

Політична етика як одна зі складових сучасної прикладної етики – молода галузь наукового дослідження і навчальна дисципліна. Однак як спеціальна проблематика політичної теорії, філософії політики вона має свою давню дослідну традицію, яка розвивалась не стільки зусиллями етиків, скільки соціологів, соціальних філософів, політологів. Проте із середини XX ст. через нагальні запити соціальної практики вона почала оформлюватися в окрему галузь наукового дослідження.

Серед західних дослідників, соціологів, політологів, соціальних філософів, у яких ця проблематика посідає належне місце, особливо виокремлюються Р. Нозик, Дж. Роулз, Ю. Хабермас, М. Фуко, X. Арендт, Б. Сутор, К. Г. Баллестрем, 3. Бауман та ін. На пострадянському просторі політична етика як наукова та навчальна дисципліна розроблялася О. Дубко, В. Бакштановським, А. Сагомоновим, Т. Мишаткіною, А. Гусейновим, Р. Апресяном, А. Прокофьєвим, Б. Капустіним, В. Малаховим, А. Єрмоленко та ін.

На сьогодні існує низка труднощів із приводу визначення предмета та проблемного поля політичної етики як окремої наукової галузі. Більше того, залишаються відмінними трактовки її проблематики у власне політичній філософії та політологічній науці та в прикладній етиці.

Особливої складності додають і проблеми становлення самої прикладної етики, що претендує на виокремлення щодо теоретичної етики. Чи є політична етика самостійною галуззю етичного теоретичного знання? Чи це – одна з практично зорієнтованої проблематики етики, яку свого часу називали професійною етикою, а тепер схильні вважати прикладною? Чи, може, це нова теоретична дисципліна міжгалузевого, синтетичного характеру, яка має розвиватися на стику філософії, соціології, етики, політології? Всі ці питання залишаються відкритими у сьогоднішніх теоретичних дослідженнях. Однак певної визначеності щодо них вимагає сучасна складна, суперечлива соціальна практика.

Ознайомлення з політичною етикою, в першу чергу, передбачає визначення її відношення до власне етики як науки про мораль. В той же час сфера політичного зобов'язує до звернення до політичної науки, зокрема політичної філософії, яка з початку свого існування містила нормативно-ціннісну складову у своїх інтерпретаціях політики.

Протягом тривалого процесу становлення і розвитку політичної етики намітилася низка основних інтерпретацій взаємин політики та моралі як основної теоретичної проблеми, які по сьогодні впливають на етико-політичні дослідження й опосередковано на соціально- політичну практику. Так, до основних підходів щодо цієї проблеми відносять:

Розуміння моралі як обов'язкового компонента мотивації та цілепокладання у політичній діяльності. Це співвідношення означують як "моральна політика".

Розуміння моралі як ціннісного критерію щодо політичних дій, політичних мотивів. Такий підхід кваліфікується як "політичне моралізаторство".

Розуміння політики як морально-нейтрального чи позаморального явища. У такому розумінні вплив моралі на політику завжди є негативний, деформуючий. Тому даний підхід проголошує "морально-політичний нейтралітет".

Розуміння моралі як системи правил, що регулюють поведінку людей як діячів політичного процесу. Це розуміють як "моральний кодекс політика".

Розуміння моралі як системи оцінок і принципів, у яких оцінюють політику її зовнішні спостерігачі. Це – "політична мораль".

Розуміння моралі як філософської рецепції ціннісно-нормативних аспектів політики. У такому розумінні це – "політична етика".

Таке різноманіття підходів до співвідношення моралі та політики є породженням як різності теоретичних підходів до їх дослідження, так і специфікою їх природи та соціальних функцій. Однак сьогоднішня потреба в політичній етиці – це не стільки потреба критики та спростування якихось попередньо випрацюваних концепцій взаємозв'язку політики та моралі, скільки намагання розв'язання проблеми подальшого існування і перспектив розвитку людства, очевидна залежність яких сьогодні від їх взаємовпливів не підлягає сумніву.

Проблема співвідношення етики й політики вперше виразно постала ще за часів античності. Чітке означення проблематики етики та політики у їх співвідношенні пов'язується із роботами Арістотеля. Проте його попередники (Сократ, Платон) по-своєму торкалися проблем найкращого устрою спільного життя і досягнення людського щастя в ньому.

Пошук соціальної гармонії передбачав звернення до ідеї блага в її найширшому етичному розумінні. Так, у Платона найкраще за устроєм суспільне упорядкування (''Держава", "Закони"), що втілює істинні принципи людського спільного життя детерміноване онтологічно первісним (як квінтесенція сущого) благом. Це ідея, що притягує до себе, організує і сповнює сенсом людське буття. Поза ним навіть щастя (суто людська, на відміну від божественної, мета) не може бути істинним. Ідеальна політична влада і є інструментом здійснення блага як загальної мети. Для Платона істинна політика – це політика, що розчинена в ідеях істини та блага.

Більше того, і єдність людей визначена саме тим, що і для людини найважливіше бути підпорядкованим ідеї. Тому саме най- мудріші за Платоном достойні бути правителями. Не розвиваючи власне етики як спеціальної царини роздумів, Платон своєю філософією виголошує тотожність розумного та етичного (як панування ідеї блага) і, в той же час, розуміє їх силою організуючою державу, ототожнюючи власне етичне і політичне. Адже влада ідей є повним і безсумнівним пануванням над умами. І така влада непорушна й остаточна.

У розумінні Платона недосконалість реальної влади перекривається розмірковуваннями про істинне і моральне. Той, хто пізнав істину, вже нічим іншим, крім цієї істини, крім блага, не буде керуватися. Адже лад людського життя у прямій залежності від вищого ладу ("царства ідей"), який дається людині в її розумі. Сприймаючи його як людську чесноту (моральну якість), Платон знаходить у розумі опосередкування між світом вічних істин і світом кінечним та помилковим, тим самим озброюючи людину на шляхах досягнення єдності з самим собою, свободи від пристрастей, самовладання і як результат – щастя.

У Арістотеля виникнення етики як спеціальної предметної галузі знань нерозривно пов'язувалось із політикою, яка ставала об'єктом спеціального теоретичного дослідження. Бо дослідження етики як учення про чесноти, як якості людського характеру передбачалось не стільки задля озброєння людини на шляху до щастя, скільки задля визначення належних умов (загального та вищого блага і користі) спільного існування в практиці полісного життя.

Дослідниками наголошується генетична спорідненість етики та політики за Арістотелем. Етика й політика належать до однієї сфери практичного знання на відміну від теоретичного та творчих чи виробничих знань. Як в етиці, так і в політиці мета вчинку невіддільна від нього самого. Невіддільність предметно-цільової інтенції від поведінки та діяльності людини характерна для етики й політики.

Арістотель розглядав етику й політику в межах єдиної системи – як галузі практичного знання. Більше того, домінантні риси етичної орієнтації, визначені Арістотелем (ідея блага, сфера публічних стосунків як основна царина етичного самовизначення особи та ін.) утверджують сутнісну відкритість етики в бік політики як такої, політичного способу людського життя й спілкування.

Отже, в центрі арістотелівської етики – політичні питання, що,, власне, і роблять його етику політичною педагогікою та політичною етикою. Як і загалом антична філософія, етика Арістотеля була намаганням осмислити оптимальні умови для упорядкування життєдіяльності полісу, його управління.

Етика й політика в Арістотеля невід'ємні в людському прагненні до "доброго життя" (евдемонії) разом з іншими і для інших у справедливих інституціях. Моральний сенс спрямування до блага (суспільного) поєднується з індивідуальним людським бажанням щастя. А у відкритих публічних стосунках проходить процес етичного самовизначення особи.

Специфічно людські риси: прагнення до блага і стосунки з іншими у вченні Арістотеля вписані в загальний емпіричний простір (поліс), який виявляє цілісну природу античної етики "етосу".

Досліджуючи реальну політичну практику (доробок арістотелівської школи – 158 монографій із серії "Політій"), філософ визначає політичне життя одним з основних способів людського буття, що надає існуванню людини певного особливого спрямування і властивостей.

Політичне життя асоціюється з напруженою, сповненою моральних проблем атмосферою полісу. Ця характеристика задає і певну міру діалогічності. І в політиці, і в етиці Арістотеля поєднуються вимір праксису (мета якого невіддільна від поведінки й вчинків людини) і "досконалого" спілкування, в межах якого люди визначають і обстоюють власні інтереси, це поєднання створює простір і можливість морально-практичного дискурсу, який пов'язаний із справами та прийняттям рішення.

Політика для Арістотеля – це спілкування “в найбільш досконалій його формі, котра дає людям повну можливість жити відповідно до їх прагнень", "спілкування, що є найважливішим з усіх і обіймає собою усі інші спілкування”. У політиці виявляється прагнення до блага, як і в інших формах спілкування, зокрема і моральному. "Держава є лише тоді, коли виникає спілкування між сім'ями і родами заради благого життя, з метою досконалого та самодостатнього існування". Метою політичного (полісного) спілкування є прагнення до блага, причому до "найвищого з усіх блаґ'. "Держава створюється не заради того тільки, щоб жити, а переважно для того, щоб жити щасливо". Політичне життя має бути діяльним: "якщо щастям має вважатися блага діяльність, то і взагалі для всілякої держави, як, зокрема, і для людини, найкращим життям було б життя діяльне". А воно є найкращим за можливості "вчиняти у своїй діяльності відповідно до вимог чесноти". Найкращими ж стосунками для життя в полісі є дружні стосунки. "Дружність... скріплює і державу, і законодавці старанно турбуються про дружність, ніж про правосуддя", бо "дружба – це спільність ... бажаючи жити спільно з друзями, люди роблять те і в тому беруть участь, у чому і мислять собі життя спільним” [8].

Політичне життя, за Арістотелем, передбачає єдність етичної і політичної проблематики людського буття загалом. Така взаємодія етики й політики засвідчує цілісність гармонійності світоглядних настанов культури античності, дух і цінності якої відобразились у творчості Арістотеля. Проте теорія Арістотеля все ж таки була певним ідеальним моделюванням в ситуації кризової доби античного класичного полісу. Філософ, досліджуючи найважливіші риси досконалого державного устрою, веде мову про бажане. Його вимога турбуватися з приводу чеснот громадян є закликом до тієї держави, "яка називається державою по істині". Його інтенції були саме пошуком оптимального обґрунтування належного, яке б дало наснагу для вирішення суперечок та проблем реальної політичної практики першої третини IV ст. до н. е.

Якщо античність у своїй полісній формі організації життєдіяльності давала підстави до співвідносності політики та етики, теократія середньовічної доби знімала проблему як таку, то вже становлення новоєвропейської цивілізації, розпочате добою Відродження, поклало початок розрізнення політичної та моральної сфер (аж до взаємного виключення у найрадикальніших підходах).

Хоча пізніше за часів Відродження генетична спорідненість цих практичних сфер була переглянута у вченні Міколо Макіавеллі не на користь їх єдності, а в світлі підпорядкування морального вибору політичним інтересам, характер їх взаємин не набув остаточної визначеності.

Персоналів Ніколо Макіавеллі є показовою щодо теоретичного обґрунтування протиставлення політики та, моралі як різних сфер за вихідними інтересами та кінцевими ідеалами. Однак слід ураховувати, що він ввійшов у теоретичну спадщину політичної та етичної науки не тільки теорією об'єктивної, емансипованої від моралі та релігійних авторитетів політики, раціоналізацією та систематизацією політичної практики, а й пропагандою певної політичної етики. Якраз у його концепції, за якою мораль не тільки відділена від політики, а й навіть підпорядкована їй, мають місце політико-етичні приписи щодо норм політичного аморалізму як засобу досягнення загального блага, вигоди та самозбереження. Критика недієвих абсолютних моральних стандартів була пропозицією дієвої політичної етики, яка орієнтується на конкретно-ситуативний результат. Хоча у питанні співвідношення політики та моралі саме Макіавеллі став родоначальником досить жорсткого протиставлення цих двох сфер.

Політика, за Макіавеллі, приречена на злодіяння. Діючий політик не повинен боятися вершити злі дії, бо саме злочин є основним принципом в політиці, де мета виправдовує засоби. "Державцю, що бажає зберегти свою владу, потрібно навчитися бути недобрим і використовувати це вміння у разі потреби" (Н. Макіавеллі).

Мораль, яку використовують у політиці, – це хитрування та лицемірство заради прикриття егоїстичних інтересів та маніпулювання чужою волею. Недалекі від цього і звичайна мораль та людські норови, про які Макіавеллі дотримувався найгіршої думки, змальовуючи реалії повсякденного життя. Саме через це філософ у своїй політичній етичній позиції повністю вилучає моральну метафізику, ідеологію, абстрактно належне, що перебуває по той бік життєвих обставин та колізій. Така чиста мораль несумісна з реальністю політики. В цілому її вплив на суспільне життя є незначним. Тому мораль не може бути корисною політиці, тим паче бути співвідносною з нею.

Оцінюючи своєрідну теоретичну позицію Макіавеллі, варто відмітити, що вона, в свою чергу, пов'язана зі специфікою історичного соціально-політичного моменту. Саме цілі боротьби за політичну автономію Флоренції в буремні часи пізнього Відродження надали тої перебільшеної цинічності, якою означена політична позиція Макіавеллі в обґрунтуванні виправдання будь-яких засобів у досягненні цілі – політичного владарювання.

Проте позиція Макіавеллі не стала ситуативним винятком, а мала в подальшому як своїх прибічників, так і критиків. Варто лише навести низку висловлень з цього приводу, які засвідчують традиційний поділ думок з проблеми співвідношення моралі та політики. До моральних нігілістів у сфері політики можна залучити соціальних філософів, соціологів, політологів XVIII–XIX ст., які, досліджуючи досить жорстокі політичні реалії того часу, все більше стверджувались у думці, що політика є "брудною справою". Показовими є думки: "Не треба безпосередньо займатися політикою, щоб пересвідчитися в тім, як сильно її звичаї суперечать моралі і розуму" (Π. І. Монтеск'є); "Хто шукає спасіння своєї душі, той шукає його не на шляхах політики, яка має зовсім інші завдання, які можна розв'язати тільки за допомогою насилля" (М. Вебер).

Проблематика взаємозалежності політики й етики актуалізувалась у період самоусвідомлення європейської спільноти у процесах розбудови державності за Нових часів. Поглинання моралі державним законом і власне підпорядкування етики політикою обґрунтовувалось у філософських розвідках Т. Гоббса, Дж. Локка, А. Гельвеція, в подальшому становленні останньої спеціальною професійною сферою соціального буття.

Остаточне визначення політики як спеціалізованої діяльності, що вимагає особливої етики, утвердилось у соціології М. Вебера в період кризи європейської культурної самосвідомості в складних соціально-політичних колізіях початку XX ст. Цим було покладено початок розробки спеціальної політико-етичної тематики представниками соціологічного та антропологічного підходу до вивчення політики. Утвердилась традиція розведення "етики переконань" та "етики відповідальності" (М. Вебер), "етики успіх/' (М. Шелер) у політичній діяльності.

Однак глибока системна криза, з якою європейська спільнота вийшла із двох воєн, розпад системи ціннісних орієнтирів, певна дискредитація ліберальної традиції 60-х років XX ст., підрив авторитету державної політики, а у подальших роках криза управління, довіри, ідеології, нарешті економіки, моралі, політики з новою силою актуалізували перегляд взаємовпливу політики і моралі, чим викликали вже політичну етику як рефлексію цієї проблеми, ввівши її до складу багатьох філософських та політологічних досліджень.

Отже, проблематика політичної етики актуалізується в періоди соціальних криз та соціально-культурних, соціально-політичних трансформацій. Це – і період кризи класичного античного поліса, і період становлення європейської національної державної суверенності, і період кризи європейської соціальної ліберальної системи. Сучасна потреба подальшої розробки політичної етики посилена як соціальним запитом щодо розв'язання наболілих політичних та соціальних проблем, нових обріїв подальшого соціального упорядкування у складних процесах сучасної глобалізації та наздоганяючої для великої кількості країн модернізації, так і теоретичною вимогою перегляду як основних пояснювальних підходів, так і існуючих інтерпретацій політики і моралі як соціальних явищ.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >