Велесова книга як писемна пам'ятка праукраїнців

Велесова (Влесова) книга – найдавніша гіпотетична писемна пам'ятка праукраїнської доби докириличного періоду. Книга є деталізованим літописом, який розкриває події, що відбувалися за півтори тисячі років до загальновизнаної дати заснування Київської Русі; про нескінченність нападів як сусідських племен, так і римлян, готів, хозар та інших зайшлих здалека. Разом з тим – це свіже, досить деталізоване джерело відомостей про життя та побут наших пращурів, про велику цивілізацію праукраїнців Оріану, яка мала досить розвинену, усталену, високодуховну культуру, серцевиною якої була віра населення, давня міфологія, уявлення пращурів про світ, світобудову, триєдиний її фундамент, що в сучасному концептуальному вигляді може звучати як Людина – Земля – Космос. Виготовлена книга на дерев'яних (дубових, а за іншою версією – березових) дощечках (38 х 22 см і завтовшки 0,5 см), її знайшов полковник-білогвардієць Алі Ізенбек у 1919 р. (у маєтку Великий Бурлук на Харківщині, у якому мешкали нащадки ізюмського та харківського полковника Г. Донця-Захаржевського). Пізніше разом з А. Ізенбеком книга опинилася в Бельгії (Крим – Туреччина – Франція – Бельгія).

■ Брюсселі знахідкою невідомого походження зацікавився Ю. Миролюбов (український емігрант, інженер-хімік, родом з Харківщини, шанувальник старовини). Юрій Миролюбов здогадався, що йому пощастило натрапити на якусь визначну давню пам'ятку слов'янської писемності, тому й вирішив зняти копії з кожної дощечки. Упродовж 1925–1939 pp. він старанно, ретельно, щоб не зробити помилки, переписував давні письмена (виготовляв ідентичні копії текстів). Це була кропітка робота, достатньо сказати, що на копіювання тексту однієї дощечки інколи витрачався цілий місяць.

Напередодні Другої світової війни він переслав копії дощечок у Сан-Франциско. За дослідження копій узялися вчені-емігранти з Росії. Ретельно вивчивши досліджуваний матеріал, дійшли висновку, що це найстаріший літопис дохристиянської доби, складений у IX і переписаний таким саме способом на такому ж матеріалі у XVI (за іншими припущеннями – у XVII) столітті.

Знахідник Алі Ізенбек помер в окупованому німцями Брюсселі в 1941 р. Під час Другої світової війни унікальні дощечки (оригінали) загубилися, але зберігся варіант, переписаний Ю. Миролюбовим.

Інформація про унікальну книгу, знайдену в Україні, швидко поширилась по всьому західному світу. Перші публікації фрагментів Велесової книги з'явилися в американському журналі російських емігрантів "Жар-птиця" у 1957-1959 pp. у Сан-Франциско, передмову підготував О. Кур (Куренков).

Копії публікації потрапили до Британського національного музею в Лондоні та до Австралії. Вони надто зацікавили науковців. За їх вивчення взялися В. Шаян (керівник Європейського відділення Української вільної академії наук, прекрасний знавець слов'янських мов, професор, Британія), С. Парамонов (Лісний) (професор; Австрія), П. Шумовський (професор; Франція), а можливо й інші. С. Лісний результати своєї багаторічної дослідницької роботи опублікував у Канаді (1966) під назвою ""Влесова книга" – языческая летопись доолеговой Руси"; до речі, результати первісних досліджень унікальної знахідки подавалися під різними назвами, найчастіше – "Дощечки Ізенбека". Протягом 1968-1972 pp. в українському видавництві "Млин" (Гаага, Голландія) було опубліковано варіанти українськомовного рукопису Велесової книги під назвою "Влес книга" (у повному варіанті – з передмовою, упорядником був В. Шаян, друкувалося в п'яти випусках). Загалом текст книги містив 75 000 знаків. Текст було надруковано й у "Календарі канадського фермера" (1970); дещо згодом (1990, фрагментарно) – у київському часописі "Дніпро"; пізніше – у "Трудах отдела древнерусской литературы Института русской литературы" (1990, повний текст проаналізовано О. Твороговим); ще дещо згодом – у газеті "Русь Київська" (1994, ритмізований переклад повного тексту, зібраного М. Скрипником. Еквіритмічний переклад українською мовою здійснив ужгородський філолог Б. Яценко, 1995).

Офіційна ж радянська наука дещо по-іншому поставилася до цієї історичної пам'ятки. У 1959 р. відомий палеонтолог Людмила Жуковська (за дорученням професора В. Виноградова) разом із Ф. Філіним зробила глибокий філологічний аналіз, за результатами якого підготувала експертний висновок на Велесову книгу й винесла їй однозначний вирок: фальсифікатор XIX ст. (причетним до підробки документів вважала А. Сулукадзева). Іншого висновку експертів очікувати й не можна було, оскільки визнання Велесової книги привело б до необхідності перегляду історії та середньовічної культури на праукраїнських землях, виникнення й розвитку книготворчої історії, принципового переосмислення усталених концепцій і теорій, що панували протягом багатьох десятиліть.

Не всі науковці-палеонтологи (зокрема Б. Ребіндер, Г. Гриневич, Б. Яценко, С. Наливайко, І. Ющук, В. Яременко, Г. Клочек, В. Шевчук) змогли погодитися з результатами експортування давньоісторичної пам'ятки. Безперечно, ті та інші наводили низку доказів своєї позиції. Проте якщо докази першої групи науковців, на висновки яких, безумовно, вплинули ідеологічні чинники, можна легко поставити під сумнів, то докази іншої групи спростувати набагато важче. їх можна назвати кілька, проте головні з них такі:

• • Людина XX ст. була неспроможною володіти таким обсягом знань про дохристиянське минуле нашого народу, який фактично міститься у Велесовій книзі. Лише останнім часом наука почала відкривати досі невідомі факти, які підтверджуються цією книгою.
• • Мова Велесової книги є поліським діалектом давньоруської мови, і підробити її у XX ст. було неможливо. Створити книгу могла лише людина, яка жила в IX ст., знала специфіку письма на дереві, розбиралася в діалектичних тонкощах, історичній граматиці, була обізнаною з міфами, особливостями зв'язків між етносами й володіла знаннями про історичні події, добре знала побут, звичаї того часу.

Текст на дощечках, що складається з літер тієї чи іншої форми, написано (випалено) гострим предметом методом заглиблення в деревину та покрито спеціальним розчином (для кращого збереження). Для рівності рядків упоперек кожної дощечки проведені паралельні заглиблення-лінійки, місцями далеко не рівні. Верхні частини літер вирівняні по цих лінійках. Текст на дошках- сторінках розташований з обох боків. На полях деяких дощечок зображені різні тварини – бики, вівці, собаки. Має місце й зображення сонця. Географічні межі опису подій, які перебувають у полі зору автора, сягають степів поміж середнім Дніпром, Карпатами, Доном і Кримом, де постали перші об'єднання антів, полян як представників праукраїнських слов'янських племен.

Велесова книга – поліжанровий збірник без цілісної композиції та єдиного героя. Її авторами стали представники одинадцяти праукраїнських племен. Упорядники текстів не дбали про логіку викладу, нанизували дощечки без певної послідовності. Тому твір має вигляд нелінійних структур, що охоплюють фрагменти міфологічних і релігійних трактатів, філософських медитацій, історичних хронік, езотеричних гімнів, епічних оповідей.

Велесова книга – це енциклопедія стародавнього світу на наших землях; документально зафіксовані свідчення про вірування, світобачення наших давніх пращурів, їхні уявлення про небожителів – праукраїнський пантеон богів. Дізнаємося з неї, що прадавній бог Триглав (Триголов), або Троян (Траян), втілював ідею триєдності божої іпостасі. Нині ця ідея, пронесена через тисячоліття, трактується як Бог-Отець, Бог-Син, Бог-Дух Святий. Проте Велесова книга знайомить нас не лише із Триглавом, а й з іншими богами, зокрема Світовидом, Хорсом, Стрибогом, Дажбогом, Семаргом. На дерев'яних дощечках неодноразово згадується бог Велес (саме через це книгу називають Велесовою). Єдиної думки щодо статусу бога Велеса на сьогодні в науковому світі немає. Погляди дослідників розділилися. Деякі вважають, що він був одним з головних богів праукраїнського пантеону (Храму слави), а саме покровителем простих людей: тваринників, хліборобів, гончарів та інших ремісників, інші – покровителем худоби, усього живого й тваринників. За міфологією давніх, Велес мав здібність перетворюватися на будь-яку живу істоту (навіть людину).

Велесова книга є вагомим доказом того, що праукраїнці цивілізації Оріани вірили не в запозичених, а власних, оригінальних, абсолютно сформованих богів, яких наділили гуманними рисами.