Педагогічні пам'ятки Київського періоду

На щастя, до нашого часу збереглися деякі перекладні й вітчизняні настановні твори щодо виховання дітей і молоді, зокрема "Пчела", "Златоуст", "Слово про закон і благодать", "Житіє Феодосія Печерського", "Повчання просвітеру Фомі", "Моління", "Повість временних літ", "Ізборник", "Остромирова Євангелія" ("Євангелія Апракос"), "Повчання Володимира Мономаха дітям", "Слово про похід Ігорів" та ін. Варто зауважити, що на розвиток педагогічної думки окресленого періоду впливали: ідеологія феодальної централізованої держави, християнська мораль, українська народна педагогіка, педагогічна думка Візантії, ідеї античної філософії.

Наприкінці XI ст. на Русі було перекладено збірник цитат із Святого Письма, афоризмів і висловлювань отців церкви, античних філософів Демокріта, Сократа, Платона, Арістотеля, Плутарха та інших, який був складений у Візантії. Це був твір "Пчела", який містив 71 розділ, кожен з яких присвячувався різним темам, а в цілому – повчав, як треба "жити християнинові". Тут були вміщені афоризми й висловлювання про релігійно-моральне виховання дітей (помірність, покірливість, побожність тощо).

Іншим твором є "Златоуст" – збірник окремих промов і висловлювань отців церкви. Назва походить від імені відомого візантійського оратора Іоанна Златоуста (344 або 347–407). Саме цитати його повчань послужили основою для зазначеного збірника, що мав педагогічну спрямованість.

З вітчизняних літературних пам'яток найдавнішим твором того часу вважається "Слово про закон і благодать" (написане, за різними джерелами, між: 1036 та 1043; 1037 та 1050; 1049 та 1051) Іларіона (священик церкви Спаса на Бересті поблизу Києва), що складається з трьох частин. Це філософсько-педагогічний трактат морально-патріотичного спрямування. Автор закликав позбавитися залежності від Візантії, обгрунтовував право Русі на самостійний державний розвиток, пропагував ідею добровільності прийняття слов'янами християнської релігії, високо оцінив освітню політику князів Володимира та Ярослава, обстоював принцип активної діяльності у формуванні особистості, необхідність готувати молоде покоління до захисту рідної землі, довів шкідливість для потомства шлюбів між близькими родичами, необхідність пильно доглядати за немовлятами, карати за грубе ставлення до матері тощо. Загальнодержавного значення надавав вихованню молоді на героїчних традиціях. Мова твору – тогочасна літературна. З текстом цього твору митрополит Іларіон виступив перед Ярославом Мудрим і прочанами Київського храму Св. Софії. "Слово про закон і благодать" уперше було надруковане в 1844 р.

Визначною пам'яткою раннього українського середньовіччя є "Остромирова Євангелія", або "Євангелія Апракос" (1056-1057). Це список перекладу Євангелія, що його переписував у Києві зі староболгарського оригіналу диякон Григорій (походив з полян, близького до княжого роду) на замовлення князя Ізяслава, новгородського посадника Остромира (звідки й назва Євангелії). Існує думка, що частина Євангелія була переписана в Києві, а частина – у Новгороді. Містить 294 аркуші, що прикрашені кольоровими мініатюрами та орнаментом. Мова тексту – тогочасна слов'янська богослужбова з болгарським впливом, зумовленим оригіналом, з якого переписувалося Євангеліє. Перебуває в Державній публічній бібліотеці ім. Салтикова-Щедріна в Санкт-Петербурзі.

У 1073 р. побачив світ "Ізборник" (список з оригіналу грецького походження, перекладений з болгарського оригіналу тогочасною українською мовою), підготовлений писарем Іоанном з помічниками. Він нараховував 383 статті, що подавалися у формі запитань і відповідей. Наприкінці книги містилася приписка

Іоанна, що присвячувалася Святославу Ярославовичу. Це був збірник текстів античної літератури пізнавального характеру з різних галузей знань (богослов'я, філософії, логіки, поетики, граматики, ботаніки, зоології, медицини, мінералогії тощо). Він служив засобом для розширення знань. У ньому вже на початку наголос робився на користі "книжного читання". Рукопис виконаний на пергаменті (266 с.), прикрашений різнобарвними заставками, ініціалами, малюнками, серед яких € унікальне зображення князя Святослава з родиною.

За князювання великого князя Святослава Ярославовича був підготовлений ще один "Ізборник" (1076) – збірник статей виховного, повчального характеру, упорядником якого був київський книжник Іоанн Грішний. На його сторінках сформульована державна концепція виховання у феодальному суспільстві, яка хоча й грунтувалася на принципах християнської моралі, тобто обстоювала ідеї любові до ближнього, братолюбства між всіма людьми, однак була спрямована на захист панівної верхівки, пропагувала ідею покори Богу, безоглядний послух господарю. Матеріал для нього було взято з низки релігійних джерел, зокрема "Притчі Соломона", "Премудрості Ісуса – сина Сірахова". Загалом збірник нараховував 44 статті (частина з яких – переклад із грецької, решта – творчість вітчизняних авторів). У передмові Іоанн подав дидактичну розробку "Слово некоего калугера о четьи книг", у якій знайомив з методикою навчання читання (давав поради, як краще вчити дітей читати: не поспішати, а роздумувати, про що пишеться в книжці, що означає кожне слово, перечитувати окремі її розділи). Мова (порівняно з "Ізборником" 1073) – ближча до тогочасної народної. Обидві пам'ятки у XVIII ст. були вивезені до Росії, де й нині перебувають.

Як відомо, великий внесок у скарбницю давньоруської педагогічної думки зробив Нестор Літописець (людина широкого історичного світогляду й великого літературного обдарування) – перший історик руської школи. Його повість "Сказання про Бориса та Гліба" відіграла значну роль у патріотичному вихованні молоді не тільки на Русі, а й у сусідніх слов'янських країнах. Правдиво зобразив тодішню реальність Нестор Літописець і у творі "Житіє Феодосія Печерського" (початок XII ст.). Він розкрив риси, що були характерні для вельмож-феодалів, зокрема жорстокість, ненажерливість, підступність, зневажання загальнолюдських моральних норм; показав вияв любові до Батьківщини простих людей; висловив прихильність до монастирського виховання, відлюдництва.

Твором, яким Нестор Літописець заклав основи вітчизняної історичної науки, є "Повість временних літ" (розповідь доведено до 1110 р.). Перша редакція належить йому й датується 1113 р. (друга редакція виконана в 1116 р. у Видубицькому монастирі ігуменом Сільвестором, збереглася в Лаврентіївському списку Літопису руського; третю редакцію, що відома за Іпатіївським списком Літопису руського, виконано в 1118 р. невідомим автором у Києві). Книга ввібрала попередні літописні зведення: київське (1037), новгородське (1050), києво-печерські (1073 та 1095). До наших днів окремо вони не дійшли. Повість вважається своєрідною енциклопедією педагогічної думки Київської Русі. Тут поєднано народне та офіційне уявлення про сімейне й родинне виховання дітей, підлітків, юнаків; про навчання й освіту підростаючого покоління; формування рис менталітету українського народу, що виростали з традицій життєдіяльності племен, з яких цей народ пішов. Автор гостро засуджував зло та прославляв добро, стверджував гуманістичні основи виховання, добрі починання й почуття; заклав основи патріотичного виховання, яке полягало в любові до рідної землі, готовності до її захисту, ідеї єдності слов'янських народів. Твір складається з відомостей легендарного характеру. Це оповідання про апостола Андрія, який благословив київські гори, де на одній з них поставив хрест як символ майбутньої ролі Києва в історії християнства на Русі. Далі викладені легенди про засновників Києва – Кия, Щека й Хорива та сестру їхню Либідь, про воєвод Аскольда й Діра, про князя Олега, оповідання про смерть Ігоря від рук древлян і жорстоку помсту за це його дружини Ольги, датовану 945 р.; оповідання про відважних князів Святослава та Володимира, прийняття християнства тощо. Нестор зробив спробу пов'язати руську історію зі світовою.

Варто згадати також твір мислителя Климента Смолятича "Послання пресвітеру Фомі" (середина XII ст.), який містить думки щодо примату (переваги, верховенства – авт.) розуму над почуттям, скептичне ставлення до окремих релігійних догматів, заклик до пізнання явищ за допомогою істинного знання. При Ізяслав) Мстиславовичі Климент Смолятич був митрополитом (другим українцем після Іларіона, який посів цей престол).

Педагогічні ідеї Златоуста були розвинені Кирилом Туровським (Турівським) (бл. 1130 – бл. 1182), який походив з міста Турова, кілька років провів у Зарубському монастирі та став єпископом невеликого, залежного від Києва Туровського князівства на р. Прип'ять. Він розробив теорію пізнання й виховання шляхом розвитку розумових сил людини, зазначаючи, що людина здобуває знання перш за все за допомогою органів чуття, оскільки народжується ні доброю, ні злою; тією чи іншою вона стає завдяки наявності в її душі добрих чи злих початків, які переважають у її життєвих діяннях. К. Туровський у своїх повчаннях звертався до розуму людини, широко використовував метод алегоричного мислення, за допомогою якого намагався визначити моральні критерії діяльності.

Перлиною загальнолюдської педагогічної мудрості є шедевр стародавньої художньої літератури – "Слово про похід Ігорів" (1185–1187). У "Слові..." виховує все – природа та її явища, віщування й народні прикмети, взаємини між людьми, почуття любові до рідної землі та свого народу, ненависть до ворогів та їх загарбницьких нападів на наші землі. Головна ідея передана у зверненні київського князя Святослава до князів.

У праці "Моління"(початок XIII ст.) мислитель Данило Заточник уперше висловив ідею систематичності та послідовності в навчанні й вихованні. Він звернувся до князя Ярослава Всеволодовича із закликом оточувати себе мудрими людьми та дослухатися їхніх порад, творити добро ближнім.

Збіркою правових норм Київської держави була "Руська правда"(збереглася у списках і варіантах XIII–XVIII ст.), яка мала три редакції: коротку, розширену та скорочену. Найдавнішою є коротка, що датується XI ст. і пов'язується із князем Ярославом Мудрим. Складається вона із 43 статей і містить "Правду Ярослава", "Правду Ярославичів”, "Покон вірний" та "Урок мостникам". Описувала розвиток права, системи державної влади, сприяла формуванню поняття закону, законності, дуже вплинула на подальший розвиток українського, польського, литовського, білоруського та російського права.

Чудовою педагогічною пам'яткою окресленого періоду є "Повчання Володимира Мономаха дітям". Воно створене Великим князем київським Володимиром Мономахом (хресне ім'я – Василь; 1053-1125; син Всеволода Ярославича й дочки візантійського імператора Костянтина IX Мономаха, звідки й прізвисько; у 1113 р., після смерті великого князя Святополка, переяславський князь вічем киян запрошений на київський престол) у 1117 р., коли князь уже кілька років князював. Тест твору зберігся у складі Лаврентіївського списку "Повісті временних літ". Належить до поширеного в середньовіччя жанру повчань; водночас – це перший в українській літературі автобіографічний і перший у середньовічній Європі педагогічний твір, написаний світською особою. Князь, звертаючись до своїх дітей з повчаннями, висловив думки з питань моралі, державного управління тощо. Володимир Мономах уперше висунув ідею необхідності зв'язку освіти з потребами життя та діяльності особистості. Головну роль у творі відіграють патріотичне й фізичне виховання дітей і молоді. Автор закликає до боротьби за єдність усієї країни, захисту її спільними зусиллями, виховання мужності, відваги, працелюбності. Разом із тим "Повчання...” пройняте ідеєю виховання любові до ближнього, творіння добра, почуттям глибокого гуманізму, турботою про людей, особливо про сиріт і вдів; вимагає поваги до старших і ввічливого ставлення до рівних собі; закликає дітей постійно вчитися, міцно запам'ятовувати й повторювати вивчене, виявляти самостійність і наполегливість у навчанні; звертає увагу на важливість особистого прикладу. У цій пам'ятці підтверджується патріархально-родовий характер виховання, відображаються ідеологічні тенденції правлячої верхівки Русі того часу.

Отже, педагогічна спадщина Київської Русі, що складалася з творів педагогічного характеру та здобутків народної педагогіки, має величезне історичне значення. Вона досягла досить значних успіхів і була покладена в основу формування національної освітньої політики українського народу.