Утворення та діяльність Київської колегії, надання їй статусу академії

У вересні 1632 р. на базі об'єднаних Київської братської та Лаврської шкіл утворився новий навчальний заклад. Об'єднана школа 1632 р. стала функціонувати на Подолі, на місці колишньої школи братства. Після об'єднання значно покращилася матеріальна база. З 1633 р. заклад був визнаний польським урядом і став називатися колегією, що дало право викладати філософію. Братство дало згоду вважати Петра Могилу фундатором колегії.

На утримання колегії й монастиря Могила записав дві лаврські волості та подарував власне село Позняківку, крім того, надавав грошову допомогу як колегії, так і вчителям та учням. З огляду на швидке зростання кількості учнів в 1634 р. була відкрита філія колегії у Вінниці, яку пізніше перенесли до Гощі на Волинь, де вона проіснувала до кінця XVII ст., а в 1636 р. Могилою була заснована колегія у Кременці. З іменем Петра Могили пов'язане розгортання православної системи вищої й середньої освіти в Україні, яка копіювала католицькі школи, намагаючись конкурувати з ними.

На відміну від колишньої братської школи, в Могилянській колегії вчителями були не світські люди, а ченці братського Богоявленського монастиря.

Очолював колегію ректор, який затверджував плани та звіти викладачів, санкціонував переведення до старших класів, був верховним суддею над викладачами та студентами, контролював і регулював академічний кошторис. Двічі на тиждень він інспектував лекції викладачів. Зазвичай завідував кафедрою богослов'я; був ігуменом Богоявленського братського монастиря або професором філософії. Обирався на загальних зборах братчиків.

Першим ректором став колишній ректор Лаврської школи, вихованець Замойської академії, Ісая Трофимович-Козловський (1632-1638). У різні часи на чолі колегії були: Софронія Почаський (1638-1640), Леонтій Бронкевич (1640), Ігнатій Оксенович- Старушич (1640-1642), Йосиф Кононович-Горбацький (1642– 1645), Інокентій Гізель (1645-1650), Лазар Баранович (1650– 1657), Йосиф Мещерин (1657), Іонікій Галятовський (1660– 1662), Мелетій Дзик (до 1665), Варлаам Ясинський (1665 – 1673)), Сильвестр Головчич (1672-1684), Єзекіїль Филипович (1684– 1685), Феодосій Гугуревич (1685-1688), Йоасаф Кроковський (1689-1690), Пахомій Подлузький (1690-1691), Кирило Филимонович (1691-1692), Йоасаф Кроковський (1693–1697), Прокопій Калачинський (1697-1701).

До адміністрації колегії входив префект, який забезпечував навчальний процес, відвідував лекції, наглядав за поведінкою учнів, дбав про їх утримання. Префект обов'язково мав бути професором філософії. Першим префектом і професором риторики став Сильвестр Косов.

Усі професори утримувалися Богоявленським монастирем, монахами якого вони були. І в самій школі, і в бурсі (гуртожитку) діяло своєрідне учнівське самоврядування, форми якого були подібними до загальноприйнятих у латиномовних школах різних конфесій і рівнів. Прототип будь-якої діяльності колегіуму можна знайти в середньовічних європейських навчальних закладах, у тому числі колегіумах та університетах. Це стосується врочистих захистів попередньо оголошених тез із філософії та інших наук, вистав шкільного театру, звичаю студентів збирати кошти на прожиття, ходячи "попід вікна" з колядами та іншими піснями. Студенти, які мандрували від міста до міста, залишаючи навчання на канікулах або в інший час, дуже нагадують середньовічних вагантів з типовою для них сміховою культурою.

Суперінтендант – інспектор з учителів, який мав наглядати за поведінкою учнів у бурсі та на квартирах. Для кожної бурсацької кімнати він призначав інспекторів із кращих учнів (перевіряли підготовку уроків). Викладачів, які працювали в молодших і середніх класах, називали дидаскалами, а в старших – професорами. Учнів відповідно називали спудеями, студентами. У колегії зосередилися кращі професори, які використовували досягнення тогочасної як вітчизняної, так і західноєвропейської науки, зокрема Єпіфаній Славинецький, Стефан Полоцький, Мелетій Смотрицький. За рівнем навчання цей навчальний заклад ні в чому не поступався подібним західноєвропейським школам. Викладання здійснювалося лише латинською мовою, знання якої на той час вважалося ознакою освіченості. Колегія розвивалася як вищий навчальний заклад, проте Петру Могилі не вдалося виклопотати їй такий офіційний статус. Хоча сучасники ще з 30-х pp. XVII ст. визнавали колегію академією, польські правлячі кола не хотіли погодитися на вільний розвиток України, вбачаючи в колегії як вищому навчальному закладі установу, де формувалася б національна свідомість українців, а як результат – створювався б ідеологічний центр відокремлення України від Польщі. Накладалася заборона на богослов'я, теоретичне обгрунтування православ'я, що, у свою чергу, зумовлювало заборону надання права на статус вищого навчального закладу.

Лише вищим навчальним закладам Європи на той час надавалося право відкривати школи, які їм підпорядковувалися. Не маючи такого статусу, Київська колегія все ж таки відкривала школи та керувала ними.

Вона не була закритим закладом для заможних і родовитих. На навчання приймали дітей усіх станів. Студенти виховувались у православному дусі. Помираючи, Могила заповів колегії великі кошти й найбільшу свою цінність – бібліотеку – 2131 книгу вітчизняних і зарубіжних видань (сюди входили й ті книжки, які заповіли свого часу Петру Могилі І. Борецький та Т. Земко), а також будинки й дворові місця на Подолі, половину худоби та інвентарю зі свого хутора Непологи, хутір Позняківщину, села Гнідин, Проців і Рівне, більше 80 тис. золотих (готівкою та під закладом), срібний родинний посуд, свій митрополичий одяг, митру та хрест, прикрашений сімейним дорогоцінним камінням, і навіть тканини – адамаск і камку – на одяг студентам тощо.

У 1658 р. гетьман Іван Виговський розірвав союз із Росією та підписав із представником Польщі Гадяцьку угоду (укладена в Гадячі, нині – місто Полтавської обл.). Згідно з цим документом передбачалося, що Україна в межах Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств як Велике князівство Руське увійде до Речі Посполитої автономним утворенням із внутрішнім самоврядуванням на чолі з гетьманом. Планувалося створення українського уряду, суду, державної скарбниці, надавалося право карбування грошей, утримання війська, відкриття навчальних закладів, упровадження свободи друку тощо. Київський колегіум набував статусу академії. Польський сейм ратифікував угоду у квітні 1659 р., однак вона не була впроваджена в життя з огляду на невдачі гетьмана І. Виговського у війні з Московською державою та повстання проти нього в Україні. До тих пір, поки Україна входила до складу Речі Посполитої, усі подальші спроби домогтися для колегії статусу вищого навчального закладу були марними.

Після остаточного приєднання Києва до території, що увійшла до складу російської держави, Києво-Могилянська колегія почала клопотати про надання їй статусу вищого навчального закладу. У кінці 1693 р. ректор Іоасаф Кроковський, заручившись рекомендаційними листами митрополита Варлаама Ясинського та гетьмана Івана Мазепи, відправився на чолі невеликого посольства до Москви. І. Кроковському вдалося отримати царську грамоту від 11 січня 1694 р., у якій підтверджувалося право академії користуватися своїми старими привілеями – приймати та навчати дітей усіх верств населення, зберігати структуру й обсяг дисциплін, які викладалися. Уперше офіційно дозволялося читати курс богослов'я, а також вершити суд над викладачами та студентами, тобто мати право самоврядування, не підпорядковуватися ні світській, ні військовій місцевій владі. Саме такими були права визнаних тогочасних вищих навчальних закладів Європи.

Колегія не поділялася на факультети, не присвоювала своїм учням учених ступенів, дисципліни не завжди були постійними, не завжди читалося богослов'я. Як відомо, у 1684 р. у Київській колегії було сім класів, а пізніше відкрився й восьмий – богослов'я. Отже, наприкінці XVII ст. вона мала вісім класів: підготовчий – аналогії, або фари; три молодших – інфіми, граматики, синтаксими; два середніх – піїтики, риторики; два старших – філософії (два роки навчання, до курсу входили логіка, фізика та метафізика, деякі професори додавали етику) і богослов'я (чотири роки навчання). У нижчих класах (чотирьох) навчання велося старослов'янською мовою, у середніх і старших – латинською. Загалом у Київській колегії вивчали поетику, риторику, діалектику, філософію, богослов'я, історію, географію, математику, геометрію, астрономію, граматику, церковнослов'янську, руську (книжну українську), грецьку, латинську, польську, німецьку та французьку мови, вітчизняну історію. Тут навчали різних прийомів малювання, графіки й живопису, неабиякого розвитку досягло музичне мистецтво. Із середини XVII ст. існувала хорова школа. Студенти й викладачі колегії досконало володіли латинською, яка була на той час мовою міждержавних зв'язків і без її знання не можна було посісти високу державну посаду. Латинська була також засобом для вивчення праць античних учених.

Києво-Могилянський колегіум був юридично забезпеченим і матеріально незалежним навчальним закладом, що стало запорукою його довголіття. Унаслідок діяльності Киево-Могилянського колегіуму в Україні зростала кількість освічених людей, учителів початкових шкіл, мандрівних учителів.

Юридичний статус академії колегіум отримав завдяки грамоті Петра 1 від 26 вересня 1701 р. За статутом у ній мали право навчатися всі бажаючі. Навчалися діти української аристократії, козацької старшини, козаків, міщан, священників і селян. Тут отримували освіту вихідці з Київщини, Лівобережної та Слобідської України, Запоріжжя, Волині, Поділля, Галичини, Буковини, Закарпаття, а також навчалися росіяни, білоруси, серби, чорногорці, болгари, молдавани, греки, угорці та представники інших народів. Вікового обмеження не було. На навчання зараховували з 11 до 24 років. Щорічно навчалося приблизно 2000 студентів. Незаможні проживали в бурсах, заможні мали приватні квартири та прислугу.

З новоприбулими префект проводив співбесіду, щоб з'ясувати їхні здібності. Академічні інструкції попереджали, що зовсім нездібних (тупих) приймати не потрібно, оскільки вони втратять час, а навчитися не зможуть, хоча будуть вважати себе мудрими. Якщо ж прикидатимуться тупими, щоб відпустили додому, то досвідчений учитель повинен це виявити та істину встановити. Академія дотримувалася просвітницьких ідей – дати знання якнайбільшій кількості молоді. Після тестування префект направляв прибулого до того чи іншого класу, де вчитель (він же наставник) записував, якого стану, коли та звідки прибув, скільки йому років і чий він син.

Повний курс навчання у 8 класах тривав 12 років. Кількість дисциплін, які вивчалися, сягала 30 і більше. Структура Києво- Могилянської академії складалася з двох конгрегацій: нижчої (шість класів) і вищої (два класи). Нижча конгрегація включала класи: фари (аналогії), де вчилися читати та писати слов'янською, грецькою й латинською; інфіми (попередніх відомостей); граматики; синтаксими, де вивчали граматичні правила згаданих трьох мов, катехізис (виклад основ християнського віровчення переважно у формі запитань і відповідей), арифметику, музику, нотний спів; учні опановували сценічну майстерність, хоровий спів, гру на музичних інструментах, перекладали різні твори; поезії (піїтики), де оволодівали передусім теоретичними знаннями та практичними вміннями й навичками складання віршів; риторики, де змагалися у складанні промов і міркувань на різні теми, училися їх виголошувати. Вища конгрегація включала клас філософії, де викладання велося за Арістотелем і складалася з трьох частин: логіки, фізики (теоретичні міркування про явища природи) і метафізики; викладались геометрія та астрономія, студенти здобували знання з історії, ознайомлювалися зі змістом філософських творів різного періоду, і клас богослов'я, де викладання велося переважно за системою Фоми Аквінського. Знання класичних мов (грецької та латинської) було ознакою освіченості людини того часу й відкривало їй шлях до пізнання античної культурної спадщини, сучасної європейської літератури та науки. Латинською користувалися науковці, письменники, поети, велися судові справи; саме латинська була мовою міжнародного спілкування.

Навчались у академії хто скільки міг. Серед багатьох причин, які називали студенти, полишаючи академію, найчастішою була неймовірна нужда, що гнала їх у пошуках шматка хліба, хвороби або сімейні обставини: "з примусу матері шлюб взяв", чи загинула вся сім'я під час нападу татарської орди тощо. V другій половині XVIII ст. чимало студентів за наказами чи добровільно відходили до медико-хірургічних закладів, від'їздили за викликами до організованих києвомогилянцями шкіл у Росії вчителями тощо.

У XVIII ст. було розширено коло навчальних дисциплін і значно поглиблено зміст тих, що вивчалися раніше. До навчального плану ввели іноземні мови: німецьку (1738), французьку (17S3), староєврейську (1753), повний курс польської (поновлено з 1755) і грецьку; російську мову, російську поезію та риторику (1751–1752). Іноземні мови вивчалися студентами трьох останніх класів. Латинь поступово витіснялась літературною мовою. Виділилися в окремі дисципліни історія, географія, математика, фізика. Із середини XVIII ст. відкрилися класи чистої (алгебра та геометрія) і змішаної математики (архітектура, механіка, гідростатика, гідравліка, оптика, тригонометрія, астрономія, гідрографія, математична хронологія та ін.), а з 1802 – медичний (анатомія, фізіологія, хірургія).

Із середини XVII ст. в академії існувала хорова школа. Хори, академічний і Братського монастиря, нараховували часом до 300 і більше чоловіків. Хор академічний і хор Братського монастиря були кращими серед усіх київських хорів (визнавалося це на щорічних змаганнях, які проводилися щороку на Контрактовій площі).

Утримувалася Києво-Могилянська академія за державний кошт і добровільні пожертвування населення. Навчальний рік починався першого вересня й закінчувався в середині липня.

Із самого початку працювали за класно-урочною системою. Уроки (лекції) тривали 1 год. З восьмої ранку до шостої вечора було вісім уроків з перервою на 2 год. Організацією навчання займався префект, він, як і ректор, мав право контролювати уроки та знання студентів. Зважаючи на те, що в граматичних класах завжди було багато учнів – до 100 і більше, учителю призначався помічник із старших студентів – аудитор. Обов'язком аудитора було перевіряти наявність учнів у класі та виконані ними домашні завдання – окупації. В окупаціях аудитор зазначав: s (scit) – знає, ns (non scit) – не знає, er – помилився, nt (non totam) – не все завдання, pns (prorsus non scit) – не знає нічого, ns (non scit) – не здавав урок. З поміткою "correcta" аудитор здавав зошити вчителю. Старшим над аудиторами був аудиторіє, також зі студентів.

Були й інші виборні посади серед студентів: дзвінник – будив бурсаків і дзвонив до початку й закінчення уроку; калефактор (від латин, "робити гаряче") – призначався зазвичай з ледачкуватих студентів, носив із собою щось на зразок сагайдака з різками й лінійками та за наказом учителя виконував дрібні покарання. Окрім того, він мав топити в класі й бурсі грубки.

Студенти повинні були одягатися просто та скромно, якщо хтось одягався модно, то це не давало йому права порушувати академічні звичаї та сміятися над одягом інших; одяг, обличчя, волосся завжди мали бути чистими; студенти повинні були дотримуватися певних правил: бути завжди людяними, шанобливо ставитися до професорів і наставників, виявляти повагу та пристойність у вітаннях, поставі, виразі обличчя; заборонялося вештатися ночами, брати участь у бійках і непристойних справах, носити в академію зброю, знущатися над меншими та слабшими.

За порушення правил студенти підлягали покаранню. Це було непростою справою. Більшість порушень зумовлені були нужденним становищем студентів, тому академічна інструкція від 1734 р. вимагала дотримувати міри в покараннях: карати студентів "ні занадто суворо, ні занадто слабо, а триматися середини, як велить обов'язок освіченості та ввічливості".

Суворо каралися студенти лише за пияцтво, мордування товаришів-спудеїв, неодноразово виказану грубість і неповагу до викладачів і наставників. Згідно з інструкцією 1764 р., складеною ректором Самуїлом Миславським, префект мав право карати підлеглих йому учнів: малих різкою, а середніх і старших спочатку – погрожуючим словом, другого разу – переведенням з вищої школи до нижчої, третього – позбавленням кондицій чи певного місця й, нарешті, про невиправних доповідати ректору. Ректор в академії, як верховна влада, усіх міг карати різним покаранням.

Вихованці академії полишали її освіченими, гречними людьми, добре вихованими, вірними ідеалам Вітчизни й віри. У суспільному житті навколо них формувалося середовище, яке сприймало та продовжувало освітні традиції, культуру поведінки, інтелігентність, гідність, моральність.

На посади викладачів запрошували найосвіченіших людей з України. Інструкцією 1734 р. вимагалося від викладачів бути у всьому взірцем для студентів. В академії застосовували різні методи навчання, зокрема писалися творчі роботи, складалися анотації на праці видатних філософів, промови ораторів, проводилися диспути, колоквіуми.

Кожної суботи учні граматичних класів тримали своєрідний іспит з матеріалу, вивченого за тиждень – суботівку. Підсумовувалися домашні (окупації) та урочні (екзерциції) завдання, учні читали й перекладали з іноземних мов, демонстрували знання граматичних правил, статей Катехізису тощо. Студенти класів поетики та риторики зачитували зроблені ними переклади з іноземних мов, написані вірші та промови, розв'язували логічні й математичні задачі. Філософи й богослови не підлягали суботньому контролю, їхні знання оцінювалися під час диспутів.

Диспути були тижневими, місячними та підсумковими й відбувалися після вивчення певного розділу науки. Диспути поділялися на ординарні, де в присутності академічного керівництва й професорів захищалися малі дисертації, та урочисті, публічні, де студенти захищали свої філософські чи богословські дисертації. Учасники диспуту повинні були виявити високі знання дисципліни й суміжних наук, уміння користуватися різними засобами впливу на слухачів, тонкощами логіки й риторичного мистецтва й, безумовно, культурою ведення дискусії.

Здебільшого диспути присвячувалися тій чи іншій поважній особі, що зазначалося в тезах (конклюзіях) диспуту, які потім підносилися патрону та іншим знатним гостям. Проводилися диспути надзвичайно урочисто. Митрополит виїздив з лаври каретою, запряженою восьмериком, у супроводі золотої хоругви магістрату, що знаменувало урочистий момент; за ним тягнулися у скромніших каретах різного сану й рангу духовні й цивільні особи, а за ними котили вже вози обивателів київських і батьків студентів. На подвір'ї академії гостей зустрічали хор та інструментальний оркестр студентів. Коли митрополит ступав на подвір'я, дзвонили у дзвони Богоявленського монастиря, а за ними – усіх подільських церков. У конгрегаційній залі проголошувалися на його честь вітальні орації й декламації. Після цього розпочинався сам диспут.

Письмові роботи (реферати) писалися як у класах, так і готувалися вдома. Іспити складалися тричі на рік (навчальний рік поділявся на триместри). Студентів ніколи не карали й не відраховували за те, що вони не вивчили матеріал, не підготувалися до диспуту чи взагалі не можуть опанувати належним чином той чи інший навчальний матеріал. Адже причин цього могло бути безліч: хвороба, голод, холод, нестача одягу, відсутність підручників та інші досить поважні причини. Студентам надавалася можливість при бажанні залишатися на другий чи навіть третій рік в одному й тому ж класі з метою досконалого засвоєння матеріалу. І це було виправдано. Відірвана від дому дитина 10- 11 років потрапляла в екстремальні умови – інтенсивне навчання, бурсацькі звичаї, покарання, недоїдання, хвороби – усе це вимагало певного часу, щоб призвичаїтись, зібратися. Іноді самі студенти просили ректора дозволити їм залишитися ще на один рік у тому самому класі, "підтвердити навчання". Найчастіше так робили студенти класу риторики, найпопулярнішого в академії.

Освіта в академії розглядалась не лише як набуття певної суми знань для себе, а й як засіб формування національної свідомості, патріотичних почуттів, громадянської відповідальності, власної гідності. Виховні засади в академії грунтувалися на давніх українських традиціях, християнській моралі, досвіді вітчизняної педагогічної думки й новітніх її досягненнях у західних країнах, які з'явилися в епоху Відродження та після неї. Наставники розробляли правила поведінки студентів у самій академії, у товаристві, церкві, гостях, за столом, у взаєминах зі старшими, наставниками, товаришами-спудеями тощо, давали рекомендації щодо вміння приховувати почуття, а не виплескувати їх через крик, грубість, вираз обличчя тощо. Академічні вчителі рівняли молодь на ідеал козацтва – воля, хоробрість, відданість Вітчизні. Сама історія, що творилася на теренах України на очах української молоді, сприяла її патріотичним настроям, відданості своєму народові. Тому недаремно, здобувши освіту, а то й полишивши її, студенти часто йшли на Січ, вступали до лав козацького війська, міняючи, як казали в той час, каламарі на шаблі.

У Києво-Могилянській академії зародився та став професійним театр. Особливо великої популярності набули вертеп та інтермедія. Студенти самостійно готували інтермедії, драми, розучували канти та пісні, виготовляли все необхідне для вертепу й виступали на майданах, біля сільських церков, на ярмарках, цвинтарях.

Тим, хто скінчив навчання, видавався атестат за підписом ректора та префекта. В атестаті зазначалося, скільки вчився сту- дент, у яких класах, які науки вивчав і які мав успіхи, давалася оцінка його моральним якостям, ставленню до товаришів- студентів, іноді – рекомендація щодо використання його здібностей на тій чи іншій посаді.

В академії склалися свої традиції, яких свято дотримувалися і студенти, і викладачі. Серед них – відзначення Престольних свят Богоявления Господня та Благовіщення Пресвятої Богородиці. У ці дні студенти не вчилися. У Богоявленському соборі відбувалася служба Божа, яку правили митрополит і архімандрит монастиря, він же ректор академії. Після служби вся академія й, мабуть, усі кияни йшли до Дніпра святити воду. Дорога до води була посилана піском, по боках її стояло військо магістратське в урочистих строях, а кілька оркестрів, змінюючи один одного, грали "Коль славен Господь наш...". На Дніпрі вже стояли льодяні хрести, пофарбовані в рожевий і блакитний кольори.

Дзвонили дзвони у всіх соборах і монастирях Києва. Не менш урочисто відбувалося Свято Благовіщення, коли величезна процесія киян на чолі з митрополитом, у лавах якої були студенти й викладачі академії, з гілочками верби спускалася від Ірининської церкви через Софійський собор до академічної Благовіщенської церкви, де знову ж таки правилася урочиста служба Божа й освячувалася верба. Урочисто відзначали в академії дні ангела ректора та митрополита-покровителя. Студенти вітали іменинників ораціями й декламаціями різними мовами. Розчулений митрополит дарував їм гроші, а всіх професорів запрошував на святковий обід. Щороку 22 грудня всією академічною громадою поминали Гальшку Гулевичівну, а 31 грудня – Петра Могилу. Згодом ці урочистості перейменували на дні поминання Петра Могили й усіх благодійників академії.

Тричі на рік оголошувалися рекреації – дні короткого перепочинку від занять, обов'язково в будні, у гарну погоду. Студенти й викладачі виходили за місто, найчастіше – на Щекавицю, до урочища Глибочиця, Кирилівського монастиря, тобто в місця чудової природи. Обов'язково – з оркестром, хором, вертепом, театральними виставами, спортивними знаряддями – кеглями, м'ячами тощо. Дні студентських рекреацій були святом і для киян, які захоплено сприймали їхній спів, декламації, театральні дійства й щедро винагороджували виконавців цукерками, пряниками, горіхами, якими загодя запасалися. Узимку розваги відбувалися в трапезній Братського монастиря та конгрегаційній залі.

Гуманістичні засади, дух братства й рівності всіх у навчанні, непорушність традицій, відданість батьківській вірі, повага до науки, її речників і наставників сприяли згуртованості академічної молоді, взаємоповазі, любові до своєї alma mater і гарячому бажанню служити їй та Україні.

З академії вийшло багато визначних громадських, політичних, державних та освітніх діячів, письменників, поетів, художників, композиторів. Вони працювали в різних галузях суспільного й культурного життя, були організаторами та викладачами освітніх закладів, поповнювали органи управління Війська Запорозького, працювали в державних установах України та Росії, сприяли проведенню прогресивних державних реформ XVIII ст. Академію та її випускників знали в багатьох європейських країнах. Виховані на національному грунті та загальнолюдських цінностях, останні були свідомими, самовідданими патріотами України.

Важливу роль у процесі освіти й виховання відігравала бібліотека. Незадовго до смерті Петро Могила передав колегії 2131 книгу (див. вище). Так була започаткована традиція дарувати академії книги. Значні книжкові зібрання передали до академічної бібліотеки Єпіфаній Славинецький, Симеон Полоцький, митрополит Димитрій Ростовський, ректори Иоасаф Кроковський, Варлаам Ясинський, Давид Нащинський (129 книг), митрополити-покровителі Рафаїл Заборовський (137), Тимофій Щербацький (144), Гавриїл Кременецький (понад 70), історики Микола Бантиш-Каменський (150) і Василь Рубан (154), професори Іван Самойлович (1147 книг) та Амвросій Юшкевич. Щедрим дарувальником книг був гетьман Іван Мазепа. У 1768 р. була відкрита окрема бурсацька бібліотека для найбідніших студентів, які не мали грошей на придбання книжок (заснував колишній випускник академії, відомий історик Н. Батиш-Каменський). У 1780 р. бурсацька та академічна бібліотека об'єдналися. Об'єднана бібліотека мала біля 12 тис. книг. Тут були книги видавництва України, Росії, Білорусії, Амстердама, Гамбурга, Галле, Берліна, Братислави, Данцига, Варшави, Лондона, Парижа, Рима, Болоньї та інших міст. У бібліотеці також зберігалися літописи, хроніки, полемічні праці, лекції професорів академії, конспекти лекцій студентів, їх наукові роботи, документи минулих століть, поточна документація, періодичні видання. До наших днів вона не збереглася. Окремі рукописні та друковані книги, що вціліли, нині зберігаються в бібліотеці Академії наук.

На чолі академії був ректор, який обирався з академічних професорів, після чого на урочистому зібранні відбувалася посвята в ректори та вручення спеціального документа. У кінці XVII – XVIII ст. кандидата на ректорську посаду затверджував гетьман. Ректорами академії як офіційно визнаного навчального закладу були: Гедеон Одорський (1701-1704); Інокентій Поповський (1704–1707); Христофор Чарнуцький (1707-1710); Феофан Прокопович (1711-1716); Сильвестр Пиновський (1717– 1722); Иосиф Волчанський (1722–1727); Іларіон Левицький (1727-1731); Амвросій Дубневич (1731-1735); Сильвестр Думницький (1737-1740); Сильвестр Кулябка (1740-1745); Сильвестр Ляскоронський (1746-1751); Юрій Кониський (1751- 1755); Манасія Максимович (1755-1758); Давид Нащинський (1758-1761); Самуїл Миславський (1761-1768); Тарасій Вербицький (1768-1774); Никодим Панкратьев (1774); Касіян Лехницький (1775-1784); Варлам Миславський (1784–1791); Ієроним Блонський (1791-1795); Феофілакт Слонецький (1795–1803); (риней Фальковський (1803-1804); Якинф Лагановський (1804– 1813); Йоасаф Мохов (1814-1817).

Посилення реакційної політики царського уряду, що мало місце наприкінці XVIII ст., позначилось і на діяльності академії. Відкриття університетів у Харкові теж вплинуло на зазначений процес. Академія почала втрачати пріоритетне становище єдиної вищої школи, хоча продовжувала гідно підтримувати свої досягнення та традиції. Прихильники академії робили непоодинокі спроби перетворити її на університет (для цього необхідно було відкрити додаткові факультети, зокрема правничий, медичний, математичний). Однак, незважаючи на всі прохання й докази необхідності цього акту, добитися згоди й матеріальної підтримки від Катерини II та її нащадків не вдалося. Проводячи ворожу політику щодо України, спрямовану на знищення будь-яких ознак автономії та історичної пам'яті, позбавляючи її таких демократичних національних надбань, як гетьманство, Запорозька Січ, козацький адміністративний устрій, російський царизм знищив і Києво-Могилянську академію – осередок української освіти, культури й ментальності. За розпорядженням уряду, указом Синоду від 14.08.1817 р. академію було закрито.

Тоді ж у приміщенні було відкрито духовну семінарію, яку в 1819 р. було реорганізовано в духовну академію. Духовна академія була авторитетним навчальним закладом серед православних країн. Ректорами духовної академії були: Мойсей АнтиповБогданов (1819-1823); Мелетій Леонтович (1824–1826); Кирил Куницький (1827-1828); Платон Березин (1828); Смарагд Крижановський (1828-1830); Інокентій Борисов (1830–1839); Єремія Соловйов (1839-1841); Дмитро Муратов (1841–1850); Антоній Амфітеатров (1851-1858); Ізраїль Лукін (1858–1859); Іоанікій Руднев (1859–1860); Філарет Філаретов (1860-1877); Михайло Лузин (1877-1883); Сильвестр Малеванський (1883-1898); Дмитро Ковальницький (1898-1902); Платон Рождественський (1902-1907); Феодосій Олтаржевський (1907-1910); Інокентій Ястребов (1910-1914); Василій Богдашевський (1914-1917).

Духовна академія була закрита більшовиками, а її будівлі передані Дніпровській військовій флотилії. У 1935 р. радянською владою був зруйнований Богоявленський собор Братського монастиря, який належав до академії. За часів СРСР у будівлях академії на Подолі розміщувалося Київське вище військово- морське політичне училище. З відновленням академії в 1992 р. набір курсантів припинився, а в 1996 р. відбувся останній випуск курсантів училища.

Києво-Могилянська академія відіграла величезну роль у розвитку освіти України. Вона була джерелом знань, мудрості, натхнення, сили, патріотизму, науковим центром слов'янського світу. Двохсотлітня діяльність закладу мала універсально- освітнє значення. Саме в академії формувалася українська літературна мова, література й поезія, був започаткований перший у нашій країні театр. З іменами вихованців пов'язаний цілий період в історії освіти й науки, літератури та поезії, боротьби за державну незалежність України.

Відомими поетами, які вийшли з Києво-Могилянської академії, були: ректор Касіян Сакович, Чернігівський архієпископ Лазар Баранович, митрополит Тобольський Іоан Максимович, професори Феофан Прокопович, Стефан Яворський, Георгій Кониський, добре відомий Григорій Сковорода та ін. У Києво- Могилянській академії освіту здобували такі відомі медики: основоположник акушерства, ботаніки й фізіотерапії Нестор Максимович Амбодик, родом із с. Веприк на Полтавщині; Іван Полетика, професор Кельнської академії, головний лікар Петербурзького генерального шпиталю, родом із м. Ромни; Данило Самойлович, який довів можливість протичумного щеплення, почесний член 12 зарубіжних академій; основоположник російської анатомічної школи Павло Згурський; Парпура, брати Шумлянські. Барсу к-Мойсеєв. Гамалія, Велланський та багато інших медиків-практиків, авторів підручників, медичних словників, укладачів вітчизняної медичної термінології тощо. Випускником академії був Петро Чайка, що працював згодом штаб-лікарем у В'ятці (Росія) – дід знаменитого композитора Π. І. Чайковського.

В академії навчались літописці Роман Ракушка-Романовський (Самовидець), Самійло Величко, Григорій Грабянка. Києво-Могилянська академія виховала таких відомих істориків, як Петро Симоновський, автор "Краткого описания о козацком малороссийском народе", Василь Рубан, що видав "Краткую летопись Малой России" з додатком "Землеописание Малой России" (1777), Микола Бантиш-Каменський – учений, історіограф, управитель Московського державного архіву, дійсний член Товариства історії та старожитностей; Максим Берлинський – археолог, історіограф Києва та багато інших.

Визначними граверами України, які навчались у академії, були Іван Митура, Іван Мирський, Леонтій Тарасевич, Григорій Левицький, широко відомі малюнки братів Івана та Василя Григоровичів-Барських.

Академія дала багатьох професійних композиторів, найталановитішими серед яких були Максим Березовський (1745-1777) та Артемій Ведель (1767-1808).

Вихованцями Києво-Могилянської академії були майбутні гетьмани Юрій Хмельницький, Іван Виговський, Петро Дорошенко, Павло Тетеря, Іван Брюховецький, Михайло Ханенко, Іван Самойлович, Іван Мазепа, Пилип Орлик, Данило Апостол, Іван Скоропадський, наказний гетьман Павло Полуботок. В академії формувалась генерація козацьких старшин, кадри провідної української верстви, у їх числі – писарі, обозні, судді, осавули. полковники, сотники, військові канцеляристи, бунчукові товариші, а також правники, дипломати, перекладачі тощо. Це були освічені державці, світські діячі, значення й роль яких піднялись особливо за часів гетьманування Івана Мазепи.

Києво-Могилянська академія дала немало освічених ієрархів – єпископів, митрополитів, архімандритів, духовних письменників. Серед них були й такі, що своїм праведним життям, духовністю. високим християнським благочестям, щиросердечністю, просвітницькими справами заслуговували на визнання їх по смерті святими Православної церкви. Це Дмитро (Туптало), митрополит Ростовський (1651-1709); Іван (Максимович), митрополит Тобольський (1651-1715); Інокентій (Кульчицький), єпископ Іркутський (1680/1682-1731), Іоасаф (Горленко), єпископ Білгородський (1705-1754); Феодосій (Углицький), архієпископ Чернігівський (30-ті pp. XVII ст. – 1696); Паїсій (Величковський), архімандрит Ніамського монастиря (1722-1794); Петро (Могила), митрополит Київський (1596-1647).

Головним ініціатором відновлення Києво-Могилянської академії став В'ячеслав Брюховецький.

19 вересня 1991 р. згідно з розпорядженням Голови Верховної Ради України "Про відродження Києво-Могилянської академії" було створено Університет "Києво-Могилянська академія" на історичній території Києво-Могилянської академії. В'ячеслав Брюховецький став першим президентом НаУКМА. Рівно через рік після одержання Україною незалежності, 24 серпня 1992 р. перші студенти НаУКМА почали навчання. У 1994 р. університет отримав статус національного й був акредитований за четвертим рівнем акредитації.

У відродженні університету велику роль відіграли благодійники. Для зібрання необхідних на початку коштів було створено Науково-дослідницький центр "Спадщина Києво-Могилянської академії", Міжнародний благодійний фонд "Відродження" Києво-Могилянської академії та Києво-Могилянську фундацію Америки. Багато приватних осіб жертвували власні бібліотеки для новоствореного університету. Також ремонт та облаштування нових корпусів були значною мірою профінансовані приватними особами. Наприклад, бакалаврська бібліотека була відреставрована за допомогою Фундації Омеляна та Тетяни Антоновичів і тепер має ім'я Антоновичів.

Деякий час НаУКМА мав дві філії – в Острозі та Миколаєві. Тепер вони стали окремими університетами: Національним університетом "Острозька академія" та Чорноморським державним університетом ім. Петра Могили. За участі НаУКМА було створено Кременецький обласний гуманітарно-педагогічний інститут ім. Т. Шевченка. Під опікою університету діє мережа колегіумів, яка налічує 12 навчальних закладів по всій Україні Ніл час Помаранчевої революції 2004 р. НаУКМЛ була одним і перших українських університетів, що разом зі своїм керівництвом відкрито виступили проти фальсифікацій підрахунку голосів. Сьогодні президентом НаУКМА с Сергій Квіт (з 2007).