Діяльність українських просвітителів і педагогів

Станіслав Оріховський (1513-1566) – письменник, філософ, оратор-полеміст. Народився в с. Оріховці Руського воєводства (Галичина) у сім'ї покатоличеного українського шляхтича Станіслава Оріховського. Навчався в школі нижчого ступеня м. Перемишля, з 1526 р. – у Краківському, згодом – у Віденському, з 1529 р. – у Віттенберзькому університетах. Перейнявшись ідеями протестантизму, здружився з його засновником Мартіном Лютером. Продовжив освіту в найстарішому у Європі Болонському та інших університетах Італії. У 1543 р. повернувся на батьківщину. Оселився в рідному селі та став ксьондзом (священиком римсько-католицької церкви). Сповідував гуманістичні ідеї, багато уваги приділяв проблемам історичної науки, уперше ввівши в історіографію поняття новітнього історичного документа на відміну від традиційного на той час посилання на античних авторів. Сформульовані ним принципи розвитку історії сприяли утвердженню її згодом як важливої суспільствознавчої науки. У багатому й різноманітному доробку вченого визначне місце посідає проблема етногеиечу слов'ян Він висловив думку про спільне балканське походження слов'ян. Номер 1566 р. у Перемишлі.

Інокентііі Гізель (Кисіль) (бл. 1600–1683 або 1685) – талановитий полеміст, церковний діяч, педагог, один т найосвіченіших діячів культури в Україні. Народився в Польській Пруссії приблизно на початку XVII ст. За походженням німець. Існують думки науковців, що він був родичем реформатора Євстархія Кисіля. Гізелі дотримувалися соцініанства (реформаторське віровчення. що забезпечує таїнства та не визнає духовної влади Папи Римського). Невдовзі родина Гизелів переїхала до Києва, де прийняла православну віру. Інокентій вступив до Київської колегії, навчався в класі філософії професора Йосипа Кононовича-Горбацького, виявив чудові здібності. Після закінчення (1642) його як одного з кращих учнів Петро Могила направив продовжувати навчання до Замойської академії (була заснована меценатом Яном Замойським (1542-1608) у невеличкому польському містечку поблизу Любліна). Тут у лютому 1643 р. Інокентій склав курс логіки. За кордоном він вивчав богослов'я, історію, право. У 1645 р. Гізель став професором Києво-Могилянської колегії, читав повний курс філософії (хоча це не дозволялося робити, а читати необхідно було лише курси діалектики та логіки). Формою викладу матеріалу він обрав підготовку до диспуту, який студенти вели протягом трьох днів після закінчення курсу з єзуїтом-місіонером М. Ціховським. Залишаючись професором колегії, з 1646 по 1650 pp. він був і ректором цього навчального закладу. Активно сприяв його матеріальному та фінансовому забезпеченню, поліпшенню навчальної та наукової справи. У 1654 р. І. Гізель входив до складу посольства, яке вело переговори з московським царем Олексієм Михайловичем. З 1656 р. – архімандрит Києво-Печерської лаври. Ставши архімандритом, дбав про книгодрукування. Обстоював вольності українського духівництва. В основі його морально-етичної доктрини лежали проголошувані Реформацією тези про автономію особистості, перенесення релігійних проблем на грунт особистого життя, залежність релігійних переконань від внутрішнього досвіду особи. Відкидав те, шо для відчуття чи розуму людини здавалося неправдивим чи шкідливим.

Твори: "Твір про всю філософію" (1647), "Мир з богом людині" (1669), редактор та співавтор "Синопсиса" (1661), редактор "Києво-Печерського патрика" (1661).

Петро Могила (1596-1647) – церковний і культурний діяч, письменник, відіграв велику роль у розвитку освіти в Україні. Народився в сім'ї молдавського господаря Сімеона й угорської княжни Маргари. Рід Могил був давнім і шановним у Молдавії, дотримувався православної віри. Неспокійні політичні події, а саме жорстока боротьба за Молдавський престол, вимусили княжну разом із сином після загибелі Сімеона залишити рідний край і перебратися до Польщі, де їх прийняли родичі князі- магнати Стефан Полоцький, Самуіл Корецький, Михайло Вишневецький (усі троє були одружені з дочками діда Петра Могили). Петро Могила навчався у Львівській братській школі, потім в єзуїтському колегіумі. Вищу освіту отримував в європейських університетах (дослідники не дійшли єдиної думки, у яких саме). Був високоінтелектуальною людиною, вільно володів грецькою, латинською та іншими мовами, добре знав систему західноєвропейських освітніх закладів, що дуже допомогло в його подальшій роботі. Навчався "лицарському мистецтву та шляхетним справам" при дворі свого опікуна коронного канцеляра та гетьмана Станіслава Жолкевського. У молодості служив у польському війську, брав участь у битвах під Цецорою (1620, де загинув його опікун Станіслав Жолкевський, батько Богдана Хмельницького Михайло, а сам Богдан потрапив у полон) і Хотином (1621, де турки зазнали поразки завдяки мужності запорозьких козаків на чолі з Петром Конашевичем-Сагайдачним). У 1625 р. відбулися суттєві зміни в житті Петра Могили. Під впливом Йоиа Борецького він прийняв чернечий сан. У 1627 р. за сприянням того ж Нова Борецького та впливових шляхетських сімей, які сповідували православну віру, був висвячений на архімандрита Києво-Печерської лаври. З 1632 р. (після смерті Йова Борецького) – митрополит Київський і Галицький. Заснував у Лаврі школу, яку об'єднав з Братською та утворив Києво-Могилянський колегіум. У 1632-1633 pp. закупив близько ста книжок з писанням святих отців-богословів, історичні твори, підручники з тригонометрії, логіки, метафізики (протилежний діалектиці спосіб мислення й метод пізнання, який розглядає предмети та явища поза їх внутрішнім зв'язком, відірвано одне від одного в незмінному вигляді) тощо. Створив філіали Київської колегії у Вінниці (1634, був переведений до м. Гоща), Кременці (1636), а також Слов'яно-греко-латинську академію в Яссах (стала основою майбутнього університету). З ініціативи митрополита П. Могили та за його кошти були реставровані: Софіївський собор; церкви Святого Василія, Десятинна, Трисвятительська, Михайлівська церква у Видубицькому монастирі та інші; збудовані нові церкви, які, на жаль, до наших днів не збереглися. Однією зі сфер діяльності П. Могили була організація та розвиток книговидавничої справи в Україні, на чолі якої він стояв більше двадцяти років. Робота лаврської друкарні була гуманістично спрямована. Петро Могила одним з перших почав запроваджувати друкування руською мовою (книжна українська мова того часу), увів у лаврській друкарні латинський і польський шрифти, надаючи тим самим її діяльності міжнародних можливостей, сприяв організації друкарні в Молдавії в Яссах (1641). Був автором богословських творів: "Євангеліє учительне" (1616), "Служебник" (1629, 1639), "Хрест Христа Спасителя" (1632), "Анфологіон" (1636), "Євлогіон" ("Требник Петра Могили", 1646), а також численних полемічних праць і проповідей. Передчасна смерть Петра Могили (11 січня 1647) не дала здійснитися ще багатьом його мріям. Помираючи, він заповів Колегії власні меблі, кошти, цінності, бібліотеку. У заповіті прохав берегти Колегію як "єдину заставу життя свого". Похований Петро Могила 9 березня 1647 р. у Києво-Печерській лаврі. Усе своє життя, усі свої сили він віддав на розвиток вітчизняної освіти, науки, культури, реорганізацію та зміцнення Православної церкви, формування національної самосвідомості народу. Він прагнув пробудити в людей інтерес до історії минулого. Зарахований до ліку святих. Єдиний пам'ятник П. Могилі в Україні є в с. Ковалівна Васильківського р-ну Київської обл. Збудувала церкву в цьому селі та поставила пам'ятник Засуха Тетяна Володимирівна.

Герасим Смотрицький (р. нар. нев. – 1594) – письменник, освітній діяч. Батько Мелетія Смотрицького. Народився в с. Смотрич Хмельницької обл. Працював міським писарем у Кам'янець-Подільському. У 1576 р. переїхав на Волинь. Один з організаторів і перший (з 1578) ректор Острозької академії. Був редактором Острозької Біблії, написав до неї передмову. Автор кількох полемічних творів, поезій. Його праці "Ключ царства небесного" та "Календар римський новий" надруковані 1587 р. в Острозькій друкарні. Похований в Острозі.

Єпіфаній Спавинецький (1600-1675) – педагог, філолог, письменник і перекладач. Освіту отримав у Київському братському колегіумі. Навчання продовжував за кордоном, за припущенням – у Краківському університеті. У 1642-1649 pp. викладав грецьку та латинську мови в Київському братському колегіумі. У 1649 р. був запрошений до Москви царем Олексієм Михайловичем, де очолив роботу з перекладання церковних книг слов'янською мовою. Перекладав навчальну літературу з медицини, географії, мистецтва. Автор греко-слов'яно-латинського лексикону та посібника для вчителів і батьків "Громадянство звичаїв дитячих". Наполягав на поєднанні розумового та морального виховання з досвідом навчання книжного, обстоював необхідність формувати високоосвічену, духовно багату молодь.

Твори: "Короткий латино-слов'янський словник", "Лексикон філологічний", "Лексикон греко-слов'яно-латинський", "Громадянство звичаїв дитячих", "Лексикон латинський". Усього близько 150 оригінальних і перекладених праць.

Педагогічні погляди: головними моральними доброзвичайностями вважав любов до Бога та ближніх, цнотливість, увічливість, відповідальність, гідність, поміркованість, скромність, акуратність, лагідність, стриманість, чесність, дотепність; звертав увагу на необхідність взаємозв'язку моральних, естетичних виявів людини та її розумового розвитку, виховання шанобливого ставлення до всіх людей, незалежно від віку та суспільного становища, розуміння суспільної обумовленості завдань виховання, а не лише божественної, урахування національних особливостей смаків і моральних норм, мати грунтовні знання психології дитини, уміти за зовнішніми виявами побачити особливості її емоційного стану, моральних якостей; висував певні вимоги до учнів, зокрема серйозно й наполегливо працювати вдома та в школі, з повагою ставитися до знань і вчителя, бути вдячними батькам; розробив основні правила пристойного спілкування з людьми різного віку та стану; визначив основи морально-статевого виховання (виховання чистоти помислів, звернення дітей до молитов, добрих справ, формування навичок особистої гігієни); обстоював право на індивідуальність зовнішніх виявів (в одязі), які не виходять за межі загальноприйнятих моральних норм, ураховуючи при цьому статеві особливості у вимогах до зовнішніх виявів підлітка.

Кирило Ставровецький (Транквіліон) – відомий український письменник, педагог, автор педагогічних творів. Викладав у Львівській братській школі (1587-1592), братській школі Вільно. Був провідним діячем Львівського братства, ігуменом Унева, ігуменом любартовським, провідником у Замості, уніатом (з 1626), архімандритом у Євецькому монастирі в Чернігові. Мав власну пересувну друкарню.

Твори: "Євангеліє учительное", "Перло многоцінноє", "Зерцало богословія".

Педагогічні погляди: метою виховання вважав утворення з дитини людини; важливу роль у вихованні відводив способу життя батьків; високо оцінював працю як сенс людського існування у світі; визначив найбільш результативний шлях до вдосконалення людини (самопізнання); одним з перших вітчизняних мислителів того часу виступив на захист жінки, висловив думку щодо необхідності підняття її авторитету в сім'ї та суспільстві; закликав любити як ближнього, так і ворогів своїх.

Симеон Полоцький (Самуїл Омелянович Петровський- Ситніанович) (1629-1680) – український просвітитель. Світ бачив як книжку, що написав Бог. Завданням наставника, на його думку, було навчити читати цю книгу. Вважав, що повноцінне навчання необхідно здійснювати латинською, грецькою та рідною мовами.

Твори: "Обід душевний", "Вечеря душевна", "Вертоград многоцвєтний", "Буквар мови слов'янської", "Рифмологіон".

Педагогічні погляди: основними чинниками формування особистості вважав виховання та середовище; акцентував увагу на необхідності формувати позитивні звички як основи доброчинності з раннього дитинства, дотримуватися принципу природовідповідності у вихованні; пропагував ідею поширення знань як основи процвітання та слави держави; ратував за необхідність відкривати школи при церквах і монастирях, вважав їх основними закладами освіти, у яких діти могли б оволодіти слов'янською, грецькою та латинською мовами; батьки мають бути прикладом для дітей і любити вимогливо; установив вікову періодизацію (0-7 років – період морального виховання, 7-14 – практичного навчання, 14–21 років – розумового розвитку та громадянського виховання).

Стефан Яворський (1658-1722) – церковний і політичний діяч, письменник, філософ. Народився в містечку Яворові. У 1673 р. розпочав навчання в Києво-Могилянському колегіумі, прийнявши католицьку віру; продовжував його в школах Львова, Вільна, Любліна, Познані. У 1689 р. повернувся до Києва, зрікся католицтва, прийняв чернецтво під іменем Стефана. Згодом став професором Києво-братської колегії. Викладав риторику, поетику, філософію та богослов'я. Володів кількома мовами (латинською, польською, російською), якими писав вірші. За викликом Петра І виїхав до Москви, де був висвячений на митрополита Рязанського та Муромського, призначений екзархом- блюстителем всеукраїнського престолу. У 1721 р. був призначений главою церковного синоду. Автор кількох підручників, словників, публіцистичних і полемічних творів.

Твори: "Виноград Христов" (1698, книга проповідей), "Камінь віри" (1728, книга проповідей), "Курс філософії з діалектики, логіки, фізики і метафізики".

Педагогічні погляди: надавав великого значення пізнанню та знанням, виступав проти неуцтва; цінував книгу, надавав їй великого значення в житті людини; закликав кожного до активної діяльності та набуття знань.

Памво Беринда (нар. між 1550 та 1570 – 1632) – український учений, друкар, гравер. Освіту здобув у Львівській братській школі. Працював у друкарнях Стрятина, Львова, Перемишля. Був завідувачем Лаврської друкарні (з 1619) і брав безпосередню участь у створенні багатьох книг. Йому належить одна з найвидатніших наукових праць того часу – "Лексиконь словеноросскій и имень тлъкованіє" (перший в Україні й усьому слов'янському світі словник, що містить 7000 слів та імен церковної, слов'янської мови з перекладом і поясненням їх тогочасною українською мовою).

Твори: "Лексиконь словеноросскій и ймень тлькованіє" (1627).

Феофан Прокопович (1681-1736) – церковний, громадський і державний діяч, письменник, педагог. Світське ім'я Єлезар, при хрещенні був названий Єлисеєм. Народився 8 червня в родині купця. Рано осиротів, його забрав до себе дядько по матері (Феофан Прокопович). У 1684 р. семирічного Єлисея було віддано до початкової школи при Братському монастирі, де він навчався впродовж трьох років, а восени 1687 р. вступив до Києво- Могилянської колегії. Після її закінчення поїхав до Львова, де став греко-католиком, прийнявши ім'я Самійло. Тут протягом двох років викладав поетику й риторику в місцевій школі, а згодом став її префектом. Одержавши від митрополита рекомендаційні листи, вирушив до Рима, де 1698 р. вступив до колегії Св. Афанасія. Продовжуючи освіту в Римі й мандруючи країнами Європи, Прокопович переймається ідеями гуманізму, Просвітництва та Реформації, які потім проповідуватиме все своє життя, студіює риторику, поезію, філософію, вивчає церковні старожитності, уважно приглядається до організації та системи управління Ватикану. Набутий досвід знадобився йому в майбутньому при здійсненні реформ православної церкви. Провчившись у Римі три роки, Самійло 1702 р. прибуває до Почаєва, де знову стає православним, а 1704 р. повертається до Києва. Тут при вступі до Київського братства постригається в ченці, беручи ім'я свого дядька Феофана Прокоповича. У 1705 р. стає професором поетики Києво-Могилянської академії. З 1706 р. викладав риторику, а впродовж 1707-1709 pp. – філософію, геометрію – науки, які досі не входили до навчальної програми академії. Водночас виконував обов'язки префекта київських училищ. У Києві 25-річний професор спробував свої сили в літературній творчості. У 1705 р. він написав віршований твір у жанрі трагікомедії "Володимир", присвячений упровадженню християнства на Русі та боротьбі прогресивних, просвітницьких сил з реакційними. Потім Прокопович поряд з педагогічною та науковою діяльністю займався військовою справою, брав участь у політинному житті України, оскільки добре знав її діячів і можливості державного керівництва. Після Полтавської битви, коли Петро І повертався через Київ, Феофан на честь переможця виголосив у Софіївському соборі панегірик "Слово похвальное над войсками свейскими победе". У 1711 р., під час турецького походу, Петро І викликав Феофана, який 27 червня, у другу річницю Полтавської битви, виголосив проповідь у Яссах. Після повернення до Києва Прокоповича було призначено ігуменом Братського монастиря та ректором Києво-Могилянської академії. Він пропагував філософські теорії Декарта, Локка, Бекона, роз'яснював учення Коперника та Галілея. Визнаючи Бога як основу всього сущого, Прокопович водночас вважав, що матерія розвивається й не знищується. За період викладання курсу богослов'я в Києво-Могилянській академії з 1712 по 1716 рр. Ф. Прокопович написав сім трактатів, у яких намагався викласти основні богословські догми. До пояснення природних явищ він підходив з позицій наукового експерименту. Використовував мікроскоп, телескоп.

На початку 1716 р. Петро І викликав Прокоповича до Петербурга. Сильна й обдарована натура Прокоповича приваблювала Петра, який розпізнав у ньому далекоглядного та гнучкого політика, вольового, стійкого борця, людину, яка могла стати виразником його починань і реформ. З цього часу колишній ректор Києво-Могилянської академії став найближчим радником Петра 1 з питань освіти та церкви, науки, культури, права тощо. 2 червня 1718 р. Ф. Прокоповича призначено єпископом Псковським. Він одразу зайняв позицію, яку зумів утримати до кінця життя: схвалював і підтримував реорганізацію державного й церковного управління, дбав про розвиток науки, літератури, архітектури, мистецтва. З ентузіазмом вітав створення регулярної армії та флоту, у проповідях, виступах роз'яснював їх значення для Росії. Крім церковно-богословських трактатів, писав публіцистичні статті, підручники, редагував переклади, готував передмову морського статуту, давав грунтовні історичні довідки тощо. 14 лютого 1721 р. відбулося відкриття Святого Синоду, на якому Феофан у присутності Петра 1 виголосив привітальну промову. Духовна колегія на початку її заснування складалася з президента, двох віце-президентів, чотирьох асесорів. Одним з віце-президентів Синоду було призначено Феофана Прокоповича. Після смерті Петра І Прокопович як прихильник його політики зазнав переслідувань з боку противників реформ і реакційного духовенства. На всі звинувачення він відповідав ще більшими звинуваченнями. Прокопович виступив на боці Катерини І, коли та посіла престол, і тому, мабуть, його вплив на церковні та світські справи залишився міцним. Саме Катерина І у червні 172S р. призначила Прокоповича Новгородським архієпископом, а в липні того самого року в Троїцькому соборі всенародно оголосила його віце-президентом Синоду. На схилі життя Прокопович гуртував навколо себе найосвіченіших людей свого часу. Відомо, що Прокопович володів кількома мовами, писав вірші російською, польською та латинською. Мав багату бібліотеку, що налічувала близько ЗО тис. книжок, здебільшого латиною. На власні кошти створив і розмістив у своєму будинку школу для бідних та осиротілих дітей. Помер Феофан Прокопович у Петербурзі 8 березня 1736 р. Похований у Новгородському Софіївському соборі.

Мануїп (Михайло) Козачинський (1699-1755) – філософ, педагог, письменник. Народився в містечку Ямпіль (нині Вінницька обл.). Навчався в Києво-Могилянській академії, по закінченню якої був направлений до Сербії для організації шкільної освіти. Працював у Карловецькій школі, викладав латинську мову, а також був префектом. У 1737 р. повернувся до Києва, став послушником (монастирським прислужником, який відбував послух, готуючись стати ченцем), потім ченцем Видубицького монастиря. У 1739-1746 pp. був професором і префектом Києво- Могилянської академії. Читав курс риторики та філософії. У 1746 р. був вимушений залишити посаду префекта і переведений до Гадяцького монастиря. У 1749 р. був висвячений на архімандрита Слуцького монастиря. Помер у м. Слуцьку.

Твори: "Трагедія, сиречь Печалная повість о смерти последняго царя сербскаго Уроша пятого и о паденіи Сербскаго царства" (історична драма), "Філософія Аристотелівська".

Педагогічні погляди: аналізував роль спадковості та виховання в розвитку особистості; вважав, що моральні якості людина набуває в процесі виховання, а не народжується з ними; провідну роль у формуванні особистості відводив вихованню; на його думку, моральні якості (хоробрість, чесність, доброчинність) не прищеплюються, а виробляються багаторазовими вправами; під освіченістю розумів не тільки розвиток інтелекту, а й добру вихованість.

Григорій Савич Сковорода (1722-1794) – великий мислитель, філософ, просвітитель, проповідник, поет, педагог; людина енциклопедичних знань, універсальних здібностей, полум'яний патріот, вічний шукач істини й поборник соціальної справедливості. Народився 3 грудня 1722 р. у с. Чорнухи Лубенського полку на Полтавщині в сім'ї малоземельного козака. З 1734 по 1753 р. з перервами навчався у Києво-Могилянській академії, де під впливом Ф. Прокоповича та інших прогресивних діячів української культури успадкував просвітительські традиції. Упродовж п'яти років (1745-1750) навчався за кордоном – в Угорщині, Австрії, Німеччині, Італії, Словаччині, можливо, Польщі. Є припущення вчених, що Сковорода слухав лекції І. Канта. Повернувшись в Україну, був запрошений до Переяслава читати курс поетики в колегіумі. Проте підготовлений ним надзвичайно цікавий курс "Розсужденіе о поезій и руководство к искусству оной" місцевий єпископ Никодим Стрибницький заборонив. Восени 1751 р. Григорій Сковорода продовжив навчання в богословському класі Київської академії, а через два роки (1753), залишившись "довічним студентом", розпрощався з нею. У 1753 р. викладав курс піїтики у Переяславському колегіумі. У 1753-1759 pp. працював домашнім учителем у поміщика Степана Томари (1754–1759) у с. Коврай на Переяславщині. З 1759 р. Григорій Сковорода обіймав посаду викладача в Харківському колегіумі, викладав піїтику, синтаксиму, грецьку мову. Через оригінальність, нестандартність мислення, своє тлумачення історії, філософії, богослов'я, що часто суперечило церковним догмам, змушений був кілька разів залишати колегіум (1760, 1764, 1766). У ці роки Григорій побував у Москві, у пошуках істини обійшов усю Слобожанщину. 1768 р. його запросили викладачем у додаткові класи при Харківському колегіумі, де він прочитав власний курс лекцій з етики. Однак незабаром, оскільки просвітительська концепція моралі Сковороди розходилася з офіційно-церковною, його звільнили з посади (1769), позбавивши можливості займатися педагогічною діяльністю, до чого він мав великий хист і неабиякі знання. Останні 25 років свого життя (1769-1794) Г. Сковорода мандрував Україною, проповідуючи серед народу свої філософські та соціальні погляди. Він рішуче відхиляв численні пропозиції з боку духовенства та світських правителів посісти ту чи іншу високу посаду. Помер Сковорода 9 листопада 1794 р. у с. Пан-Іванівці на Харківщині (нині с. Сковородинівка Золочінського р-ну). Неприйнятність і засудження тогочасної дійсності він передав словами, які заповідав викарбувати на надгробку: "Світ ловив мене, та не впіймав". Досконале знання класичних мов дало йому змогу перекласти тогочасною українською твори давніх авторів, зокрема Цицерона та Плутарха. Він складав вірші та байки, писав музику, співав, грав на різних музичних інструментах. Йому належать збірки віршів "Сад божественных пъсней", "Басни Харковскія", численні філософські трактати.

Твори: "Вдячний Єродій", "Дружня розмова про душевний світ", "Байки харківські".

Педагогічні погляди: вважав, що у вихованні необхідно враховувати природу, нахили, інтереси, обдарування, а не спиратися на соціальне становище дитини; метою виховання визначив підготовку вільної, гармонійно розвиненої, щасливої, корисної людини, яка була б здатна жити й боротися; провідне значення надавав розумовій освіті; у школах обстоював рідну мову, шанував російську, радив вивчати граматику, літературу, математику, фізику, механіку, музику, філософію, медицину, юриспруденцію, географію, іноземні мови, хімію, логіку, астрономію, землеробство, мораль; зауважував, що людину характеризують її моральні якості; велику увагу приділяв фізичному вихованню, дбав і про естетичне виховання; виховуючи дітей, радив удаватись до переконань, привчати їх критично аналізувати свої вчинки, додержуватися чіткого режиму, уникати надмірностей в одязі, житлі та їжі; першими вихователями вважав батьків, тих, хто передоручав виховання дітей іншим, називав напівотцями (напівматерями); визначив три обов'язки батьків – благо породити, турбуватися про здоров'я, навчити вдячності; вирішального значення у здійсненні виховних ідеалів надавав школі; школа має бути доступною для всіх, навчання – безкоштовне; у навчанні, на його думку, необхідно враховувати нахили та здібності; учителям радив правильно дозувати навчальний матеріал, викладати його доступно, ясно, точно, застосовувати наочність, пов'язувати теорію з практикою, навчання з життям; наполягав на необхідності розвивати свідому ініціативу, творче мислення, любов до знань, старанність і ретельність, прагнення вчитися; у навчанні радив застосовувати розповідь, розмову, співбесіду, лекцію; велику роль відводив самостійній роботі учнів (виконанню перекладів, написанню віршованих переказів, прозових творів, листуванню, читанню книг, спостереженню під час екскурсій); високо цінив працю вчителів і висував великі вимоги до них (сила педагога в його знаннях, благородстві, любові до дітей, до своєї праці; учитель повинен уміти володіти голосом, викладати без крику).

Стефан Зизаній (Тустановський, справжнє прізвище – Кукіль, близько 1560 – р. см. нев.) – письменник-полеміст, просвітитель, борець проти феодалізму, католицизму та унії. Перший учитель і один з перших ректорів Львівської братської школи. Педагогічна діяльність мала значний вплив на вчителів і учнів братських шкіл. Прищеплював своїм вихованцям любов до Батьківщини, учив ненавидіти її загарбників і гнобителів.

Мелетій (Максим) Смотрицький (між 1572 та 1578-1633) – український письменник, філолог, церковний діяч. Народився на Поділлі або Волині (досі місце й точна дата його народження невідомі) у родині кам'янець-подільського писаря Герасима Смотрицького (засновника полемічної літератури). Навчався в Острозькій академії, де викладав і був ректором його батько. Формування світогляду відбувалося в професорсько-академічному середовищі. Після смерті батька (1594) князь Острозький послав Максима для продовження навчання до Віденської єзуїтської академії. Закінчивши її, Максим став домашнім учителем і наставником білоруського княжича Богдана Соломерецького, а в 1600 р., супроводжуючи свого вихованця, поїхав разом з ним в освітню мандрівку за кордон. Обидва слухали лекції у Вроцлавському, Лейпцизькому, Нюрнберзькому та Віттенберзькому університетах. Повернувшись із Європи, Максим оселився в маєтку князів Соломерецьких Боркулабові під Мінськом, де мешкав до 1608 р., консультуючи місцевих православних братчиків з богослов'я. Потім переїхав до Вільно й до 1620 р. проживав у братському монастирі. У 1618 р. він постригся в ченці й під ім'ям Мелетія розпочав творчу роботу. Спершу у своїх творах виступав як активний захисник православ'я, пізніше підтримав унію, перейшов у католицизм (1627). Був ректором Київської братської школи (1619-1620). Провідник гуманізму, захисник інтересів і прав рідного народу від польсько- шляхетського гноблення. З 1627 р. був архімандритом Дерман- ського монастиря. Тут і помер 27 грудня 1633 р. Похований у монастирській соборній церкві.

Твори: "Граматика славенская правильное синтагма" (1619), "Граматика словенска языка" (1586), "Учительне Євангеліє", "Тренос" (1610).

Педагогічні ідеї: ратував за поліпшення народної освіти, відкриття народних шкіл, створення в Україні вищої школи, прилучення до ренесансної культури; велику увагу приділяв патріотичному вихованню; у становленні християнина та громадянина акцентував увагу на ролі батьківського виховання; наголошував на значенні особистого прикладу тих, хто займається навчанням і вихованням (проповідників, учителів); вважав, що засвоєння навчального матеріалу має бути свідомим (це суперечило середньовічним канонам зубріння).

Іван Вишенський (бл. 1550 – бл. 1620) – письменник-полеміст. Точні дати його народження та смерті невідомі. Невідомо також, чи справжнє його прізвище, чи це тільки псевдонім. Імовірно, його батьки були бідними громадянами та спромоглися дати синові лише елементарну освіту, напевне в місцевій церковно-парафіяльній школі. В юні літа він проживав на Волині, бував у Луцьку та Острозі. Певний час перебував при дворі Костянтина Острозького. Приблизно в 1576-1580 pp. І. Вишенський одягнув чернечу рясу й близько 40 років прожив на горі Афон (Греція). Картав тих, хто віддавав перевагу світським утіхам перед духовним удосконаленням, закликав до аскетизму. Під кінець життя належав до схимників (найаскетичнішої групи ченців), які жили в цілковитій ізоляції, прийнявши обітницю мовчання. Певний час був тісно пов'язаний зі Львівським братством, яке вбачало в ньому ідейного наставника та порадника. У 1601 чи 1604 р. Вишенський повертається на батьківщину. Упродовж майже двох років він перебував у Львові, а пізніше повернувся на Афон. На цьому відомості про І. Вишенського закінчуються. Припускають, що він спустився в печеру, у якій і помер. Прикладом вірного служіння Вітчизні є літературна спадщина Вишенського. Писав книжною українською з елементами живої розмовної мови. Уся творчість письменника-полеміста, його палкий демократизм, відданість ідеї народно-визвольної боротьби дають підстави вважати І. Вишенського видатним діячем гуманістично-реформаційного руху в Україні.

Лаврентій Зизаній (Тустановський; справжнє прізвище – Кукіль) (р. нар. нев. – не пізніше 1634) – учений, церковний діяч, педагог, поет, перекладач. Народився в с. Потелич Львівської обл. Освіту отримав в Острозькому колегіумі. Викладав у братських школах Львова (до 1591), Бреста (1592–1594), Вільно (1595-1597). Згодом був домашнім учителем у Білорусі та в Україні. У 1612-1618 pp. був священиком у м. Корець. Близько 1619 р. прибув до Києва, де працював у Києво-Печерській друкарні як редактор і перекладач, навчав дітей у лаврській школі. З літературних праць найвідомішими є надруковані в 1596 р. у Вільно перший в Україні буквар зі словником "Наука ку читаню и розумєню писма словенскаго" і "Грамматіка словєнска", що мали велике значення для розвитку освіти східних і південних слов'ян. Вважав, що слов'янська граматика може бути ключем до знань, сприяти вивченню філософії, риторики, арифметики та інших наук, тобто дасть змогу пізнати весь нероздільний союз наук.

Іов Борецький (р. нар. нев. – 1631) – церковний і культурний діяч, письменник. Народився в м. Бірче (тепер село Львівської обл.). Навчався у Львівській братській школі, Острозькому колегіумі, Краківському університеті. Учителював у Острозькому училищі. Викладав у Львівській братській школі грецьку та латинь, а в 1604-1605 pp. був ректором цієї школи. З 1610 р. працював у Києві. У 1615–1618 pp. був ректором Київської братської школи. Іов Борецький був Київським митрополитом; усебічно освіченою людиною, добре володів грецькою, латинською, польською, слов'янською мовами, активно боровся проти гніту польської шляхти, великого значення надавав поширенню освіти та писемності, сприяв відкриттю шкіл і друкарень. Помер 12 березня 1631 р. у Києві.

Твори: "Пересторога" (1605–1606), "О воспитании чад", численні послання, листи, передмови до видань.

Педагогічні погляди: надавав великого значення поширенню освіти серед народу; причиною покатоличення та полонізації української шляхти вважав відсутність шкіл, у яких би навчання здійснювалося за національними традиціями; наполягав на необхідності заснування в Києві братських шкіл; негативно ставився до поширення латинської системи освіти.

Єлисей Плетенецький (бл. 1554-1624) – церковний і культурний діяч. Світське ім'я – Олександр, у чернецтві Євфимій. Був архімандритом Києво-Печерської лаври (з 1599). Згуртувавши при монастирській друкарні письменників, поетів, граверів, друкарів, перетворив Печерський монастир на важливий осередок національної культури. З монастирської друкарні за його життя вийшло чимало церковних і світських книг, зокрема "Часослов" (1616) та "Анфологіон" (1619), які використовувалися як шкільні підручники.

Гальшка Гулевичівна (Єлизавета Лозка) (бл. 1575 – бл. 1642) – дружина мозирського маршалка Стефана Лозки, одна із засновниць київського Братського Богоявленського монастиря та школи при ньому. Походила з волинської шляхти. Молодша донька підстарости Володимирського, Василя Федоровича Гулевича; була одружена із сином уніатського єпископа Іпатія Пацея-Христофора, від якого мала доньку Катерину; після його смерті одружилася зі Стефаном Лозкою, від другого шлюбу мала сина Михайла. Високоосвічена жінка (знала латинь, старогрецьку, старослов'янську, польську, литовську, французьку мови), полум'яна патріотка, добре усвідомлювала необхідність розвитку національної освіти. 1615 р. подарувала власну садибу в Києві на Подолі для заснування монастиря зі школою, шпиталем і готелем для прочан. Останні роки провела в Луцьку, де брала участь у діяльності місцевого братства та братської школи. Похована в Луцьку.

Лазар Баранович (1620-1693) – церковний, культурний діяч, письменник. Навчався, а пізніше викладав у Києво-Могилян- ському колегіумі, у 1650-1657 pp. – його ректор. З 1657 р. – єпископ, з 1668 – архієпископ Чернігівський. У 1674 р. заснував у Новгород-Сіверському друкарню, 1679 р. переніс її до Чернігова, де лише за життя архієпископа було видано близько 50 богословських, прозових і поетичних книг. Видав кілька збірок власних проповідей, низку полемічних творів і збірку поезій польською мовою.

Петро Конашевич-Сагайдачний (бл. 1577 або 1578-1622) – козацький гетьман. Народився в с. Кульчиці поблизу Самбора на Львівщині. Походив зі шляхетського роду. Навчався в Острозькій академії. Певний час служив канцеляристом у якогось київського шляхтича. З 1601 на Січі, брав участь у військових походах. Був гетьманом реєстрових козаків. Разом з усім Військом Запорозьким записався до Київського братства і забезпечив йому захист і підтримку. Свою полководницьку й державну діяльність поєднував з активною підтримкою розвитку освіти та науки. Помер 10 квітня 1622 р. Похований у Києво- братському монастирі.

Іван Мазепа (1639-1709) – гетьман України. Народився в с. Мазепинці поблизу Білої Церкви в родині українського шляхтича Стефана Адама Колединського-Мазепи. Дитячі роки Івана припали на час визвольної війни. Юнак був свідком багатьох подій, що розгорнулися в 40-50-ті pp. в Україні. Отримав грунтовну домашню освіту. Прагнення до знань привели юнака до Києво-Могилянської колегії. Згодом він переїхав до Варшави, де навчався в єзуїтській школі й через певний час вирушив у подорож до Голландії, Італії, Німеччини, Франції. Іван Мазепа вільно володів вісьмома іноземними мовами. Його ерудиція викликала захоплення в усіх, хто спілкувався з ним. Він був знавцем літератури, власником найкращої в Україні бібліотеки зі старовинними рукописами, раритетними виданнями багатьма мовами. Володів незрівнянним красномовством, особливим даром впливати на людей. Був могутній духом і готовий до самопожертви задля високої патріотичної ідеї. З 1687 по 1709 рр. очолював Українську гетьманську державу (остаточно знищена Російською імперією в 1775 р.). Із самого початку гетьманування виявив себе як великий меценат і покровитель національної культури, мистецтва, науки, Православної церкви; опікувався економікою, мануфактурним виробництвом; намагався відновити український флот. Прикриваючись незаперечною лояльністю до царського уряду, в абсолютній таємниці виношував ідею незалежної, самостійної України. Помер 2 жовтня 1709 р. Похований у м. Галаці (нині територія Румунії).

Іоанікій Галятовський (бл. 1620-1688) – український просвітитель, письменник-полеміст, громадсько-політичний діяч, педагог. Навчався, а згодом став професором риторики (1649– 1651), ректором (1657–1665) Києво-братської колегії. Автор філософських полемічних творів, оповідань, навчальних посібників. Засуджував керівну роль Ватикану, турецько-татарську агресію, обстоював ідею загальнослов'янського єднання для боротьби з османською неволею. Заперечував можливості пізнання навколишньої дійсності.

Яків Павлович Ковельський (1728-1794 або 1795) – філософ- матеріаліст, просвітитель. Народився на Канівщині в сім'ї наказного сотника Полтавського полку. У 1744–1750 pp. навчався в Київській академії, по закінченню якої вдосконалював рівень підготовки в академічному університеті при Петербурзькій академії. У 1760-ті pp. викладав математику та механіку в Артилерійському кадетському корпусі. Протягом 1770-1778 pp. був членом ради Малоросійської колегії, а з 1791 р. – інспектором гімназії в Петербурзі. Додержувався матеріалістичних позицій, розвиваючи й поглиблюючи філософські погляди М. В. Ломоносова та французьких просвітителів-матеріалістів; вірив у можливість пізнання людиною навколишнього світу; стояв на позиціях демократичного просвітительства; найважливішими засобами поліпшення життя людей вважав створення розумових законів і поширення освіти.

Твори: "Арифметичні пропозиції", "Механічні пропозиції" (1764), "Філософські пропозиції" (1768), "Статті про філософію та частини її з французької енциклопедії" (1770), "Міркування двох індійців Колана та Ібрагіма про людське пізнання" (1788).

Педагогічні погляди: мета освіти – дати певну суму корисних знань, що розширюють кругозір, сформувати усвідомлення сили науки; надавав пріоритет моральному вихованню порівняно з інтелектуальним; вважав, що моральні якості не є природженими, вони набуваються в процесі виховання, становлення особистості; у навчанні радив розумно поєднувати теорію та практику, застосовувати наочність, матеріал викладати доступно, дотримуватися принципів систематичності, свідомості, міцності засвоєння матеріалу, науковості, ураховувати досвід як основу викладу природничих наук. Пізнання, на його думку, має відбуватися від простого до складного, від конкретного й наочного до абстрактного, від досвіду та спостережень до узагальнень, від мови природи та життя до мови математичного й фізичного закону; учитель має бути людиною творчою, мати творчі здібності; володіти красномовством, проте не замінювати ним правду; батьки повинні любити своїх дітей і застерігати їх від поганих вчинків, давати хороший приклад своїм дітям; діти повинні любити батьків, ставитися до них з пошаною.

Василь Васильович Капніст (1857 або 1858-1823) – письменник, громадський діяч, директор училищ Полтавської губернії, генеральний суддя. Народився 12 лютого1757 р. (за іншими даними 1758 р.) у с. Обухівка на Полтавщині (нині с. Велика Обухівка Миргородського р-ну Полтавської обл.) у сім'ї дворянина (грека за походженням). Батько – Василь Петрович Капніст (Капнісос) – під час прусського походу Петра 1 у 1711 р. вступів на службу до російського війська. У Семирічній війні він був бригадиром і командувачем п'яти слобідсько-українських полків. Загинув у битві з прусською кавалерією під Грос-Егерсдорфом. Мати – Софія Андріївна Дудіна-Борковська – походила зі старовинного козацького старшинського роду (дід її був одним із соратників Мазепи). Дітей, а їх було шестеро, виховували в патріотичному дусі. Зростаючи в козацькому оточенні, вони сформувалися як незалежні, волелюбні громадяни. У 13 років Василя записали капралом до лейб-гвардійського Ізмайлівського полку в Петербурзі, а через два роки перевели до Преображенського полку. У 1775 р. Василь Капніст видав перший літературний твір – оду на честь перемоги Росії над Туреччиною, написану французькою. Тоді ж він залишає військову службу, одружується й упродовж року працює контролером поштового управління. Це був перший і останній крок В. Капніста до кар'єри на державній службі. Він вийшов у відставку та переїхав в Україну, де проживав до кінця життя. Його маєток у с. Обухівка став осередком української шляхетської опозиції. В. Капніст мав великий авторитет серед українського дворянства. Він обіймав різні виборні посади, зокрема маршала дворян Київського намісництва, полтавського губернського маршала дворянства тощо. З активною патріотичною, антиімперською діяльністю поєднував літературну (автор віршів, од, сатири; вершиною творчості є сатирична комедія у віршах "Ябеда"). Переклав російською "Слово о полку Ігоревім", супроводив його власним коментарем, у якому вперше зазначив українське походження цієї пам'ятки давньоруської літератури. Помер 28 листопада 1823 р. Похований у рідній Обухівці, на березі Псла.