Становлення й розвиток університетської освіти

Львівський університет. Наприкінці XVI ст. у Львові з'явилися єзуїти, які в 1608 р. відкрили тут колегію. У середині XVII ст. колегія занепала, але не розпалася, оскільки користувалась покровительством і підтримкою польських магнатів. Єзуїти розуміли можливість створення на основі братської школи у Львові університету, тому постійно домагались перетворення своєї колегії на академію.

Король Ян II Казимир 20 січня 1661 р. підписав диплом, який надавав єзуїтській колегії статус академії та титул університету з правом викладання всіх тодішніх університетських дисциплін, присудження вчених ступенів лщенціата, бакалавра, магістра й доктора. Таким чином, на базі єзуїтської колегії з метою посилення полонізації українського населення в 1661 р. був заснований Львівський університет. Очолював університет ректор. Заснування закладу викликало обурення в Краківському університеті та в багатьох впливових людей того часу. Навчання все ж велося за зразком інших європейських академій.

Король Август III у 1758 р. затвердив диплом Яна II Казимира від 20 січня 1661 р. Від заснування й до 1773 р. роботу закладу контролював орден єзуїтів і підпорядковувався він генералу єзуїтів у Римі. Розташовувався заклад у центрі Львова, біля вулиці Краківської. Навчальний заклад будував і купував нові приміщення.

Львівський університет мав власну бібліотеку та найбільшу у Львові друкарню, складався з двох факультетів – філософського й богословського (теологічного). Роль середнього навчального закладу при Львівському університеті відігравала колегія, яка була підготовчим етапом для бажаючих продовжувати навчання.

Історичні джерела засвідчують, що в 1667 р. на філософському й теологічному відділах навчалось близько 500 студентів, а навчальний процес забезпечували вісім викладачів. У середині XVIII ст. кількість студентів збільшилася до 700 осіб, викладачів – до 15-17. Поляки становили 75 % студентів, решта були українці та представники інших етнічних груп.

У 1772 р. Галичина ввійшла до складу Австрійської імперії. У 1773 р. Львівський університет закрився, оскільки орден єзуїтів було розпущено.

21 жовтня 1784 р. царським декретом відновлено Львівський університет, який тепер називався Йосифінським університетом. Університет мав чотири факультети: філософський, юридичний, медичний і теологічний. Урочисте відкриття відбулося 16 листопада 1784 р. Більшість дисциплін викладалося в університетському обсязі. Вищим органом управління був сенат, до якого входили ректор, декани та сеньйори (найстарші за віком і стажем роботи професори). До компетенції сенату входило розв'язання найважливіших питань, які стосувалися загального керівництва університетом. Усі інші справи були в компетенції деканів факультетів. Заклад мав певну автономію. Підготовкою до вступу в університет займалася гімназія, створена у 1784 р. Навчання в ній німецькою та латинською мовами тривало п'ять років.

Перші три роки всі студенти навчалися за програмою філософського факультету. Саме він був загальноосвітнім, підготовчим. Після його закінчення студенти мали право обрати, на якому факультеті далі навчатися. Вони могли продовжувати навчання на філософському факультеті, поглиблюючи й розширюючи знання з окремих галузей наук, або ж на юридичному, медичному, теологічному факультетах. Термін навчання становив чотири роки. Викладання велося латинською, польською та німецькою мовами.

У 1787 р. відповідно до спеціального декрету при теологічному факультеті було відкрито Руський інститут. Термін навчання становив два роки, а викладання велося українською мовою. Діяв до 1804 р.

У 1805 р. університет зі Львова було переведено до Кракова. У період між 1805 та 1817 pp. у Львові на базі університету діяв ліцей. Він мав чотири факультети: філософський, хірургічний, юридичний, теологічний. Це було пов'язано з реформою вищої освіти в Австрійській державі. Більшість дисциплін і надалі викладали в університетському обсязі, функціонували ті самі факультети.

У 1817–1818 pp. було відновлено університет як Університет Франца 1. Діяло чотири факультети: філософський, юридичний, теологічний і медичний. Викладання велося латинською, німецькою мовами. Вступ до університету українців обмежувався.

У 1825 р. було відкрито кафедру польської мови та літератури. У вересні 1848 р. з'явився декрет про відкриття кафедри української мови та літератури. Першим професором її став Я. Головацький (1814-1888; визначний літератор, історик, етнограф і поет). У 1848-1849 pp. було створено ще чотири українські кафедри. Під час повстання (листопад 1848) згорів університетський будинок, була знищена цінна наукова бібліотека (51 тис. томів), велика кількість рукописів, вийшло з ладу обладнання. Заняття відновилися лише через деякий час.

Упродовж другої половини XIX ст. відбувалося розширення університетських приміщень. З 1851 р. університет розміщався на вул. Миколая (нині вул. Грушевського). У 1891 р. за проектом архітектора Ю. Браунсойна на вул. Длугоша (нині вул. Св. Кирила та Мефодія) було зведено окремий корпус для хімічного, геолого-мінералогічного й фармакологічного інститутів. У 1894 р. завершилось будівництво корпусу для новоутвореного медичного факультету (вул. Пекарська), а у 1897 р. – корпусу для Фізичного інституту. У 1905 р. було збудоване окреме приміщення для університетської бібліотеки.

До 1867 р. Львівський університет був переважно німецьким. З 1869 р. поступово впроваджувалося викладання польською мовою (у 1870 р. уже 13 дисциплін викладалися польською, 46 – німецькою, 13 – латинською, 7 – українською; з часом відбулися зміни на користь польської та української мов). У 70-ті pp. на філософському факультеті навчався Іван Франко (мислитель, письменник, учений, перекладач, політичний і громадський діяч, "титан праці").

Вищим керівним органом був академічний сенат у складі ректора, проректора, деканів, представників факультетів, секретаря. Сенат вирішував усі питання, що стосувалися навчального процесу, наукової роботи, присудження вчених ступенів, адміністративних справ.

Педагогічний персонал Львівського університету складався з професорів, приват-доцентів, асистентів і лекторів. Право викладання в університеті, або доцентуру (з латин, venia docendi), можна було отримати лише після здобуття звання доктора, проходження габілітацїї та затвердження Міністерством освіти у Відні. Кількісний склад викладачів університету постійно збільшувався. Якщо в 1850/51 навчальному році було всього 27 викладачів, то вже в 1913/14 – 169. Студентство Львівського університету теж поділялось на певні категорії: звичайні студенти (ординарні), надзвичайні (екстраординарні) та вільні слухачі. Зазвичай вільними слухачами були жінки, які відвідували лекції за домовленістю з викладачами. У 1851 р. в університеті навчалося 699 студентів (з них на юридичному факультеті – 302 особи, філософському – 89, теологічному – 308), у 1890/91 навчальному році їх було вже 1255 (відповідно по факультетах: 683, 189, 358), у 1900/01 -2060 (юридичний факультет – 1284 особи, філософський – 309, медичний – 127, теологічний – 340), а в 1913/14 навчальному році – аж 5871 студент (відповідно 3493, 1229,971 та 358 осіб).

Кожним із чотирьох факультетів (юридичний, філософський, теологічний і медичний), які діяли в кінці XIX ст., керувала рада професорів, або колегія (входили декан, продекан, усі професори та два виборні представники від доцентів). У вересні 1894 р. було утворено університетський архів, до якого ввійшли всі справи та книги, датовані до 1848 р.

Для переважної частини студентів навчання в університеті було платним (не платили ті, хто подавав свідоцтво про бідність і успішно складені семестрові колоквіуми). Лише на теологічному факультеті за навчання не потрібно було сплачувати гроші. Вступ до університету для дітей простого народу був нездійсненною мрією. Проте необхідно зазначити, що були й стипендії для студентів. Гроші на стипендії бралися зі стипендіальних фондів, які складалися передусім з пожертвувань приватних осіб, зокрема короля Людвіка. Студенти мали досить обмежену кількість місць у гуртожитку. На юридичному, філософському та теологічному факультетах термін навчання становив чотири роки, на медичному – п'ять, на фармацевтичному відділі медичного факультету – два або три роки. Навчальний рік поділявся на два семестри: зимовий (з першого жовтня по двадцяті числа березня) і літній (кінець квітня – кінець липня). Студенти мали право вибору навчальних дисциплін.

У 1918-1939 pp. був польським університетом. З 1919/20 до 1937/38 навчального року кількість студентів збільшилася з 2647 до 5026 осіб. Було запроваджено принцип numerus clausus, згідно з яким українці мали обмеження при вступі до університету (не більше 15 % від кількості абітурієнтів; поляки у цьому випадку мали не менше 50 %). Навчальний рік розпочинався 1 жовтня й закінчувався 30 червня, він поділявся на три частини, або триместри.

23 квітня 1923 р. Львівському університету було передано будинок колишнього Галицького сейму, який став головним корпусом університету.

За статтями таємного протоколу до угоди СРСР з Німеччиною від 23 серпня 1939 р. Західна Україна потрапила в зону впливу Радянського Союзу. 22 вересня у Львів увійшли радянські війська. 26 жовтня 1939 р. у Львові зібралися маріонеткові Народні Збори Західної України, які проголосили запровадження Радянської влади.

У цей період радикальних змін зазнав і Львівський університет. Відповідно до Статуту про вищу школу СРСР було здійснено докорінну організаційну перебудову університету як вищого навчального закладу. Теологічний факультет було ліквідовано, а медичний із фармацевтичним відділом реорганізовано в Медичний інститут. У жовтні 1939 р. були створені нові кафедри: історії марксизму-ленінізму, діалектичного та історичного матеріалізму, політичної економії, української мови, української літератури, російської мови, російської літератури, історії СРСР, історії України, фізичного виховання. Поряд із забезпеченням високої професійної підготовки спеціалістів вони мали виховувати молодь на основі марксистсько-ленінської ідеології та матеріалістичного світогляду.

Викладання більшості дисциплін здійснювалося українською мовою. Указом від 8 січня 1940 р. Президія Верховної Ради УРСР присвоїла Львівському державному університету ім'я видатного українського письменника й мислителя Івана Франка.

Університет 15 січня 1940 р. розпочав роботу за новими навчальними програмами на підставі схваленого статуту у складі п'яти факультетів: історичний, юридичний, філологічний (відділи української мови та літератури, слов'янської філології, романо-германської філології), фізико-математичний (відділи математики, механіки, фізики), природничий (відділи біологічний, хімічний, географічний, геологічний). Навчання в університеті тривало чотири роки на гуманітарних факультетах і п'ять років на природничих. У 1940 р. на історичному, філологічному, природничому та фізико-математичному факультетах було запроваджено заочну форму навчання. При юридичному факультеті відкрито філіал Всесоюзного юридичного заочного інституту.

Питання навчальної, методичної та наукової роботи, присудження наукових ступенів і вчених звань вирішували рада університету та рада факультетів. Основною навчально-науковою одиницею й надалі залишалася кафедра (1940 р. їх налічувалось 52), яка виконувала навчальну роботу, розробляла програми спецкурсів і спецсемінарів, організовувала наукову роботу. У 1940 р. почала функціонувати аспірантура, до якої вступили 33 аспіранти. Перша наукова сесія викладачів відбулася у січні – лютому 1941 р., а у квітні – перша студентська наукова конференція.

2 грудня 1940 р. вчена рада затвердила новий університетський статут, у якому зазначалось, що право вступу до університету мають усі громадяни незалежно від їхнього соціального походження, статі, раси та національності.

У 1941 р. університет припинив свою діяльність (через вторгнення німецьких військ 30 червня 1941 р. до Львова). У перші ж дні 70 відомих учених університету, Політехнічного та Медичного інститутів були заарештовані, а після побоїв і знущань розстріляні близько теперішньої вул. Сахарова. Серед знищених окупантами були видатні вчені зі світовим ім'ям, зокрема Т. Бой-Желенський, Роман Лоншан де Бер'є, Маврикій Аллерганд, Генріх Ауербах, Станіслав Сак. До Німеччини було вивезено обладнання кабінетів і лабораторій фізико-математичного й хімічного факультетів, бібліотеку кафедри фольклору та етнографії, яка налічувала 15 тис. томів. З наукової бібліотеки університету, у якій було зруйновано головний читальний зал, вивезено 20 тис. томів найцінніших книг, близько 5 тис. стародруків та інкунабул, 500 цінних рукописів.

У 1944 р. (після звільнення Львова від гітлерівських військ) Львівський університет відновив свою діяльність. ЗО липня 1944 р. в університеті відбулися збори, учасники яких – 127 викладачів і технічних працівників – звернулися до інтелігенції із закликом узяти активну участь у відбудові економіки, навчальних, культурно-освітніх закладів Львова. Протягом другої половини 1944 – першої половини 1945 pp. переважно силами студентів і викладачів було впорядковано приміщення на вул. Щербакова (тепер Грушевського), 4 (біологічний факультет), на вул. Ломоносова (тепер Кирила та Мефодія), 6 та 8 (хімічний і фізичний корпуси), відремонтовано наукову бібліотеку й гуртожиток на вул. Герцена, 7, частково відбудовано астрономічну обсерваторію та ботанічний сад. 15 жовтня 1944 р. в університеті розпочали навчання 194 студенти другого – четвертого курсів. 226 студентів перших курсів почали навчання 1 листопада 1944 р. На перші курси студентів зараховували й після початку навчального року. Усього наприкінці березня 1945 р. в університеті навчалося 799 студентів. Відновилася робота навчально-методичних майстерень, астрономічної обсерваторії, ботанічного саду, наукової бібліотеки, геологічного та ботанічного музеїв.

У повоєнний час структурні зміни в університеті тривали. У 1945 р. створено хімічний факультет у складі чотирьох кафедр. Наприкінці 1950 р. зі складу філологічного факультету як окрема структурна одиниця виділяється факультет іноземної філології. Отже, усього в університеті діяло дев'ять факультетів. Водночас відкрилися нові кафедри, кількість яких збільшилась до 71. У 1953 р. на базі фізико-математичного факультету утворилися два нові: механіко-математичний і фізичний, а з 1975 р. механіко-математичний факультет поділився на математичний і факультет прикладної математики й механіки.

У 1948 р. ректором університету був призначений відомий учений-механік, проф. Г. Савін. З 1951 до 1963 pp. університет очолював відомий учений-геолог, проф., чл.-кор. АН УРСР, згодом академік АН УРСР Є. Лазаренко. У 1963-1981 pp. ректором був учений у галузі електротехніки проф. М. Максимович, у 1981-1990 pp. -учений у галузі історії проф. В. Чугайов.

Протягом 50-60-х pp. на кафедрах і факультетах формувалися наукові колективи й закладалися основи наукових напрямів, зокрема теорії пластичності й міцності, диференціальних рівнянь, теоретична мінералогія, фізико-хімічний аналіз металічних систем, франкознавство, слов'янознавство, народногосподарські ресурси та культура західних областей УРСР, історичні й культурні зв'язки слов'янських народів та інші, більшість з яких у наступні роки визначили наукове обличчя Львівського університету. Протягом 60-70-х pp. значно розширилась державна тематика наукових досліджень, координована АН УРСР, поступово входила в життя госпдоговірна тематика.

У зв'язку з 300-річчям від дня заснування й за досягнуті успіхи в підготовці науково-педагогічних кадрів і спеціалістів для народного господарства Президія ВР СРСР Указом від 09.09.1961 нагородила університет найвищою державною нагородою СРСР – орденом Леніна.

Збільшення кількості факультетів, кафедр, розвиток нових наукових напрямів, удосконалення навчальних процесів у зв'язку з науково-технічним прогресом потребувало розширення матеріально-технічної бази університету. У 1950/51 навчальному році університет мав 12 навчальних будівель загальною площею 42,8 тис. м2, а в 1959-1962 pp. навчальна площа була збільшена за рахунок надбудови хімічного факультету (вул. Ломоносова). Наприкінці 50 – початку 60-х pp. університет одержав приміщення на вул. Січових Стрільців (колишня 17 Вересня), у яких розмістилися студентська бібліотека, юридичний і географічний факультети та кілька фізичних лабораторій. У 1966 р. університету передано будинок на проспекті Свободи, 18, у якому розмістився економічний факультет. У 1971 р. введено в дію новий навчальний корпус фізичного факультету (вул. Драгоманова).

У 1975–76 навчальному році університет налічував уже 13 факультетів. Цього ж навчального року розпочав роботу підготовчий факультет для іноземних громадян з кафедрами російської мови та природничих наук.

У 1984 р. на вул. Драгоманова університету було передано ще один корпус. Навчальна площа університету в 1984 р. становила понад 55 тис. м2.

Один з найстаріших підрозділів університету – ботанічний сад. У 1957–1959 pp. розроблено генеральний план його розбудови. Тут було організовано два відділи: інтродукції та фізіології рослин. У 1970 р. ботанічний сад набув статусу наукової установи.

Проголошення незалежності України вписало нову сторінку в історію Львівського університету. Тут здійснюється підготовка молодших спеціалістів, бакалаврів, спеціалістів і магістрів за 73 спеціальностями на п'ятнадцяти факультетах і в трьох коледжах. Відповідно збільшилися навчальні площі університету: за 1991-1996 pp. вони досягли майже 90 тис. м2. За роки незалежності України університет суттєво збільшив свою потужність – удвічі більше стало факультетів, які тепер перетворились на інститути, а разом з тим і кафедр. В університеті здобувають знання понад 22 тис. студентів, яких учать понад 1200 викладачів. Далеко за межами Львівщини відомі їх наукові розробки в галузях астрономії й геології, філології та географії.

Указом Президента України від 11. 10. 1999 Львівському державному університету надано статус національного. 29. 07. 2009 кабінет міністрів надав йому статус дослідницького. Це рішення надало одному з найстаріших вищих навчальних закладів України додаткові можливості фінансового забезпечення й розвитку матеріально-технічної бази, сприяло розширенню діяльності в науковій, дослідницькій, викладацькій і видавничій сферах.

Днем Львівського національного університету встановлено 11 жовтня.

Львівський університет відіграв велику роль у розвитку освіти на західноукраїнських землях. Нині один з найпрестижніших навчальних закладів України, має високий міжнародний авторитет.

Засновником Харківського університету був Василь Назарович Каразін. Родовід роду Каразіних в Україні починається з архієпископа Софійського Григорія Караджі, який приїхав до Росії в 1713 р. Імовірно, походив Григорій із Греції або Болгарії. Син Григорія – Олександр Караджі, під час вступу до військової служби за царювання Петра І додав до свого прізвища російське закінчення -ін. Саме він і став засновником роду Каразіних у Росії. Після виходу у відставку капітан російської гвардії Олександр Каразін оселився на теренах одного зі слобідських полків. Син його – Назар Олександрович (1731–1783) – полковник російської армії, за військові подвиги під час російсько-турецької війни отримав від імператриці Катерини II у довічне володіння сіла Кручик та Основінця Краснокутського комісаріатства Слобідсько-Української губернії (Харківщина). У 1771 р. він оселився у с. Кручик, яке стало колискою продовжувачів роду. Похований у Кручику.

Василь Каразін народився ЗО січня 1773 р. у с. Кручик на Слобожанщині. Батько – Назарій Олександрович Каразін, полковник російської армії; мати – Варвара Яківна, дочка полкового осавула Якова Яковича Ковалевського (по батьківській лінії Ковалевські належали до давнього козацького аристократичного роду). У Василя був рідний менший брат Іван (1780-1836).

Дитячі роки Василя та Івана проходили в тихому мальовничому українському селі. Українська природа, мова, пісня, православна віра сприяли формуванню в юнаків найкращих людських рис. Окрім традиційної на той час для дворянських родин французької мови, діти чудово знали українську та фольклор, а також історію українського краю.

До десяти років Василь навчався в маєтку батька, дружив із сільськими дітьми. Після смерті Назарія Каразіна (батька) родина переїхала до Вільшани, вихованням дітей, у тому числі й Василя, займалася мати. У будинку другого чоловіка матері Василь часто зустрічався з мандрівним філософом Григорієм Савичем Сковородою, який мав великий вплив на обох братів. Дитячі спогади про ці зустрічі Василь проніс через усе життя. Світогляд його формувався під впливом творів Григорія Сковороди та кращих традицій, що панували в приватних пансіонах у Кре- менчузі та Харкові, де він навчався до 17 років. Він одним з перших побачив у Сковороді філософа європейського рівня, говорячи, що "... під чубом і в українській свитці ми мали свого Піфагора, Орігена, Лейбніца...").

Василь Назарович прекрасно знав історію України та мову її народу, хоча часто називав себе то болгарином, то греком, то сербом. У січні 1791 р. Василь Каразін вступив на військову службу. У сержанта Семенівського гвардійського полку було досить багато вільного часу, тому він став постійним слухачем лекцій у Горному корпусі – на той час кращому вищому навчальному закладі Росії, де здобув ґрунтовні знання з математики, фізики, хімії, медицини, оволодів основними європейськими мовами.

Восени 1795 р. Василь Назарович залишив військову службу. Він з дитинства мріяв про військову кар'єру, щоб стати продовжувачем справ своїх балканських предків. Та слабкі груди від самого дитинства не дозволяли йому активно брати участь у громадській і військовій службах. Василь Каразін вирішив вивчати історію Росії й займатися точними науками. Він поселився у своєму маєтку в с. Кручик, де одружився з Олександрою Василівною Мухіною (1783-1861). Олександра Василівна пройшла разом із своїм чоловіком складний життєвий шлях, розділила з ним радість успіхів і біль приниження, трагедію безвинних ув'язнень і заслань. Олександра Василівна допомагала чоловіку, якого було позбавлено права листування та будь-яких юридичних прав, виступала його секретарем, адресатом, позивачем у різних судових справах. Вони прожили разом 37, за словами самого Каразіна, "переважно щасливих років", виховавши сім дітей (дочку та шість синів). Вона залишалася вірною своєму чоловікові й порадницею на все життя. Олександра Василівна на 18 років пережила чоловіка. Після смерті Василя Назаровича вона залишила Харків і разом із сім'єю сина Миколи оселилася в с. Анашкіно Звенигородського повіту Московської губернії.

Кілька років після одруження Василь Назарович вів замкнуте життя, займався науковою роботою та практично не виїжджав за межі повіту. Він був прихильником європеїзації, мріяв назавжди переселитися за кордон. Для виїзду за кордон треба було мати спеціальний дозвіл. Такого дозволу отримати він не міг і вирішив утекти без дотримання формальностей. Такий його план закінчилася невдало. З серпня 1798 р. В. Каразіна, його дружину та слугу Остапа було затримано. Їх посадили на гауптвахту в м. Ковно. Випереджаючи офіційне донесення, Василь Назарович Каразін написав листа до імператора з поясненням своїх намірів і передав його естафетою. Після письмового звернення до Павла І Василь Назарович Каразін отримав посаду в державному казначействі. Служба вимагала постійної роботи в Московському та Петербурзькому архівах, і він використав цю обставину для збирання матеріалів з історії Росії.

Першою дитиною в сім'ї Каразіних була дочка Пелагея (1806). Фатальну роль у сім'ї Каразіних зіграв її чоловік – доктор І. А. Севцілло. У 1836 р. В. Н. Каразін зимував у Харкові. Зять його, І. А. Севцілло, поїхав у Кручик і наказав слугам протопити будинок. Слуги затопили одночасно всі печі. Сам зять Каразіна пішов по господарству, а коли повернувся, побачив будинок весь у вогні. Замість того, щоб рятувати його, він поїхав до Харкова. У цій пожежі згоріла чудова бібліотека, понад 5 тис. томів – цінні збірки історичних документів, рукописів, книг, автографів. Цю втрату В. Н. Каразін оплакував усе своє життя. Загалом у сім'ї панувала атмосфера взаєморозуміння та довіри, пошана до діяльності батька, доброзичливість, дотримання православних традицій. Усі сини Каразіна вступали до університету у віці 15 років – це свідчить про високий рівень знань, який діти отримували вдома та в пансіонах м. Харкова. Своїм дітям Василь Назарович Каразін забезпечив добре виховання та прекрасну освіту.

Син Каразіних – Філадельф (1810-1878) – був дуже обдарованим юнаком. До 19 років він встиг закінчити філософський факультет Харківського університету. Батьки дали сину мелодійне та рідке ім'я Філадельф, що у перекладі з грецької означає "братолюб". Саме він зробив багато, щоб зберегти історію сім'ї.

Довгі роки (з 1837 по 1853) Філадельф мешкав у Миколаєві, служив при штабі Чорноморського флоту. У Миколаєві Філадельф Каразін одружився з дочкою контр-адмірала Цяця Євгенією. Після смерті батька Філадельф Каразін став його біографом. Він виступив проти посмертного наклепу на адресу В. Н. Каразіна. Філадельф Каразін опублікував у часопису "Російська старовина" ґрунтовне дослідження на тему "Василь Назарович Каразін, засновник Харківського університету". Син зберігав архів листування батька, який становив понад 1000 листів на рік. В архіві зібрані листи від багатьох видатних людей того часу. Помер Ф. В. Каразін у 1878 р. у віці 68 років, похований у Санкт-Петербурзі.

Після коронування Олександра І Василь Каразін написав імператору листа. У цьому гарячому, щирому посланні вірнопідданого патріота уявному другові – царю – він виклав свої погляди на подальший розвиток Росії, запропонував широку програму необхідних для країни перетворень у галузі державного управління, господарства та культури. Серед першочергових заходів, які би сприяли процвітанню країни, він бачив відміну кріпосного права, поширення землеробства на степові простори та створення умов для добровільного переселення туди селян, сприяння розвитку промисловості й ремесел. Однак основним засобом для перетворення Росії, зростання її могутності та міжнародного авторитету В. Каразін уважав освіту народу. Лист був переданий анонімно, однак авторство стало відомим. Олександр І поставився до послання прихильно, і в 1802 р. В. Каразін був запрошений на посаду правителя Головної управи шкіл у Міністерстві народної освіти, створеної, на думку деяких дослідників, за його ініціативою. У цьому самому році за дорученням уряду Василь Назарович розпочав складати проект організації народної освіти в Росії, у якому передбачав значне розширення мережі парафіяльних училищ, намагаючись наблизити їх до практичних цілей країни та запитів широких верств населення.

Як засвідчують документи, що збереглися, 18 березня 1802 р. урядом був сформований комітет для перегляду статутів двох петербурзьких академій і Московського університету, членом якого був і В. Каразін. Згідно з постановою Головного управління училищ йому було доручено скласти проект загального статуту університетів. Розроблені Василем Назаровичем положення стали основою для статутів Вільненського, Московського, Дерптського, Казанського, Харківського та інших російських університетів.

Найбільшим досягненням В. Каразіна на ниві просвітництва стало відкриття Харківського університету.

В. Н. Каразін до самої смерті залишився вірним своїм просвітницьким принципам, продовжував висувати нові наукові ідеї, за можливості сприяв поширенню знань у народі. Про його наміри яскраво свідчить організація навчання сільських дітей у с. Кручик. Заснована ним ще на початку XIX ст. початкова школа тривалий час була єдиною на всю Слобожанщину.

Для школи силами селян була побудована велика хата. Заняття вели місцевий священик і вчитель, робота якого оплачувалась коштами сільської громади. Дітям тут викладалися читання (азбука, часослов, псалтир та інші книги), чистописання, арифметика (чотири дії), хоровий спів. Василь Назарович складав для них підручники з читання, систематично слідкував за перебігом занять, проводив з дітьми бесіди, кращих учнів заохочував подарунками, усебічно керував роботою школи.

В. Каразін уважав, що освіта зробить селян культурними господарями, поліпшить їхнє життя. Він усіляко заохочував своїх кріпосних віддавати дітей навчатися, зробив випускні іспити в школі відкритими не лише для батьків учнів, а й для їхніх односельців, членів сільської громади. Його зусиллями освіта стала необхідністю для кручиківців, які щорічно здавали до шкільного фонду чималі для того часу суми. Діти, які закінчували школу, могли навчатися в повітовому училищі. Найбільш здібним учням В. Каразін давав волю, з умовою, що вони з часом відшкодують йому вартість 2000 робочих днів.

Виходячи з надзвичайної ролі освіти для розвитку народу й держави, Василь Назарович Каразін надавав великого значення освіті й вихованню жінки – матері, першої вчительки дитини. На його думку, дитина лише тоді отримає добре виховання, коли грамотною та освіченою буде її мати.

Каразін уважав, що вміння читати й писати принесе селянам добробут і процвітання, а освіта дворян – розвиток і престиж державі.

Після виходу у відставку Василь Назарович не залишався осторонь громадського життя країни. У листах до Олександра І та урядовців він закликав розпочати поступове звільнення селян від кріпосницької залежності, боротися з казнокрадством, турбуватися про підвищення бойової моці армії та флоту. Він також складав проекти поширення освіти серед широких мас.

У 1819–1820 рр. Василь Каразін був віце-президентом Вільного товариства любителів російської словесності, редагував журнал "Соревнователь просвещения и благотворения". Така активна життєва позиція не залишається непоміченою, проте призводить до несподіваних наслідків. 26 листопада 1820 р. В. Каразін був заарештований і відправлений до Шпіссельбургської фортеці за звинуваченням у підбурюванні до збройного повстання. У казармах Преображенського полку були знайдені анонімні листівки, стиль яких нібито нагадував стиль В. Каразіна. Учений просидів у фортеці майже шість місяців. Навесні 1821 р. він був відправлений під нагляд у свій маєток і аж до середини 30-х pp. не міг з'являтися у великих містах.

Будучи людиною творчою, енергійною, з активною життєвою позицією, Василь Назарович надзвичайно болісно сприймав свою відірваність від громадського життя країни. Як вірнопідданий монархіст, патріот своєї держави, він страждав від недовіри й нерозуміння мотивів своєї діяльності. Йому не дозволяли займати навіть незначні посади. Наприклад, знаючи, у якому незадовільному стані перебуває створена ним бібліотека Харківського університету, В. Каразін, уже будучи в похилому віці, подає прохання про призначення в університеті бібліотекарем і отримує відмову.

У власному маєтку Василь Каразін організував сільську думу, яка розв'язувала проблеми селян, опікувався рекрутами й сиротами, збудував школу. Систематично й безперервно проводив науково-дослідницьку роботу, перетворивши с. Кручик на справжню лабораторію. Там він відкрив першу в Україні метеорологічну станцію, вивів перший на Харківщині морозостійкий сорт абрикоса, удосконалив метод виробництва селітри, влаштував у селі експериментальний спиртовий завод, виготовляв м'ясні консерви, розробив свою конструкцію молотарки, експериментально доводив думку про можливість використання електрики верхніх шарів атмосфери.

За допомогою повітряної кулі вивчав грозові розряди. Йому належить ідея метеорологічних спостережень по всій країні. Займався екологічними проблемами: саме він звернув увагу на вирубування віковічних лісів над Сіверським Донцем.

Наприкінці життя у Василя Назаровича виникла думка перетворити Крим на європейський центр виноробства (йому належить розробка оригінального методу поліпшення виробництва вин). В. Н. Каразін відправився в Крим інспектувати виноградні господарства. За цю роботу уряд запропонував ученому дуже малу платню, лише 300 крб. Саме під час цієї подорожі, у Ялті, В. Н. Каразін сильно застудився, але таки поїхав до Миколаєва, де працював його син. Уже дуже хворий, він зупинився в Миколаєві в сина Філадельфа. Саме в Миколаєві він 4 листопада 1842 р. (у 52 роки) на руках у сина помер, там його й поховали.

Видатний український учений Василь Назарович Каразін усе життя свято вірив, що могутнім може бути лише народ, озброєний знаннями. Велич свого народу та держави він ставив понад усе. Йому не вдалося реалізувати більшість своїх просвітницьких задумів, та одним лише заснуванням Харківського університету він назавжди ввійшов у історію української освіти.

Просвітницька й педагогічна діяльність педагога глибоко досліджувалась істориками Д. Багалієм, Л. Гуревичем, А. Слюсарським.

Харківський університет. Коли Олександр І прийшов у 1801 р. до влади, він якийсь час виявляв себе реформатором. Цареві потрібні були люди, які правдиво б інформували його про стан справ у глибинці. Саме тоді В. Н. Каразін пише самодержцю пристрасного листа, повного нових ідей. Кілька разів зустрівшись із ним, цар вирішив використати знання та енергію Василя Назаровича для реформування освіти. Дуже люблячи свій край, Василь Назарович уважав, що буде корисним відкрити в Харкові університет.

Отже, перший університет на українських землях, що входили до складу Російської імперії, був заснований 1804 р. з ініціативи поміщика зі Слобожанщини Василя Назаровича Каразіна (1773-1842).

Відомому українському діячу та вченому вдалося виклопотати дозвіл на відкриття Харківського університету. Було кілька спроб українців відкрити університет на землях східної України, але, як відомо, вони закінчувалися безуспішно. Саме цей факт дає можливість відповідно оцінити такий успіх. В. Н. Каразін переконав Олександра І, що Харків найбільше підходить на роль університетського міста (насамперед він географічно вигідно розташований). Щоб добитися згоди імператора, В. Каразін запевнив його, що дворянство Слобідсько-Української губернії охоче й легко збере кошти для такої благородної мети.

Новина щодо власного фінансування дворянством університету була досить несподіваною для харківських дворян – гроші вони не дуже-το й хотіли давати.

У серпні 1802 р. Каразін від'їжджає з Петербурга до Харкова для участі у дворянському зібранні. 29 серпня 1802 р. він оголосив на губернському дворянському зібранні свої "Положення про Харківський університет", де в 46 параграфах детально описав структуру майбутнього навчального закладу, його матеріальну базу, визначив джерела фінансування, шляхи набору студентів. Структуру та профіль університету вчений розробив самостійно й оригінально, відкинувши схоластичні традиції німецьких університетів, що панували в тогочасній Європі. На його думку, навчальний процес має будуватися відповідно до практичних потреб країни. Передбачалось поетапно відкрити в університеті дев'ять відділень, першими – відділення загальних знань і приємних мистецтв. На першому студенти мали вивчати мови, математику, географію, фізику, історію. До приємних мистецтв Василь Каразін відносив малювання, музику, танці, фехтування, верхову їзду, деякі види ручних робіт.

Після трьох років роботи цих двох відділень планувалось розширення матеріальної бази та збільшення кількості викладачів, відкриття ще п'яти відділень: громадянських знань (з підготовки чиновників усіх ланок державного управління); військових знань; лікарських знань; цивільних мистецтв (архітектура, механіка, землеробство); теології. І лише тоді, коли будуть виховані студенти, здатні до наукової роботи, Василь Каразін планував відкрити мистецьке відділення й відділення з підготовки спеціалістів вищої кваліфікації різних спеціальностей. При університеті передбачалося заснування таких середніх навчальних закладів, як училище сільського домоводства та школа ремесел.

Таким чином, це мав бути цілий комплекс навчальних закладів з підготовки кадрів для державного апарату, учителів, наукових працівників, спеціалістів для промисловості та сільського господарства. Студентів планувалось набирати з молоді, яка закінчила Харківське, Курське, Орловське, Чернігівське, Полтавське та інші училища сусідніх губерній.

В. Н. Каразін з красномовністю Цицерона переконував громаду, що університет перетворить місто на нові Афіни, а коли й це не подіяло – встав на коліна та просив не робити його в царських очах безчесним брехуном. (Пізніше він написав професору Тимківському: "Я погоджуюся бути смішним, аби лише встигнути бути корисним".) Після такого виступу громада посоромилася сказати "ні" – і почався збір коштів (кошти довелося збирати самому В. Н. Каразіну, об'їжджаючи поміщика за поміщиком та обіцяючи кому нагороду, кому орден), а харківське козацтво подарувало 125 десятин землі під майбутній навчальний заклад. Гроші надходили повільно. В. Н. Каразін мав величезні борги, неодноразово закладав власний маєток, але свого добився. Дворянством було виділено 400 тис. рублів.

Долаючи опір губернатора Харкова та урядових чиновників, Василь Назарович особисто зібрав, придбавши частково за власні кошти, близько 3000 примірників цінних книг, лабораторне обладнання, посібники, закупив за кордоном нову друкарню й виписав майстрів.

Установча грамота і Статут Харківського університету були затверджені 17 листопада 1804 р.

Офіційне відкриття Харківського університету відбулося 29 січня 1805 р., щоправда без участі В. Каразіна. Заздрісники засипали царя кляузами. У червні 1804 р., коли підготовчі роботи добігали кінця, В. Каразін був звинувачений у використанні державних коштів без дозволу керівництва (ішлося про купівлю гравюр для зразків і прийом на роботу 32 ремісників). Через безлад у фінансах університету Олександр І відсторонює Василя Назаровича від справ. Переконавшись у несправедливому ставленні до себе імператора, Василь Назарович подає прохання про звільнення зі служби в Міністерстві освіти. Утративши посаду, заробіток, відштовхнутий усіма в Петербурзі, В. Каразін продає останній (подарований Олександром) перстень, щоби повернутися у свій маєток. Кошти, які подвижник вкладав у будівництво з власної кишені, йому так ніхто й ніколи не повернув.

Уже в 1811 р. заслуги В. Каразіна перед Харківським університетом було визнано офіційно. Рада Харківського університету вибрала його своїм почесним членом.

Згідно зі Статутом 1804 р. на університет покладалися певні обов'язки, а саме: навчальна й наукова робота, утворення й керівництво навчальними закладами, цензура друкованої літератури на території округу.

Навчання в університеті розпочали всього S7 студентів, з них 33 – за казенний кошт, переважно кращі вихованці Харківського колегіуму та Білгородської семінарії. Виявили бажання вступити до університету ще 41 охочий, проте після складання іспитів лише 24 особи були визнані достатньо підготовленими для навчання.

Першим ректором Харківського університету був Іван Степанович Рижський (доктор філософії, член Російської Академії наук). Заклад мав чотири факультети: історико-філологічний, фізико-математичний, юридичний і медичний. Функціонували підготовче відділення, фізична, хімічна та фармацевтична лабораторії, навчально-допоміжні кабінети. При університеті планувалося створення підрозділу, який би забезпечував навчальний процес посібниками, а також інститутів: учительського (педагогічного); медичного клінічного; акушерського мистецтва. Передбачалася також друкарня для видання навчальних книг і поширення наукових знань, створення наукових товариств з точних і філологічних наук, благодійних фондів для надання допомоги малозабезпеченим студентам. У 1812 р. було створене перше наукове товариство природничих і словесних наук з ініціативи X. П. Роммеля та В. Н. Каразіна. Також університет здійснював просвітницьку діяльність (сприяв проведенню вчительських з'їздів).

В університеті з 1808 р. функціонує астрономічна обсерваторія, яка є однією з провідних астрономічних установ України, де виконуються фундаментальні та прикладні дослідження з фізики Сонця, планет, астероїдів, комет і супутників. У 1804 р. професором Делявиним і садівниками Стровальдом і Цетлером було засновано ботанічний сад на базі Контемирівського саду, закладеного в 1792 р. (вул. Клочковська, 52). Це найстаріший в Україні ботанічний сад, який є державним заповідником і в якому зібрана унікальна колекція рослин, представників різних ботаніко-географічних зон усього світу. Музей природи університету заснований у 1807 р. і є одним з найстаріших музеїв вищих навчальних закладів світу. Щороку музей відвідують понад 22 тис. екскурсантів. У 23 залах музею (площею 2 тис. м2) розміщено близько 250 тис. експонатів за такими темами: походження людини, дарвінізм, зоологія, геологія. При університеті діє Музей археології та етнографії Слобідської України, колекція якого налічує близько 150 тис. одиниць зберігання. З ініціативи діячів університету з'явились перші періодичні видання на Слобожанщині: "Харьковскій Еженедельникъ" (1812), "Украинскій Вестникь" (1816-1819), "Украинскій Журналъ" (1824–1825) та ін. За перший період свого існування університет (1805-1835) мав вплив на організацію шкільництва на Слобожанщині. З 1874 р. університет видає "Учені записки".

Основною формою організації навчального процесу була лекція. Викладачі застосовували словесні методи (бесіди, репетиції, співбесіди, семінари, колоквіуми), пов'язували теорію з практикою, досвід з наукою, використовували наочність, наполегливо вдосконалювали систему навчання. Певний час Харківський університет користувався автономією з виборним ректором, але в 1820-1850 pp. його було взято під суворий контроль (ректора призначав міністр освіти) з цензурою наукових видань і навіть викладання. У 1863 р. університет за новим статутом здобув часткову автономію.

За роки існування університет закінчили понад 130 тис. осіб. Імена вихованців університету увічнено в географічних назвах, назвах космічних об'єктів, рослин і мінералів, законів і формул. Близько 60 випускників університету стали дійсними членами й член-кореспондентами Національної академії наук України.

Харківський університет порушував питання про права жінок на вищу освіту. Без міністерського розпорядження університет дозволив у 1861 р. навчатися домашній учительці Л. Ожигіній. Випускники ставали вченими, письменниками, педагогами, художниками, композиторами, лікарями, викладачами, учителями середньої та вищої школи. Тут у різні роки навчалися: композитор М. В. Лисенко (два роки), драматург Μ. П. Старицький (два роки), поет Π. П. Гулак-Артемовський, математик М. В. Остроградський, історик, етнограф і письменник Μ. І. Костомаров, біолог 1.1. Мечников, О. О. Потебня, І.І. Срезневський, В. А. Стеклов.

Харківський університет був осередком передової громадянської думки, культурного життя всього Харківського навчального округу. За роки радянської влади університет виріс в один з найбільших науково-навчальних закладів. На його базі існували Академія теоретичних знань (1920-1921), Інститут народної освіти (1921–1930), Інститут професійної освіти та Фізико- хіміко-математичний інститут (1930-1933). Медичний і юридичний факультети були перетворені на самостійні інститути.

Після 1917 р. університет було спочатку реорганізовано в Академію теоретичних знань, а згодом в Університет народної освіти, якому було присвоєно ім'я професора О. О. Потебні. У 1932-1933 pp. відновлено університет, який складався із семи факультетів: фізико-математичного, хімічного, біологічного, геолого-географічного, літературно-лінгвістичного, історичного (з філософським відділом), економічного (з відділом економічної географії). У 1936 р. Харківському державному університету присвоєно ім'я російського письменника О. Горького (хоч він не мав жодного відношення до Харківського університету). За війни університет був евакуйований до м. Кизил-орда в Казахстані, а в 1943–1944 рр. повернувся до Харкова. У 1951 р. 800 його студентів було репресовано та 33 – розстріляно за відмову складати іспити російською мовою. Судові засідання були закритими. У 1977 р. у складі університету діяли факультети: механіко- математичний, фізичний, геолого-географічний, економічний, історичний, філологічний, іноземних мов, загальнонауковий, були заочна й вечірня форми навчання.

У 90-ті pp. XX ст. в університеті з'явилися нові факультети (юридичний, психології, соціологічний, комп'ютерних наук, фізико-енергетичний, фундаментальної медицини) та інші підрозділи. Було відкрито кафедру журналістики.

Новим кроком став перехід головного навчального закладу Харкова до ступеневої системи навчання (бакалавр – спеціаліст – магістр).

Майже ціле століття заклад перебував у старих приміщеннях. Старий університетський корпус розташований досить далеко від нового головного. Споруду звели за проектом архітектора М. Тихменева в 1766-1777 pp. (вул. Університетська, 12). У ті часи вона служила будинком губернатора. За будівництвом слідкували архітектори І. Вільянов і П. Ярославський. З 1805 по 1958 pp. тут розміщався Харківський університет. У 1905 р. перед будинком з'явилися барикади.

З півночі старий корпус фланкує хімічний корпус університету (кінець XVIII ст.), зведений як флігель будинку, з півдня – та сама картина, але там уже фізичний корпус. Між старим, фізичним і хімічним корпусами збереглися дві брами. По вул. Університетській розташований новий корпус з університетською церквою (1823-1831), збудований за проектом професора Харківського університету Є. Васильєва (вул. Університетська, 25). У кінці XIX ст. цукрозаводчик І. Харитоненко збудував за власний кошт будинок медичного факультету й гуртожиток.

Новий корпус університету збудовано за ректорства Д. Багалія на початку XX ст. На 1932 р. це був найвищий будинок не тільки Харкова, а й усієї України (висота 66 м, будинок увійшов у історію як найвищий свого часу). Будівлю споруджено за проектом архітекторів С. С. Серафимова та М. А. Зандберг-Серафимової, після Другої світової війни реконструйовано за проектом архітекторів В. П. Костенка та В. І. Ліфшица. В основі архітектури споруди – контраст між центральною висотною домінантою. підкресленою вертикальними прорізами зі скла, і боковими просторовими "крилами", де переважають горизонтальні компоненти.

Офіційна назва Харківського університету кілька разів змінювалася. Університет був заснований з назвою "Харківський імператорський університет" і зберігав її до 1917 р. За часів СРСР він називався Вільною академією теоретичних знань (1920-1921), Харківським інститутом народної освіти (1921– 1932), Харківським державним університетом імені О. М. Горького (1932-1990-ті). Від 1999 р. має назву "Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна".

За часів СРСР Харківський університет одержав ордени Трудового червоного прапора, Жовтневої революції та Дружби народів.

За рік до ювілею з дня народження Василя Каразіна, у 1872 р. (у 1873 р. – 100-річчя з дня народження) рада Харківського університету за ініціативою відомого письменника Г. П. Данилевського звернулася до російського уряду по дозвіл розпочати збирання коштів на спорудження пам'ятника В. Каразіну. Однак лише в жовтні 1874 р. губернські земські збори асигнували на це 5 тис. крб і ще стільки ж – на заснування стипендії імені В. Каразіна. А ще за кілька років нарешті царським міністром внутрішніх справ було затверджено "Положення про комітет для спорудження пам'ятника Василю Назаровичу Каразіну". Очолив комітет ректор університету. Крім професорів Д. І. Баталія, А. І. Дудуканова та інших до нього увійшли онук В. Н. Каразіна, письменник і художник Μ. М. Каразін, його родич поміщик Богодухівського повіту І.І. Каразін і представники губернської земської управи. Відтак були подолані основні бюрократичні перепони на шляху зведення монумента.

На відміну від традиційних тоді погрудь на високих п'єдесталах було вирішено спорудити пам'ятник на повний зріст. Модель скульптури пам'ятника в глині була замовлена петербурзькому скульптору І.І. Андреалетті, а проект п'єдесталу – академіку архітектури О. М. Бекетову. Пам'ятник виконано в академічній манері. Автори зобразили В. Н. Каразіна під час промови перед громадськістю міста 1 вересня 1802 р., у якій він обґрунтовував необхідність створення Харківського університету. На п'єдесталі викарбовано кілька написів (усі – російською):

• • на лицьовому боці постаменту: "1805-1905. Василий Назарович Каразин, положивший начало Харьковскому университету";
• • на одному з боків постаменту – слова самого Каразіна: "Главным предметом учреждения университета было у меня благосостояние моей милой страны и полуденного края России";
• • на іншому – інша цитата Каразіна: "Блажен уже стократно, ежели случай поставил меня в возможность сделать малейшее добро любезной моей Украине, которой пользы столь тесно сопряжены с пользами исполинской России";
• • на тильному боці – інформативний напис: "Сооружен к столетию университета", розмішений під барельефом, на якому зображена садиба Василя Каразіна в Кручику.

У 1903 р. проект пам'ятника було схвалено земськими зборами й радою університету. Місцем спорудження затвердили круглу площу на початку головної алеї університетського саду (де зараз височить монумент Т. Г. Шевченку). У середині 1904 р. модель скульптури була схвалена комісією Академії мистецтв, а в наступному році скульптура відлита на художньо-бронзоливарній фабриці в Петербурзі.

Урочисте відкриття пам'ятника відбулося 20 червня 1907 р.

Пам'ятник кілька разів змінював місце свого розташування. У 1934 р. його було перенесено до університетського корпусу на вул. Університетській (поруч із теперішнім культурним центром "Юність"), у 1958 р. – до міського саду імені Т. Г. Шевченка. У 2004 р. пам'ятник нарешті зайняв належне йому місце. Він був установлений перед центральним входом до головного корпусу Харківського національного університету (площа Свободи, 4).

Пам'ятник засновнику Харківського університету Василю Назаровичу Каразіну – один з перших пам'ятників у м. Харкові.

Указом Президента України у жовтні 1999 р. Харківському університетові надано статус національного та присвоєно ім'я його засновника – В. Н. Каразіна. Із 2003 р. згідно з Указом Президента України Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна має найвищий статус самоврядного (автономного) державного вищого навчального закладу.

Нині в університеті на факультетах (біологічний, фізико- технічний, радіофізичний, фізичний, комп'ютерних наук, філософський, механіко-математичний, геолого-географічний, екологічний, економічний, іноземних мов, історичний, філологічний, фундаментальної медицини, хімічний, соціологічний, психології, юридичний, підвищення кваліфікації, фізико-енергетичний) навчаються більше 15 тис. студентів, 500 аспірантів і докторантів. Підготовка фахівців у Харківському національному університеті здійснюється за 115 спеціальностями та спеціалізаціями, охоплює весь спектр сучасної класичної університетської освіти. Щорічно студентами університету стають абітурієнти, серед яких близько ЗО % – медалісти та 10 % – призери третього й четвертого етапів всеукраїнських учнівських олімпіад. Навчає близько 1500 іноземних студентів, аспірантів і докторантів, готуючи кадри для 50 країн світу. На факультетах, у Центрі міжнародної освіти, у Центрі довузівської підготовки навчаються близько 12 тис. студентів і слухачів. В університеті працюють до 1,5 тис. викладачів.

У складі університету є чотири науково-дослідницькі інститути, наукова бібліотека, ботанічний сад, Музей історії університету, Музей природи, Музей археології та етнографії. В університеті працюють 24 визнані на міжнародному рівні наукові школи, у підготовці кадрів і наукових дослідженнях беруть участь 325 докторів наук, професорів. Серед працівників університету – 15 академіків і член-кореспондентів НАН України та галузевих академій. Щорічно вчені університету публікують понад 60 підручників і 300 навчальних посібників, близько 60 монографій, понад 80 випусків "Вісника університету" та інших збірників наукових робіт, близько 2500 наукових статей і тез доповідей, зокрема понад 400 статей у провідних міжнародних наукових журналах. Щорічно університет організує понад 150 міжнародних і всеукраїнських наукових та науково- методичних конференцій. Харківський університет є найпотужнішим у Лівобережній Україні центром підготовки кадрів вищої кваліфікації. Тут працюють понад 20 спеціалізованих рад із захисту докторських і кандидатських дисертацій. Університет здійснює різнобічне та плідне співробітництво з інстатутами Національної академії наук України, галузевих академій наук, підприємствами. В інститутах НАН України створено 17 філій кафедр університету. У складі університету діє спільний з Інститутом проблем машинобудування НАН України фізико-енергетичний факультет. Свідоцтвом широкого міжнародного визнання університету є те, що він був у числі ініціаторів підписання "Великої хартії європейських університетів" (Болонья, 1988), співзасновником Євразійської асоціації університетів, бере активну участь у діяльності Всесвітньої та Європейської асоціацій університетів, проводить за договорами освітньо-наукове співробітництво з понад 100 університетами та іншими організаціями всіх континентів.

Бібліотека Харківського університету. ЗО січня 1805 р., наступного дня після відкриття самого університету, за ініціативи також В. Н. Каразіна в ньому була відкрита бібліотека. Бібліотеці університету В. Н. Каразін подарував раритети з власної колекції. Основу її фонду склали 3219 книг та естампів академіка Аделунга (твір друкарської графіки, відбиток на папері, шовку та інших матеріалах; види естампа – гравюра, офорт, літографія), які Василь Каразін закупив у Петербургу. В. Н. Каразін, перебуваючи в Петербурзі, заздалегідь закуповував книги для цієї книгозбірні. Усього він привіз зі столиці Російської імперії 3219 томів. У бібліотеку також надходили й дари. Приміром, відомий мореплавець і вчений І. Ф. Крузенштерн передав свої спогади "Подорож навколо світу в 1803, 1804, 1805 та 1806 pp. на кораблях "Надія" та "Нева"". Нинішній директор Центральної наукової бібліотеки університету І. К. Журавльова зазначає, що від того, який книжковий фонд мала у своєму розпорядженні бібліотека університету, багато в чому залежало, чи погодяться приїхати до Харкова для викладання дисциплін іноземні вчені та професори з інших міст імперії. Багато хто з викладачів поповнював бібліотечні полиці власними книгами.

Відомо, що один з перших ректорів університету Π. П. Гулак-Артемовський, виписуючи книги й журнали з Польщі, після прочитання передавав їх до книгозбірні. У 1812 р. вона вже налічувала понад 14 тис., а в 1835 – близько 30 тис. томів. Ця традиція збереглася й понині. Щорічно до бібліотеки надходять дари від випускників і викладачів. Не так давно фонди поповнилися особистою бібліотекою відомого поета та правозахисника, вихованця філфаку університету Івана Світличного.

30 січня 1805 р. відбулося й перше засідання ради університету, на якому було обрано першого бібліотекаря. Ним став професор грецької та французької словесності Я. Я. Белен де Баллю. В університетському уставі 1804 р. визначені завдання, роль і значення бібліотеки, а також штати та асигнування.

Нині університетська бібліотека – одна з найстаріших і найбільших в Україні. Загальний фонд її становить біля 3,5 млн примірників, серед яких 1 773 400 примірників наукової, 1 200 000 – навчальної літератури; 50 000 унікальних видань, у тому числі 17 інкунабул (книги, надруковані наборними літерами на початку книгодрукування в Західній Європі до 1501 р.), понад 1 000 рукописів, 300 палеотипів, прижиттєві видання класиків світової літератури, науки й культури.

У бібліотеці зберігаються п'ять оригіналів видань Івана Федорова – російського та українського першодрукаря, у тому числі "Новый завет с псалтырью” (Острог, 1580), "Острозька Біблія" (Острог, 1581); у колекції видань – рукописи з IX no XX ст.: "Універсал" українського гетьмана Мазепи з власноручним підписом (датований 1704, адресується полковникові Гадяцькому); "Літопис Грабянки" (поч. XIX ст.); листи І. Я. Франка до Н. Кобринської (1884-1886); документ із власноручною резолюцією імператора Олександра І (1802) та ін.

Фонд іноземних видань становить понад 770 000 примірників основними європейськими мовами. У бібліотеці є цінні довідкові видання: "Енциклопедичний словник Брокгауза та Єфрона", "Британіка", енциклопедичні словники Мейєра, довідники з різних галузей знань.

Щорічна книговидача досягла понад мільйон примірників. Бібліотека обслуговує майже 50 тис. користувачів. Це викладачі, науковці, студенти, співробітники університету та інших вищих навчальних закладів і установ міста. Нині практично вся робота в бібліотеці пов'язана з автоматизацією: від комплектування до обслуговування. Студенти користуються як традиційними, так і електронними каталогами. Бібліотека взяла участь у проекті ElibUkr – "Електронна бібліотека", який стартував у січні 2009 р. Проект передбачає створення центрів знань в університетах України. Лише з червня до кінця 2009 р. до електронного архіву Харківського університету надійшло близько 25 тис. звернень із 25 країн світу, у тому числі зі США, Великобританії, Ізраїлю, більшості країн СНД.

Вища волинська гімназія. Кременецький ліцей. Після того, як Річ Посполита в результаті трьох поділів у кінці XVIII ст. утратила незалежність, польська аристократія значною мірою зосередила свою діяльність на культурно-освітній сфері. Польські аристократи активно засновують польські чи пропольські навчальні заклади, наукові, культурно-просвітницькі інституції тощо, особливо на теренах Російської імперії.

Одним з таких діячів був Тадеуш Чацький (1765-1813), який належав до сполонізованих українських аристократів. Народився він на Волині, у містечку Порицьку (тепер с. Павлівка), мав помістя на території цього краю. Володів великою бібліотекою (20 тис. книг, серед яких 8 508 стародруків, 1 558 рукописних томів; також там зберігалося 146 258 різноманітних історичних документів). Чацький вивчав історію, право, економіку та сільське господарство Польщі, запропонував польському сейму низку проектів господарських реформ. Був одним з організаторів Товариства аматорів наук у Варшаві (1800) та Комерційного товариства (1803); публікував твори історичного, економічного та правничого характеру.

З 1803 р. і аж до смерті у 1813 р. Т. Чацький працював візитарем (інспектором) шкіл Волинської, Київської та Подільської губерній. Завдяки його діяльності було розширено шкільну мережу та створено нові навчальні заклади в цих губерніях. З ініціативи Т. Чацького польські магнати та шляхта розгорнули широку благодійницьку діяльність, завдяки чому вся Правобережна Україна вкрилася мережею середніх шкіл, доступних для шляхетських дітей, де культивувався польський патріотизм і створювалися засади польської культурної гегемонії. Найбільш вдалим епізодом у його організаційно-педагогічній діяльності стало створення Вищої волинської гімназії в Кременці, яка згодом перетворилася на ліцей.

29 липня 1805 р. проект цього навчального закладу, складений Т. Чацьким, затвердив указом цар Олександр І. До організації Вищої волинської гімназії було залучено видатного польського філософа, правника й громадського діяча Гуго Коллонтая, уродженця Кременеччини (південна Волинь).

Розробляючи навчальну програму гімназії, Г. Коллонтай і Т. Чацький сподівалися згодом перетворити її на університет. У гімназії існували два рівні: нижчий (класи), що відповідав тодішнім повітовим школам, і вищий (курси), зближений з університетською освітою. Класи охоплювали чотирирічний період навчання, у якому переважала гуманітарна, зокрема мовна підготовка (вивчалися латина, польська, французька, німецька, російська мови, арифметика, загальна геометрія та мораль). Курси поділялися на три дворічні періоди й робили акцент на вивченні математично-природничих наук. Перший курс охоплював елементарну математику з логікою та історію з географією, другий – фізику та право, третій – природничу історію, хімію й літературу. Програма гімназії передбачала оволодіння "талантами" – образотворчим мистецтвом, музикою, фехтуванням, верховою їздою, танцями, грою в м'яч, плаванням тощо. Окрім того, були впроваджені додаткові факультативні дисципліни переважно природничо-наукового циклу.

1 жовтня (за старим стилем) 1805 р. в урочистій обстановці була відкрита Вища волинська гімназія. Діяла вона за окремим статутом. Входила до Віленського навчального округу, її діяльність підпорядковувалася кураторові Віленського навчального округу (до 1824 р. цю посаду обіймав князь А. Чарторийський; за 22 роки попечительства якого культура й освіта на Правобережній Україні досягли більших успіхів, ніж за сто років попереднього розвитку у складі Речі Посполитої), а також Віленському університету, візитатору (інспектору) навчальних закладів Волинської, Подільської та Київської губерній.

Гімназія займала споруди школи, відкритої свого часу едукаційною комісією в 1773-1794 pp. у будівлях колишнього Кременецького єзуїтського монастиря, споруджених у 1731-1745 pp. і частково перебудованих за проектом варшавського архітектора Я. Кубіцького. Пізніше, у 1807 р., гімназія додатково отримала від імператора Олександра І розташовані по сусідству з нею території та чернечий корпус Кременецького Свято-Богоявленського монастиря, переведеного до приміщень Кременецького реформатського монастиря, монахів якого за імператорським указом переселили до іншого монастиря цього ж ордену. Структурними складовими гімназії були дві школи – практичних механіків і землемірів, відкриті за указами імператора Олександра І (відповідно від 17 та 27 липня 1807).

На чолі гімназії, а пізніше ліцею, стояв директор, який призначався керівництвом Віденського університету й затверджувався міністром народної освіти. Він відповідав за організацію справи, роботу вчителів і використання коштів, а також здійснював керівництво всіма школами Волинської, Подільської та Київської губерній (в останній – до приєднання її в 1818 р. до Харківського навчального округу).

Навчальний заклад існував на дотації уряду, які виділялися з едукаційного фундушу, що формувався з прибутків від колишніх єзуїтських маєтків і доходів від колишнього Кременецького староства (села Дунаїв, Двірець, Малі Фільварки, нині Підлісне; Підлісці, Млинівці, Сапанів, Жолоби, нині села Кременецького р-ну Тернопільської обл.), переданих гімназії за указом імператора Олександра І від 13 жовтня 1806, а також приміського села Грабівка, подарованого князем Я. Сангушком, і чималих коштів, пожертвуваних приватними особами. За життя Т. Чацького маєтками розпоряджався сам візитатор, а після його смерті – спеціальна адміністрація з п'яти осіб (директор, префект, два вчителі і касир), визначена в 1814 р. Віленським університетом.

Навчальний заклад був розрахований переважно на дітей польської та полонізованої української шляхти, але тут навчалися також діти міщан, духовенства, деякі вихідці з єврейських родин. Першого навчального року в гімназії налічувалося 280 учнів, пізніше загальна річна чисельність учнів досягала майже 700 осіб. Навчання було безкоштовним. Лише за оволодіння дисциплінами естетичного й фізичного циклу вносилася плата.

У навчальному закладі був спеціальний стипендіальний фонд, заснований 8 грудня 1808 р. лікарем Яном-Непомуком Лернетом і підтверджений указом імператора Олександра І від 6 березня 1809 р. Він становив банківський депозит у 30 тис. рублів сріблом, відсотки з нього призначалися для оплати навчання (у Кременці, університетах Російської імперії й за кордоном) та облаштування після завершення освіти чотирьох здібних учнів із бідних сімей родом з Волині.

У 1809 р. при гімназії відкрили два конвікти (гуртожитки). В одному з них (фундушевому) мешкало понад 100 учнів, вони утримувалися на кошти держави й пожертвування приватних осіб, а в іншому (вільному) налічувалося близько 40 учнів, за їхнє проживання платили батьки чи родичі. Інші вихованці проживали групами по 8-10 осіб у приватних будинках мешканців міста, з якими префект укладав відповідні договори. Усі учні перебували під опікою репетиторів або директорів – спеціальних наглядачів з курсантів-відмінників, які отримували за свою роботу безкоштовне проживання там, де проживали їхні підопічні, і невеличку платню.

Під опікою Чацького розвивалася наукова бібліотека. Для навчальних потреб з Європи привозили книжки й наукові журнали. Відтак книгозбірня стала однією з найкраще організованих і найсучасніше обладнаних бібліотек того часу. У 1834 р. у ній нараховувалося 24379 творів у 34378 томах, у тому числі чимало цінних видань і стародруків. Зокрема, серед останніх була знаменита Острозька Біблія 1581 р. видання.

У гімназії функціонували чудово облаштовані кабінети фізики, зоології, мінералогії, нумізматики, астрономічно-метеорологічна обсерваторія, метеорологічна станція. Кабінет фізики був закуплений у рік заснування гімназії в Парижі й містив 175 різноманітних приладів. Багатим був нумізматичний кабінет, що налічував 18682 монети, 8 тис. з яких становили монети античної Греції та Риму; великою була й колекція мінералів, що нараховувала 12348 зразків. Також було зібрано чималу колекцію малюнків і картин, серед яких твори італійських майстрів, у тому числі роботи Леонардо да Вінчі.

Гордістю гімназії став ботанічний сад, що не поступався ботанічним садам кращих європейських університетів. Сад створено у 1806 р. Його засновником став видатний майстер садово-паркової архітектури XIX ст. ірландець Діонісій Мак-Клер. Сад закладався на площі 4,5 га і включав парк для відпочинку, розсадники-шкілки, розарій та оранжереї. Для створення експозицій використовувались саджанці з різних парків України, а також Росії, Швеції, Данії, Англії, Фінляндії, Австрії та інших країн.

Після смерті Францишека Шейдта, професора природничої історії Волинської гімназії, на вакантне місце був запрошений тоді ще молодий, а пізніше знаменитий ботанік Віллібальд Сюіберт Йозеф Готліб Бессер (1784-1842). У 1808-1834 pp. він був директором ботанічного саду. Професор ботаніки та зоології, австрієць за походженням, народився в м. Інсбрук. Батьки померли від епідемії, коли йому було лише 14 років. Виховувався під опікою дядька – відомого ботаніка Шуберта Шиверека (1742– 1806). Віллібальд Бессер навчався у Львівському та Краківському університетах. Отримавши диплом доктора медицини, почав працювати в одній із клінік Кракова. Коли Чацький запросив Бессера на посаду професора природничої історії, була досягнута домовленість, що він буде читати лише ботаніку та зоологію й відмовиться від третьої складової дисципліни природничої історії – мінералогії. Натомість він брав на себе обов'язки директора ботанічного саду.

Ботанічному саду Бессер присвятив майже двадцять шість років життя й натхненної праці. До 1810 р. тут було зібрано 1 662 види екзотичних рослин та більше 600 видів місцевої флори, а площа саду була розширена до 20 га. Бессер прекрасно упорядкував сад, завдяки чому він став такою науковою установою, що могла рівнятися із садами університетів у Вільно, Кракові та інших містах Європи. Під керівництвом В. Бессера сад позбувся вигляду парку для відпочинку, якого надав йому Діомісій Мак-Клер, і набув характеру справжнього наукового осередку. У 1819 р., коли Вища волинська гімназія реорганізувалася в Кременецький ліцей, сад вступив у період розквіту. Завдяки старанням В. Бессера надзвичайно збагатилася колекція рослин, які він тут вирощував і досліджував. Згідно з каталогом, виданим у 1832 р., вона налічувала понад 12 000 видів. Крім того, відомий флорист багато років досліджував рослинність Карпат, Малопольші, Поділля, Молдавії та інших країн і зібрав цінний гербарій кількістю 6 000 одиниць. Завдяки таланту В. Бессера та його науковим досягненням невеличкий Кременець став одним з найвизначніших осередків ботанічної науки, відомим у всій Європі. Після закриття ліцею Кременецький ботанічний сад припинив діяльність як науково-дослідницька установа. Про те, наскільки Віллібальд Бессер любив Кременецький ботанічний сад і дорожив його колекцією, свідчить факт, зафіксований у літературних джерелах: після перевезення значної кількості дерев до Києва (унаслідок закриття ліцею й переведення туди закладу разом із садом) професор за короткий час посивів. В. Бессер з 1834 р. працював ординарним професором в університеті Святого Володимира та першим директором університетського ботанічного саду. Пропрацювавши лише чотири роки на новому місці, В. Бессер пішов у відставку й у 1841 р. повернувся до Кременця. Через рік, на S6 році життя, В. Бессер помер.

У 1810 р. при гімназії було створено друкарню (за два десятиліття її діяльності тут побачили світ понад 140 видань).

Засновники гімназії намагалися комплектувати її найкращими педагогічними кадрами. Для них виділялися спеціальні стипендіальні кошти на навчання та стажування за кордоном. Серед викладачів Вищої волинської гімназії було чимало видатних педагогів, зокрема Францишек Шейдт, учитель хімії та природознавства, який виступив організатором ботанічного саду; Юзеф Чех, філософ і математик; Віллібальд Бессер, знаний у Європі ботанік, член багатьох наукових товариств; Еузебіуш Словацький, філолог, батько знаменитого польського поета-романтика Юліуша Словацького та ін. Фактично це була інтернаціональна спільнота. Тут працювали поляки, англійці, австрійці тощо. Проте цей інтернаціоналізм не відкидав пропольської спрямованості гімназії (а потім ліцею).

Т. Чацький дбав про те, щоб усі учні мали однакові умови для навчання. Для бідних молодих людей, які добре навчалися, він намагався організувати стипендії, місця в безкоштовних або пільгових пансіонах. Творці гімназії та їхні послідовники зорганізували школи механіків, геометрів, садівників, ветеринарів, семінарію для сільських учителів, приватний зразковий жіночий пансіон. Опіка Чацького сприяла розвитку Вищої волинської гімназії.

У гімназії та ліцеї діяло кілька учнівських організацій, одним із завдань яких було відвертати молодь від участі в конспіративній діяльності. Наприклад, з 1809 р. діяло Товариство молоді Волинської гімназії, покликане сприяти вдосконаленню знання учнями польської мови; у 1815 р. воно перетворилося на елітарний Письменницький клуб, члени якого займалися аналізом своєї літературної творчості (у 1818-1820 колишні члени Письменницького клубу – Т. Заборовський, Ю. Коженьовський, К. Сенкевич, Т. Сероцинський, А.Чарноцький – видавали у Варшаві літературно-мистецький журнал). У 1818 р. виникло Товариство учнів Волинського ліцею, які вдосконалювалися в правильному мовленні та письмі (у 1823 р. закрите адміністрацією у зв'язку з арештами серед студентів Віденського університету).

Через 13 років діяльності, 4 грудня 1818 р., гімназію було перетворено на Волинський ліцей (навчальний заклад підвищеного типу) з офіційним наданням права присвоювати своїм випускникам наукові ступені (дійсного студента й кандидата наук). Проте фактично реорганізація обмежилася лише перейменуванням, оскільки не було затверджено ні новий статут, ні нову структуру, так само залишився без змін і навчальний план. Не було реалізовано й задуми (хоча для цього вживалися належні заходи) зі створення при ліцеєві семінарії гувернанток і чотирьох шкіл – агрономічної, сільської архітектури, садівництва, акушерства.

Викладання велося польською мовою, усі вчителі та більшість учнів за походженням були поляками. Відсоток студентів- українців був незначний. Рівень викладачів був достатньо високий. Більша частина з них були шовіністично налаштованими, із прогресивних викладачів можна назвати професора ботаніки В. Бессера, професорів літератури та риторики Е. Словацького, А. Анджейовського. Навчалися діти польських можновладців і невелика кількість представників середнього майнового достатку. Термін навчання становив 10 років. Навчання в останніх класах прирівнювалося до університетської освіти. Ліцей мав хорошу матеріальну базу (бібліотеку, ботанічний сад, власну обсерваторію тощо). Кременецький ліцей перебував на рівні найкращих навчальних закладів Європи. Його випускники мали чудову підготовку й виявляли себе в різних сферах діяльності. У Вищій волинській гімназії та Кременецькому ліцеї, незалежно від волі їхніх організаторів, відбувалося формування української національної ідеології.

У січні 1831 р. ліцей було виведено з Віденського навчального округу й уведено до Харківського. У березні цього ж року у зв'язку з епідемією холери за розпорядженням тимчасового подільського й волинського військового генерал-губернатора В. Левашова ліцей тимчасово припинив навчальну діяльність, і тільки в жовтні 1831 р. куратор Харківського навчального округу В. Філатьєв дозволив відновити заняття. Проте не надовго.

Придушення польського повстання (1830-1831) сигналізувало про радикальну зміну політики уряду на цих територіях. Пріоритетним напрямом імперської політики у Правобережжі стала тотальна русифікація краю й цілеспрямоване подолання польських впливів. В імперії Романових відбулася ліквідація польських навчальних закладів.

Після придушення польського повстання російський уряд 26 вересня 1831 р. створив таємний комітет західних губерній, який на своєму засіданні ЗО грудня цього ж року прийняв рішення про закриття Віденського університету та Кременецького ліцею (відповідно до указу від 21 серпня 1831). У 1832 р. як неблагонадійний був закритий Віденський університет. З метою ліквідації Кременецького ліцею як провідного осередку збереження польської ідентичності в Правобережній Україні у грудні 1832 р. його перепідпорядкували Київському навчальному округу.

Улітку 1833 р. план з переведення ліцею до Києва почав реалізовуватися. 8 листопада 1833 р. Микола 1 підтримав подання Міністра народної освіти графа С. Уварова щодо створення на базі Віденського університету та Кременецького ліцею Імператорського університету Святого Володимира, одним із завдань якого мала стати русифікація краю.

Київський університет. Київський університет став першим університетом імперії, що мав ім'я. Це мало продемонструвати закінчення Миколою 1 справи князів київських – об'єднання історичних земель Київської Русі в імперії Російській.

25 грудня 1833 р. цар затвердив проект статуту та штати Київського університету. Основну роботу з підготовки урочистостей узяв на себе професор всесвітньої історії Харківського університету В. Цих, який тимчасово виконував обов'язки керівника університету до призначення ректора.

Учителі ліцею відповідно стали професорами Київського університету. Більшість викладачів університету були поляками або німцями й лише незначну частину становили українці й росіяни.

Урочисте відкриття відбулося 15 (28) липня 1834 р. (у день пам'яті Святого рівноапостольного князя Володимира). З року заснування й до 1919 р. університет мав ім'я Святого Володимира Великого.

З 28 серпня (9 вересня) почалося навчання 62 студентів (з них 34 католики та 28 православних). На єдиному філософському факультеті, який мав два відділення: історико-філологічне та фізико-математичне (з 1850 р. це були два окремі факультети).

18 жовтня 1834 р. на посаду першого ректора університету Св. Володимира наказом імператора було призначено 30-річного Михайла Олександровича Максимовича (1804-1873) – природознавця, історика, фольклориста, письменника, видатного вченого-енциклопедиста, близького друга М. В. Гоголя і Т. Г. Шевченка. Він народився 3 вересня 1804 р. на хуторі Тимківщина Золотоніського повіту Полтавської губернії в родині збіднілого дворянина. Виховувався під впливом дядьків по матері, Іллі Максимовича, доктора права та філософії Харківського університету, і Романа Максимовича, викладача грецької та римської словесності в Московському університеті. Початкову освіту здобув у Золотоніському Благовіщенському монастирі, потім вступив до Новгород-Сіверської гімназії, де почав збирати українські народні пісні. По закінченню Новгород-Сіверської гімназії в 1819 р. вступив на філологічне відділення Московського університету. Провчившись два роки, перейшов на природниче відділення, де вивчав фізику й математику. У 1823 р., по закінченню навчання, залишився для наукової роботи. У 1827 р. захистив магістерську дисертацію на тему "Про системи рослинного царства". У 1833 р. М. Максимович здобув ступінь доктора біологічних наук і звання професора, став завідувачем кафедри ботаніки Московського університету. У травні 1834 р. М. Максимовича запросили до щойно створеного Київського університету Святого Володимира (йому було лише 29 років, на цей момент він очолював кафедру ботаніки Московського університету), де він спершу працював професором, а з жовтня цього ж року став першим ректором (у ЗО років). З грудня 1835 р. у зв'язку з хворобою покинув посаду ректора й залишився професором. До 1845 р. читав лекції в Київському університеті, працював у Київській археографічній комісії, де вперше познайомився з Т. Шевченком. Цього ж року через погіршення здоров'я вийшов на пенсію, оселився на хуторі Михайлова Гора Золотоніського повіту Полтавської губернії. Виїжджав для роботи в архівах і бібліотеках до Москви, Петербурга, Києва, опублікував багато історичних праць. Листувався й зустрічався з багатьма діячами науки та культури, зокрема Т. Шевченком, В. Бєлінським, Д. Писарєвим, М. Гоголем. Брав участь у наукових дискусіях. У 1859 р. на Михайлову Гору приїжджав Т. Шевченко, який написав там портрет Михайла Максимовича та його дружини Марії Василівни. У травні 1861 р. М. Максимович брав участь у похованні Т. Шевченка в Каневі, написав вірш "На смерть Т. Г. Шевченка". У 1871 р. М. Максимовича було обрано членом-кореспондентом Петербурзької академії наук. Цього ж року він брав участь у Третьому всеросійському з'їзді природознавців у Києві. 10 грудня 1873 р. М. Максимович помер.

На юридичному факультеті заняття розпочалися з 1835 р., а на медичному – з 1841 (відкрився на базі ліквідованої Віденської медичної академії). У такому складі університет працював до 1917 р.

Згідно зі статутами 1833, 1842, 1863 та 1884 рр. Київський університет (як і інші класичні університети того часу) мав певну автономію. Відповідно до статутів 1833 та 1842 pp. і архівних документів в університеті працювали чотири категорії викладачів – професори, ад'юнкти, лектори та вчителі. Університетський професор мав читати лекції (одну – дві на тиждень) і проводити практичні заняття (два – три на тиждень), здійснювати науково-дослідницьку роботу, відслідковувати останні досягнення в науці, звітувати перед вченою радою про проведену наукову роботу протягом року, брати участь у засіданнях університетської ради, рад факультетів та Училищного комітету (працював при Київському навчальному окрузі). Середня заробітна плата становила 150-180 крб (показник на 40-50-ті pp. XIX ст.). Ад'юнкт поєднував обов'язки сучасних аспірантів та асистентів, був закріплений за професором, під керівництвом якого здійснював своє наукове дослідження й допомагав професорові в його дослідницькій роботі, асистував під час лекцій і проводив зі студентами (часто навіть самостійно, без професора) практичні заняття. Лектори проводили заняття з іноземної мови. Учителі – ті, хто проводив заняття з танців, живопису, музики й верхової їзди. З 1860 р. в університеті працювали також приват-доценти. Вони, як і професори, читали лекції та проводили практичні заняття, але не могли працювати на керівних посадах (ректора, декана, завідувача кафедри). Потрібно було суворо дотримуватися дисципліни. На лекціїо недопустимо було запізнюватися більше ніж на десять хвилин (на одинадцятій хвилині прізвище професора фіксувалося в донесенні на ім'я ректора або піклувальника київського навчального округу).

Працювала університетська поліція. На початку діяльності університету до її складу входили інспектор, три субінспектори та два педеля (наглядач за студентами у вищих навчальних закладах). Університетська поліція здійснювала нагляд за викладачами, а саме: спостерігала за дотриманням моральних норм викладачами, їх політичними уподобаннями. У 1842 р. її склад було розширено до п'ятнадцяти чоловік.

Студентами університету могли стати випускники гімназій, які витримали конкурсні випробування. Іспити приймала спеціальна комісія, до якої входили професори університету з таких дисциплін: богослов'я, священна й церковна історія; латинська, німецька та французька мови; історія світова та російська; російська граматика та словесність; алгебра, геометрія та тригонометрія; географія, фізика та статистика. Термін навчання становив чотири роки.

В університеті навчалися казеннокоштні (за кошти державного бюджету) і своєкоштні студенти (за власні кошти, таких було більше; у 40-50-ті pp. XIX ст. за навчання сплачували 14 крб сріблом за рік). Казеннокоштні студенти перебували на повному державному утриманні, працювали як під час навчання, так і після закінчення університету протягом шести років на державній роботі – дрібними чиновниками, викладачами в гімназіях.

Серйозною проблемою для університету Св. Володимира була відсутність власного приміщення. Керівництво змушене було перші вісім років орендувати кілька приватних будівель, зовсім не пристосованих для навчального закладу. Заняття тоді, зокрема, відбувалися в знаменитому двоповерховому будинку капітана Корта, що містився на Печерську (біля "Провалля"). Для казеннокоштних студентів (до побудови в 1842 р. університетського корпусу) наймали на тому ж Печерську (у прибутковому домі пані Бухтєєвої) житло. З 1842 р. казеннокоштні студенти проживали на четвертому поверсі корпусу університету. Своєкоштні студенти мали право наймати свої помешкання, проте їхнє місце розташування суворо регламентувалося (лише в тих районах, які були визначені університетською комісією: житло мало бути подалі від будь-яких розважальних закладів). Своєкоштні студенти мали подати точні відомості щодо місця проживання (у будь-який час університетський інспектор мав право перевірити їх за місцем проживання).

31 липня 1837 р. розпочалося будівництво головного корпусу Київського університету. Автором проекту університетської будівлі став професор архітектури Петербурзької академії мистецтв В. І. Беретті. Під його безпосереднім керівництвом на околиці Києва було зведено в стилі російського класицизму університетський корпус. На другому поверсі розташовувалася їдальня, де харчувалися казеннокоштні студенти, на четвертому – студентські житлові кімнати, кімнати для навчання в позаурочний час, студентська бібліотека та карцер (за розпорядженням ректора або інспектора туди потрапляли студенти й відбували покарання). Поряд з університетською будівлею професор Е. Траутфеттер заклав ботанічний сад.

Переселення університету до власного великого приміщення та прийняття в 1842 р. нового університетського статуту дозволили серйозно розбудувати кафедральну систему, збільшивши кількість кафедр з 20 до 37. Усупереч бажанню імперського уряду перетворити Київський університет на форпост російського самодержавства в його стінах завжди жили й розвивалися прогресивні ідеї, базовані на найкращих зразках світової гуманістичної думки. Протягом 1830-1860-х pp. Київський університет був одним із центрів польського національно-демократичного руху, а в 1845-1847 pp. тут розгорнуло свою діяльність Кирило- Мефодіївське братство. Засновник і автор програмних творів братства видатний історик М. Костомаров очолював університетську кафедру російської історії, а ідейний натхненник кирило-мефодіївців, геніальний поет Т. Шевченко працював співробітником археографічної комісії, яка знаходилася в університетському будинку, одночасно перебуваючи на посаді вчителя малювання університету. З Київським університетом тісно пов'язаний український громадський рух, більшість діячів якого були його викладачами та студентами.

Навчання здійснювалося в одну зміну, щодня студенти мали три – чотири пари; складалися зимові та літні сесії (тоді вони називалися семестрівками). Система оцінювання рівня знань студентів була п'ятибальною: відмінно, цілком задовільно, задовільно, погано, дуже погано. Іспити складалися з письмової та усної частини. Студентів, які протягом семестру виявили низький рівень знань, до іспитів не допускали. Життя казеннокоштних студентів суворо регламентувалося. Підйом о восьмій годині ранку, ранкова молитва, їдальня, лекції (усюди в супроводі педеля). Вільніше студенти могли почуватися (вільно пересуватися містом) лише у вихідні дні, на роботі та ввечері між 20 та 22 год (навіть у цей час інспектори та педелі "прогулювалися" містом саме в тих місцях, де найчастіше проводили вільний час студенти, і ретельно наглядали за їхньою поведінкою).

Навчальну роботу Київський університет організовував переважно так, як інші навчальні заклади такого типу. При університеті працювали різноманітні комісії, трохи пізніше – товариства, формувалися наукові школи експериментальної (молекулярної) фізики (проф. Μ. Π. Авенаріус), теоретичної фізики (проф. Μ. М. Шиллер), органічної хімії (Π. П. Алексеев), ембріології (проф. О. О. Ковалевський), геології та природознавства (проф. К. М. Феофілактов), математики (професори Б. Я. Букреев, М. Є. Ващенко-Захарченко, В. П. Єрмаков, І.І. Рахманинов), медицини: патології та бактеріології (проф. В. В. Подвисоцький), анатомії (проф. В. О. Бец), хірургії (проф. Ю. К. Шимановський); документалістів (проф. В. Б. Антонович). Робота товариств, як і комісій, сприяла розвитку вітчизняної культури та науки.

З кінця 50-х pp. XIX ст. казеннокоштні студенти почали отримувати державну стипендію (пансіон) у розмірі 150 крб (причина: гуртожитки було розформовано, оскільки кількість студентів збільшилася до 150 осіб і контролювати належним чином їхню поведінку було неможливо). Така стипендія не давала навіть мінімального забезпечення, яке становило 300 крб на рік. Через це студенти часто підзаробляли гроші: займалися репетиторством, переписували начисто матеріали наукових статей, книги, готували практичні роботи для заможних студентів, видавали та продавали студентський рукописний журнал; важке матеріальне становище змушувало студентів об'єднуватися в різноманітні земляцтва, створювати каси взаємодопомоги, власну бібліотеку, їдальню тощо.

Після проведення в Російській імперії ліберальних реформ 1860-х pp. і запровадження у 1863 р. нового університетського статуту в Київському університеті відбулося посилення науково-педагогічної діяльності. У цей час було розширено автономні права навчального закладу, відкрито 15 нових кафедр (чисельність яких зросла з 37 до 52), збільшено кількість викладачів і студентів. На роботу до Києва запросили 90 нових викладачів з російських і європейських університетів, на кафедрах почали залишати талановитих студентів для підготовки до здобуття професорських звань. Завдяки реформам Київський університет до кінця XIX ст. перетворився на потужний навчально-освітній центр загальноєвропейського значення. Чисельність студентів у 1830-1840-ті pp. у середньому становила 500 осіб (переважно поляків), у 1883 – 1 700 (головним чином українців і росіян), у 1913 р. – 5000 студентів. На цей час в університеті працювало 160 професорів і доцентів. При університеті налічувалося 45 навчально-допоміжних установ: 2 бібліотеки (наукова та студентська), 2 обсерваторії (астрономічна й метеорологічна), ботанічний сад, 4 факультетські клініки, 3 госпітальні клініки, 2 клінічні відділення при міській лікарні, анатомічний театр, 9 лабораторій і 21 кабінет.

Поряд з повсякденною роботою на кафедрах і в аудиторіях викладачі та студенти університету були організаторами й активними учасниками низки всесвітньо відомих наукових товариств: дослідників природи, хірургічного, фізико-математичного, хімічного, історичного (Нестора Літописця) тощо. Наукова діяльність професорів університету відбувалася в тісному контакті із зарубіжними науковими центрами та видатними вченими світу. Широко практикувалися закордонні наукові відрядження, публікації праць у іноземних журналах тощо. Однією з форм культурних зв'язків було обрання видатних учених і діячів культури почесними членами університету. Це, зокрема, медик Макс Петтенкофер, історик Леопольд фон Ранке, письменник Іван Тургенев, хімік Дмитро Менделєєв, мікробіолог Ілля Мечников та ін.

Під час першої російської революції українська інтелігенція підняла проблему українізації вищої освіти в регіоні. 20 квітня 1906 р. представники українського громадянства м. Чернігова (Д. Яворський, М. Коцюбинський, М. Федченко, Л. Шрамченко та ін.) поставили питання про відкриття в Київському університеті кафедр української мови, літератури, історії, етнографії та права з викладанням українською. 22 травня 1906 р. професори

B. Перетц і Г. Павлуцький підписали подання до деканату історико-філологічного факультету, у якому обгрунтували необхідність відкриття українознавчих кафедр. На підтримку заснування українознавчих кафедр у Київському університеті виступили українські громадські та культурні діячі – І. Липа, С. Петлюра, Д. Дорошенко, Б. Грінченко, О. Лотоцький, М. Грушевський, C. Єфремов та інші. 27 листопада 1906 р. студенти-українці передали до ради університету заяву з проханням відкрити українознавчі кафедри. Під заявою поставили підписи 1 430 студентів. Однак різко проти цієї ідеї виступив ректор М. Цитович, реакційно налаштована частина професури й керівництво імперського Міністерства народної освіти. За власною ініціативою професори А. Лобода та В. Перетц у 1907 р. розпочали викладання української літератури, однак невдовзі "крамольний експеримент" було заборонено.

Перша світова війна серйозно дезорганізувала освітній процес. Чимало студентів опинилися в діючій армії, медичні клініки університету були перетворені на військові шпиталі, а частина лабораторій, у зв'язку з можливою загрозою окупації Києва німецькими та австрійськими військами, евакуйована в глиб імперії до м. Саратова. Тільки восени 1916 р., після стабілізації фронту, університет повернувся до Києва. Переїзди завдали серйозних збитків лабораторіям, кабінетам і музейним колекціям. У такому стані Київський університет застав добу революцій, які в Україні вилилися в боротьбу за культурне й національне відродження та створення власної незалежної держави. Напередодні Жовтневої революції 1917 р. у Київському університеті вчилося біля 5 300 студентів.

До Жовтневої революції в університеті викладали відомі вчені: математики Б. В. Делоне, Д. О. Граве, М. А. та А. А Дяченки, Б. Я. Букрєєв (з 1889 до 1962), фізики Й. Й. Косоногое, Μ. П. Авенаріус, астроном Р. Фогель, зоологи О. О. Ковалевський, О. М. Сєверцов, О. О. Коротнєв, історики й філософи М. О. Максимович, Μ. І. Костомаров, М. В. Довнар-Запольський, В. С. Іконніков, Μ. П. Драгоманов, І. В. Лучинцький, Ю. А. Кулаковський, літератор Μ. П. Дашкевич, філолог В. М. Перетц, юристи О. Ф. Кістяківський, Г. І. Бйсман, економісти Μ. І. Зібер (один з перших пропагандистів марксизму в Росії}, С. Й. Богородський, Μ. X. Бунге, І. В. Вернадський (батько першого президента АН УРСР – НАНУ – академіка В. І. Вернадського), хіміки С. М. Реформаторський, М. А. Бунге, механік Г. К. Суслов, геолог Μ. І. Андрусов, учені-медики В. О. Бец, Н. А. Хржонщевський, М. В. Скліфосовський, Г. М. Мінх, В. В. Підвисоцький, Ю. К. Шимановський, В. К. Високович, В. О. Караваев, В. П. Образцов, Μ. М. Волкович, архітектор В. І. Беретті та інші.

Після ліквідації самодержавства наполегливі вимоги українських студентів і викладачів, пов'язані з відкриттям українознавчих кафедр і запровадженням української мови викладання, змусили нову владу в Петрограді піти на окремі поступки. 27 червня 1917 р. Міністерство народної освіти розробило положення про відкриття в університеті Св. Володимира чотирьох українознавчих кафедр: української мови, літератури, історії та історії західно-руського права. 5 вересня 1917 р. відповідне подання міністерство спрямувало Тимчасовому урядові. 19 вересня 1917 р. уряд прийняв постанову про створення вищеперерахованих кафедр у Київському університеті. ЗО вересня 1917 р. керівництво університету розпорядилося протягом трьох місяців провести підготовчу роботу й конкурс на заміщення посад для українознавчих кафедр. Однак у січні 1918 р., коли минув тримісячний термін, політичні події, що розгорнулися в Україні, відтіснили на задній план академічні проблеми.

Зі створенням у Києві Центральної Ради в березні 1917 р. десятки викладачів і сотні студентів університету взяли якнайактивнішу участь у боротьбі за незалежність Батьківщини. Найбільш героїчною сторінкою цих самостійницьких змагань став подвиг студентів Київського університету, здійснений під Крутами. На початку січня 1918 р. на заклик лідерів Української Народної Республіки понад триста київських студентів і гімназистів об'єдналися в студентський курінь. Перша сотня добровольців (130 осіб) під командуванням сотника-студента Омельченка вела важкі оборонні бої, захищаючи 29 січня 1918 р. важливий залізничний вузол – станцію Крути на Чернігівщині (за 130 км на північний схід від Києва) і стримуючи наступ російських більшовицьких частин на Київ. У трагічному бою під Крутами студенти втратили 12 чоловік убитими та 40 пораненими, 27 полонених студентів були закатовані червоногвардійцями (на похороні в Києві біля Аскольдової могили президент Михайло Грушевський назвав юнаків, які загинули в нерівній боротьбі, героями, а поет Павло Тичина присвятив героїчному вчинку вірш під назвою "Пам'яті тридцяти". У 2006 р. на місці бою встановлено пам'ятник, у 80-ті роковини бою монетним двором випущено в обіг пам'ятну гривню).

У період існування Української держави гетьмана П. Скоропадського університет Св. Володимира отримав офіційний статус російського. У липні 1918 р. було створено також Київський український державний університет. Після зайняття Києва більшовиками в лютому 1919 р. обидва університети об'єднали в один Київський університет.

У 1918 р. університет був закритий, а знову відкрився лише 29 березня 1919 р. З 23 квітня 1919 р. він став офіційно називатися Київським університетом. У 1920 р. був розформований, на його базі створений Вищий інститут народної освіти імені Михайла Петровича Драгоманова (з 1926 р. – Київський інститут народної освіти). Відкривались робочі факультети, у програми й навчальні плани вносились зміни відповідно до вимог соціалістичного будівництва.

Установлення радянської влади в Україні в 1920 р. позначилося широкомасштабними реформами у сфері освіти, спрямованими на професіоналізацію вищої школи, ліквідацію суто теоретичної підготовки, розширення мережі та структури ВНЗ. Оригінальна система вищої освіти, створена впродовж 1920-х pp. в УСРР, спиралася на матеріальний підхід, що передбачав винятково практичну підготовку фахівців з чіткою професійною спрямованістю. Отже, у 1920 р. Київський університет (поряд з іншими університетами України) було розформовано. На базі медичного факультету організували окремий Медичний інститут, юридичний факультет передали Інституту народного господарства, з історико-філологічного, фізико-математично-природничого факультетів Київського учительського університету та Київських вищих жіночих курсів створили Вищий інститут народної освіти ім. М. Драгоманова (з 1926 р. – Київський інститут народної освіти), а також інститути Соціальної освіти, Професійної освіти і Фізико-хіміко-математичний. Київський інститут народної освіти було повністю українізовано (українці становили понад 65 % студентів), протягом короткого проміжку часу вдалося підготувати значну кількість кадрів для освітньої галузі й народного господарства. З іншого боку, реорганізація університету призвела до розпорошення наукових сил, зниження рівня підготовки спеціалістів s скорочення фундаментальних досліджень.

1 січня 1933 р. в Україні поновили роботу університетів, серед яких був і Київський державний університет. У 1934 р. відзначався 100-річний ювілей університету, що сприяло поліпшенню його навчальної та наукової роботи. У складі університету створювалися нові факультети. На 1938 р. їх було вісім: фізико-математичний, історичний, філологічний, хімічний, геолого-географічний, біологічний, юридичний та іноземних мов. У березні 1939 р. на честь 125-річчя з дня народження Т. Шевченка Президія Верховної Ради СРСР присвоїла його ім'я Київському державному університету.

З 1935 р. університет започаткував серійне видання "Наукових записок", яких протягом п'яти років вийшло 15 випусків. Поряд з ними в університеті видавалися "Праці Науково-дослідницького інституту біології", "Праці Зоологічного музею", "Аннали Київської астрономічної обсерваторії".

У 1939 р. університету передали Канівський біогеографічний заповідник, що став науково-експериментальною та навчальною базою для природничих факультетів. Наступного року було зведено новий навчальний корпус, у якому розмістилися гуманітарні факультети (нині – корпус Наукової бібліотеки імені М. Максимовича).

Важкого удару університету протягом 1930–1940-х pp. завдали масові репресії викладачів і студентів. Серед репресованих викладачів були вчені світового масштабу – професори М. Кравчук, М. Зеров, С. Єфремов, О. Гермайзе, А. Кримський та багато інших.

Однак попри ідеологічні обмеження та репресії напередодні Другої світової війни Київський університет був одним з найпотужніших вищих навчальних закладів Радянського Союзу й посідав третє місце за розмірами серед радянських університетів (після Московського та Ленінградського). У ньому навчалося 4 тис. студентів. На 52 кафедрах працювало понад 300 професорів, доцентів, викладачів, з яких було 8 академіків і 6 член- кореспондентів Академії наук України, 24 доктори, 65 кандидатів наук. Через аспірантуру університет готував кадри молодих спеціалістів вищої кваліфікації із 43 спеціальностей.

На початку Другої світової війни, улітку 1941 р., Київський університет пережив другу у своїй історії евакуацію. Більшість студентів пішли на фронт, а значна частина викладачів і головне університетське майно було вивезено до казахстанського міста Кизил-Орди, де частина студентів і викладачів навчалися та працювали разом з колегами з Харківського державного університету в складі Об'єднаного українського державного університету. Одночасно з цим мали місце спроби налагодити роботу університету й в окупованому нацистами Києві, однак невдовзі гітлерівці закрили університет, багатьох викладачів репресували, а студентів забрали на примусові роботи до Німеччини. Під час боїв за Київ у жовтні – листопаді 1943 р. університет зазнав важких руйнувань і втрат. Було серйозно пошкоджено (підірвано) головний навчальний корпус, розграбовано гітлерівцями бібліотеку, музейні колекції, кабінети, лабораторії. Тільки вартість втраченого лабораторного обладнання сягнула 50 млн. крб.

Незважаючи на колосальні збитки, упродовж повоєнних десятиліть головному вищому навчальному закладу України вдалося не лише відновити втрачений потенціал, але й суттєво його посилити. Одразу ж після визволення Києва почалося відродження університету. Студенти та викладачі власними силами відбудували гуманітарний і хімічний корпуси, і вже 15 січня 1944 р. відновилися заняття на старших курсах, азі лютого – і на першому. Улітку 1944 р. з Кизил-Орди повернулася київська група Об'єднаного українського державного університету у складі 146 студентів, 3 професорів, 7 доцентів і 11 викладачів. У новому навчальному 1944/1945 р. до університету було зараховано майже 1,5 тис. юнаків і дівчат, а через рік до них приєдналися ще 2 тис. студентів. Удалося відновити роботу 80 кафедр, на яких працювало 290 професорів, доцентів і викладачів. У 1946 р. в університеті налічувалося понад 3 800 студентів, було 357 професорів і викладачів. На кінець 1940-х pp. університет за обсягом роботи досягнув довоєнного рівня. Особливо швидко почав розвиватися університет у 1950-ті pp. З 1954 р. споруджувався новий навчально-науковий комплекс (архітектори В. Ладний і В. Коломієць, інженер В. Дризо) біля ВДНГ. До 1958 р. у Київському державному університеті вже діяло 11 факультетів і навчалося близько 10 тис. студентів.

У 1960 р. було відкрито факультет студентів зарубіжних країн. У 1984/85 навчальному році в університеті нараховувалося 17 факультетів: філософсько-економічний, історичний, філологічний, романо-германський, журналістики, юридичний, міжнародного права, механіко-математичний, кібернетики, фізичний, радіофізичний, геологічний, географічний, хімічний, біологічний, підготовчий. Київський університет наполегливо розвивав навчальну та наукову діяльність.

Указом Президента від 21 квітня 1994 р. Київський університет став національним зі статусом самоврядного (автономного) державного вищого навчального закладу. Надзвичайно важливим для подальшого розвитку університету став Указ Президента України від 25 листопада 1999 р. "Про Київський національний університет імені Тараса Шевченка", який значно розширив його автономію та права.

Випускниками Київського університету в різні роки були: В. Антонович (історик, археолог, етнограф, засновник історичного товариства), Д. Багапій (видатний історик XX ст., вивчав творчість Т. Шевченка, І. Франка), М. Драгоманов (публіцист, історик, літературознавець, фольклорист, економіст, філософ, громадський і культурний діяч), Д. Заболотний (мікробіолог та епідеміолог), Є. Тарле (історик), М. Біляшивський (мистецтвознавець), учені-медики М. Стражеско та М. Іванов, О. Бах (біолог), О. Шмідт (математик), М. Старицький (письменник, перші два роки навчався в Харківському університеті, а після відкриття Київського перевівся до Києва), М. Лисенко (композитор, перші два роки навчався в Харківському університеті).

У різні часи Київський університет очолювали ректори: М. Максимович (1834–1835), В. Цих (1836-1837), К. Неволін (1837-1843), В. Федоров (1843-1847), Б. Траутфеттер (1847– 1859), М. Бунге (1859-1862; 1871-1875; 1878-1880), М. Іванішев (1862-1865), К.Мітюков (1865), О. Матвеев (1865-1871; 1875- 1878), К. Феофілактов (1880-1881), І. Рахманінов (1881-1883), М. Рененкампф (1883-1890), Ф. Фортинський (1890-1902), М. Бобрицький (1903-1905), М. Цитович (1905-1917), Г. Де- Метц (1917), О. Садовень (1917-1918), Є. Спекторський (1918– 1919), Д. Мельников (1933–1934), М. Кушнарьов (1935-1936),

Ф. Зюльков (1936), I. Давидов (1937), М. Чупис (1937-1938), О. Русько (1938–1944), К. Штепа (1941–1942, в окупованому Києві), В. Бондарчук (1944-1951), О. Голик (1951-1955), І. Швець (1955-1969), М. Білий (1970-1985), В. Скопенко (1985-2008). 3 2008 р. Київський університет очолює Леонід Губерський – д-р філософ, наук, проф., акад. НАН України, Заслужений працівник народної освіти України (1997), Відмінник освіти України (1997), Герой України (2009).

Протягом своєї історії Київський університет кілька разів змінював назву, а саме: 1834–1917 pp. – Київський імператорський університет Святого Володимира; 1917-1919 – Київський університет Святого Володимира; 1920-1926 – Вищий інститут народної освіти імені Михайла Петровича Драгоманова; 1926– 1932 – Київський інститут народної освіти імені Михайла Петровича Драгоманова; 1933-1939 – Київський державний університет; 1939-1994 – Київський державний університет імені Тараса Григоровича Шевченка (КДУ); 1959 – Київський ордена Леніна державний університет імені Тараса Григоровича Шевченка; 1984 – Київський ордена Леніна й ордена Жовтневої Революції державний університет імені Тараса Григоровича Шевченка; 1994-1999 – Київський університет імені Тараса Шевченка (КУ); 1999 – понині: Київський національний університет імені Тараса Шевченка (КНУ імені Тараса Шевченка).

З 2008 р. Київський національний університет імені Тараса Шевченка (згідно з Указом Президента України) має статус дослідницького.

На сьогодні Київський національний університет імені Тараса Шевченка – це багатогалузевий навчально-науковий комплекс, який об'єднує 15 факультетів (біологічний, географічний, геологічний, економічний, історичний, кібернетики, механіко-математичний, підготовчий, радіофізичний, соціології та психології, фізичний, філософський, хімічний, юридичний), 5 навчальних інститутів (журналістики, міжнародних відносин, філології, військовий, післядипломної освіти), Центр підготовки та перепідготовки іноземних громадян, Центр українознавства, Науково-дослідницький інститут фізіології, Ботанічний сад. Зоологічний музей, Наукову бібліотеку, Інформаційно-обчислювальний центр, Астрономічну обсерваторію, Видавничо-поліграфічний центр, Канівський державний заповідник. Університет є співзасновником трьох інститутів та двох коледжів. У цих структурах вчаться понад 30 тис. студентів.

В університеті здійснюється підготовка та перепідготовка фахівців з 63 природничих і соціально-гуманітарних спеціальностей і 157 спеціалізацій за ступеневою системою – бакалаври (4 роки) та спеціалісти (1 рік) або магістри (2 роки).

В університеті працюють понад 2000 науково-педагогічних і понад 1200 наукових працівників на 162 кафедрах. Учені ступені та звання мають понад 82 % викладачів, зокрема 24 % – доктори наук, професори. Щороку науковцями та викладачами університету публікуються монографії, підручники, навчальні посібники й наукові статті, у тому числі за кордоном і у фахових виданнях.

Університет готує спеціалістів з фундаментальних і прикладних дисциплін, таких як астрономія, біологія, географія, геологія, економіка, інформатика, історія, кібернетика, математика, механіка, педагогіка, право, психологія, радіофізика, соціологія, фізика, філологія, філософія, хімія. Ураховуючи сучасні потреби розвитку науки та виробництва, в університеті щороку відкриваються актуальні спеціальності та спеціалізації, розширюється номенклатура мов.

Учені, викладачі та студенти університету відзначаються державними нагородами та преміями. Велика увага приділяється розвитку міжнародних відносин. Активно розвивається співпраця із зарубіжними навчальними закладами, фондами, асоціаціями. Університет підтримує партнерські зв'язки з 80 університетами різних країн світу.

За свою історію Київський університет підготував більше 350 тис. фахівців, з яких близько 35 тис. стали кандидатами й докторами наук.

Київський університет є важливим центром підготовки та атестації науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації. В університеті працюють 39 спеціалізованих рад для захисту докторських і кандидатських дисертацій, на яких захищаються праці за 103 науковими спеціальностями.

При Київському університеті є низка допоміжних закладів: Астрономічна обсерваторія, Ботанічний сад імені академіка О. Фоміна, Наукова бібліотека імені М. Максимовича, Канівський біосферний заповідник, Науково-дослідницький інститут фізіології, лабораторії, видавничо-поліграфічний та інформаційно-обчислювальний центри, центр українознавства тощо.

Київський університет був заснований не стільки для задоволення освітніх інтересів, скільки для впровадження русифікаторської політики в Правобережній Україні. Усупереч волі царату він став науково-навчальним і культурним центром України, одним із осередків революційного руху, центром згуртування передової інтелігенції.

Бібліотека Київського університету. Бібліотеку було організовано разом з університетом у 1834 р. У 1940 р. університетська бібліотека стала самостійною адміністративною одиницею та отримала титул наукової. З 1994 р. Науковій бібліотеці присвоєно ім'я першого ректора університету Михайла Максимовича. Протягом багатьох років бібліотека займається розповсюдженням бібліотечно-бібліографічних та інформаційних знань серед студентів університету. Бібліотека пишається зібранням рідкісних книг, що було створене в 1983 р.

Новоросійський університет. На честь колишнього новоросійського генерал-губернатора Армана Емманюеля дю Плессі Рішельє у 1817 р. в Одесі було засновано закритий середній навчальний заклад підвищеного типу для дітей аристократії та багатих купців. Першим директором Ріїпельєвського ліцею (1817– 1820) став абат Шарль Ніколь, особа надто примітна. Він народився у Франції, переїхав до Петербурга, де придбав репутацію відомого викладача. У його школі виховувались брати Орлови, Голіцини, Наришкіни, Гагаріни, Меншикови, Волконські. "Власна школа – це моє життя", – казав він. Герцог Рішельє знав абата Ніколя зі школи, уважно стежив за його діяннями в Росії й зупинив на ньому свій вибір, коли зайшлося про директора ліцею. Завдяки Рішельє абат був переведений у смоленські каноніки та призначений на посаду візитатора латинських церков на Півдні. Час керування абата Ніколя був щасливою епохою для ліцею. О. П. Сумароков у своїх спогадах називає цей час золотим віком Рішельєвського ліцею. Зовнішність абата Ніколя, за свідоцтвом одного з його вихованців, була привабливою, мова – м'якою, риси викликали довіру; узагалі він був доброю людиною, не чути було, щоб він кричав на кого-небудь; якщо робив вихованцю зауваження або докір, то так тихо, що той ледве чув, до кого він звертається; був одночасно наче чуйний батько та турботлива мати для своїх підопічних. Відомий поет К. М. Батюшков писав про ліцей, що він у квітучому стані, а діти тут щасливі, тому що вони в добрих руках, і бажав здоров'я абату Ніколю, який невтомно готує корисних людей для держави, спираючись на прекрасні методи. Імператор Олександр І відвідав ліцей, залишився ним надзвичайно задоволений, дякував абатові Ніколю та нагородив його орденом Анни II ступеня з діамантами.

Термін навчання становив вісім років. Навчальні плани ліцею не передбачали спеціалізації. Спочатку було два відділення – філософське та юридично-політичне. До 1820 р. мовою викладання була французька, пізніше – французька та російська. Згодом директорами ліцею були: Жилє Ремі Аксиф'євич (1820– 1821); Гейнлет Иосиф Алоіз Іванович (1821-1825); Орлай Іван Семенович (1826-1829); Синицин Микола Іванович (1832- 1844); Петров Олександр Григорович (1844-1852); Мурзакевич Микола Никифорович (1853-1857) та ін.

За директорства І. С. Орлая (1826-1829; видатний учений, д-р медицини Дерптського та д-р філософії Кенігсберзького університетів, член Російської академії наук і багатьох вітчизняних і зарубіжних наукових товариств, директор Ніжинської гімназії та Рішельєвського ліцею) було вдосконалено навчальний план (включено математику, фізику, хімію, біологію, географію, історію та ін.), поліпшено методи навчання, відкрито педагогічне відділення (згодом виділилося в інститут) з підготовки кадрів для повітових і комерційних шкіл, при якому діяла кафедра педагогіки. До 1837 р. ліцей мав характер більш гімназійний. У 1837 р. організовано фізико-математичне відділення, Інститут східних мов, що готував перекладачів для військових установ, 1843 камеральні відділення з кафедрами природничих і економічних наук. На камеральному відділенні вивчались політична економія з наукою про фінанси, наука про торгівлю та комерцію, фізика та фізична географія, хімія, природна історія, сільське господарство, технологія, архітектура та огляд російських законів. Тут готували юристів у галузі державного та приватного права, державних службовців. Відділення було численним. За свідченням І. Міхневича, камеральне відділення, що було відкрите в Рішельєвському ліцеї в той час, коли ще жодний з російських університетів не мав факультетів, зайнятих науками природно-господарськими, пристосоване до місцевих потреб краю, найголовнішу й суттєву потребу якого становило державне та приватне господарство, благодійно впливало також на інші відділення ліцею, надавши їм більшої повноти, стрункості та єдності. Воно залишило помітні сліди вищої освіти в усіх галузях державної служби й суспільного життя Новоросійського краю.

Історично склалося так, що камеральне та юридичне відділення, які одержали згідно зі Статутом 1837 р. статус університетських факультетів (а слухачі – звання університетських студентів), стали попередниками спеціалізованої підготовки з публічно-правових наук на юридичному факультеті Новоросійського (потім – Одеського) університету (ОДЮА, ОНЮА). З його відкриттям з'явилось одинадцять кафедр (не враховуючи ліквідованої до початку роботи кафедри іноземних законодавств). Чотири з одинадцяти кафедр були орієнтовані на публічно- правові науки й відповідні навчальні дисципліни: державне право, що включало порівняльне державознавство, фінансове, поліцейське та міжнародне право. Публічно-правовий цикл навчальних дисциплін включав також кримінальне право з кримінальним судочинством і судоустроєм.

Ліцей готував урядовців різних професій і вважався одним з найкращих навчальних закладів в Україні та Російській імперії.

О. С. Пушкін під час перебування в Одесі часто відвідував ліцей, читав тут свої вірші. Ліцеїсти організували літературне товариство, читали його поему "Руслан и Людмила", "Горе от ума" О. С. Грибоедова. Ліцей відвідували К. М. Батюшков, Адам Міцкевич. Мабуть зовсім не випадково, що першим пропагандистом творчості Пушкіна в закордонних виданнях став один з активних членів літературного товариства, випускник ліцею

С. Д. Полторацький. Підкреслимо, що в різні роки в ліцеї викладали видатні вчені: хімік Д. І. Менделєєв, історик С. В. Єжевський, мовознавець В. В. Григор'єв, математики Г. П. Віард та В. В. Петровський.

Історію ліцею можна поділити на два періоди: перший (181 ΤΙ 837), коли навчальний заклад був близьким до середнього типу, і другий (1837-1864), коли за структурою, програмами, системою викладання він став повністю вищим навчальним закладом. До речі, старий ліцей розташовувався в будівлі, у якій раніше були приходське та повітове училища й Благородний інститут, і займав півкварталу фасадом на Єкатеринінську, бічними фасадами на Ланжеронівську та Дерибасівську. У 1857 р. ліцей переїхав у новий будинок на Дворянській вулиці. Ліцей складався, по суті, з чотирьох закладів:

• 1. Початкового підготовчого училища, у якому було три класи. Тут навчались два роки, вивчали читання й письмо грецькою, італійською, німецькою, французькою, а також отримували початкові знання про релігію, арифметику, російську мову.
• 2. Саме ліцею, що складався з п'яти класів із дворічним навчанням у кожному. Тут вивчали російську, латинську, грецьку, французьку, німецьку, італійську граматики, а також літературу (словесність), риторику, географію, статистику, математику, фізику, військову справу та "приємні мистецтва" (танці, фехтування).
• 3. Двох вищих додаткових училищ (на зразок факультетів), які мали по два класи, у кожному з них навчались по два роки. В одному викладали правознавство та політекономію, в іншому – комерційні науки: бухгалтерію, комерцію, технологію.
• 4. Четвертим закладом, який входив до ліцею, був Педагогічний інститут. Його вихованці, закінчивши курс, запишались у ліцеї на шість років: перші чотири в ролі наглядачів і два наступні – ад'юнктами при професорах.

Студенти Рішельєвського ліцею носили формений одяг – мундири й мундирні сюртуки, а з 25 жовтня 1838 р. за спеціальним імператорським указом – шпаги та трикутні капелюхи такої самої форми, як студенти університетів і Педагогічного інституту.

Нагороджувались студенти спеціальною медаллю за малюнком, височайше затвердженим 22 листопада 1836 р. та 13 липня 1837 р. для медалей, які видавались студентам університетів.

Усі учні поділялись на пансіонерів (внутрішніх) і приходячих (зовнішніх). До речі, Рішельєвський ліцей став настільки популярним, що сюди на навчання посилали своїх дітей не тільки дворяни з півдня України, але й сім'ї аристократів з Петербурга, Москви та інших міст. У ліцеї навчалися син князя Волконського, графа Сен-При, князя Четвертинського та інших видатних осіб Росії.

Зазначимо, що дисципліна в ліцеї була найсуворішою. У правилах для студентів, затверджених попечителем Одеського навчального округу 5 грудня 1853 р., передбачалось:

• а) за відсутність на 6 лекціях упродовж місяця без достатньої причини – догана директора;
• б) за відсутність на 12 лекціях – ув'язнення в карцері.

Якщо прогули повторювалися, то студент позбувався в кінці року права на іспит і залишався на тому самому курсі або виключався з ліцею.

Видатні сторінки історії ліцею пов'язані з іменами попечителів Одеського навчального округу Д. М. Княжевича та Μ. І. Пирогова. Цікава така деталь. Ліцей як у навчальній, так і в господарській частині мав своє внутрішнє правління, головою якого був одеський градоначальник, а членами – батьки, діти яких навчались у ліцеї. їх обов'язком було піклування про точне додержання правил Статуту, але вони не мали права висувати від себе якісь постанови, не спитавши на це дозволу вищого керівництва. Вони стежили за поведінкою та успіхами учнів, наприкінці кожного тижня подавали звіт про навчання й поведінку вихованців, були присутні на іспитах, підтверджували рахунки економа ліцею, висували кандидатури професорів, ад'юнктів, наглядачів і подавали їх на затвердження міністру народної освіти. На юридичному відділенні Рішельєвського ліцею викладали римську словесність, енциклопедію та історію правознавства, російське законодавство та практичне судочинство. Крім того, читались загальні дисципліни: філософія, російська словесність, історія, статистика, а також обов'язкові для всіх студентів богослов'я, церковна історія та церковне право.

Юридичні науки викладали відомі правознавці: Π. М. Протопопов, П. В. Архангельський, В. А. Ліоновський, К. К. Цин та інші. Багато з них друкували свої праці в "Одесском альманахе" та "Новороссийском календаре", які були популярні не тільки в Росії, але й за кордоном. "Одесский альманах" видавався за редакцією попечителя Одеського навчального округу Д. М. Княжевича. За свідченням І. Міхневича, за вибором статей, що торкались переважно місцевих інтересів, і витонченістю видання альманах здобув загальне схвалення. Усі його екземпляри дуже швидко розкуповувались і читались із особливим задоволенням і користю.

Згодом Новоросійський генерал-губернатор М. С. Воронцов передав видання календаря ліцею.

У 1856 р. попечителем Одеського навчального округу було призначено М.І. Пирогова (видатного вченого-хірурга, прогресивного суспільного діяча та педагога). За його ініціативою ліцею була передана газета "Одесский вестник", яку редагували професори-правознавці О. М. Богдановський і О. Г. Георгієвський. М. Пирогов доводив необхідність реорганізації ліцею в університет.

У 1861 р., улітку, сталася значна подія: Олександру II, який проїжджав через Одесу, було подано прохання про відкриття університету. Цар прислухався до прохання попечителя Одеського навчального округу про реформування Рішельєвського ліцею в Новоросійський університет, проте дозвіл надійшов лише у червні 1862 р. Між офіційним дозволом і його реалізацією минуло ще три роки.

Саме з ініціативи М. Пирогова в 1865 р. Рішельєвський ліцей було перетворено на Імператорський новоросійський університет. Цьому сприяли також М. Могилянський і П. Строганов.

Урочисте відкриття Новоросійського університету відбулось 1(13) травня 1865 р.

Перший навчальний рік у Новоросійському університеті почався 7 вересня 1865 р. на трьох факультетах: фізико-математичному, історико-філологічному та юридичному – найчисленнішому. Четвертий факультет – медичний – було відкрито в 1900 р. Першим ректором університету став професор І. Д. Соколов.

У 1865 р. було засновано Петрографо-мінералогічний музей, який на сьогодні є національним надбанням. Фонди музею становлять 12 500 зразків із усього світу, серед яких унікальну наукову цінність має колекція зразків рудних утворень, у тому числі залізо марганцевих конкрецій із дна Світового океану. Най- коштовніші експонати музею – колекція метеоритів, найбагатша в Україні та Європі.

У 1870 р. при університеті було створено товариство дослідників природи. Члени товариства пропагували природничі знання, видавали свій друкований орган "Записки Новороссийского общества естествоиспытателей". Трохи згодом з'явилось історико-філологічне товариство (об'єднувало вчених університету та вчителів середньої ланки), при якому було організоване педагогічне відділення. Члени саме цього товариства розробили науково-методичні рекомендації щодо викладання історико-філологічних дисциплін у вищій і середній школі, займалися популяризацією наукових знань серед населення.

У 1871 р. засновано Астрономічну обсерваторію (з пунктами спостереження в Росії, Туркменістані, Азербайджані; є однією з найстаріших в Україні).

У 1873 р. на основі колекції Рішельєвського ліцею було створено Палеонтологічний музей, який належить до 10 кращих музеїв світу й нараховує більш ніж 40 тис. експонатів. Багато колекцій є еталонами при вивченні фауни колишнього Причорномор'я. Палеонтологічний музей за складом викопних матеріалів не має аналогів в Україні, а значна кількість експонатів є унікальними. Національне надбання становить також підземний палеонтологічний заповідник у карстових печерах Одеси, який є унікальним похованням у терасових відкладеннях більш ніж 40 видів вимерлих тварин.

У 1902 р. відомим зоологом Π. М. Бучинським було засновано Гідробіологічну станцію. У різні роки на станції працювали видатні біологи – академіки Д. К. Третьяков, Ю. П. Зайцев та ін.

На початку XIX ст. було засновано Зоологічний музей, який належить до найстаріших музеїв України. Наукові колекції нараховують більше 50 000 одиниць зберігання й містять унікальні зібрання ще XIX ст., серед яких колекція комах професора-ентомолога Є. Є. Балліона, що зібрана в минулому сторіччі; антропологічна колекція І.І. Мечникова; краніологічна колекція ссавців Причорномор'я та ін. До унікальних експонатів також належить повний змонтований кістяк 27-метрового синього кита.

До університету вступала молодь із Бессарабії, Криму, Кавказу, Дону, Кубані, слов'янських країн Балканського півострова. У Новоросійському університеті здобували освіту Μ. Ф. Гамалія, Д. К. Заболотний (мікробіолог і епідеміолог, один із основоположників вітчизняної епідеміології), О. О. Богомолець (деякий час навчався в Київському університеті, патофізіолог), Л. Писаржевський (хімік). В університеті працювали видатні вчені та педагоги, зокрема І. Мечников (біолог), І. Сеченов (філолог), О. Ляпунов (математик), В. Григорович (фізіолог), М. Умов (фізик), Є. Щепкін (історик), Ф. Успенський (історик), Г. Транфільєв (географ), М. Ланге (психолог) і багато інших.

Новоросійський університет був центром вищої освіти півдня України. Після 1917 р. реорганізувався в низку самостійних вищих навчальних закладів. З 1933 р. називається Одеським, з 1945 р. присвоєно ім'я І. Мечникова.

Багато яскравих сторінок вписали в історію України та університету всесвітньо відомі видатні вчені: І.І. Мечников – лауреат Нобелівської премії; фізіолог І. М. Сеченов – президент АН України; мікробіолог академік Д. К. Заболотний; ботанік академік В. І. Липський; біолог О. О. Ковалевський; фізик Ф. Н. Шведов; фізик-теоретик, засновник математичного відділення Новоросійського товариства природознавців М. О. Розумів; академік АН СРСР, засновник всесвітньо відомої школи хіміків-органіків М. Д. Зелінський; академік Російської АН та АН СРСР історик і археолог Ф. І. Успенський; академік, член Президії НАН України, засновник Фізико-хімічного інституту НАН України О. В. Богатський; член-кореспондент АН УРСР, засновник Одеського планетарію астроном В. П. Цесевич; математики М. Г. Крейн, О. І. Ляпунов, 1. М. Каришковський, П. Й. Занчевський; прославлений історик М.Є. Слабченко; славіст В. І. Григорович; зоолог Д. К. Третьяков; хірург І. Ф. Сабанеев; геолог О. Н. Криштарович; ботанік Ф. М. Каменський; хімік Л. В. Писаржевський і багато інших.

У 1870 р. Новоросійський університет закінчив Вітте Сергій Юлійович – управляючий Південно-Західною залізницею, міністр фінансів і шляхів сполучення, голова ради міністрів царської Росії, один з ініціаторів Маніфесту 17 жовтня 1905 р.

Необхідно зазначити, що троє із шести президентів Академії наук України працювали професорами ОНУ: академіки Д. К. Заболотний, В. І. Липський та О. О. Богомолець.

Це єдиний серед університетів України, що безперервно працював під час Великої Вітчизняної війни, навіть перебуваючи в евакуації.

За видатні заслуги в підготовці фахівців у 1965 р. Університет було нагороджено орденом Трудового червоного прапора, а в 1978 р. включено до переліку провідних університетів СРСР. Значна частина вищих навчальних закладів на півдні України створена на базі факультетів університету (Одеський державний медичний університет, Одеський державний економічний університет, Одеська національна юридична академія).

Одеським університетом імені І.І. Мечникова на півдні України створена та успішно працює нова розгалужена система навчальних інститутів і центрів у містах Миколаєві, Херсоні, Первомайську, Іллічівську, Южному, Білгороді-Дністровському, Теплодарі. Ця мережа має загальнонаціональне значення, відкривши доступ до вищої освіти великій кількості громадян.

Одеський національний університет імені І.І. Мечникова є загальновизнаним провідним вищим навчальним закладом у групі класичних університетів, національним, науковим і культурним центром України. Член Європейської та Всесвітньої асоціації університетів.

Акредитований у повному обсязі за IV рівнем акредитації. Згідно з наказом Міністерства освіти від 04. 03. 1998 р. підготовка студентів здійснюється за багатоступеневою системою: бакалавр, спеціаліст, магістр. В університеті навчаються понад 20 тис. студентів, діють 80 кафедр, магістратура, аспірантура, докторантура.

Нині ректором університету є доктор фізико-математичних наук, професор, академік, заслужений діяч науки й техніки України Валентин Андрійович Сминтина.

Основна мета університету – підготовка кваліфікованих кадрів для забезпечення потреб різних галузей господарства й виробництва у фахівцях освіти, науки, мистецтва, економіки, права, підприємництва тощо.

Бібліотека. Одна з найбільших і найстаріших наукових бібліотек України. Заснована в 1817 р. Має фонд більше 3,6 млн томів, серед яких унікальні стародавні видання XV- XVIII ст. – 5 інкунабул, 27 палеотипів, надрукованих у першому сторіччі книгодрукування (XV ст.) і близько 9000 найрідкісніших і коштовних книг. До унікальних належить перлина вітчизняного книгодрукування Острозька біблія, видана в Острозі в 1581 р. Іваном Федоровим, і найстаріша в бібліотеці книга з геральдики Іоанна Андреа "Трактат про коріння", видана в Нюрнберзі в 1476 р.

Ботанічний сад. Один з найстаріших і відомих в Україні наукових центрів збереження різноманіття світової флори, заснований у 1867 р. З 1928 по 1937 р. Ботанічним садом керував академік, екс-президент АН України В. І. Ліпський. Сад має статус пам'ятника природи й постановою кабінету міністрів віднесений до природно-заповідного фонду України. Його фонди інтродукованих рослин нараховують 3840 видів, форм, сортів і гібридів.

У 1989 р. Рішельєвський ліцей було відроджено як середній навчальний заклад на базі Одеської середньої школи № 36.

Чернівецький університет. У 1823 р. галицький губернатор подав австрійській владі клопотання буковинських жителів про необхідність заснування теологічного семінару (семінарії). Богословську семінарію було відкрито в жовтні 1827 р. у Чернівцях. Розмістилася вона в гімназіальних приміщеннях (нині перша гімназія по вул. Емінеску). Викладання велось латинською та німецькою. Викладалися богословські дисципліни, читалися лекції із сільського господарства, педагогіки.

У 1866 р. почалися підготовчі роботи щодо відкриття богословського факультету в майбутньому університеті ім. Франца Йосифа в Чернівцях. Було розроблено проект статуту факультету. За основу проекту було взято статут богословських факультетів у Зальцбурзі, Оломоуці, Російській духовній академії.

У 1868 р. постало питання в Буковинському сеймі про заснування юридичної академії в Чернівцях, а депутат краю доктор Костянтин Томащук на засіданні від 28 листопада 1872 р. висунув і обгрунтував пропозицію про заснування в Чернівцях університету. Тоді Буковинський сейм звернувся до уряду з проханням у інтересах держави сприяти створенню університету. 13 березня 1875 р. на засіданні сейму було обговорено законопроект уряду щодо заснування вищого навчального закладу в Чернівцях і прийнято резолюцію: замість кафедри орієнтальних мов, яка передається теологічному факультету, створити кафедру філології романської мови (латині), кафедру румунської мови та літератури й кафедру русинської мови та літератури.

4 жовтня 1875 р. відбулося урочисте відкриття на західних землях України (Австрійська Україна) Чернівецького університету з німецькою мовою викладання (засновано згідно з Указом імператора Австро-Угорщини Франца Иосифа від 31 березня 1875 р.; 12 травня того ж року Буковинський сейм прийняв рішення передати крайову бібліотеку університету, а також фінансувати будівництво університету в сумі 50 тис. форинтів із крайових коштів. Общинна рада міста передала також 50 тис. форинтів на будівництво університету). Університет було створено на основі існуючого з 1827 р. Теологічного інституту у складі теологічного, філософського та юридичного факультетів. Він мав сприяти онімечуванню місцевого населення. Тодішній радник імператора К. Лемайєр проголошував, що українське населення не має права на власний університет, так як "у культурному сенсі стоїть надто низько". Саме тому було представлено "високу культуру" та мову імперії (німецьку). 5 жовтня 1875 р. був днем, присвяченим урочистостям студентів: концерту, факельному походу.

Навчання в університеті дітям простого народу було недоступне. Висока плата за навчання вимушувала студентів з незаможних верст населення постійно бути в пошуках додаткового заробітку. До студентів українського походження ставилися з презирством, постійно насміхалися над ними. Система навчання, що мала місце в університеті, не забезпечувала глибоких знань. Студентам прищеплювалися ідеалістичні погляди, а серед молоді розпалювалася міжнаціональна ворожнеча.

Першим ректором університету став відомий учений і громадський діяч Костянтин Томащук (був ректором Чернівецького університету ім. Франца Йосифа в 1875–1876 pp.). Народився 13 березня 1840 р. у Чернівцях. У 1857 р. закінчив Чернівецьку гімназію та вступив до університету у Львові, де вивчав юридичні, філософські та історичні науки. Після закінчення університету служив у Львівській фінансовій прокуратурі. У серпні 1864 р. йому було присуджено вчений ступінь доктора права. П'ять років він працював у Семигороді. У 1870 р. повернувся до Чернівців, де його було призначено радником крайового суду. Займався бурхливою парламентською діяльністю, був обраний представником селянських общин областей Чернівців, Серета, Сторожинця, Сучави, Радівців. У Буковинському сеймі представляв общини Кимполунга й Радівців. Відігравши значну роль у заснуванні Чернівецького університету, 4 жовтня 1875 р. став його першим ректором, професором австрійського цивільного процесу й торговельного права, його призначено головою державної екзаменаційної комісії. Університет Франкфурта обрав його в 1875 р. почесним членом. Нагороджений дипломами міст Радівці та Чернівці, обраний почесним громадянином Чернівців.

Другим ректором Чернівецького університету став Ф. Ціглауер (був ректором Чернівецького університету ім. Франца Йосифа в 1876-1877 pp.). Народився у м. Брунек у Тіролі (Австрія). В університетах Інсбрука й Відня вивчав філософію, юриспруденцію, історію. У 1856 р. його призначено професором австрійської історії Юридичної академії в Германштадті. У липні 1875 р. запрошений до Чернівецького університету, де протягом 25 років працює професором австрійської історії. Був активним у громадському житті: член Чернівецького товариства міської та крайової шкільних рад.

Третій ректор Чернівецького університету – Василь Митрофанович (був ректором Чернівецького університету ім. Франца Йосифа в 1877–1878 pp.). Народився в 1831 р. у с. Буденець на Буковині. Вивчав теологію в Чернівцях, потім у Львівському університеті. Після посвяти в сан священика читав курс практичної теології в греко-православному теологічному навчальному закладі. У 1875 р. став професором практичної теології Чернівецького університету. У 1875-1876 та 1882-1883 pp. був деканом теологічного факультету. Почесний доктор теології.

Четвертим ректором Чернівецького університету був Фр. Шулер фон Ліблой (був ректором Чернівецького університету ім. Франца Иосифа в 1878–1879 pp.). Народився в Германштадті, у Семигороді (нині м. Сібіу, Румунія) 13 січня 1827 р. у дворянській родині. Відвідував євангелістську гімназію в рідному місті, потім юридичну академію. Право вивчав в університетах Відня та Грацу, займався практикою. У 1852 р. у рідному місті став екстраординатором, а в 1857 р. – штатним професором юридичної академії. Спочатку викладав історію права, потім протестантське церковне право, фінансову науку й національну економію. У 1875 р. отримав запрошення до Чернівецького університету, де йому довірили кафедру німецького права й права народів. Під час урочистого відкриття університету виступив зі святковою доповіддю. Один з активних членів Семигородського ландтагу. Депутат Австрійської державної ради. У 1892 р. нагороджений орденом Залізної корони III ступеня. Автор праць з юридичних наук, історії права, історії культури.

П'ятий ректор Чернівецького університету – Гандль Алоїз (був ректором Чернівецького університету ім. Франца Йосифа в 1879-1880 pp.). Народився в липні 1837 р. у Форт-Альберті (Австрія), учився у Віденському університеті, у 1859 р. здобув ступінь доктора філософії. Працював у Львівському університеті, викладав фізику. У цьому університеті став штатним професором, призначався екзаменатором комісії в гімназіях. У 1870– 1871 pp. – декан філософського факультету, а в 1872 р. – професор фізики Терезіанської військової академії у Відні. У 1875 р. – професор Чернівецького університету, призначався членом екзаменаційної комісії. У 1877-1878 та 1893-1894 pp. – декан філософського факультету, повторно ректор Чернівецького університету в 1894–1895 рр. Нагороджений орденом Залізної корони III ступеня. Автор підручника з фізики.

Шостим ректором Чернівецького університету став Євсебій Попович. Народився в лютому 1838 р. у Чернівцях. Учився в гімназії, де вивчав греко-православну теологію, потім удосконалював знання з церковної історії та церковного права у Віденському університеті. До 1871 р. завідував крайовою бібліотекою в Чернівцях. Висвячений у сан священика, працював у грекоправославному теологічному закладі на кафедрі вивчення Біблії та семітських мов, потім на кафедрі історії церкви й церковного права, згодом – штатним професором тих самих дисциплін. Від 1875 р. – штатний професор історії церкви, а також грекоправославного церковного права новоутвореного університету. Член екзаменаційної комісії протягом кількох років, декан теологічного факультету. Протягом 1869-1876 pp. виконував обов'язки інспектора шкіл краю. У 1877–1894 рр. – член крайової шкільної ради. З 1880 р. має сан церковного архіпресвітера. Автор багатьох наукових праць.

Сьомим ректором Чернівецького університету був Алоїз Гольдбахер (був ректором Чернівецького університету ім. Франца Иосифа в 1881-1882 pp.). Народився в Мерані (Тіроль, Австрія) у 1837 р. Учився в гімназії, вивчав класичну філологію в Інсбруці. У 1861-1862 pp. удосконалював знання, навчаючись філології у Відні. З 1862 р. – викладач, професор гімназії в м. Ольмюц. У 1867 р. здобув ступінь приват-доцента класичної філології університету Граца (Австрія). У 1875 р. запрошений до Чернівецького університету, де в 1876-1877 pp. був деканом філологічного факультету. У 1882 р. його запрошують до Грецького університету, де в 1891-1892 pp. він стає ректором. Автор книг латинською та німецькою мовами.

Восьмий ректор Чернівецького університету – Кляйнвехтер Фрідріх (був ректором Чернівецького університету ім. Франца Иосифа в 1882-1883 pp.). Народився в лютому 1838 р. у Празі. Батько – доктор юриспруденції, приват-доцент кафедри австрійського буржуазного права при університеті в Празі. Фрідріх спочатку навчався в гімназії, потім – у Празькому університеті. У 1862 р. одержує ступінь доктора юридичних наук. Вивчає національну економію. Приват-доцент у Празі, згодом – викладач національної економії та аграрного права в сільськогосподарському закладі Лібверда (Чехія). Протягом 1872-1875 pp. викладає національну економію та статистику в політехнічному училищі в Ризі. З жовтня 1875 р. – штатний професор Чернівецького університету. У 1881 р. отримує ступінь урядового радника, у 1898 р. – придворного радника. З 1899 р. – член- кореспондент Буковинської палати торгівлі й ремесла. Автор кількох наукових праць.

Дев'ятим ректором Чернівецького університету був Володимир фон Репта (був ректором Чернівецького університету ім. Франца Иосифа в 1883-1884 pp.). Народився в грудні 1841 р. у Руському Банилові на Буковині. Навчався в Чернівецькій гімназії, потім у семінарії. Продовжив теологічну освіту в університетах Відня, Бонна, Мюнхена й Цюріха. Повернувшись до Чернівців, отримав посаду студіопрефекта архієпископської семінарії, у 1873 р. – штатний професор з вивчення Біблії й Нового Заповіту. З 1875 р. – штатний професор цих дисциплін на теологічному факультеті. Репта був деканом теологічного факультету протягом кількох років. З 1876 по 1895 pp. – крайовий шкільний інспектор. У лютому 1896 р. був призначений консисторіальним архімандритом. З цього ж 1896 р. йому дозволено як почесному професорові теологічного факультету читати лекції з вивчення Біблії. Ураховуючи його заслуги як педагога, йому надають звання доктора теології. За великі заслуги в галузі шкільної освіти радою м. Чернівці обраний почесним громадянином. У 1890 р. його посвячено в сан єпископа Радівецького.

Десятий ректор Чернівецького університету – Иоган Вробель. Народився в жовтні 1831 р. у м. Опшельні, у бідній родині. Відвідував гімназію в рідному місті. Після смерті батьків залишився без засобів існування й без притулку. Незважаючи на великі труднощі й нестатки, продовжував навчатися в гімназії у Бреслау, яку закінчив у 1855 р. Потім вивчав теологію в місцевому університеті, згодом звернувся до вивчення класичної філології. Під керівництвом корифеїв Ф. Гаазе, А. Росбаха. М. Геріца, Е. Люберта брав участь у філологічному семінарі впродовж восьми семестрів, а також у конкурсних роботах семінаристів, і здобував почесні премії. За виконання ораторського конкурсного завдання Вробель здобув академічний приз.

За австрійської влади Університет мав три факультети: православної теології, правничий і філософський. На філософському факультеті кафедрою української мови завідували: К. Ганкевич (1875-1876), Г. Онишкевич (1876-1882), С. Смаль-Стоцький (1885-1918), слов'янських мов – О. Калужняцький (1875-1898) та Є. Козак (1899-1919); кафедру практичного богослов'я очолював Д. Єремійчук (1899-1919). За цей час в Університеті навчалися, крім буковинців, також багато галичан, зокрема І. Франко, Л. Мартович, Д. Лук'янович; габілітувалися В. Мількович з історії Східної Європи (1895-1919 – професор університету), О. Колесса з української мови. У 1875 р. на загальну кількість студентів 208 українців було 41, у 1914 р. на 1 198 – 303, приблизно стільки ж румунів, найбільше євреїв і німців.

Після розпаду Австро-Угорської імперії у 1918 р. і приєднання Північної Буковини до Румунського королівства університет до 1940 р. вважався румунським вищим навчальним закладом. У 1918-1940 pp. університет було румунізовано, скасовано українські кафедри, а українських професорів звільнено. Філософський факультет поділено на два: філософсько-літературний і природознавчий. Багаторічним ректором ЧНУ за румунського часу був українофоб Й. Ністор. У 1920 р. на 1 671 студентів було 239 українців, у 1933 на 3 247 студентів – 2117 румунів, 679 євреїв, 199 німців, 155 українців, 57 поляків, 40 ін.

У 1940 р. після возз'єднання Північної Буковини з Україною університет реорганізовано в державний вищий навчальний заклад з українською мовою навчання (Чернівецький державний університет) і поділено на 7 факультетів, а з 1955 – на 11: історичний, філософський, іноземних мов, географічний, біологічний, хімічний, фізичний, математичний, економічний, технічний і заочний; була 51 кафедра; теологічний факультет ліквідовано. У 1976-1977 pp. було близько 10 000 студентів (у тому числі 38 % заочників) і близько 500 викладачів, у тому числі 26 професорів і докторів наук, близько 290 доцентів і кандидатів наук.

Протягом свого існування університет мав назви: імені Франца Йосифа (Franz Josephs) у 1875–1918 pp., Universitatea Regele Carol 1 din Cernauti (1919–1940) і Чернівецький державний університет після 1940 р. У 1989 р. Чернівецькому університету присвоєно ім'я визначного українського письменника Буковини, провісника українського національного відродження в краї Юрія Федьковича. Ураховуючи загальне державне й міжнародне визнання результатів діяльності та вагомий внесок у розвиток національної вищої освіти та науки, Указом Президента України від 11 вересня 2000 р. № 1059/200 Чернівецькому державному університету імені Юрія Федьковича надано статус національного.

Нині в університеті функціонують 16 факультетів: фізичний, інженерно-технічний, прикладної математики, комп'ютерних наук, хімічний, біологічний, філологічний, іноземних мов, історичний, географічний, економічний, педагогічний, юридичний, філософсько-теологічний, довузівської підготовки, образотворчого й декоративно-прикладного мистецтва. На 71 кафедрі навчаються понад 16 тис. студентів, здійснюється підготовка фахівців із 67 спеціальностей. Навчально-наукову роботу забезпечують понад 900 викладачів, у тому числі майже 100 докторів наук, професорів, близько 500 кандидатів наук, доцентів; діє 6 спеціалізованих наукових рад із захисту кандидатських і докторських дисертацій. Основні напрями наукових досліджень: теоретичні та прикладні дослідження напівпровідникового матеріалознавства; розробка нових технологій, матеріалів, мікросхем і приладів для опто-, радіо- та мікроелектроніки, напівпровідникового приладобудування; статична оптика, голографія; технології модульного навчання; інноваційні технології в бізнесі та освіті, проблеми творчої самореалізації особистості; охорона навколишнього середовища; екологія; географія; історія України, проблеми мови та літератури. Понад п'ять наукових шкіл з цих напрямів продовжують плідно працювати. При університеті діє Науково-дослідницький центр буковинознавства, який підтримує зв'язки з науковими й культурними осередками діаспори. З метою широкого залучення вчених університету й наукових установ України та інших держав до вивчення проблем гуманітарних і суспільних наук створений Всеукраїнський науково-дослідницький центр "Біблія і культура".

Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича має 14 навчальних корпусів. Головний будинок ЧНУ розташований у колишній резиденції буковинського митрополита. При університеті є низка дослідницьких установ: ботанічний сад (заснований у 1877), біологічна дослідницька база (у науково-дослідному господарстві "Жучка"), лабораторії фізики напівпровідників і термодинаміки, експериментальний рибозавод, сейсмічна та метеорологічна станції, 4 музеї (зоологічний, ботанічний, геологічний, історії університету). Університет має бібліотеку з книжковим фондом більше 2,6 млн примірників. Функціонує кафедра військової підготовки.

Викладачі та студенти університету мають можливість брати участь у спільних наукових програмах, які здійснюються згідно з угодами про творчу співпрацю з провідними навчальними закладами та науковими центрами США, Канади, Австрії, Німеччини, Польщі, Румунії, Китаю, Югославії, Ізраїлю та інших країн.

У жовтні 1999 р. Чернівецький університет прийнято в почесні члени Міжнародної організації університетів "Phi Beta Delta" (США). Ректором ЧНУ з 2005 р. є академік Міжнародної термоелектричної академії, д-р фіз.-мат. наук, проф. Степан Васильович Мельничук.

Бібліотека. Наукова бібліотека університету має 11 відділів: комплектування, наукової обробки літератури, зберігання вітчизняних видань, зберігання зарубіжних видань, рідкісних і цінних видань, абонементів, читальних залів, галузевий, культурно- просвітницької роботи, інформаційних технологій, а також інформаційно-бібліографічний відділ. Цікавою є історія бібліотеки. Заснована книгозбірня в 1852 р. як крайова, перша публічна бібліотека на Буковині; від 1875 р. (заснування Чернівецького університету) – університетська. Загальний фонд бібліотеки (на 01.01.2005) нараховує близько 2,6 млн примірників. Серед них: 1 125 тис. примірників наукової літератури, 171 тис. – підручників і навчальних посібників, 648 тис. – журналів, 96 тис. – художньої літератури. Фонд зарубіжних видань налічує 376 тис. творів німецькою, румунською, англійською, латинською, польською, старогрецькою, французькою, гебрайською, їдиш та іншими мовами. У фонді рідкісних і цінних видань зберігаються біля 70 тис. примірників: інкунабули, палеотипи, вітчизняні та іноземні стародруки, особисті архіви В. Сімовича – професора Львівського університету, Є. Козака – професора Чернівецького університету, К. Райфенкугеля – директора бібліотеки Чернівецького університету, колекції К. Томащука – першого ректора Чернівецького університету, І. Карбулицького, І. Співака та ін. Найцінніша книга датується XIII ст. Вона написана на пергаменті латинською мовою. У фонді зберігаються також книги Марії-Луїзи, дружини Наполеона І, цісаря Франца Иосифа І, професорів університету С. Смаль-Стоцького, Іона Сбієри та ін. Чернівецький університет видає "Наукові записки".

Історія Ботанічного саду Чернівецького національного університету. Ботанічний сад Чернівецького національного університету – один з найстаріших в Україні. Його історія бере початок з 1877 р. і тісно пов'язана з історією Буковини. Заснований сад магістратом м. Чернівці за часів Австро-Угорщини, коли Буковина входила до складу імперії на правах герцогства. Будівництво саду тривало 11 років. Його першим директором був австрієць за походженням професор Едуард Тангль. Основна увага зосереджувалась на створенні колекцій популярних на той час північноамериканських видів дерев і кущів, саджанці яких завозились із Австрії з Мускауерського розсадника й розміщувались за родовими комплексами на площі 3,5 га.

У 1918 р. Буковина ввійшла до складу боярської Румунії, і сад підпорядкували Інституту ботаніки. Саме в цей період розпочинається робота з вивчення та систематизації флори краю, створення гербарію та колекцій аборигенних видів. З приєднанням Буковини до України в 1940 р. сад переходить у розпорядження Чернівецького державного університету. Основним напрямом його діяльності стає інтродукція та акліматизація рослин. Видаються перші друковані списки насіння.

Під час війни частина деревних насаджень саду була знищена, але колекції закритого грунту збереглись майже повністю. У повоєнний період активізується робота з інтродукції корисних рослин, зокрема плодових, кормових, лікарських і ефіроолійних.

У 1956 р. до саду приєднується дендрарій колишньої резиденції буковинських митрополитів, основу насаджень якого на площі 4,8 га складають аборигенні види.

У 1963 р. Ботанічний сад Чернівецького національного університету оголошується пам'яткою природи республіканського значення, а в 1969 р. здобуває статус наукового закладу. До природно-заповідного фонду України Сад включений у 1983 р., а в 1992 р. затверджений як заповідний об'єкт загальнодержавного значення.

З 1944 р. колектив співробітників Саду очолювали: проф. Г. X. Молотковський, доценти М. В. Орехов, 3. К. Костевич, В. Л. Данишук, М. Г. Мурзенко. 3 1972 по 1985 р. директорами Саду працювали: проф. Б. К. Термена, з 1986 по 1996 р. – доц. В. О. Гаврилюк, з жовтня 1996 по вересень 2003 р. – старший наук, співроб. Л. Г. Галицька. 3 1 жовтня 2003 р. керівником Саду є старший науковий співробітник Μ. 1. Виклюк.

Нині ботанічний сад є науковим підрозділом Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича. У його структурі містяться чотири відділи: дендрології, тропічних і субтропічних рослин, паркознавства, трав'янистих рослин, а також насіннєва лабораторія та гербарій. Основа Саду – дендрарій, колекції якого налічують 768 видів і 385 декоративних форм, різновидностей і сортів. Листяні породи представлені 755 таксонами, хвойні – 437. Особливу цінність становлять вікові екзоти, які збереглися з дня заснування саду (Кипарис болотний, Ялиця Нордмана, Сосна Веймутова, Тюльпанове дерево, Дуб великоплідний) і рідкісні унікальні види (Секвоядендрон велетенський, Акебія п'ятірна, Декенея Фаргеза). Значне місце в колекції займають декоративні кущі: барбариси, калини, кизильники, магнолії, рододендрони, таволги.

Різноманітність рослинного світу тропічних країн зосереджена в експозиційній оранжереї – на площі 525 м2 розміщено 920 видів з 80 родин. 27 видів належать до папоротеподібних – серед них 70-річні Аспленій гніздовий і Платіцерій оленерогий. Унікальними за віком і розмірами є голонасінні: Араукарія висока, А. кунінгамієвидна, Саговник відігнутий, Цератозамія мексиканська, які числяться в колекції з 1902 р. Покритонасінні представлені 306 видами: щорічно цвітуть 80-річні Фінік канарський і Хамеропс деревовидний, а 95-річна Лівістона китайська плодоносить. 145 видів налічує колекція кактусів.

Колекція трав'янистих рослин представлена 1 220 таксонами, з яких 380 є представниками місцевої флори. Серед інтродукованих декоративних багаторічників найповніше представлена родина лілійних: 120 видів із ЗО родів та 180 сортів. Колекція ірисів налічує 80 сортів, нарцисів – 70, жоржин – 65, хризантем – 60, пеонів – 25, тюльпанів – 85.

За час існування Ботанічний сад став справжнім центром інтродукції рослин на Буковині й підтримує зв'язки з 86 країнами СНД і далекого зарубіжжя з обміну насінням. На колекційних ділянках Саду пройшли первинне випробування понад 5 тис. таксонів, з яких 1,3 тис. упроваджені в народне господарство. Крім інтродукції, важливим науковим напрямом є вивчення та охорона раритетного фітогенофонду та раціональне використання рослинних ресурсів Буковини.

За матеріалами досліджень за останні 5 років в наукових виданнях співробітниками Саду опубліковано 125 статей.

У вересні 2002 р. на базі Саду відбулася міжнародна наукова конференція, присвячена 125-річчю його заснування. У жовтні 2002 р. дендрарію Ботанічного саду присвоєно статус наукового об'єкта, що становить національне надбання України.