Розвиток національних шкіл за часів українізації

Головну роль в українізації відіграв Народний комісаріат освіти, який очолювали Г. Гринько (1920-1922), О. Шумський (1924-1927), М. Скрипник (1927-1933).

На XII з'їзді РКП(б) у 1923 р. було засуджено російський шовінізм і курс був узятий на коренізацію, зокрема українізацію. Зростала кількість шкіл, де навчання проводилося українською мовою. Українізація мала на меті сприяти підготовці національних учительських кадрів, запроваджувати українську мову навчання, здійснювати дерусифікацію державного апарату. У 1925 р. українізація була проголошена загальнодержавною справою. Кульмінаційним роком українізації став 1929, оскільки, згідно зі статистичними даними, 97 % українських дітей навчалися українською мовою. З вересня 1929 р. почали здійснюватися масові арешти та розстріли визначних діячів української науки, освіти та культури. 1933-1939 pp. – період наступу на українську культуру та освіту, що увійшов в історію як "розстріляне Відродження". Постановою ЦК КП(б)У (квітень 1938) створення національних шкіл для національних меншин було проголошено вогнищем буржуазно-націоналістичного впливу. У 1939 р. було ліквідовано національні райони в Україні.

Великий внесок у розвиток національних шкіл за часів українізації зробили наркоми освіти України О. Я. Шумський (1925- 1926) та Μ. Ф. Скрипник (1927-1932).

Олександр Якович Шумський народився 02. 12. 1890 у с. Рудня Борова Житомирського повіту Волинської губернії (тепер – Нова Борова Житомирської обл.) у сім'ї наймита. Початкову освіту здобував у двокласній сільській школі, яку закінчив у 1906 р. По її закінченні почав працювати на лісопильних заводах Готесмана та Брохмана. З 1908 р. брав участь у діяльності робітничого гуртка. У 1911 р. поїхав до Москви, за допомогою знайомих з Волині влаштувався на роботу й почав відвідувати вечірнє науково-популярне відділення Університету ім. Шанявського. Відчувши брак знань, Олександр вирішив залишити навчання, щоб зайнятися самоосвітою. У 1915 р. він склав екстерном іспити на атестат зрілості та вступив до ветеринарного інституту. Цього ж року його призвали до армії. У 1918 р. приєднався до лівого крила Української партії соціалістів-революціонерів. На початку 1919 р. працював у Колегії наркомосу України, а під час наступу Денікіна брав участь у підпільній боротьбі проти білогвардійців, виступав за воєнно-політичний та економічний союз радянських республік. У 1920-1924 pp. працював на керівних партійних і радянських посадах. З вересня 1924 р. – народний комісар освіти України, а в лютому 1927 р. за власним бажанням був звільнений з цієї посади. У 1927– 1933 р. був ректором Ленінградського інституту народного господарства, Ленінградського політехнічного інституту, заступником завідувача агітаційно-масового відділу ЦК ВКП(б), головою ЦК профспілки працівників освіти, членом президії ВЦРПС і членом редколегії газети "За коммунистическое просвещение". 13 травня 1933 р. його було заарештовано, а 5 вересня того ж року – засуджено разом з відомими діячами Комуністичної партії Західної України до 10-річного ув'язнення за участь в Українській військовій організації (УВО) і контрреволюційну діяльність. Був звинувачений у тому, що з дворушницькою метою вступив до КП(б)У та очолював групу колишніх боротьбистів, які в блоці з націоналістичним підпіллям в Україні планували боротьбу проти ВКП(б) і радянського уряду, що він є організатором розколу в КПЗУ. У 1934–1935 pp. О. Шумського, який перебував уже в таборі, звинуватили в причетності до вигаданої контрреволюційної боротьбистської організації. За участь у ній було притягнуто до кримінальної відповідальності 17 колишніх боротьбистів, у тому числі письменників Миколу Куліша, Валер'яна Поліщука, Григорія Епіка, Валер'яна Підмогильного, Олександра Ковіньку та ін. За постановою особливої наради при НКВС СРСР від 10 грудня 1935 р. 10-річне ув'язнення у виправно-трудовому таборі було замінено на 10-річне заслання до Красноярська. У 1937 р. була арештована та розстріляна дружина "ворога народу" О. Шумського Євдокія Олексіївна. У жовтні 1937 р. Шумський був заарештований у місці заслання начебто за участь у ще одній антиукраїнській організації колишніх боротьбистів. Хотів покінчити життя самогубством., але цього йому не судилося здійснити (у деяких джерелах указано, що він це зробив). 18 вересня 1946 р. О. Шумського підступно знищили агенти державної безпеки.

Микола Олексійович Скрипник народився 25 січня 1872 р. у с. Ясинувате Катеринославської губернії (тепер місто Донецької обл.) у сім'ї залізничного службовця. Закінчив Барвінківську двокласну сільську школу, потім – Ізюмське реальне училище. Був виключений за революційну діяльність. У 1900 р. склав екстерном іспити за програмою реального училища в м. Курську й того самого року вступив до Петербурзького технологічного інституту. За двадцять дореволюційних років 15 разів зазнавав арештів, 7 разів перебував на засланні, 6 разів утікав з неволі.

Після перемоги Великої Жовтневої соціалістичної революції М. Скрипник працював в Україні. З грудня 1917 р. був наркомом праці та промисловості України. У 1918 р. – голова Народного секретаріату в уряді радянської республіки. У січні 1919 р. – нарком Держконтролю України, у квітні 1920 – нарком Робітничо-селянської інспекції (PCI). У липні 1921 р. – нарком внутрішніх справ УРСР, у 1922-1927 pp. – нарком юстиції та генеральний прокурор УРСР. Одночасно вів велику партійну роботу – був делегатом шести конгресів Комінтерну, членом ЦК та По- літбюро ЦК КП(б)У.

Крім політичної та державної діяльності, М. Скрипник займався науковою роботою, опублікував понад 600 праць, головним чином з історії партії та історії культури, був ректором Українського інституту марксизму-ленінізму, керував кафедрою національного питання – на той час єдиною у світі інституцією, що займалася вивченням національних проблем. Творчий доробок М. Скрипника як ученого-практика нараховує понад 810 праць.

У 1927 р. очолив Народний комісаріат освіти. Брав участь в українізації системи освіти. 28 лютого 1933 р. його було звільнено з посади наркома освіти та призначено головою Держплану й заступником голови Раднаркому УРСР.

7 липня 1933 р. його було виведено зі складу Политбюро, після чого М. Скрипник залишив зал засідань, повернувся до свого робочого кабінету й покінчив життя самогубством.