Підготовка педагогічних кадрів

У 1920-1921 pp. для забезпечення вчителями всіх типів шкіл, вищих жіночих курсів, учительських інститутів і семінарій було створено інститути народної освіти (вищі педагогічні установи). Київський, Харківський, Одеський, Кам'янець- Подільський університети, Ніжинський історико-філологічний інститут, Катеринославський, Глухівський, Вінницький, Миколаївський, Чернігівський, Житомирський, Херсонський педагогічні інститути, вищі жіночі курси (Київ, Одеса, Харків) були реорганізовані в інститути народної освіти, а вчительські семінарії – у вищі педагогічні курси. В інститутах народної освіти були створені кафедри педагогіки, а на вищих педагогічних курсах – комісії викладачів педагогічних дисциплін. Студенти вивчали нові навчальні дисципліни – соціальне виховання, єдину трудову школу, школознавство, історію педагогічних течій. У 1920 р. київський губернський відділ народної освіти затвердив навчальну програму з педагогіки ("Програма трудової школи”), за якою ця дисципліна викладалася в інститутах народної освіти й на вищих педагогічних курсах.

На підставі постанови "Про введення в дію Кодексу законів про народну освіту" (22. 11. 1922) у 1923 p. у вищих навчальних закладах освіти були створені комісії з дисциплін, куди входили викладачі та студенти. їх завданням була підготовка навчальних планів, нових методик навчання.

З 1922 р. у інститутах було введено стипендії, які нараховувались за поясним коефіцієнтом: перший пояс – Харків – 27 крб; другий – Київ, Дніпропетровськ, Луганськ, Запоріжжя – 24 крб; третій – Одеса, Миколаїв – 23 крб; усі окружні міста – 21 крб; п'ятий пояс – поза окружними центрами – 19 крб.

Стипендію отримували не всі. Більше того, у березні 1922 р. Наркомос запровадив як тимчасовий засіб плату за навчання у вищих навчальних закладах продуктами. При цьому 40 % студентів звільнялися від сплати. У квітні 1927 р. Уряд УРСР прийняв постанову "Про обов'язкову службу студентів-стипендіатів вищих шкіл". Згідно із зазначеним документом випускник після закінчення вищого навчального закладу мав відпрацювати за фахом стільки років, скільки отримував стипендію. У разі недотримання такої вимоги на випускника могли подати позив до суду.

Ще в кінці 20-х pp. в Україні розпочалася планова робота щодо створення системи заочної освіти. У 1927 р. було відкрито заочне відділення при Дніпропетровському інституті народної освіти (перше заочне відділення). Через рік був створений Всеукраїнський заочний інститут (ВЗІНО). У січні 1928 р. тут відкрили екстернат (іспити приймали два рази на рік, навчання було платне). Така форма здобуття освіти набула великого поширення в Київському інституті народної освіти.

Брак величезної кількості учителів у навчальних закладах зумовив наприкінці 20-х pp. запровадження системи всеобучу. П'ятирічний план масової комуністичної освіти на Україні уточнював програму розвитку та вдосконалення освіти педагогічних працівників. Почали створюватися підготовчі відділення, курси, робітфаки на підприємствах. Фінансували їх державні, господарські та громадські організації. Тих, хто навчалися, забезпечували гуртожитком, навчальними посібниками й невеликою стипендією. Постанова "Про підготовку викладачів у педвузах і педтехнікумах і перепідготовку вчителів" (березень 1929) указала на недоліки тогочасної педагогічної освіти. На Четвертій всеукраїнській конференції (1929) було проголошено необхідність значно поліпшити підготовку педагогічних кадрів і встановлено, що інститути народної освіти необхідно визначити єдиними навчальними закладами для підготовки вчителів.

У серпні 1930 р. була прийнята постанова "Про реорганізацію мережі системи педагогічної освіти в Україні". Згідно з цим документом передбачалися такі типи навчальних закладів: вищі педагогічні школи – педагогічні інститути, середні педагогічні школи – педагогічні технікуми, короткотермінові педагогічні курси. Основним навчальним закладом ставав інститут, базою для якого були робітфаки й педагогічні курси. Термін навчання встановлювався від трьох до чотирьох років. В Україні почали діяти різні типи інститутів, які готували педагогічні кадри (інститути соцвиховання, профосвіти, педінститути). Для поліпшення організації підвищення кваліфікації педагогів Заочний інститут був реорганізований у Всеукраїнський інститут підвищення кваліфікації педагогів. Він включав такі сектори: докваліфікаційної підготовки для вчителів, які не мали педагогічної освіти; підвищення кваліфікації вчителів масових шкіл соцвиху й позашкільних працівників; перепідготовки та підготовки нових кадрів. Структура заочної освіти формувалася та стверджувалася. Кількість учителів, які отримували освіту заочно, збільшувалася.

У 1933/1934 навчальному році частина інститутів соціального виховання та професійної освіти реорганізувалися в педагогічні інститути (термін навчання чотири роки, діяли в Києві, Харкові, Одесі, Ніжині). При інститутах на базі добре обладнаних педагогічних технікумів створювалися вчительські інститути, що готували кадри для п'ятого – сьомого класів. До вчительських інститутів приймали осіб із середньою освітою. Випускники вчительських інститутів після трьох років роботи в школі мали право без іспитів вступати на третій курс відповідних педагогічних інститутів.

Починаючи з 1935/1936 навчального року в системі вищої педагогічної освіти України було встановлено два типи навчальних закладів: педагогічні та вчительські інститути. На підставі постанови союзного уряду від 9 квітня 1936 р. "Про підвищення заробітної платні вчителям та іншим працівникам шкіл" матеріальне становище вчителів піднялося до рівня інженерно-технічного персоналу.

Відбудова й розвиток шкіл у перші післявоєнні роки вимагали забезпечення їх педагогічними кадрами, брак яких у цей період надто сильно відчувався. Для розв'язання цієї проблеми здійснювалася ціла низка заходів, зокрема: у деяких жіночих середніх школах було відкрито одинадцяті педагогічні класи та розширено мережу педагогічних училищ (термін навчання становив два роки), які готували вчителів початкових класів, поширено мережу педагогічних інститутів, а також відмовлено в підготовці вчителів з осіб, які не отримували середньої освіти в короткі терміни; розширювалися аспірантури, що діяли при педагогічних інститутах, запроваджувалася спеціальна підготовка до викладацької діяльності (термін – один рік). З 1946 р. з метою підвищення рівня підготовки майбутніх учителів початкових шкіл педагогічні училища переходили на чотирирічний термін підготовки фахівців.

З 1948 р. учителі нагороджувалися орденами й медалями за вислугу років і бездоганну роботу.

У 1952-53 pp. учительські інститути були реорганізовані в педагогічні (термін навчання – п'ять років). Поліпшувалася професійно-педагогічна підготовка студентів, підвищувалися вимоги до знань учителів, виявлялася турбота про їхнє матеріальне становище (збільшувалися заробітна плата та пенсії вчителів, надавалися різноманітні пільги та привілеї).