Особливості розвитку освіти в 50-ті pp. XX ст.

Уже в 1951 р. у Києві було практично завершено перехід до семирічного обов'язкового навчання. Поширеною формою суспільного виховання стали школи подовженого дня та школи-інтернати (у 1956 р. були створені школи-інтернати, до яких приймали дітей-сиріт, дітей-інвалідів і дітей одиноких матерів). У 1952 р. був узятий курс на поступовий перехід до загальної середньої освіти в містах республіканського значення, обласних і великих промислових центрах, а також до політехнічного навчання в середніх школах (навчання, що дає знання про головні галузі й наукові принципи виробництва, формує загальнотехнічні практичні навички, необхідні для участі в продуктивній праці; основна мета – гармонійний розвиток особистості, насамперед якостей, які допомагають включитися в суспільне виробництво). З 1954 р. Міністерство освіти України почало вводити в загальноосвітні школи виробниче навчання (для учнів восьмих – дев'ятих класів). У цей період поступово розширювалася мережа денних загальноосвітніх шкіл, вечірніх і заочних шкіл робітничої та сільської молоді. У системі трудових резервів збільшувалася кількість технічних училищ (термін навчання один – два роки), шкіл ФЗН і різних курсів. У технікумах відкривалися відділи, на які приймали осіб з повною середньою освітою (термін навчання два – три роки). Велика увага приділялася розширенню мережі позашкільних навчальних закладів.

Згідно із законом "Про зміцнення зв'язку школи з життям та про подальший розвиток системи освіти в СРСР" (прийнятий Верховною Радою 24. 12. 1958, затверджений Верховною Радою Української РСР у квітні 1959) запроваджувалася загальна обов'язкова восьмирічна освіта, проводилася реорганізація шкіл у середні (одинадцятирічні) з виробничим навчанням, установлювалася нова система шкільної освіти: загальна обов'язкова восьмирічна школа для дітей віком від 7 до 15 років; повна середня школа для підлітків і молоді, тобто денні, вечірні (змінні) і заочні середні школи працюючої молоді віком від 15 до 18 років; школи-інтернати, спеціальні школи-інтернати для дітей з вадами фізичного й розумового розвитку; технікуми та інші середні та вищі навчальні заклади.

Перебудова системи народної освіти здійснювалась організовано та планомірно, зміцнювалася навчально-матеріальна база всіх типів шкіл, вищі навчальні заклади забезпечувалися достатньою кількістю випускників середньої школи.

Головними завданнями перебудови системи народної освіти були: поєднання навчання з продуктивною працею (підготовка учнів до життя й суспільно-корисної праці), подальше підвищення рівня загальної та політехнічної освіти, підготовка освічених людей, які б добре знали основи наук, виховання молоді в глибокій повазі до принципів соціалістичного суспільства, у дусі ідей комунізму. У початковій школі вводився урок ручної праці, у п'ятому – восьмому класах діти працювали на пришкільній ділянці й у навчальних майстернях, старшокласники вивчали основи виробництва. Необхідно зауважити, що в багатьох навчальних закладах так і не було створено умов, необхідних для організації продуктивної праці.

З кінця 50-х pp. у навчальних закладах посилювалося вивчення російської мови, про що свідчать партійні й урядові документи. Зазначене швидкими темпами вело до формування в молоді зневаги до рідної мови, культури, українських звичаїв, традицій і обрядів, а як результат – українська мова знищувалася.