Передмова
Читача, який бере до рук книжку, цікавить передусім питання доцільності. Отже, й у цьому разі може виникнути питання: навіщо вивчати окремо історію держави і права зарубіжних країн, якщо ще в школі вивчалися історія Стародавнього світу, Середніх віків, Нова і Новітня, а у будь-якому юридичному вузі вивчається історія держави і права України? Спробуємо відповісти.
Українська історія – це даність, яку неможливо "змінити" чи "вдосконалити". За висловом В. Винниченка, її "неможливо читати без брому". Відтак, й історія держави і права України як навчальна дисципліна несе надто мало інформації про те, якою має бути держава-лідер, її устрій, право, правоохоронні органи тощо. Натомість історія держави і права зарубіжних країн розглядає лише найуспішніші державно-правові моделі – зрозуміло, для того чи іншого часу і географічного поясу.
Політики усіх часів та народів вирішують, власне, одні й ті ж завдання: зовнішня безпека країни, внутрішній міжкласовий, релігійний та міжнаціональний мир у державі, розвиток її економіки, внутрішньої та зовнішньої торгівлі, боротьба зі злочинністю, створення ефективного управлінського апарату, зміцнення авторитету влади в очах громадян та світової спільноти тощо.
Цікаво побачити і зрозуміти, за допомогою яких державно-правових механізмів вирішували ці, аналогічні за своєю сутністю, завдання Цезар і Чингізхан, Наполеон і Ленін, Рузвельт і де Голль. Навчальна дисципліна, по суті, акумулює золотий досвід людства в галузі розбудови держави і права. Такий досвід завжди придасться політику, науковцю, правоохоронцю та й будь-якій людині, чиє коло інтересів не обмежується вузькою сферою професійної діяльності.
Інше важливе міркування: слід брати до уваги, що держави й закони – не вічні. Вони народжуються, живуть своїм життям, зазнаючи змін і вдосконалень, і – у свій час – умирають. Той, хто вчасно не зрозуміє цієї істини, може опинитися на узбіччі. Історії відомі такі факти.
Відмінності у законодавстві різних країн іноді породжують певний правовий нігілізм у частини громадян. Часом можна, наприклад, почути запитання на кшталт: який сенс боротися з легкими наркотиками, якщо вони легалізовані у деяких розвинутих країнах світу? Чому Україна не легалізує одностатеві шлюби, як це зробили окремі держави? Водночас законодавство певних мусульманських країн часами карає смертю навіть подружню зраду, за дрібну крадіжку передбачає відсічення руки тощо. Критерії, якими керується законодавець, видаються пересічному громадянинові надто розмитими, суб'єктивними (хочу – караю, хочу – милую), а відтак – і ставлення до законів, що діють у державі, дещо критичне.
Важливо зрозуміти, що небезпеку для суспільства несуть обидві крайнощі – як абсолютизація букви закону, так і правовий нігілізм, зневага до права і правотворчих інституцій. Історія держави і права зарубіжних країн дозволяє зрозуміти цю істину. Недовговічні ті держави, де громадяни нехтують правовими нормами (Рим часів занепаду Імперії, ранньофеодальні монархії Європи). Але й жорсткі правові обмеження, встановлені для громадян, нездатні врятувати абсолютистські чи тоталітарні режими (королівська Франція, нацистська Німеччина і т. ін.).
Навчальною дисципліною передбачено вивчення досвіду – як позитивного, так і негативного – світових наддержав та невеликих країн, які в ту чи іншу історичну епоху зуміли зробити якісний стрибок у своєму розвитку. Коли і чому законодавець вдається до посилення або, навпаки, до послаблення санкцій за делікти і злочини? Чи завжди реформи приносять стабільний прогрес?
Пропонований посібник адаптований до вимог навчальної програми у системі вищої освіти як для підготовки працівників правоохоронних органів, так і для цивільних установ. Різниця полягає в обсязі навчальних програм – 72 години для курсантів університетів (інститутів) внутрішніх справ та 120 годин – для студентів денної форми навчання юридичних факультетів університетів. Пересічно мова йде про 20 лекцій у першому випадку та 31 лекцію (включаючи вступну) – у другому.
Сучасна концепція вищої школи передбачає певну самостійність вищих навчальних закладів (особливо тих, які мають статус національних) у визначенні обсягу викладання навчальних дисциплін та співвідношення їх складових. Тим самим навчальна програма, для прикладу, національного університету імені Тараса Шевченка у Києві може не збігатися в окремих деталях з програмою Харківського університету внутрішніх справ, а обсяг навчальних годин Львівського університету внутрішніх справ буде значно меншим, ніж на юридичному факультеті Львівського національного університету імені Івана Франка. Отже, завдання створення посібника, який би задовільнив усі вимоги, суттєво ускладнюється.
На відміну від 5-го видання автор вважав за доцільне розробити не три, а два модульних завдання, що відповідає 72-годинній програмі (семестр складається з 18 тижнів; щотижня – 1 лекція та 1 семінарське заняття), прийнятій у більшості юридичних вузів України, зокрема й у Львівському державному університеті внутрішніх справ.
У посібнику пропонується 30 лекцій, з урахуванням того, що перша лекція – завжди вступна і у кожного викладача своє бачення програми курсу, розподілу навчальних годин, власна оцінка рекомендованої навчальної та джерельної літератури.
Теми лекцій, помічені в посібнику зірочкою "*", передбачаються як додаткові – для більш розширеної програми юридичних факультетів.
У разі, якщо, на думку читача, пропонована в даному посібнику інформація видаватиметься неповною або такою, що спричинить виникненню бажання уточнити її чи поглибити, автор рекомендує звернутися до такої літератури:
