ДЕРЖАВА I ПРАВО СТАРОДАВНЬОГО СХОДУ (ІНДІЯ ТА СТАРОДАВНІЙ СХІД)*

Китай та Індія сьогодні – найгустіше заселені країни світу. Уже цей фактор робить їх загальним об'єктом уваги, зумовлює інтерес до них (зокрема, до професійних політиків, юристів, філософів, а також і пересічних людей).

Варнова (кастова) система, створена в Індії ще у І тис. до н. е., виявилася надзвичайно живучою. Індійське суспільство протягом тисячоліть не знало класової боротьби у звичному для нас розумінні, а отже, не зазнавало втрат, пов'язаних з революційними змінами.

Заслуговує на увагу і та обставина, що привілеї пануючої варни тісно пов'язані з її обов'язками. Так, брахман не повинен вживати алкогольні напої, що не заборонено шудрі чи вайшья. Ідея самообмеження панівних класів – не таке вже й рідкісне явище: греки-рабовласники вважали, що нерозбавлене вино можуть пити лише варвари, дворяни середньовічної Європи вважали принизливим для себе займатися лихварством і т. ін.

Китайське суспільство також становить неабиякий інтерес, зокрема, з огляду на його традиційні цінності, у першу чергу – конфуціанство, яке лежало в основі державного і суспільного ладу країни протягом кількох тисячоліть і ще й тепер має вплив на сучасну політичну думку Китаю. Звернімо увагу і на ту обставину, що китайські правителі, на відміну від інших східних деспотій, не намагалися видавати свою владу за "волю неба", вдаючись до більш "приземлених" важелів управління.

Держава і право Стародавньої Індії. Закони Ману

Природні умови Індії дозволяють говорити про її поділ на дві частини – північну (басейн річок Інду і Гангу) та південну. Кліматичні умови Північної Індії нагадують Єгипет чи Месопотамію, родючість грунтів залежить від розливу річок та уміння затримати паводкову воду. Південна Індія на воду бідніша, зате багатша на корисні копалини, в першу чергу метали.

Племена, що становили корінне населення Індії, звичайно об'єднують загальним іменем дравідів, а найдавніший період індійської історії називають дравідійським. Культура дравідів у цілому відповідала шумеро-аккадському суспільству: іригаційне землеробство, скотарство (вівці, свині, буйволи, а також слони і верблюди). Існували і великі міста: Мохенджо-Даро (площа 150 га) та Хараппа.

Хараппська цивілізація (датується 2500 (2300) – 1800 (1700) pp. до н.е.) займала територію понад 1100 км з півночі на південь та понад 1600 км із заходу на схід. Цегляне будівництво, широкі вулиці 1 триповерхові будівлі та навіть водопровід і каналізація – і усе це за 2 тис. років до н. е. У найбільших містах, які були адміністративними та ремісничими центрами, проживало до 100 тис. чол., що свідчить про налагоджену систему торгівлі й обміну товарами.

На рубежі II тис. до н. е. в Північну Індію із середньоазіатських степів вторгаються племена аріїв, чий економічний і культурний розвиток був незрівнянно нижчим. Це був союз 9 племен, серед яких провідну роль відігравало плем'я бхаратів. Вождь племені звався раджа, вождь союзу племен – магараджа. Дравідійське населення було частково знищене, частково обернене на рабів і слуг.

У 1 тис. н. е. арії вторгайся в Південну Індію, де підкорили місцеве населення. У ведійських творах та епосі згадується велике число древніх династій та назв найдавніших держав у долині Гангу. Поступово з більшого числа держав у долині Гангу першорядного значення набула Магадха. її столицею було м. Раджагріха. За магадхського царя Удаіна (461-445 pp. до н.е.) столицею держави стала Паталіпутра (суч. Патна). Потім на магадхському престолі утвердилася династія Нандів. Створена ними держава підготувала умови для виникнення великої імперії Маур'їв. Вважається, що саме внаслідок арійських завоювань склалися відносини між завойовниками і підкореними, які, в свою чергу, призвели до поділу суспільства на касти (чи, точніше кажучи, варни).

Вищою Варною були жерці – брахмани, далі йшли кшатрії – воїни; селяни, ремісники та торгівці об'єднувалися під загальним іменем вайшья, наймані слуги, раби – шудра. Між ними існували нездоланні "перегородки" – заборонялися (чи не визнавалися законними) шлюби між представниками різних, навіть привілейованих каст, діти від таких шлюбів вважалися "нечистими" і зачислялися до нижчих варн.

Брахмани, нібито створені з уст Бога Брахми, займали провідні позиції: приносили жертви богам, здійснювали обряди, служили радниками у царів, тримали у своїх руках монополію на писемність і знання. їх майно не міг зачепити навіть цар, у всіх судових тяжбах з представниками інших варн рішення виносилося автоматично на користь брахмана, їм не можна було не довіряти чи суперечити. Брахмани були звільнені від усіх податків, повинностей і тілесних покарань. 9-річний брахман стосовно 90-річного кшатрія вважався батьком, той – його сином.

Кшатрії, створені нібито з рук Бога, зі свого середовища висували воєначальників і навіть раджів. У мирний час вели не обтяжене повинностями життя, отримуючи багаті подарунки від царів. У військовий час це була єдина категорія населення, яка брала участь у походах і битвах. Брахмани і кшатрії вважалися "двічі народженими", однак шлюби між двома пануючими верствами усе ж були заборонені.

Вайшья, народжені нібито зі стеген Брахми, теж вважалися "двічі народженими", однак належали уже до експлуатованих груп населення. Селяни сплачували в скарбницю податок, що складав 1/6 врожаю, а торгівці – до 1/5 свого прибутку, зате їх звільняли від військової повинності.

У найважчому становищі перебували шудра (ноги Брахми), вони не мали жодних прав, а лише обов'язки. Штраф за убивство шудра для вищих каст дорівнював штрафу за убивство собаки. їхній основний обов'язок – покірне слугування двічі народженим. Каста ця була неоднорідною.

Найнижче становище займали потомки дравідів, т. зв. парії, вважалося, що навіть дотик до них оскверняє. їм не дозволялося жити в поселенні, користуватися новим або цілим посудом тощо.

Раби перебували поза кастовим станом. їх використовували як слуг. Вони могли звільнитися від рабства. Саме рабство не набуло в Індії поширення і мало досить патріархальний характер. Арії, що потрапляли в боргову кабалу, вважалися рабами лише тимчасово.

У сільській общині існували земельні наділи, а значить, і приватне землекористування, але в цілому общини мали суспільний характер. Структура общини і самоуправління будувалися за єдиним зразком: староста, писці (облік господарства), коваль, тесля, гончар, цирульник і обов'язково жрець – брахман.

Як уже зазначалося, між варнами існували нездоланні перегородки. Брахман не міг стати воїном, а воїн – відправляти релігійні обряди. Водночас така вузька спеціалізація мала і свої позитивні сторони. Найбільшою перевагою кастової системи стала відсутність в індійському суспільстві класової боротьби. Шудра і парії були вимушені змиритися зі своїм становищем, яке нібито випливало з волі богів. Відтак Індія ніколи не знала класової боротьби у її європейському розумінні, збурювачами спокою ставали лише представники інших вірувань: буддисти, християни, мусульмани, сикхи.

У VI ст. до н. е., як уже зазначалося, в Індії існувало кілька держав. З них найбільш відомі дві: Магадха у середній течії Гангу та Кошал на північний захід від Магадхи. Боротьба між ними закінчилася перемогою Магадхи і включенням до її складу усіх областей між Гангом і Гімалаями. У 327 р. до н. е. військо Александра Македонського вторглося до Індії, після його смерті в багатьох містах залишилися греко-маке- донські гарнізони. Відбувалося взаємне спілкування завойовників і завойованих, контакти з Грецією та еллінським світом тривали.

Національно-визвольний рух, на чолі якого стояв Чандрагупта (322-297 pp. до н. е.), привів до відродження великої держави у Північній Індії – імперії Маур'їв. Можливо, Чандрагупта походив з касти шудр.

За його сина Біндусара (297-272 pp. до н. е.) до складу держави було включено частину Афганістану. Внук Ашока (268-232 pp. до н. е.) завоював царство Калінга і таким чином об'єднав під своєю владою майже усю Індію. Місця знахідок едиктів Ашоки дають змогу окреслити кордони його імперії: вона охоплювала не лише області Західної, Центральної, Східної і Південної Індії (крім крайнього Півдня), але й території Пакистану та деякі райони Афганістану. Столицею імперії продовжувала залишатися Паталіпутра.

Ашока вів постійну боротьбу з брахманами. Удару по їх пануванню і авторитету було завдано тим, що Ашока оголосив державною релігією буддизм. Ця релігія виступала проти соціальної кастовості суспільства, за рівність людей від народження, що, природно, притягувало до буддизму купців, розбагатілих вайшья, яким традиційний для Індії брахманізм відводив дуже скромну роль у суспільстві. Тим самим влада Ашоки здобула важливу опору.

Після смерті Ашоки створена ним держава розпадається. Його спадкоємці спершу поділили імперію на західну та східну частини. У 180 р. до н. е. влада в Паталіпутрі перейшла до представників нової династії – Шунгів. Близько 100 р. до н.е. на територію Індії вторгаються племена скіфів (саків) і утворюють Індо-Скіфське царство.

У Стародавній Індії також існував азіатський спосіб виробництва. Правове становище особи залежало не від майнового стану, а від належності до тієї чи іншої касти. Навіть кастова належність до кшатріїв не виключала небезпеки потрапити у боргову кабалу і на певний час перетворитися у раба. Проте, як уже зазначалося, цей стан вважався тимчасовим – борговому рабу дозволявся навіть шлюб з вільною жінкою, але у межах своєї касти.

За формою правління Індія була монархією. Цар (раджа, магараджа) походив з кшатріїв. Вважається, що його влада не була такою деспотичною, як у Єгипті чи Вавилоні, оскільки обмежувалася наглядом брахманів. Останні регулювали виконання царем своїх обов'язків (т зв. дхарми): охорони підданих, опіки над вдовами і сиротами, організації суспільних робіт, запобігання голоду тощо. В законах Ману зазначалося: "Цар, який по нерозумності безтурботно мучить свою країну, негайно позбавляється з родичами країни і життя" (VII, 111).

У своїй діяльності цар спирався на бюрократичний апарат, який складався з брахманів і кшатріїв. Цар призначав чиновників центрального і місцевого управління. Поруч з царем діяв дорадчий колегіальний орган з мантрінів, махаматрів (чиновників) і представників міст.

Покірність населення держави забезпечувалася за допомогою військової сили (VII, 114).

Як уже вказувалося, община була автономна у своєму управлінні, однак вайшья сплачували податки на потреби влади. Сільські області складалися з 10, 20, 100 і 1000 селищ (VII, 117), причому на кожному рівні був відповідний управитель. Він контролював збір податків, мобілізацію кшатріїв у разі потреби ведення військових дій тощо. Від єгипетського номарха відрізнявся не лише тим, що був призначуваним, а й тим, що його доходи становили жалування від царя (а не відсоток усіх податків).

Індійське право формувалося на основі релігійних уявлень (закони Хаммурапі були практично позбавлені такого впливу). Закони створювалися брахманами, у них, природно, знайшли відображення релігійно-етичні і правові уявлення цієї касти.

Закони Ману (II ст. до н. е. – 1 ст. н. е.) були створені жерцями однієї зі шкіл брахманізму, написані вони у формі двовіршів, що має полегшити їх запам'ятовування. Усього в законах 2650 (2685) статей, розбитих на 12 розділів. Зміст виходить за межі чисто правових норм – тут і політика, мораль, релігійні настанови (каяття, шлюб) і т. д. Покарання порушника не обмежується мирським життям, воно пов'язується і з майбутніми незручностями у житті загробному (перевтілення), загрозою життю і здоров'ю його близьких родичів тощо.

Індія цього періоду перебувала на етапі розкладу первіснообщинного ладу. Сільська община виділяла т. зв. великій сім'ї (представникам трьох поколінь родичів) земельний наділ. Відчужувати це господарство можна було не інакше, як за загальною згодою усіх членів общини. Приватну власність общинників (поле, сад, став) не можна відібрати ні силою, ні залякуванням. Держава не втручається у справи сільської общини і не забороняє общинникам, а також брахманам, знаті, купцям та іншим приватним власникам вільно відчужувати свою землю.

Держава, однак, зберігає за собою право верховного нагляду за угодами про нерухомість. Державі належать незаймані землі, знайдені у землі скарби. Власний домен має раджа. В VII главі (пункти 137, 138) зазначається право царя збирати податки, а також протягом одного дня в місяці зобов'язувати виконувати певну роботу ремісників і шудр, що живуть власною працею. Не зовсім зрозуміло, чи пов'язані ці права держави з її верховною власністю на нерухомість.

Дискусійним є питання про те, чи перебувала земля й інша нерухомість у власності чи лише у користуванні фізичної особи. Право власності на землю ніби розчленоване. Земля одночасно належить державі (верховна власність), общині (опосередковуюча власність) і приватникові (внутріобщинна чи позаобщинна власність).

Правомірними способами набуття нерухомої власності є спадщина, купівля, одержання дарунку та набувальна давність. Якщо власник "мовчки спостерігає", як хтось користується його власністю упродовж 10 років, то право отримання її назад втрачається (VIII, 147). Набуття рухомої власності можливе також, крім названих казусів, через знахідку, здобич, позичку під відсотки, за виконання роботи.

Виморочне майно представників трьох нижчих варн переходило у власність раджі (IX, 189).

Закони Ману регулюють інститут договору. Недійсною вважалася угода, укладена з нетверезим, малолітнім, маразматиком, душевнохворим або із застосуванням насильства і обману. Договір неодмінно мав укладатися у присутності свідків. Багато уваги приділено договорам позики, причому був встановлений максимальний розмір відсотків на місяць (2% для брахмана, 3% для кшатрія, 4% для вайшьї і 5% для шудри). Засобами забезпечення виступали: застава, поручительство третьої особи.

У сімейному праві визначалося, що жінка завжди перебуває під опікою чоловіків – батько охороняє її в дитинстві, чоловік – у зрілі роки, в старості це мають здійснювати сини (IX, 2.3). Жінка у будь- якому віці вважалася непридатною до самостійності (V, 147, 148). Розлучення міг ініціювати лише чоловік, достатньою причиною для негайного розлучення ставав лайливий характер дружини. Спадщина ділилася між синами порівну або за взаємною згодою переходила у спільне користування.

Карна частина законів Ману вражає жорстокістю покарань: розрізали на частини лезом за підробку, здійснену золотарем; саджали на кіл або відрубували руки нічному злодієві. Злочинцям відрізували ніс, вуха, язик, статеві органи, відрубували кінцівки, осліплювали. П'яниці на лоб ставили тавро у вигляді чарки, злодію – собачої ноги. З цими людьми не можна було сідати їсти, здійснювати жертвоприношення, вступати у шлюб тощо. Членоушкодження застосовувалося тільки щодо нижчих каст, брахман і кшатрій могли відкупитися штрафами, причому брахман міг виплачувати свій штраф поступово, частинами. У кшатрія залишалася можливість взяти позику (під 3% на місяць). У разі несплати останньої могло настати боргове рабство. Ст. VIII, 379 передбачала, що для брахмана замість смертної кари може застосовуватися бриття голови.

За вбивство кшатрія штраф був у чотири рази менший, ніж за убивство брахмана. За вбивство шудри штраф призначався у два рази меншим, ніж за вайшью. Можна припустити, що ці суми виплачувалися лише представниками вищих каст, адже ті ж закони Ману передбачали смертну кару за набагато менш суттєві злочини: третю крадіжку, викрадення царського або храмового майна тощо.

Якщо шудра піднімав палицю на "двічі народженого", йому відрубували руку. Удар ногою брахмана коштував шудрі відрізаної ноги, звинувачення брахмана у неправді – життя.

Однак було б помилкою вважати, що панівне становище в суспільстві забезпечувало повний імунітет представникам вищих каст. За єресь, лінь, слабоволля, пустопорожні балачки, жебрацтво закони Ману приписували карати саме брахманів і кшатріїв; брахмани і кша- трії не повинні були виступати в ролі лихварів (X, 117). Одним словом, "що дозволене бику, те не дозволено Юпітеру". Як бачимо, правлячий клас усвідомлював необхідність принаймні зовнішнього дотримання вимог моралі задля збереження свого панування. З іншого боку, "брахман може впевнено присвоювати майно шудри, бо в нього немає ніякої власності" (VIII, 417).

Суд і процес зазвичай проходили колегіально. Свідками виступали рівні: жінки щодо жінок (VIII, 68), чесні шудри – щодо шудр і т. д. У разі, якщо свідки належали до різних каст, перевага надавалася свідченням брахмана (VIII, 73). Існували і ордалії (VIII, 114, 115) – випробування вогнем, водою, принесенням клятви. Закони Ману вимагали у сумнівних випадках наявності речових доказів.

Зазначимо також такі принципові моменти законів Ману, як:

• 1. Поняття убивства в стані необхідної оборони при захисті самого себе, жінок чи брахмана (VIII, 349).
• 2. Заборона брати навіть незначну винагороду за дочку при виданні її заміж (III, 51).
• 3. Деяке пом'якшення заборони шлюбів між представниками різних каст (III, 12, 13).
• 4. Можливість відсторонення від влади і фізичного знищення царя і його родини в разі, якщо цар "мучить свою країну" (VII, 111), та деякі інші.

Їх можна вважати свідченням того, що правова думка Стародавньої Індії розвивалася навіть в умовах консервативного патріархального суспільства, норми родового ладу поступалися місцем більш цивілізованим, прогресивним.