Спарта

Постійним суперником Афін у боротьбі за політичне домінування в регіоні виступала Спарта. Гї суспільний лад характеризується як аристократична республіка. В VI ст. до н. е. дорійські племена підкорили собі Мессенію (боротьба тривала кілька сторіч – з VIII ст. до н. е. по VI ст. до н. е.), її землі стали спільною власністю переможців, а населення перетворене на державних рабів-ілотів. Для того, щоб утвердити і зберегти своє панування над корінними мешканцями Мессенії, дорійці були змушені об'єднатися з 12-ма ахейськими общинами. З того часу спільну общину очолювали 2 царі (архагети) – дорійський і ахейський. Невелика група повноправних громадян-спартіатів експлуатувала величезну кількість поневолених ілотів. Це, звісно, вимагало створення сильної воєнної організації.

Захоплену землю спартіати розділили на спадкові ділянки (клери), які оброблялися ілотами. Середній розмір клеру становив 11-15 га. Спартіат не міг продати, закласти чи здати в оренду свій клер. Ілоти, що обробляли цю землю, сплачували податок (половину отриманого врожаю), який йшов на утримання спартіата. Обов'язком останнього була військова справа, а весь вільний час зайнятий полюванням, гімнастикою, хороводами. Чисельність спартіатів разом з сім'ями не перевищувала 10 відсотків від загальної кількості населення. На III ст. до н. е. громадян-спартіатів залишалося усього 100 чоловік. При цьому спартіати не лише воювали з сусідами та утримували в покорі ілотів, але й наймалися охоронцями-тілохранителями до перських сатрапів. Зрозуміло, що уся суспільна і державна організація Спарти була орієнтована на виховання універсального воїна, нечутливого до болю, здатного з честю долати будь-які труднощі, голод, холод, спрагу.

Основи такого ладу у Спарті заклав ще легендарний законодавець Лікург (IX–VIII ст. до н. е.). Саме йому приписується поділ території Лаконіки (первісного ядра майбутньої держави, площею усього в 300 кв. км) на 39 тис. ділянок-клерів, введення залізних грошей (для запобігання хабарництву, оскільки навіть незначні суми доводилося перевозити волами), розробку законів проти розкоші (дах мав зводитися лише сокирою, двері – пилкою, без оздоб і прикрас).

Новонароджених оглядали посадові особи. У разі виявлення якоїсь недуги (наприклад, вродженого вивиху) новонародженого, з якого не міг у майбутньому вирости повноцінний воїн, скидали у прірву. Виховання дітей з 7 до 20 років стало справою держави, від 20 до 60 літ громадянин вважався військовозобов'язаним. Не пізніше 30 років він мав вступити у шлюб, придане було заборонене за законом, оскільки Лікург вважав, що шлюб не повинен бути прихованою проституцією. Чоловік міг мати кількох дружин, узятих по любові, і навпаки кілька братів могли мати одну дружину.

Молоді (від 7 років) спартіати утримувалися державою у "спартанських" умовах: злиденний харч, мінімум одягу навіть узимку, і мусили здобувати собі харчування набігами на господарства ілотів. Двічі на рік ілотам оголошувалася "війна", під час якої озброєні підлітки убивали цих беззбройних напіврабів. Спарта, схоже, єдина держава, де убивство, пограбування, крадіжки вважалися похвальною справою, якщо об'єктом злочину було життя і майно підкореного населення. Вважалося, що лише таким способом можна виховати воїна, здатного вижити у будь-яких умовах.

Спартіатам заборонялося займатися ремеслом, торгівлею, фінансово-кредитними операціями. "Довірити" цю діяльність ілотам вони не могли, але й обходитись без зброї, посуду, одягу тощо було неможливо. В згаданих сферах були зайняті т. зв. періеки (тобто ті, що живуть навколо Спарти) – особисто вільні люди без політичних прав. Періеків також використовували у війську як легкоозброєних воїнів. Вони ж платили державі данину і були проміжною ланкою між 200 тис. ілотів та 8 тисячами (далі – навіть 700) спартіатів. Цим співвідношенням пояснювався допуск періеків до військової справи і дещо легші умови життя.

На чолі вільної общини, як уже згадувалося, стояли два царіархагети – дорійський та ахейський. У воєнний час це були воєначальники, у мирний – вищі жерці. Влада царів була спадковою, їм належали великі ділянки родючої землі та визначена частка військової здобичі. Для обмеження царської влади щорічно усіма повноправними спартіатами обиралася колегія ефорів (спостерігачів) з 5 чол. Ефорат відомий з 754-753 pp. до н. е. Ефори стежили за розподілом військової здобичі, вводили податки. З середини VI ст. до н. е. мали на- йширші повноваження в управлінні, нагляді та судочинстві. Вони ж скликали Раду старійшин (герусію) та народні збори, вели переговори з іноземними послами. Старший ефор – епонім давав своє ім'я назві року. Звіт ефори складали лише перед своїми наступниками.

Народні збори (апелла) формувалися з одружених громадян віком від 30 років. Виступати на зборах, пропонувати закони чи кандидатів на посади дозволялося лише посадовим особам. Збори висловлювали своє рішення зазвичай криком. Судді сиділи в ізольованому приміщенні і прислухалися до того, як кричать обидві сторони (згідні і незгідні), визначаючи переможця. У сумнівних випадках практикувався поділ голосуючих на дві частини шляхом розходження у різні сторони. Однак власті своїми постановами могли оголосити рішення зборів недійсними, а самі збори розпустити. Якщо народні збори у демократичних Афінах (агора) були найголовнішим органом державної влади, то в аристократичній Спарті збори (апелла) мало що реально вирішували.

Рада старійшин складалася з 28 членів-геронтів, які обиралися народними зборами з представників найбільш знатних родин, не молодших за 60 років. Герусію скликали ефори, вона готувала рішення народних зборів, складала заключения з найважливіших державних справ та кримінальних процесів. До герусії також входили і обидва царі, і лише цей орган мав право зміщення царів. Загалом геронти ні перед ким не були відповідальні. У наш час терміном геронтократія іноді називають таку державу, де влада перебуває у людей надто похилого віку (наприклад, брежнєвське Политбюро поч. 80-х pp. XX ст.).

Суперництво Спарти і Афін стало причиною Пелопоннеської війни. В 431 р. до н. е. спартанські війська вдерлися в Аттіку і спустошили її. Спарта виграла цю війну через 27 років у 404 р. до н. е., вдавшись до допомоги персів. В 386 р. був укладений Анталктідів мир з Персією, за яким Спарта визнавалася гегемоном над Грецією.

Перемога над Афінами дорого обійшлася Спарті. В 400 р. до н. е. закон ефора Епітадея дозволив відчуження землі. На той час більшість спартіатів загинула в битвах, їхня загальна кількість скоротилася з 8 тис. до 1 тис. 2/3 земельного фонду опинилося в руках жінок-спадкоємців.

У наступній війні з Фівами в 371 р. до н. е. непереможні спартанці були розбиті полководцем Епамінондом в битві при Левктрах. Заволодіти Спартою переможцям тоді не вдалося, але ця війна виснажила її сили. Знову піднеслися Афіни, населення яких досягло 200 тис. чол.

У 338 р. до н. е. Греція була захоплена Македонією. Спарта зуміла ще деякий час зберігати самостійність. її могутність була остаточно підірвана в 221 р. до н. е., після поразки в битві під Селассією від македонського царя Антігона Дозона. З 146 р. до н. е. Спарта потрапила під владу Риму. В 395 р. її зруйнували готи під проводом Аларіха.

Суспільство, яке майже півтисячоліття проіснувало в Спарті, було в певному розумінні унікальним. Зневага до будь-якої продуктивної діяльності, крім військової справи, знищення батьками своїх фізично немічних дітей (за вироком герусії), убивства ілотів у щорічних криптіях, виховання підростаючого покоління в постійній атмосфері грабежів і крадіжок,- з одного боку. Разом з тим не можна не зазначити інший бік медалі – високий бойовий дух цього народу. Коли перський розвідник перед битвою у Фермопільській ущелині підкрався до їх табору, він не повірив своїм очам. Спартанці розчісували один одному гребенями волосся. Однак знаючі люди пояснили цареві Ксерксу, що ці 300 чол. готуються до неминучої смерті. І справді, усі вони до одного полягли, але ніхто не покинув поля бою. Спартанські матері проводжали своїх дітей у бій словами: "З щитом або на щиті". Боягуз-утікач, щоб легше бігти від озброєного ворога, завжди кидав важкий щит. На щиті ж приносили з почестями убитого бійця, який виконав свій обов'язок. Хрестоматійною стала історія про спартанського підлітка, який украв лисицю і сховав її за пазуху. Разом з іншими він стояв на плацу, не сміючи покривитися від болю, поки лисиця вигризала його живіт.

Суперництво – військове – "суворої" Спарти і "розніжених" Афін завершилося, як відомо, перемогою Спарти. Однак, що стосується галузі культури, то тут відставання від Афін було вражаючим. За півтисячі років у Спарті не було жодного визначного філософа, художника, скульптора і лише один поет, та й той творець військових гімнів.