Суспільний і державний лад Римської республіки

За неписаними римськими законами визнавалося, що люди нерівні між собою, раби взагалі розглядалися не як люди, а речі. Суспільне становище людини залежало від наявності або відсутності у неї статусів: свободи (усі люди діляться на вільних і рабів), громадянства (усі вільні – або повноправні громадяни Риму, або негромадяни: латини, перегріни, дедітіції), сімейного (усі громадяни Риму – або "особи свого права" (вони ж – "батьки сімейства"), або "особи чужого права"). Громадянин Риму мав права політичні: 1) право участі в народних зборах, 2) право бути обраним на посаду в державному і судовому апараті, 3) право служби у війську (і відповідно участі у розподілі військової здобичі); а також цивільні: 1) право на т. зв. законний римський шлюб, діти від якого автоматично отримували громадянство Риму, та 2) право комерції (тільки для осіб "свого права"), тобто укладання угод, захищених державою через можливість подання позову, спрямованого проти недобросовісного контрагента. У період Республіки громадяни Риму платили лише податок на спадщину і на усі операції, пов'язані з рабами (купівля-продаж, звільнення на свободу). Інші групи населення мали значно вужчі права, платили численні прямі податки, могли бути позбавлені земельних володінь, якщо виникала потреба забезпечити землею ветеранів римського війська. Водночас будь-який член суспільства мав змогу набувати або втрачати один, два чи усі три "статуси".

Втрата громадянства була пов'язана з продажем у рабство за борги (до 326 р. до н. е.) або за злочин, вона ж наставала внаслідок заслання чи вигнання.

Раб-вільновідпущеник ставав громадянином. Вільновідпущениками ставали різними способами – наприклад, згідно із заповітом або за умови викупу, відробітку тощо. В разі порушення цих умов вільновідпущеника можна було знову повернути в рабство (що згодом було заборонено). Вільновідпущеників не брали на військову службу, відтак вони не могли претендувати на будь-які посади у державному апараті. Однак уже діти вільновідпущеників могли робити будь-яку карколомну кар'єру, відомо, наприклад, що імператор Діоклетіан був сином вільновідпущеника.

Іноземці – перегріни могли отримати громадянство Риму за заслуги перед державою. Наприклад, у І ст. н. е. був прийнятий закон, за яким отримував громадянство перегрій, який на власному кораблеві певного тоннажу привозив до Риму продовольче зерно на продаж протягом чотирьох років. Хліб же в Римі був набагато дешевшим, ніж у провінції, отже, доводилося працювати собі на збиток. Тим самим перегрій ніби купував собі громадянство. Латин міг отримати громадянство за багаторічну службу у допоміжних легіонах та іншими способами. На негромадян не поширювалися римські закони, а діяла власна система права – перегрінська. Регулював ці відносини т. зв. Перегрінський претор.

Розквіт Риму зумовлювався використанням дешевої рабської праці. Однак ставити наглядача над кожним рабом було економічно невигідно. Рабам зазвичай пропонували узяти пекулій (земельну ділянку, ремісничу майстерню тощо) і протягом багатьох років зібрати суми на викуп з неволі себе самого, дружини, дітей, а також пекулія. В середньому на це йшло до двадцяти років, але раб бачив перспективу стати громадянином Риму і був готовий на усе (за схожим принципом отримують громадянство країн ЄС сучасні "гастарбайтери").

Ця продумана схема комбінації "бича і пряника" давала потрібний ефект. Навіть обездолені раби об'єктивно працювали на зміцнення економіки Риму (а відтак – і його військової моці), натомість громадяни-бунтарі втрачали громадянство і опускалися на суспільне дно. Багатовічне існування Риму як держави № 1 на політичній карті світу не в останню чергу пояснюється тим, що він зумів консолідувати зусилля усіх груп населення – повноправних і неповноправних – для самозбереження.

Політичну історію Давнього Риму можна поділити на два великих періоди – Республіку і монархію. Республіка проіснувала близько 500 років. Ця Республіка була рабовласницькою за своїм типом і аристократичною за формою правління. Вищі посади займали представники вузького кола знатних фамілій. У руках цих людей зосереджувалися і великі земельні володіння.

Провідні ролі у суспільстві аристократи утримували засобами системи патронату-клієнтели. Неімущі, малоосвічені громадяни завжди потребували підтримки – грошима, юридичною порадою тощо. У пошуках такої підтримки вони зверталися до родичів (або добре знаних сусідів) з числа людей багатих і знатних, з доброю юридичною освітою. Прохач ставав клієнтом, його добродійник – патроном, відносини належним чином оформлювалися юридично. Свій моральний чи грошовий борг клієнт відробляв не грошима чи працею – для цього у патрона були чисельні раби, а зовсім іншим способом. Оскільки усі голосування на народних зборах відбувалися відкрито, патрон приходив на Форум разом зі своїми клієнтами (їх могло налічуватися кілька сотень), і вони "голосували" так, як підказував патрон. Саме таким способом приймалися закони і обиралися посадові особи. Домовившись з патронами (іноді – шляхом звичайного підкупу), зацікавлений політик виставляв свою кандидатуру на виборах або пропонував певний законопроект.

Головним органом влади був Сенат, до якого первісно входили представники 300 патриціанських родів. З вимиранням цих родів, за законом 318 р. до н.е., вакантні місця заповнювалися особами, що обиралися народними зборами. Як правило, це були ті, хто уже займав вищі посади в магістратурі або надав державі великі послуги. За законом Овінія доступ у Сенат став можливим і для плебеїв. Список сенаторів переглядався кожних 5 років. У віданні Сенату було:

1) попереднє обговорення усіх питань, що виносилися на розгляд центурій;
2) право накладання вето на рішення народних зборів (крім судових);
3) розпорядження скарбницею і державним майном та бюджет взагалі;
4) зовнішні зносини;
5) військова справа, включаючи призначення командуючих.

Перший у списку сенаторів називався принцепсом. Він вів засідання зборів. Голосування відбувалося шляхом розходження сенаторів у різні боки.

За диктатури Сулли (І ст. до н. е.) число сенаторів було подвоєно (до 600). Сенат став установою консервативною, до його складу входили лише найбагатші і найродовитіші з рабовласників.

Одночасно в Римі збереглося багато важливих інститутів народо-

владця: народні збори, трибунат, термінування повноважень службових осіб та їх підзвітність народним зборам, безоплатність посад, колегіальність управлінських органів.

Законодавчими органами вважалися народні збори (коміції). До реформи Сервія Туллія основну роль відігравали куріатні (курія – десять патриціанських родів) коміції, після неї – центуріатні та трибутні. Скликалися вони за наказом консула, претора чи народного трибуна. За несприятливих умов (буря, плямки на внутрішніх органах жертовних тварин, епілептичний напад у когось із учасників) припиняли свою роботу. Розпустити коміцію міг і голова зборів. Центуріатні (у сотнях-центуріях) коміції вирішували питання війни і миру, обирали вищих магістратів, приймали чи відхиляли закони, дарували громадянство, були вищою апеляційною інстанцією у справах щодо смертних вироків. У трибутних коміціях (за місцем проживання) відчувалася перевага плебеїв, оскільки тут витримувався принцип "одна людина – один голос". Спершу вони мали другорядний характер, але в період між 449-287 р. до н. е. отримали ті ж повноваження, що й центуріатні коміції, за винятком питань війни і миру. Відбувався постійний зріст числа центурій і триб. У III ст. до н. е. кожний розряд населення отримав по 70 центурій і їхнє загальне число, з врахуванням вершників і пролетарів, зросло до 373. Кількість сільських триб також зросла, тепер їх разом з 4 міськими налічувалося 31.

Значення народних зборів було набагато меншим, ніж у Афінах. Збори не мали права законодавчої ініціативи, запропонований сенатом законопроект можна було прийняти або відкинути в цілому, без внесення поправок. Голосування тривалий час було відкритим. Враховуючи, що більшість неімущих громадян (клієнтів) перебувала у залежності від свого багатого покровителя (патрона), рішення таких зборів були легко прогнозовані. Оскільки участь у зборах на відміну від Афін не оплачувалася, селяни і міська біднота не завжди були на них присутніми.

Поточна виконавча влада перебувала в руках т. зв. магістратів. Члени колегій обиралися народними зборами на один рік і формально були підзвітними цим зборам (аж до віддання під суд). Для того, щоб виставити свою кандидатуру навіть на найнижчу магістратуру, потрібно було відбути 10 військових кампаній на коні, або 20 – у пішому строю. Відтак багаті і знатні вершники починали свою політичну кар'єру набагато раніше від бідняків. Вибори обходилися кандидатові у значні суми, виконання посадових обов'язків було неоплачуваним, бо вважалося, що це – велика честь для громадянина, а не його професійна діяльність. Фактично бідняки самоусувалися від політики, бо не мали на це необхідних коштів.

Колегія консулів спочатку складалася з двох осіб. На цю посаду обирали не молодших за 43 роки. Всі інші посадові особи, за винятком народних трибунів, перебували у їхньому підпорядкуванні, консули мали право скасування розпоряджень нижчих начальників. Вони були командуючими військами в провінції та Римі і мали необмежені повноваження в усьому, що стосувалося війни і військової справи. Консули скликали сенат і головували в народних зборах (маючи право розпуску останніх). Вони видавали обов'язкові постанови і накладали адміністративні стягнення. За межею міста, у військовому таборі, могли виносити смертні вироки.

Колегія преторів первісно складалася з 2-х, далі – з 8-ми чоловік. З 367 р. до н. е. претори розглядали попередньо усі карні і цивільні справи до направлення їх у суд. Фактично вказівка претора (т. зв. формула) майже завжди визначала наступне рішення суду. За відсутності консула претор мав право заміщувати його у командуванні військом. У підпорядкуванні претора перебували карні або нічні тріумвіри, що здійснювали арешти, вироки, спостерігали за в'язницями.

До магістратів належали і цензори, які обиралися один раз на 5 років. Вели облік громадян, аби не допустити появи самозванців. Вони ж розподіляли громадян між центуріями і трибами. Починаючи з 312 р. до н. е. цензори складали списки сенаторів, отримавши тим самим право відводу небажаних осіб. Цензор від імені держави давав підряди на суспільні роботи і стежив за якістю їх виконання, вів спостереження за збором податків з провінцій та мита у митницях. Цензори не підлягали судовій відповідальності.

Не підлягали судовій відповідальності також диктатори і народні трибуни.

Магістратура диктатора була винятковою і екстраординарною. Диктатор призначався консулом одноосібно або під тиском сенату у разі війни чи внутрішньої смути. Влада диктатора була необмеженою і підкріплювалася кінним військом. Він мав імунітет і від вето трибуна. Однак його повноваження обмежувалися у часі – не довше 6 місяців.

З 494 р. до н. е. діяла колегія народних трибунів, які обиралися з числа плебеїв. Ця посада була настільки впливовою, що відомі випадки відмови сенаторів від місця в сенаті та їх перехід з патриціїв у плебеї тільки задля спроби отримання цієї посади. Число трибунів зростало від 2-х до 5-ти, а далі – і до 10-ти. Трибуни мали право забороняти виконання будь-чиїх наказів, за винятком наказів диктатора. Могли накладати вето на постанови сенату і народних зборів. Мали право арешту і публічного допиту будь-якої особи.

До магістратури нижчого рангу належали курульні едили і квестори. Едили спостерігали за порядком на ринках Риму і влаштовували видовища, видавали розпорядження про продаж рабів і тварин. Квестори вели розслідування карних справ, вели архівні справи, порядкували в скарбниці. Поліція підпорядковувалася едилам.

У добу Республіки політичні права на населення провінцій не поширювалися. Вибори магістратів здійснювалися виключно громадянами Риму. Безплатні роздачі продовольства та організація видовищ для потенційних виборців значною мірою сприяли зростанню люмпенізації маси пролетарів, які почали жити виключно за рахунок подачок.

Провінції управлялися призначеними Римом губернаторами з числа колишніх консулів та преторів. На середину II століття до н. е. таких провінцій налічувалося 9: Сицилія, Сардинія, Корсика, Цізальпинська Галлія, Іспанія, Африка, Македонія, Іллірія, Азія. Влада губернаторів у провінціях була практично необмеженою.

Специфічною суспільною установою Риму була армія. До служби допускалися громадяни з 16-17 років. Пролетарі тривалий час служби позбавлялися. В кінці III століття до н. е. майновий ценз для служби в армії понизився з 11 тисяч асів до 4 тисяч, а у І столітті до н. е. до служби почали допускати неімущих. Солдат отримував плату і міг розраховувати на частку у воєнній здобичі (щоправда, з цих сум він не лише утримував себе, але й давав хабарі нижчим командирам за звільнення від робіт).

За законом консула Марія (кінець II століття до н. е.), після 16 років служби солдат-ветеран наділявся земельною ділянкою з суспільних фондів. Пізніше, починаючи з Сулли, ветерани стають опорою диктаторів та імператорів, отримуючи від них щедрі подарунки за попередню службу під прапором цих полководців. Дисципліна в армії забезпечувалася правом командуючого на смертний вирок. У виняткових випадках (бунт, втеча з поля бою) застосовувалася так звана децимація, тобто страта за жеребом кожного десятого з числа бійців підрозділу, що провинився.