Причини падіння Республіки. Диктатура Цезаря

Продовження т. зв. Мітрідатових воєн з Римом у 74-64 pp. закінчилося повною перемогою Риму з включенням Понтійського царства до складу Римської імперії. Полководець Помпей, командуючий римською армією, здобув перемогу над 22-ма царями, Мітрідатовими союзниками, підкорив 12 млн чоловік, завоював 1538 міст і фортець. Похитнуло Республіку повстання Спартака, що вибухнуло у 74-71 pp. до н. е. Армія рабів у момент найвищого успіху досягала 120 тисяч чоловік. Повстання було придушене армією під проводом Марка Красса.

У самому Римі визрівав заколот Луція Сергія Катіліни, метою якого мав стати державний переворот і скасування боргів. Катіліна, виданий Цицероном, втік до Етрурїї і разом з 3000 його прихильниками загинув у бою з римським військом.

Невдовзі після придушення цього виступу політична влада в Римі переходить до рук трьох визначних діячів, які утворюють 1-й тріумвірат (60 р. до н. е.). До складу тріумвірату входили Помпей (переможець Мітрідата), Красс (який звільнив Рим від Спартака) і Цезар.

Юлій Гай Цезар (народився 100 р. до н. е.) починав свою політичну кар'єру як типовий демократ. Домігшись свого обрання консулом на 59 р. до н. е., провів аграрний закон, за яким колишні ветерани Помпея були наділені земельними ділянками. Однак для втілення в життя цього законопроекту Цезар був змушений діяти в обхід Сенату, відхиливши вето народних трибунів. Того ж 59 р. до н. е. Цезар провів ще один аграрний закон, за яким переважне право на отримання землі з суспільних фондів мали батьки, що утримували 3-х і більше дітей (таких в Італії було 20 000). Одночасно консул обмежив права провінційних намісників, забезпечуючи цим популярність і підтримку місцевого населення.

Тепер Цезарю було потрібне військо. Він добився, щоб його призначили намісником у Галлію (на 5 років). Але оскільки Галлію ще треба було завоювати, Сенат дозволив Цезарю набрати армію. Галлія була підкорена і у 57 р. до н. е. проголошена римською провінцією. В 54-51 pp. до н. е. Цезар з 60 000-ним військом придушив 300-тисячне повстання галлів, тоді ж було підкорено 300 племен, взято штурмом 800 міст, захоплено в полон 1 млн чоловік. Золото значно упало у ціні і продавалося в Римі просто на фунти.

Сенат, побоюючись авторитету Цезаря, вимагав від нього розпуску війська. Після відмови сенатори оголосили полководця ворогом Вітчизни і доручили Помпею набрати армію для боротьби з Цезарем. До 45 р. до н. е. Цезарю довелося вести війни проти Помпея, його синів, Мітрідатового сина Фарнака (останній був розбитий за 5 днів, після чого народилося знамените "Прийшов, побачив, переміг") та Катона Молодшого. В 46 р. до н. е. Цезаря проголосили диктатором на 10 років, а в 44 р. до н. е. – пожиттєвим. Крім цього, з 48 р. до н. е. в його руках зосередилася влада трибунів, з 46 р. до н. е. – цензорська влада. В 45 р. до н. е. йому присвоїли титул імператора. В його ж руках була влада верховного понтифіка (жерця). Кілька разів його соратники намагалися увінчати Цезаря царською діадемою – оскільки він готувався до походу проти парфян, щоб помститися за смерть Красса, в Римі ширилися чутки, що перемогти парфян може лише цар (реке).

Все це викликало невдоволення як народу, так і деяких сенаторів, які вважали Цезаря тираном. 15 березня 44 р. до н. е. на засіданні Сенату він був заколотий змовниками, яких очолювали Брут і Кассій. На тілі Цезаря з 23-х ран лише одна виявилася смертельною (заколотники панічно боялися своєї жертви).

Перебування при владі Гая Юлія Цезаря – це своєрідний рубіж між римською Республікою та Імперією. Причини переходу від однієї форми державного устрою до іншої полягали у тому, що: по-перше, розвиток рабовласництва і приватної власності призвів до посилення класового розшарування. Різка різниця між станами суперечила декларативній рівності римських громадян, закладеній в основі Республіки. Збідніння мас громадян ставило під загрозу комплектування армії. Відтак політики-демократи (брати Граки, Сергій Катіліна та ін.) починають вимагати земельних реформ. Юридично уся земля була власністю народу (агер публікує) і перебувала лише у володінні окремих осіб. Аристократи, не бажаючи втрачати свої латифундії, готові були силою зброї знищувати демократів, ті, опираючись на бідноту, теж були готові поставити Рим на межу громадянської війни.

По-друге, римські республіканські установи склалися як органи управління містом, полісом. Після надання прав римського громадянства населенню усієї Італії та здійснення завоювань в Європі, Азії, Африці попередня система втратила свою ефективність. Консул, претор чи трибун, обраний на один рік, просто не встигав увійти в стан справ і здійснювати ефективне управління.

По-третє, десятки завойованих народів мали свої династії і родоплемінну верхівку. Для ефективної експлуатації цих перегрінів було б доцільно надавати їхнім вождям права римських громадян і навіть місця у Сенаті, але цьому противилися мешканці Риму і члени Сенату.

Жодний найавторитетніший консул чи диктатор з його річним термінуванням посади і необхідністю оплачувати усі свої державні кроки з власної кишені вирішити це коло проблем не міг. Безстроковий (довічний) імператор, який мав свою казну (т. зв. фіск), окрему від загальнодержавної, міг гарантувати крупним землевласникам недоторканність їхніх володінь, узяти на своє утримання злидарів (політика "хліба і видовищ"), ввести до Сенату не лише вождів підкорених народів, але й, як це одного разу зробив Калігула, навіть свого коня.

З вказаних причин Республіку замінив монархічний режим, що спирався на міцну армію і постійний державний апарат. Порівняно з Республікою ця система мала дві суттєві переваги. Рабовласницький клас отримав в особі монарха ефективного захисника свого економічного і політичного панування. Латифундіям більше не загрожували демократи – демагоги типу Катіліни, які для отримання підтримки плебсу були готові перерозподілити землю і власність. З іншого боку, Римська держава отримувала додатковий фактор стабільності після допущення до політичної влади панівної верхівки завойованих Римом провінцій. За Юлія Цезаря надання прав римського громадянства населенню провінцій стало поширеною практикою. Інакше і бути не могло – кордони Риму простягнулися від Іспанії до Вірменії і від Британії до африканського узбережжя. Армія давно перестала бути за своїм складом установою громадян міста чи навіть мешканців самої лише Італії.

Убивства Гая Гракха і Лівія Друза показали, що добровільно жертвувати своїми привілеями на користь усіх громадян імперії більшість жителів Риму не бажала. Краще було провести назрілі реформи зверху, ніж чекати заколотів і громадянських війн знизу. Імператори це розуміли краще від плебсу. Вони не лише роздавали римське громадянство за особливі заслуги, але й без зайвих церемоній включали до складу Сенату чи дарували символічні персні "вершників" тим державним чиновникам і офіцерам, які висунулися з пануючої верхівки підкорених народів. Зрештою, у 212 р. н. е. імператор Каракалла надав права римських громадян усьому населенню підкорених провінцій. Зайве говорити, що панівна верхівка завойованих країн – за умови лояльності до римської імператорської влади – отримувала ці права набагато швидше. Об'єктивно перехід від республіки до монархії не лише зосередив владу в руках аристократичної олігархії наддержави, але й внутрішньо зміцнив імперію, заклав підвалини для її ще кількасотрічного зростання.