Суспільний і державний лад Риму в період принципату

Убивство Цезаря не означало відновлення Республіки. Бруту і Кас- сію довелося втікати з Риму, фактичним господарем міста став найближчий друг Цезаря консул 44 р. до н. е. Марк Антоній. У 42 р. до н. е. при Філіппах у Македонії Брут і Кассій були розбиті, що означало повну й остаточну поразку прихильників старої сенатської республіки. В самому Римі було встановлено 2-й тріумвірат у складі Марка Антонія, Октавіана (молодий родич Цезаря, усиновлений ним) та Лепіда. В результаті внутрішнього конфлікту тріумвірат розпався, і Октавіан винищив своїх колишніх соратників. 13 січня 27 р. до н. е. Октавіан розіграв у Сенаті і на народних зборах сцену складання з себе надзвичайних повноважень і "відновлення" Республіки. Однак сенатори "умовили" його залишитися при владі, наділивши почесним титулом Августа.

Октавіан Август (27 р. до н. е. – 14 р. н. е.) намагався, на відміну від свого усиновителя, якнайменше підкреслювати монархічний характер своєї влади. Тому він називав себе "першим серед рівних", або принцепсом, оскільки його ім'я стояло першим у списку сенаторів. Саме тому і увесь лад, що склався за Августа та існував у період ранньої імперії, отримав назву "принципату". Його можна було б визначити як монархію під виглядом Республіки. Сенат і усі республіканські установи зберігалися. Октавіан демонстрував свою повагу сенаторам і 13 разів обирався консулом. Мав також владу трибуна, був верховним жерцем, отримав почесний титул "батька вітчизни". Всі республіканські посади зосередилися в одних руках.

Крім цього, Август володів і вищою військовою владою (старовинне військове звання "імператор" було включене до складу його титулів та імені). Усі магістрати фактично стали чиновниками принцепса. Посади претора, едилів, народних трибунів втратили реальне значення. Магістрати почали отримувати платню від принцепса, від нього ж залежав термін Їхнього перебування на посаді. В руках імператора зосередилися необмежені повноваження: видання законів, командування військом, вища адміністративна і судова влада. Режим підтримувався розгалуженим апаратом таємної поліції, донощики в політичних справах отримували четверту частину конфіскованого майна.

За Августа була скорочена армія, але створена т. зв. преторіанська гвардія, яка становила особисту охорону імператора. Роль народних зборів різко зменшилася. їхні функції перейшли до принцепса і Сенату.

Вже Цезарем було встановлено обов'язковий майновий ценз в 1 000 000 сестерціїв для членів Сенату. Склад сенаторів поповнювався з числа осіб, що висунулися на державній службі. Формально Сенат міг видавати закони, призначати і зміщувати магістратів, включаючи вибір і зміщення самого принцепса. Одночасно Сенат був і вищою судовою інстанцією. Насправді ж, за винятком нетривалих періодів, коли відбувалася зміна імператорів і династій, роль Сенату була номінальною.

Разом із сенаторами верхівку суспільства становили вершники. Майновий ценз для цієї категорії становив 400 000 сестерціїв. Як правило, це були офіцери і чиновники, у чиєму володінні перебувало середнє, за римськими поняттями помістя – близько 100 га орної землі. Стосовно плебсу, починаючи з Августа, проводиться політика "хліба і видовищ". Населенню Риму щедро роздаються даровий хліб, олія, вино, дрібні суми грошей, для нього влаштовують пишні ігри і видовища (наприклад, "морські" бої гладіаторів у гігантському штучно виритому ставку), але народ усувають від будь-якої участі у політичному житті.

Відносно рабів імператорами проводиться політика терору і насильства. Побоюючись нових повстань, подібних до виступу Спартака, імператор Август вводить закон, за яким смертній карі підлягають усі раби, які в момент убивства господаря перебували у маєтку. Одного разу (61 р. до н. е.) за вбивство знатного римлянина було страчено усіх міських рабів цієї людини – 400 чоловік. Власті пішли на цей крок навіть всупереч обуренню усього населення Риму,- як рабів і вільновідпущеників, так і вільних людей.

Імператор Адріан (117-138 pp. н. е.) уже не прагнув до нових захоплень і звертав особливу увагу на внутрішнє зміцнення держави, в першу чергу на розвиток адміністративно-бюрократичного апарату. За його указом господар за безпричинне убивство невільника мусив платити штраф. Найжорстокіших рабовласників примушували продавати своїх рабів іншим власникам. Однак у кожному маєтку існували свої внутрішні в'язниці. Рабів, що провинилися, часто примушували працювати, закутими у кайдани.

З іншого боку, відбувається ріст числа пекуліїв. Класичне римське право відмовляється від раніше декларованих принципів, за якими раби позбавлялися не лише особистої свободи, але й майна. Для того, щоб раб-пекуліарій міг зібрати кошти на свій викуп, він мусив вступати у відносини купівлі-продажу, оренди, застави майна тощо. Довелося з допомогою т. зв. юридичних фікцій допустити рабів до здійснення ними права власності.

Вільне населення провінцій у 212 р. н. е. добилося прав римських громадян. Зрозуміло, що найбільше від цього виграла провінційна знать, яка поповнила ряди сенаторів і вершників. Однак простий люд у провінціях важко переносив римське панування. У селян відбирали землю для римських поселенців. їх продавали у рабство за борги, обкладали поборами, головним чином на користь армії. Тому в багатьох провінціях (Галлія, Британія, Африка -1 ст., Палестина – II ст.) майже не припинялися великі повстання проти римського панування. І навіть після надання прав римського громадянства становище низів залишалося складним. Дрібні землевласники були обтяжені численними податками, вони були змушені брати участь у тривалих воєнних походах. Це вело до розорення селян. Частина їх йшла до війська, де рядовий міг дослужитися щонайвище до центуріона (сотника), а офіцерський корпус складався з сенаторів та вершників.

"Золотий вік" Римської імперії був нетривалим. У 192 р. в результаті змови загинув останній імператор династії Антонінів – Коммод. Після його смерті розпочалася громадянська війна, на престол одночасно претендували кілька імператорів. Переможець Семптимій Север (193-211) став першим "солдатським імператором". Його влада мала відверто військовий характер. Але рядовий солдат за Северів отримав змогу дослужитися до командних чинів і звання вершника. Таким чином, перед ним відкривалася можливість не лише військової, а й цивільної кар'єри. Север заповідав синам: "Живіть дружно, збагачуйте солдатів і не звертайте уваги на усіх інших". Начальник гвардії (префект Преторія) не лише здійснював командування військом, а й очолював адміністрацію, суд. Зрозуміло, що доля таких "солдатських імператорів" значною мірою залежала від армії та її командуючих.

У середньому кожний із "солдатських імператорів" перебував при владі 4 роки. Після убивства останнього з імператорів династії Северів влада деякий час перебувала у руках Максиміна – колишнього пастуха, який вступив на службу простим воїном. Та й він був невдовзі убитий, і імператори почали змінюватися на престолі з калейдоскопічною швидкістю. Внутрішня нестабільність імперії призводить до частих наскоків варварських племен: готів у Причорномор'ї, франків і алеманів у Галлії, саксів у Британії, маврів в Африці. Від Риму відпав ряд провінцій – Галлія, Британія, Іспанія, на сході утворилося Пальмірське царство. Криза вимагала реформи усієї державної і суспільної організації.