Домінат. Реформи Діоклетіана та Константина

Римській імперії вдалося на певний час вийти зі стану кризи. Імператорська влада знову зміцнилася. З 284 р. н. е. в Римі встановлюється домінат (від латин, dominus – пан). Це уже відверто монархічний лад типу східної деспотії. Рештки старих республіканських установ були ліквідовані, Сенат перетворився на міську раду Риму. Влада домінуса стала вищою від законів і була оголошена божественною. Управління здійснювалося на суворо централізованій основі під патронатом чиновників. Підготовка законопроектів і обговорення питань зовнішньої і внутрішньої політики виконувалося тепер державною Радою, що діяла при імператорі і за його дорученням.

Домінує спирався на постійну армію, служба в якій вважалася почесною професією. Чиновники отримали форму одягу, привілеї, пенсії. Крім військового відомства, важливе місце в державі належало відомству фінансовому.

Реформи розпочав імператор Діоклетіан (284-305), син вільновідпущеника, проголошений військом імператором. Він провів податкову реформу. Колишні непрямі податки були замінені уніфікованим подушно-поземельним податком, який збирався натурою і був вищим. Було також здійснено монетну реформу, в обіг випущена повноцінна золота монета, поруч зі срібною і бронзовою. Едикт про тверді ціни на товари і послуги (301 р.) став першою спробою державного регулювання цін як на предмети першої необхідності, так і на оплату праці. Наприклад, гонорар адвоката був вищим за одноденну плату мідника у 15 разів.

Враховуючи сепаратистські тенденції ряду провінцій, Діоклетіан розукрупнив Імперію на 101 провінцію (пізніше до 120), об'єднаних у 12 т. зв. діоцезів. Це призвело до зменшення сили і, відповідно, можливості самостійних дій управителів провінцій.

Діоклетіан поділив імперію на чотири частини ("тетрархія") і призначив собі співправителів. Два августы – по одному для західної і східної частин Імперії – самі добирали собі двох співправителів цезарів. Відтепер чотири співправителі спільно придушували спроби самозваних претендентів на престол. Кожний з них був наділений найвищими повноваженнями на своїй території, але намагання стати одноосібним правителем відразу ж наштовхувалося на опір решти трьох співправителів. Цей механізм на якийсь час зупинив калейдоскопічну зміну імператорів, внутрішньо зміцнив державу, дозволив організувати відсіч варварам на кордонах імперії. Сама армія зросла приблизно на третину і була розділена на дві частини. Перша стояла на кордонах держави, друга посилалася на підкріплення туди, де виникала у цьому потреба.

У 305 р. Діоклетіан добровільно зрікся влади. І хоча формально влада передавалася його колишнім співправителям і помічникам, але відразу знайшлися нові претенденти на престол, в країні розпочалася громадянська війна. Переможцем з неї вийшов Константин Великий (313-337). Він зберіг поділ імперії на чотири частини, але ними стали управляти вже не співправителі, а підпорядковані одноосібному імператорові префекти. На чолі діоцезів були поставлені вікарії.

За Константина встановився союз християнської церкви з державою. За Міланським едиктом (313 р.) оголошувалася віротерпимість до християнської релігії. З цього моменту церква стала надійним союзником, захисником імператорської влади, а імператори почали збагачувати церкву земельними і грошовими пожалуваннями.

11 травня 330 р. столиця імперії була перенесена на береги Босфору. Стара грецька колонія Бізантій була розширена і перейменована у Константинополь. Перенесення столиці – явище не випадкове. Східні провінції були культурнішими і багатшими від західних. Економічний і культурний центр імперії перемістився на схід.

Реформи Константина завершили реорганізацію сільського господарства. Раби-пекуліарії за своїм становищем вже з кінця II ст. н. е. мало чим відрізнялися від т. зв. колонів. Колонами в Римі називалися люди, як правило, з числа вільних, які брали в оренду земельний наділ. Власникам помість-сальтусів була вигідна лише довгострокова оренда. Земля розбивалася на дрібні ділянки, які оброблялися рабами- пекуліаріями і вільними – колонами. На початках раб працював за 1/6 чи навіть 1/9 врожаю, решта відходила господареві. Колон віддавав 1/3 врожаю (а не 5/6) і мав відробити 6-12 днів у рік на свого пана. Але поступово раб піднімався до становища "вільної" людини (з нього знімалися юридичні обмеження), а вільний селянин опускався до кріпацтва, тобто пройшло фактичне урівняння цих двох категорій землеробів.

Імператорська конституція Константина (332 р.) позбавляла колона права переходити з одного маєтку до іншого. Утікач надалі повертався господареві в кандалах. Той, хто прийняв його, сплачував власникові суму недоотриманих податків і платежів. Такий порядок фактично означав переростання рабовласницьких відносин у феодальні.

Щось подібне відбувалося і у ремісничому середовищі. Колишні раби, вільновідпущеники і вільні люди тепер рівною мірою залежали від власника сальтуса, живучи на окремих хуторах чи в селах зі своїми ремісничими майстернями, крамницями, ятками, виконуючи однакові повинності і сплачуючи оброки. Син власника ремісничої майстерні чи торгової ятки успадковував становище батька.

Останнє об'єднання імперії у одних руках відбулося за імператора Феодосія І (379-395). За його правління колони були остаточно прикріплені до землі, а ремісники – до корпорацій і міст. Панівною релігією стало християнство. Після його смерті імперія остаточно розпалася на Західну і Східну. В 410 р. готи на чолі з Аларіхом вперше зайняли Рим. У 476 р. вождь германських найманців Одоакр скинув останнього імператора Західної Римської імперії Ромула-Августула, і ця імперія перестала існувати, навіть формально.