Класичне римське право (пізня Республіка і принципат)

Поступово в римському праві відбулися суттєві зміни. Пройшла відмова від юридичного формалізму, утвердилися принципи "рівності сторін", "справедливості", "доброї совісті". Переворот у судочинстві відбувся приблизно в 150 р. до н. е. Від цього часу суддя більше не вільний у своєму рішенні, він мусив керуватися запискою (т. зв. формулою) претора, посадової особи, у чиї функції входив попередній розгляд справи. Обидва претори при вступі на свої посади видавали едикти, де встановлювали правила, якими повинні були керуватися судді при розгляді справ. Преторський едикт з часом став важливішим джерелом нового права, законотворчим актом. Кожний претор при вступі на посаду підтверджував перевірені на практиці едикти своїх попередників, додаючи щось своє. Крім того, перед переданням у суд кожної конкретної справи претор вислуховував обидві сторони і складав юридичну формулу позову. У такій записці-формулі, призначеній для судді, давалася вказівка зробити так, а не інакше, інколи ж – повна або часткова свобода дій.

Старе квірітське право було замінене преторським, тобто тими нормами, що були вироблені внаслідок правотворчої діяльності вищих посадових осіб (преторів) з урахуванням, як правило, досягнень світової юридичної думки того часу.

Під час процесу позивач і відповідач були змушені користуватися послугами юристів. Найбільш знаменитими правознавцями цієї доби були: Прокул, Сабін, Гай, Папініан, Помпоній, Павел, Ульпіан. Перші два поклали початок двом напрямам римської юриспруденції: прокуліанському та сабініанському.

Відбулося поступове зближення трьох форм права: цивільного (Закони XII таблиць, постанови народних зборів, коментарі юристів), преторського (едикти преторів) та т. зв. jus gentium права народів, тобто тих юридичних процесів, де обидві сторони були іноземцями. Судочинство в останньому випадку здійснював перегрінський претор (з 242 р. до н. е.), процес проходив у набагато простішій формі.

У період імперії діяв екстраординарний процес. Чиновник – суддя розглядав справу по суті відразу після виступу сторін та їхніх адвокатів. У суді почав вестися протокол, вводилося суддівське мито та стягнення судових затрат. Рішення суду звично спиралися на едикти імператора, влада якого вважалася джерелом правосуддя. Допускалася апеляція.

Зрушення в економіці загалом поширювалися на юриспруденцію. Римське цивільне право класичного періоду є предметом самостійного спецкурсу (40 годин), тому обмежимося лише найбільш загальними зауваженнями.

Саме римськими юристами було введено поділ на право приватне (інтереси окремих осіб, наприклад, власність, сім'я) і право публічне (норми, які, за визначенням Ульпіана, "стосуються становища Римської держави як цілого"). В першому випадку винний присуджувався, як правило, лише до штрафу чи відшкодування збитків потерпілому. При розгляді усіх справ суддя з'ясовував сам факт протизаконного діяння, наявність умислу (dolus malus), необережності (culpa) чи непідсудності (casus). Римськими юристами розроблено поняття складу злочину (delictum).

Ці орієнтири права зберігалися і у Середньовіччі – у тих державах, що запозичили римське класичне право, та у подальшому в праві буржуазних країн.