Варварські правди

Варварськими правдами називаються ранньофеодальні юридичні кодифікації германських народів. Найбільш ранньою з них вважається т. зв. Салічна правда (Lex Salica), датована V ст. Приблизно тоді ж, у V–VI ст., з'явилися Ріпуарська та Бургундська правди. Дещо пізніше

були укладені англосаксонські судебники, германські та кельтські юридичні збірники (ірландський, аллеманський, баварський) та ін.

У науковому розумінні "Салічна правда" не е ні кодексом, ні законом. В ній записані норми звичаєвого права. Перший король франків Хлодвіг "постановив керуватися в судових рішеннях титулами з 1-го по 62-й". А потім зі своїми наближеними видав додаток з 63-го титула до 78-го. А король Хільдеберт згодом тривалий час роздумував, що належить додати, і знайшов достойним внести додатки від 78-го титула до 83-го, що він і передав брату своєму Хлотару у писаному вигляді. Хлотар з людьми свого королівства обговорював, що до цього слід додати, що належить встановити наново, і постановив те, що поміщене в титулах з 89-го до 93-го ("Салическая правда". Русский перевод,– Казань, 1913).

Проте, як бачимо, принаймні з деяких титулів, це не лише запис звичаєвого права, а й результат законодавчої діяльності франкських королів. Саме з їхньої ініціативи встановлювалися потрійні розміри віри за убивство королівського службовця, підвищена відповідальність за убивство, здійснене у військовому таборі під час походу, тощо. З іншого боку, не підлягає сумніву, що у переважній більшості випадків "Салічна правда" просто фіксувала ті норми звичаєвого права, що склалися у франків на рубежі V-VI ст., незалежно від королівських законів і розпоряджень.

Створення перших варварських правд збігалося у часі із завоюваннями, за яких варварські племена прискорено проходили період розкладу родового ладу і переходу до раннього феодалізму. Основу війська все ще становило народне ополчення, в складі якого перебували усі вільні члени общини. Водночас зміцнилася влада і вплив короля, який спирався на свою дружину – майбутніх феодалів. Пережитки родового ладу, "старих порядків", бачимо у тих титулах, що були укладені ще Хлодвігом.

Особливо це стосується питань, пов'язаних з общинним володінням землею. Так, заперечення одного общинника досить, щоб чужинець покинув нове місце проживання, навіть якщо на його прийом буде згода усіх інших членів общини (титул XV, статті 1-2).

Ліси, вигони, незорані пустощі належали усім членам общини, але огороджене місце було недоторканим до зняття врожаю. Найменше порушення огорожі каралося штрафом в 15 солідів, у ту ж суму оцінювався проїзд полем перед жнивами (XXXIV, статті 1, 3). Оранка чужого поля (XXVII, ст. 24) і особливо його засів (XXVII, ст. 25) тягнули за собою штраф, відповідно, у 15 і 45 солідів. Для порівняння: зманювання чужого раба каралося штрафом у 15 солідів (XXXIX, ст. 1), а його крадіжка – 30 солідів (X, ст. 1).

Втім, після зняття врожаю огороджене місце могло використовуватися для випасу худоби членів общини, що служить свідченням суспільного характеру володіння землею. Наділ ще перебував у користуванні, а не у повній власності. Виморочна ділянка ставала власністю общини.

Про купівлю-продаж землі також не згадується. Перехід майна з рук в руки (крім випадків спадкоємства) відбувався за суворого дотримання обряду, в присутності трьох свідків (XVI). Враховуючи обмеження для прийому чужинців, про що йшла мова вище, можемо стверджувати, що й у цьому випадку земельний наділ переходив до члена общини, а не до сторонньої особи.

Рухоме майно успадковували сини (спадкоємці першої черги, IX, ст. 1), мати (IX, ст. 1), далі – брат, сестра померлого (IX, ст. 2), чи, у крайньому разі, сестра матері. При цьому, "земельна спадщина в жодному випадку не повинна діставатися жінці" (у розумінні "неодруженій", яка може вийти заміж за представника чужого роду) (IX, ст. 5).

Дослідники цього періоду вважають, що у даному місці йдеться не про дискримінацію жінки, а про намагання зберегти землю в руках роду. Історичні паралелі можна відшукати і в "Руській правді" (XI ст.). Мине ще 100 років – і в установах короля Хільперіка (561- 584) буде вказано, що за відсутності синів наділ має успадковувати дочка або брат, сестра померлого, але не "сусіди", як це було раніше. Даний факт є найсуттєвішим доказом швидкого розкладу родової організації суспільства і формування нових суспільних відносин.

Зауважимо, що у вестготів дочки і сини успадковували майно нарівні, а у саксів дочки померлого успадковували його наділ у разі відсутності синів ще за родового ладу.

Шлюбні звичаї варварських племен у період розкладу родових відносин також пережили певні зміни. Первісно шлюб був купівлею (викупом) дружини, після смерті чоловіка права на неї переходили до свекра. Це пояснювалося тим, що як глава сім'ї (т. зв. "великої сім'ї", якими жили варвари) саме свекор вносив плату за викуп дружини для сина. У "Салічній правді" місце викупної плати зайняли речі чи гроші, т. зв. "ранковий дар" у винагороду за невинність.

Дружина приносила у дім придане.

Згвалтування каралося штрафом у 62,5 соліди, а співжиття з дівчиною за взаємною згодою – 45 солідів (XXV, статті 1, 2). Одруження з рабинею чи вихід вільної заміж за раба означало втрату особистої свободи (XXV, статті 5, 6). Розлучення спочатку дозволялися, але пізніше були заборонені внаслідок поширення християнства (королівський капітулярій 744 р.). До речі, католицька церква і сьогодні не допускає розриву шлюбних відносин.

У франків, як дає змогу пересвідчитися Салічна правда, боргове рабство було відсутнім, але майнова відповідальність за непогашену позику – висока. Через 40 днів після несплати позики кредитор у присутності свідків вимагав повернення боргу. Відмова негайно погасити борг тягнула за собою виплату 15 солідів (L, ст. 1). У разі впертої несплати боргу кредитор протягом трьох тижнів ще тричі приходив до боржника зі свідками і кожного разу борг зростав на 3 соліди. Після цього граф округу мав провести конфіскацію майна неспроможного боржника (L, статті 2, 3). Відмова графа виконати цю конфіскацію могла обернутися для нього навіть позбавленням життя! (L, ст. 4).

Родове суспільство захищало своїх членів з допомогою кровної помсти. В додержавному суспільстві захист життя, майна і честі міг здійснюватися лише членами того роду, до якого належав скривджений. Цей порядок освячувався релігією – без помсти убитий нібито не міг досягнути вічного спокою. У багатьох племен, зокрема у древніх норвежців, вважалося особливим достоїнством убити кращого з роду кривдника, тобто помста поширювалася не стільки на особу убивці, скільки на увесь його рід.

Зрозуміло, що у такому разі кровна помста швидко переростала у війну, яка тривала до взаємного зрівняння кількості жертв з обох сторін або й до повного винищення ворожого роду.

Варварські правди кровну помсту обмежували, але не забороняли. У Салічній правді убивця міг бути позбавлений життя за законом, якщо він настільки бідний і безрідний, що не міг зібрати суми викупу: "Якщо ж ніхто не поручиться в уплаті віри (...), тоді він повинен сплатити віру своїм життям" (VIII, ст. 1).

Помста заборонена, якщо не було умислу, а отже, ворожнечі. Тут, у всіх випадках, досить відшкодування збитків. Таке ж відшкодування (до 100 солідів) сплачується у разі тяжкого тілесного ушкодження, кровна помста і у цьому випадку заборонена.

Заміна кровної помсти штрафом проходила непросто. Спочатку приймати гроші у викуп за кров вважалося ганьбою для родичів убитого. Замирення з убивцею завжди прикривалося принизливим для останнього виявом розкаяння і покори. Так, у древніх германців рука убитого зберігалася у родині, після сплати викупу убивця мав покласти в розриту могилу цю руку і закопати тіло – своєрідне вибачення перед убитим і його родом.

Пізніше звичаєве право германців перейшло до установлення фіксованих розмірів штрафів (спершу вони індивідуально визначалися у кожному окремому випадку).

У Салічній правді штраф за убивство (вергельд) раба становив 35 солідів (XXXV, ст. 6), римлянина – 62,5 (або 100 солідів, якщо римлянин – землевласник) (XI, статті 6, 7), вільного франка – 200 солідів (XI, ст. 1), королівського слуги або графа – 600 (IV, ст. 1). У пізніших додатках до Салічної правди у 600 солідів було оцінене життя священика, у 900 – єпископа. Втричі вищі штрафи встановлювалися за убивство вільних франків і королівських службовців під час походу. Так, за життя королівського службовця під час походу винний сплачував 1800 солідів (XIII, ст. 2).

Убивство хлопчика до 10 років каралося штрафом у 600 солідів (XXIV, ст. 1), вагітної жінки – 700 солідів (XXIV, ст. 3), жінки дітородного віку – 600 (XXIV, ст. 6), тобто у 3–3,5 раза вище, ніж життя дорослого мужчини. Дослідники пояснюють факт вищої суспільної цінності життя дитини чи жінки тим, що ці особи не могли тримати в руках зброю, тобто убивця під час злочину не ризикував своїм життям. Можливо також, що цими заходами хотіли обмежити втрати від кровної помсти, не допустити її поширення на жінок і дітей ворожого роду. Зауважимо і той факт, що розміри вергельду залежали від суспільної цінності особи. Усі, хто стояли нижче від вільного франка (навіть римлянин-землевласник), оцінені у значно нижчі суми, натомість життя графа, священика чи королівського службовця цінувалося вище.

Не повинно створюватися враження, ніби убивство стало поширеною практикою внаслідок можливості відкупитися. За 2 золотих соліди можна було купити бика, тому сплата віри була справою усього роду, причому законом було установлено процедуру розкладання боргу на усіх родичів убивці з боку батька і матері. Салічна правда, як уже вказувалося, допускала смертну кару у випадку неможливості сплати боргу за делікт.

Законодавство германських племен пізнішого часу різко розширило коло злочинів, за які застосовувалася смертна кара без альтернативи викупу. Так, у Саксонській правді (поч. IX ст.) смертю каралася участь у змові проти короля, також убивство, грабунок і навіть крадіжка майна на суму понад 3 соліди. Цікаво, що подібні тенденції будуть спостерігатися й у давньоруському законодавстві.

Тілесні ушкодження каралися від 3 солідів за удар палицею без появи крові (XVII, ст. 6) – до 100 солідів за тяжкі (втрата ока, носа, язика). Характерна деталізація при оцінці пошкоджень, наприклад, визначення суми штрафу залежно від розмірів рани в дюймах тощо. Так, позбавлення людини великого пальця тягнуло за собою штраф у 50 солідів (можливо, тут далася взнаки та обставина, що саме цим способом римляни традиційно калічили полонених варварів), вказівний, яким натягували лук, коштував 35 солідів (XXIX, статті 3, 5), а середній палець коштував найдешевше. Каліцтво, втрата працездатності оцінювалися варварськими правдами, як правило, в половину вергельда.

Грошовим штрафом каралася й крадіжка. Зокрема, у Салічній правді вказані окремо штрафи за крадіжку яструба, півня, курки, голуба, журавля, коня, винограду, великої рогатої худоби. Цікаво, що красти свиней чи рогату худобу стадом було "вигідніше", ніж поодинці. Так, за крадіжку однієї корови штраф становив 15 солідів, а за стадо з 12 корів – 62,5 (а не 180, як можна було б очікувати).

Варварські правди робили несміливу спробу відмежувати прямий і непрямий умисел, полегшуючі і обтяжуючі обставини при здійсненні злочину тощо. Навіть англосаксонський кодекс ще встановлював однакову відповідальність за навмисне і ненавмисне убивство, але, з іншого боку, вже в Салічній і Ріпуарській правдах зазначалося, що той, хто вчинив неумисне вбивство, кровній помсті не підлягає.

Система композицій (штрафів) змушувала суддів ігнорувати наміри злочинця, до уваги брався лише кінцевий результат його дій.

Стосовно об'єктивної сторони злочину германські правди виявили більше багатство змісту. Грабунок карався суворіше від крадіжки, крадіжка зі зломом – суворіше від звичайної (відповідно 45 і 15 солідів, XXVII, статті 22, 23), групове убивство тягло за собою в кілька разів вищий штраф (троє, найбільш винних, сплачували повну суму вергельду кожний, ще троє – по 30 солідів, решта 3 по 15 солідів, XIII, ст. 3).

Початково штраф йшов на користь сім'ї потерпілого. Так, у разі убивства голови сім'ї, половина вергельду відходила синам, а половина – найближчим родичам з боку його батька і матері (XII, ст. 1). З переходом судових функцій до держави на користь останньої почала стягуватися третина суми штрафу. З розкладом родових відносин втратила своє значення кругова порука. Так, уже з кінця VI ст. сплату штрафу, як правило, здійснював сам злочинець, а не його рід, як це було раніше.

У період родового ладу верховні судові функції належали зборам роду. В Салічній правді згадується колегія рахінбургів з 7 членів, обраних народом. Відмова рахінбургів чинити суд каралася штрафом в 3 соліди (VII, ст. 1), суд не за законом – 15 солідів (VII, ст. 2). Головою судових зборів був тунгін, але скоро його функції перейшли до королівського чиновника – графа, якому допомагали в судочинстві засідателі – скабіни.

Показово, що первісно граф ще міг бути покараний за відмову чинити правосуддя чи перевищення покарання (І, ст. 2), пізніше, з набуттям імунітетів, ці колишні королівські чиновники стали фактичними государями в межах своїх феодальних володінь.

Справа порушувалася не інакше, як за заявою потерпілої сторони, яка сама формулювала звинувачення і надавала докази. Такий процес отримав назву звинувачувального. Виняток становили злочини, які зачіпали суспільні інтереси. Так, зрадника варвари вішали на дереві. Втеча з поля бою каралася утоплениям в болоті. Таке покарання проводилося з ініціативи властей.

Попереднього розслідування не було. Суддя обмежувався доказами, що їх надавали сторони. Причому суддя знав, що родич ніколи не стане свідчити проти родича чи представник ворогуючого роду – на користь противника. Адже штраф (колосальний за мірками того часу) розкладався на увесь рід винного, а вигоду від такого штрафу отримував увесь рід потерпілого.

У цих умовах основним завданням судді було добитися визнання звинуваченим своєї провини. Якщо ж таке визнання не наступало, практикувалися ордалії або суд Божий. У цьому випадку застосовувалося випробування водою, залізом і вогнем. Зокрема, вважалося, що вода – чиста субстанція і злочинця приймати не буде. Зв'язаного підозрюваного кидали у воду. Якщо йшов на дно – виправдовували, тримався на поверхні – значить, винний. Випробування розпеченим залізом зводилося до того, що судді спостерігали, як заживає опік: якщо легко, значить особа невинна, і навпаки. Випробовуваний вогнем йшов вогненним коридором між двома багаттями.

Цікаво, що вже у Салічній правді підозрюваний міг "викупити" свою руку від випробування казанком з киплячою водою за З чи 6 солідів, залежно від важкості висунутого звинувачення (III, статті 1, 2).

У багатьох випадках практикувався судовий поєдинок. Він був обов'язковий, якщо звинувачений, у свою чергу, звинувачував позовника в зумисній брехні. Вважалося, що у такому поєдинку Бог виступає на боці невинного і дає йому перемогу в усіх випадках. Від зобов'язання битися уже не можна було відмовитись, але можна було замість себе виставити чемпіона, тобто професійного бійця. Дворяни билися на конях, селяни – колами. З часом, причому доволі швидко, поєдинки між представниками різних майнових класів унеможливилися.

Особливою формою ордалій була клятва у формі співприсяжництва, число тих, хто присягав разом зі звинуваченим, залежало від важливості справи. У різних статтях Салічної правди називаються 3, 6, 9 свідків чи співприсяжників, а в особливих випадках – навіть 72. Клялися на зброї. Якщо хтось із співприсяжників і, особливо, сам звинувачений збивалися з клятви, справа вважалася програною.

З поширенням християнства клястися стали на Євангелії чи святих мощах.

Такий порядок вирішення проблеми доведення факту злочину мав у собі раціональне зерно. Відомо, що у людини, яка хвилюється, вазомоторні функції порушені, голос зривається, тремтять руки. Урочистість моменту прийняття клятви, присутність культових речей могли породити у когось із кривоприсяжників психічний зрив. Щоправда, часто питання співприсяжництва впиралося в іншу площину. Важко було знайти співприсяжників селянинові, часто його співприсяжники боялися не тільки Божого суду, а й переслідувань протилежної сторони. Навпаки, феодалу, оточеному васалами і дружиною, зробити це було легше.

Салічна правда була оригінальною пам'яткою права раннього феодалізму, вона не відчула на собі будь-якого впливу високорозвинутого римського права. Крім Салічної правди, у германців існували й інші "варварські правди" – Ріпуарська, Аллеманська, Баварська, Саксонська (поч. IX ст.) та ін.