Виникнення єдиної Німецької ранньофеодальної держави

Процес феодалізації в Німеччині йшов повільніше, ніж у Франції чи навіть у слов'янській Польщі. Закріпачення селянства затягувалося у часі, товарно-грошові відносини не набули поширення. Значна частина селян-общинників зберігала особисту свободу і незалежність від феодалів, земельні наділи цієї категорії селян оброблялися частково з використанням праці наймитів.

Незавершеність феодалізації Німеччини знайшла своє відображення

й у її політичній організації. Найбагатші феодали, особливо церковні, не мали ще достатнього адміністративного апарату для позаекономічного примусу (тобто власної армії і поліції). Посада графа і уся система місцевого управління ще не феодалізувалися – у багатьох місцевостях Німецького королівства зберігалася родоплемінна судова і військова організація. Не склалася остаточно і феодальна ієрархія.

Навіть на початку X ст. на території Німеччини зберігалися племінні герцогства: Саксонія і Тюрінгія (Північ Німеччини між Рейном та Ельбою), Швабія (верхня течія Дунаю і Рейну), Баварія (середня течія Рейну). Герцоги для зміцнення власного становища використовували свій статус племінних вождів. Це вело до збереження племінної роздробленості, гальмувало історичний розвиток Німеччини.

В 911 р. династія Каролінгів у Німеччині обірвалася, королем був обраний один із герцогів Конрад І Франконський. Відкритий конфлікт між королівською владою і герцогами завершився поразкою короля. Після смерті Конрада І запекла боротьба за владу між племінними герцогами розгорілася з новою силою. В 919 р. в Німеччині були обрані відразу два королі-суперники – Генріх І Саксонський та Арнульф Баварський.

Тим часом у німецькому суспільстві формувалися сили, заінтересовані в міцній королівській владі. Це були, по-перше, власники середніх і крупних аллодів (феодальних помість), що потребували цієї влади для закріпачення селян-общинників. Другою силою стала церква і монастирі. Будучи заінтересованими в розширенні церковного землеволодіння, клірики згоджувалися підтримати королівську владу в обмін на визнання нею інтересів церкви. Відіграв свою роль і складний зовнішньополітичний фактор – з кінця IX ст. Німеччина стала ареною набігів вікінгів-норманів зі Скандинавії, а з X ст – ще й угорців, які оселилися в Панонії. Спроби організувати спротив войовничим угорцям силами пішого ополчення окремих герцогств були завідомо приречені на невдачу. Тим самим військові потреби держави вимагали міцної королівської армії.

Ці об'єктивні передумови посилення королівської влади були використані королями саксонської династії (919-1024). Уже Генріх І добився визнання зверхності своєї влади над усіма племінними герцогами, включаючи і Арнульфа Баварського. Йому вдалося приєднати до Німецького королівства Лотарингію. Успішно велася боротьба проти набігів з боку угорців. У 933 р. на саксонсько-тюрінгському пограниччі угорська армія зазнала нищівної поразки. Характерно, що успіху було досягнуто завдяки королівській кінноті, яка з цього часу почала становити ударну силу війська. Піше ополчення – основа основ колишньої німецької армії – втратило своє попереднє військове значення, а разом з цим відпадала потреба у вільних общинниках- селянах.

Однак позиції Генріха І важко назвати міцними. Племінні герцоги визнавали його королівський титул у обмін на невтручання у внутрішні справи їхніх володінь. Спроба сина і спадкоємця Генріха І короля Оттона І (936-973) обмежити самостійність герцогств викликала їхні повстання.

Для зміцнення свого авторитету і створення дієвого адміністративного апарату королівська влада почала пошук союзу з церквою. Оттон І та його син Оттон II щедро роздавали землю єпископам і монастирям. Ці земельні надання церкві супроводжувалися передачею їй широких політичних прав над усім населенням цих земель. Церква перетворилася на великого феодала-імуніста. На території церковного імунітетного округу заборонявся будь-який суд, крім церковного. Церковні установи отримали право вищої юрисдикції над залежним населенням.

Одночасно церкві надавалися широкі державні повноваження, вона фактично перетворювалася на виконавчий і судовий орган Німецької держави. Єпископствам і абатствам, що безпосередньо підпорядковувалися королю, надавався т. зв. королівський банк над територією, яка виходила далеко за власні межі їхніх земельних володінь. Під королівським батом розумілася уся сукупність державних функцій і повноважень (судових, адміністративних, військових та ін.), що теоретично належали королю, а фактично-установам церкви. Тим самим в Німеччині єпископи і абати виконували функції, аналогічні тим, що у Франції і Англії покладалися на світських слуг королів – прево та шерифів.

Однак німецька система мала одну суттєву перевагу: король зберігав право затвердження на усі вищі церковні посади, сама церква лише висувала на його розгляд ті чи інші кандидатури (така система називається інвестурою). Оскільки римо-католицький клір пов'язаний обітницею целібату (безшлюбності), єпископи і абати не могли мати законнонароджених спадкоємців, яким би прагнули і могли передати свою владу і повноваження. Пригадаймо, як у сусідній Польщі коменданти королівських фортець – каштеляни намагалися небезуспішно перетворити свою посаду у спадкову, як у Франції чи Англії королівська влада пробувала, не без труднощів, боротися із засиллям церкви, і переваги німецького "винаходу" видадуться очевидними.

Вищі церковні сановники в Німеччині використовувалися королем для дипломатичної, адміністративної, судової і навіть військової служби. Нерідко на чолі підрозділів королівського війська стояв єпископ чи абат. Королі отримали практично готовий апарат управління, чиї функціонери не зазіхали на спадкове закріплення землі і влади, а церква – усі вигоди від здійснення владних функцій. Ця церковна організація, поставлена на службу королівській владі, отримала назву Reichskirche, тобто державної або імперської церкви.

У 955 р. Оттон 1 зумів домогтися вирішальної перемоги над угорцими на р. Лех поблизу Аугсбурга. Цим було покладено край угорським набігам на німецькі землі.

Уже перший похід Оттона І в Італію (951 р.) завершився приєднанням Ломбардії, а Оттон І став королем лангобардів. Після другого походу в 962 р. папа був вимушений коронувати Оттона І імператорською короною, а сам папа став васалом імператора. Так, в 962 р. виникла Римська імперія на чолі з німецьким королем, який отримав титул імператора (з кінця XIII ст. вона стала іменуватися "Священною Римською імперією" германської нації). Ця держава проіснувала до 1806 р. Імперія включала до свого складу, крім власне німецьких земель, Північну та частину Середньої Італії, деякі слов'янські землі, а також частину Південної та Південно-Східної Франції (зокрема, в першій половині XI ст. до Імперії було тимчасово приєднано Бургундське королівство).

Імператорський титул та пов'язані з ним претензії вимагали великих людських і фінансових ресурсів. Часті походи і придушення повстань у національно неоднорідних областях імперії виснажували німецький народ, об'єктивно ослаблюючи імператорську владу. Остання для свого збереження була вимушена приносити постійні жертви. Починаючи з Оттона І імператори значну частину свого часу проводили в Італії, залагоджуючи непрості відносини з папами та місцевими феодалами. Ця постійна відсутність імператорів у власних німецьких землях дозволяла крупним феодалам нарощувати свою силу, зміцнювати свою незалежність від центральної влади.

Свого часу Генріх І обклав даниною усю сербсько-лужицьку групу слов'ян, а також деякі інші племена західнослов'янської гілки – лютичів, ободритів. За Оттона І до складу Німецької імперії увійшли слов'янські землі між Ельбою (Лабою) та Одером (Одрою). Слов'яни чинили запеклий опір. У кінці X ст. в результаті слов'янського повстання Німецька імперія втратила усі попередньо захоплені слов'янські землі, за винятком сербо-лужицької області. Таким чином, і drang nach osten (похід на схід) вів до маловиправданого ослаблення сил імперії.

Зміцнення королівсько-імператорської влади означало поштовх до розвитку феодальних відносин у суспільстві. Політика Генріха І стосовно створення важкоозброєної кінноти стимулювала процеси феодалізації, оскільки рицарі-кіннотники поповнювали клас феодалів. Оттонівська церковна політика сприяла закріпаченню колись вільних селян-общинників. їхній прошарок різко скоротився, вони зберігайся, головним чином, на окраїнах імперії – у Фрісландії, в Тіролі. Феодальна експлуатація в Х-ХІ ст. здійснювалася переважно у формі панщини, до якої додалися численні оброчні платежі. Поширення панщини означало встановлення найбільш тяжкої форми залежності селян – особистої.

Адміністративна і судова влада поступово зосередилася у феодальній вотчині, що дозволило її власнику здійснювати позаекономічний примус селян.

Перші королі нової франконської (Салічної-) династії (1024-1125) – Конрад II та Генріх III намагалися зберегти позиції центральної влади за нових соціальних умов. Так, Конрад II пробував спертися на дрібне рицарство в своєму протистоянні з крупними феодалами. Останнім було заборонено довільно конфісковувати лени своїх васалів. Генріх III виступив у ролі покровителя "приватних" монастирів, що перебували у приватному підпорядкуванні великих феодалів. Королівській владі протистояв союз феодальних магнатів з римським папством.

Імператор Генріх IV (1056-1106) першим відчув на собі усю силу новоутвореного союзу. В 1070 р. розпочався заколот верхівки саксонської знаті, невдоволеної спробами імператора перетворити усю Саксонію на королівський домен. Після придушення цього виступу (1071 р.) в 1073-1075 pp. прокотилося величезне повстання саксонських селян. Імператору вдалося розгромити піше селянське ополчення під Хомбургом, а з верхівкою саксонської знаті було досягнуто компромісу – її лідер Оттон Нортгеймський став саксонським намісником.

Користуючись неповноліттям (до 1065 р.) імператора Генріха IV, Латеранський помісний собор (Рим, 1059 р.) установив новий порядок обрання папи. Відтепер його мав обирати конклав кардиналів без участі імператора. В 1073 р. папою був обраний німецький монах Гільдебрандт під іменем папи Григорія VII (1073-1085). На відміну від своїх попередників, цей папа не накопичував гроші заради грошей, а вбачав у них дієвий фактор своєї політики. Його ідеалом була незалежна від феодалів церква.

Як уже вказувалося, з часів Оттона І у королівських руках перебувала інвестура, тобто виключне право призначення на вищі церковні посади. Під приводом боротьби з обмирщениям церкви та симонією (практикою продажу церковних посад світським особам за гроші) папа розпочав боротьбу проти Генріха IV. Той, в свою чергу, на соборі у Вормсі 1076 р. оголосив про відсторонення папи. Тоді Григорій VII відлучив Генріха IV від церкви та позбавив його імператорського сану. Підданих було звільнено від присяги зміщеному імператорові.

У 1077 р. Генріх IV був змушений капітулювати. Він прибув до папського замку у Каноссу, щоб покаятися і визнати власну неправоту. Кілька днів босого і простоволосого імператора витримували перед замкненими ворітьми папського палацу, а тоді нав'язали деморалізованому монарху підписання акта, названого "Диктат папи".

У 27 статтях вказаного документа проголошувалося, що папі і нікому іншому належить право призначення, зміщення і переводу єпископів, вирішення найважливіших юридичних суперечок, суду і накладення на імператорів та князів церковних покарань, звільнення підданих від присяги монархам тощо. Ніхто не має права судити папу, а князі й імператори на знак покори намісникові Христа повинні цілувати його пантофлю. Князі виступають безпосередніми васалами "апостольської" кафедри, з рук якої вони отримують на ленних засадах князівське, королівське та імператорське право, приносячи папі ленну присягу у васальній вірності.

Тим самим встановлювалося, що кандидат у королі чи імператори міг отримати вищу королівсько-імператорську владу лише безпосередньо з рук папи. Цим королівська влада суттєво послаблювалася, перетворювалася на предмет постійних суперечок між князями-претендентами на корону.

Обраний німецьким імператором з допомогою папи і протиставлений ним Генріху IV Рудольф Швабський сам не збирався віддавати папі ключі від влади в імперії – право інвестури імперських єпископів.

У свою чергу, Генріх IV зумів поставити на папський престол свого висуванця Климента III, якого сучасна римо-католицька церква вважає антипапою.

Тривала, повна інтриг боротьба між імператорсько-королівською та папською владами завершилася тимчасовим компромісом – так званим Вормським конкордатом 1122 р., укладеним між Генріхом V, сином Генріха IV, та папою Калікстом II. Встановлювався особливий порядок виборів єпископів у Німеччині (за участю імператора) та в Італії і Бургундії (без такої участі). Вормський конкордат фактично руйнував основи імперської церкви.

Як бачимо, державне і правове будівництво у ранньофеодальній Німеччині проходило своїм особливим шляхом. Намагаючись запобігти перетворенню королівських чиновників у спадкових тримачів титулу і тим самим – у майбутню опозицію королівській владі, німецькі монархи зробили своєю опорою церковних феодалів. Практика інвестури дозволила якийсь час тримати під контролем апарат т. зв. імперської церкви. За свою службу престолу церква отримувала – через королівські банни – найширші судові, адміністративні, військові та інші повноваження.

Церковне право та церковна юрисдикція дістали загальнодержавне поширення.

Такий експеримент був на перших порах надзвичайно успішним. Німеччина стала імперією, включивши до свого складу значні слов'янські, французькі, італійські території. Однак, у кінцевому підсумку, церква відмовилася від ролі високопоставленого і високооплачуваного королівського слуги і виступила як самостійна опозиційна до королівсько-імператорської влади сила. Ейфорія могутності Х-ХІ ст. обернулася однією з головних причин феодальної роздробленості Німеччини у більш пізній період.