Станово-представницька монархія у Франції

Приводом для скликання перших Генеральних штатів (1302 р.) стала сутичка французького короля Філіппа IV Красивого з римським папою Боніфацієм VIII.

Король, потребуючи грошей для зміцнення своєї влади, в першу чергу армії, почав випускати неповноцінну монету, вимагав грошей у євреїв-лихварів, брав великі позики у міст. Церкву також обклали податком, заборонялося вивозити золото і срібло до Риму, з в'язниць випустили єретиків.

Боніфацій VIII виступив з різкою критикою короля, заборонивши йому збирати податки з духовенства, та відкликав кількох прелатів до Риму, щоб обговорити подальші кроки. У Франції ці дії були розцінені як спроба "перетворення Франції у папський лен", розпочалася полеміка легістів з клерикалами. Легіст Марселій Падуанський (ректор паризької Сорбонни) обгрунтував положення, що "вища влада (в державі) належить спадковому, а не виборному монарху".

Основним аргументом легістам слугувала та доволі спірна, але популярна у Середньовіччі теза, що Бог нібито не має часу займатися кожним простолюдином зокрема. Він вручає монархам турботу про підданих, відтак їхня спадкова влада над нацією є Божим провидінням.

У папській буллі "Unam Sanctam" (18.ХІ.1302 р.) стверджувалося, що свята католицька церква має лише одне тіло і одну голову – Христа та його учня-заступника – Петра, та наступників останнього на папському престолі. Христос перед своєю стратою нібито передав свої "земні" повноваження апостолу Петру, а той – згідно з переказами – був першим християнським первосвящеником у Римі. Відтак кожний римський папа виступає ніби прямим наступником самого Ісуса Христа, отже, має вищу владу на Землі. Під владою папи перебувають два мечі – "один, що підкоряється іншому, світський – духовному", "королі повинні служити церкві на перший наказ папи". Папі "належить право карати світську владу за будь-яку помилку. Світській владі це право не надане".

Для вирішення означеного конфлікту короля і папи і були скликані Генеральні штати. Особисте запрошення отримали графи, герцоги, вищі сановники церкви. Решта дворянства була представлена виборними депутатами. До третього стану увійшов міський патриціат – виборні особи або призначені королівськими чиновниками. Селяни представлені не були. Кожний стан засідав окремо від інших і мав один голос з трьох.

Отримавши підтримку Генеральних штатів, Державна рада Франції з ініціативи найближчого радника Філіппа IV – Гільйома Ногаре звинуватила папу в тому, що він незаконно займає папський престол, і винесла рішення про негайне скликання церковного собору, який би засудив папу як єретика і злочинця.

11 жовтня 1303 р. Боніфацій VIII (який на той час збожеволів) помер у віці 86 років. Папа Климент V (1308-1314) відкрив нову добу в історії папства, відому як авіньйонське полонення пап. Новий папа, якому був наданий для постійного перебування французький Авіньйон, мусив призначити в кардинальську колегію таку кількість французів, яка забезпечувала в майбутньому обрання французьких пап. Філіппа IV було оголошено "чемпіоном релігії". Авіньйонське полонення пап (1309-1377) тривало понад півстоліття.

Генеральні штати збереглися і на майбутнє. Дуже швидко їхня роль була зведена до встановлення нових податків. Питання на розгляд виносилися виключно королем, королю ж продовжували належати судово-адміністративні функції. Не дозволялося Генеральним штатам тримати і власний апарат.

З 1337 по 1453 pp. тривала Столітня війна Англії з Францією, викликана претензіями нащадків Вільгельма Завойовника на французький престол після обриву лінії династії Капетінгів (987-1328 pp.).

Французькі рицарські війська були двічі розбиті англійцями при Кресі (1346 р.) та при Пуатье (1356 р.). В останній битві цвіт французького рицарства був знищений, а сам король Іоанн II Добрий потрапив у полон.

Спадкоємець престолу (дофін) Карл мусив шукати величезну суму на викуп батька-короля з полону. Уряд спробував підвищити податки, що викликало повстання північних французьких міст на чолі з Парижем. Вимогою повсталих стало передання влади Генеральним штатам. Дофін Карл розпустив цей орган, і тоді у Парижі розпочалося нове повстання, яке очолив купецький старшина Етьєн Марсель.

Представники третього стану домоглися включення кількох депутатів Генеральних штатів до королівської ради, поставивши як вимогу зміщення найбільш бездарних чиновників та докорінну реорганізацію самої системи управління державою. Лише за таких умов Генеральні штати погодилися організувати збір засобів для викупу полоненого короля. Дофін Карл дав згоду на прийняття т. зв. Великого Березневого ордонансу (1357 р.). Цей документ проголошував недоторканність депутатів, заборонив приватні війни феодалів та практику незаконних реквізицій.

Депутати Генеральних штатів отримували право збиратися двічі на рік, не чекаючи дозволу короля. Королівським чиновникам було заборонено займати більше однієї посади та передавати свої функції іншим особам. Вводилася сувора відповідальність чиновників за доручену справу. Ордонанс заборонив продавати з торгів суддівські посади чи здавати їх у відкуп. Скасовувалася практика грошового відкупу (композиції) за тяжкі злочини. Вищі суди не могли приймати у своє судочинство справи, що підлягали розгляду нижчих судів. Відтак обмежувалося королівське право на помилування.

Опинившись у безвихідному становищі, син полоненого короля був змушений схвалити цей документ. Однак, виїхавши зі столиці, він починає збирати сили для розправи з бунтівними депутатами Генеральних штатів.

Услід за парижанами піднялися селяни (1358 р.). Це повстання відоме під іменем Жакерії, тобто повстання жаків (жак – простак), як презирливо називали селян дворяни. Міський патриціат Парижа допоміг придушити Жакерію. Далі прийшла черга столиці, а Великий Березневий ордонанс втратив свою силу.

Перелом у Столітній війні пов'язаний з іменем Жанни д'Арк (яка була спалена на вогнищі англійцями у 1431 р.). До цього французькі селяни та міщани сприймали Столітню війну, як внутрішню "розбірну" феодалів, кожний з яких був нічим не кращий від іншого. Після страти Жанни д'Арк у серцях французів пробудився патріотизм і королівська влада уміло скористалася цією нагодою.

На потреби ведення визвольної війни проти англійських окупантів король Карл VII в 1439 р. добився введення прямого постійного податку (т. зв. талья). В 1445 р. за рахунок надходжень від цього податку він здійснив військову реформу. Було закладено основи найманої регулярної армії, що прийшла на зміну колишньому рицарському ополченню.

Згода Генеральних штатів на ці нововведення зміцнила владу короля і силу його війська. Повне звільнення території Франції від англійських окупантів відбулося у 1453 р. Король Людовік XI (1461- 1483) завершив політичне об'єднання країни.

Але зміна становища короля, посилення королівської влади викликали ослаблення самих Генеральних штатів. Король більше не потребував їхньої санкції на збір податків, у розпорядженні монарха була слухняна наймана армія, сформована з колишніх люмпенів, втікачів з кріпацтва, рицарських низів.

У кінці XV ст. було встановлено, що кожний бальяж (велика область) обирає по одному депутатові від кожного стану. Депутат міг діяти лише в межах інструкцій своїх виборців (імперативний мандат). Палати станів й надалі засідали окремо, кожний стан мав один голос. По закінченні роботи палат Генеральних штатів король отримував узагальнюючий огляд наказів виборців, що мав характер побажання.

Збори 1484 р. були ще достатньо представницькими, але протягом XVI – поч. XVII ст. Генеральні штати скликалися усього п'ять разів. Останній раз вони відбулися у 1614 р.

Замість Генеральних штатів король почав скликати Раду нотаблів, у якій були представлені вищі представники трьох станів. Формально рекомендації цієї Ради не мали для короля обов'язкового характеру, однак королівська влада була змушена зважати на думку аристократії, олігархії та церкви, особливо в питаннях введення нових податків.

Королівські податки і суд поширилися на усю територію країни. Приватні армії магнатів заборонялися ордонансом Генеральних штатів ще на поч. XV ст. Королівська армія стала єдиною реальною військовою силою в країні, здатною придушити за лічені дні виступ непокірного герцога чи бунтівного міста. Наступним етапом еволюції монархії у Франції став абсолютизм.

Чи могли Генеральні штати перебрати усю повноту влади в країні з рук монарха, наприклад, скориставшись ослабленням королівської влади в Столітній війні? Історичний досвід Польщі чи Німеччини дозволяє припустити подібну можливість. Однак втручання паризького патриціату в Жакерію на боці недавнього супротивника – королівської влади, до певної міри симптоматичне. Буржуазія ще не була готова до свого єдиновладдя і вимушено підтримувала короля у його сутичці з непокірними магнатами чи в придушенні селянського повстання.

Саме сила буржуазії у Франції не дозволила Генеральним штатам виродитися у знаряддя аристократичної олігархії, перебрати владу від короля і зосередити її в своїх руках. Буржуазія поки що не була заінтересована у такому розвитку подій, оскільки розраховувати на домінуюче становище в країні їй тоді не доводилося. Це було завдання наступної доби, доби буржуазних революцій, а тим часом верхівка третього стану розсудливо підтримала монархію в її прагненні до зміцнення королівської влади, до абсолютизму.