Станово-представницька монархія в Німеччині

Слабкість центральної влади – характерна особливість феодальної монархії в Німеччині. Імператорська влада на початку XIII ст. суттєво підупала, німецькі імператори в своїх діях були залежними від римських пап та власних васалів.

Для вирішення загальноімперських питань інколи скликалися рейхстаги (з'їзди). Вони складалися з трьох курій: курфюрстів (великі князі), іншої знаті та представників імперських міст. Усе вирішували перші дві курії, роль представників міст зводилася до надання грошей для потреб імператора. В князівствах проходили свої місцеві збори – ландтаги – дво- або трипалатні. Іноді крім дворянства, духовенства і міщан у них допускалися і представники вільного селянства. Ландтаги були органами дорадчими.

У Німеччині так і не склався союз монархічної влади з містами – ця основа кожної європейської станово-представницької монархії.

Німецькі міста ділилися на три групи: імперські, князівські і вільні. Вони боролися не за Німеччину як таку, а за власні привілеї. Спроби окремих імператорів порозумітися з містами, об'єднуючи тим зусилля проти феодальної роздробленості імперії, негайно перекреслювалися курфюрстами. Так, імператор Вацлав був скинутий з трону за спробу допомогти містам.

Імператор "Священної Римської імперії германської нації" обирався на з'їздах курфюрстів. Тобто монархія, на відміну від Франції чи Англії, тут не стала спадковою, кожному новообраному імператорові доводилося розпочинати боротьбу за централізацію держави на порожньому місці. Відсутність династії гальмувала заінтересованість міст у міцній імператорській владі.

А те, що міста навіть у цій країні потенційно могли стати союзниками імператорів, не викликало сумнівів. Так, у розпал боротьби між імператором Людвігом Баварським і папою Іоанном ХХП німецькі міста виступили як фактичні союзники імператора. Страсбург вигнав зі своїх стін усіх священиків, які виконували волю папи. Це ж 1331 р. зробив Цюріх. У Рейтлінгемі міська рада установила штраф у 15 фунтів за запрошення священика, який підкоряється папі. На сторону імператора перейшов і Нюрнберг. На жаль, у боротьбі за централізацію держави міста не були такими ж послідовними.

У 1314 р. на виборах імператора в колегії курфюрстів за Людвіга Баварського було подано п'ять голосів, за Фрідріха Габсбурга – лише два. Прихильники Людвіга проголосили його обраним і коронували в "законному" Аахені, друзі Фрідріха вважали обраним його і коронували в "незаконному" Бонні. Навіть перемога Людвіга над Фрідріхом в битві при Мюльдорфі (1322 р.) не зняла напруги.

Папа Іоанн XXII в 1323 р. висунув звинувачення проти Людвіга в "беззаконному присвоєнні титулу короля й імператорських прав і в наданні допомоги міланському єретику Вісконті". Розпочалася різка полеміка між папою і Людвігом. Іоанн XXII двічі відлучав Людвіга від церкви і ще до його смерті висунув іншого кандидата. Після смерті Людвіга Баварського папство разом з Францією чинило спільний тиск на колегію курфюрстів з метою обрання імператором людини, відданої інтересам Авіньйона. Завдяки величезним сумам, витраченим на підкуп, німецькі курфюрсти обрали в 1346 р. імператором Карла IV, якого сучасники назвали "попівським імператором".

При імператорі Карлі V в 1356 р., який одночасно був і богемським (чеським) королем, була прийнята т. зв. Золота булла, яка отримала свою назву від привішеної золотої печатки. Вона остаточно закріпила владу в Німеччині великокнязівської олігархії.

З метою протистояння спробам папства втручатися у внутрішньо- німецькі справи найсильніші німецькі князі виробили новий порядок призначення імператора, при якому згода чи незгода папи з обраною ними спільно кандидатурою втрачала будь-яке значення.

Три духовних (архієпископи Майнцський, Кельнський і Трірський) та 4 світських (король Богемії, пфальцграф Рейнський, герцог Саксонський, маркграф Бранденбурзький) курфюрсти, згідно з цим документом, обирали імператора, мали право суду над ним і могли зміщувати. Рішення приймалися простою більшістю голосів. Вплив римського (авіньйонського) престолу обмежувався тим, що для коронації імператора, обраного курфюрстами, папське коронування імператорською короною надалі не вимагалося.

Розділ XX Золотої булли конкретизував права курфюрстів у цій державі. "На вічні часи" затверджувалися їхні права на повну державну самостійність. Ці права, як випливало з інших розділів документа, включали верховний суд, монетну і соляну регалію, право вести приватні війни тощо. Містам заборонялося створювати союзи проти курфюрстів.

Обрання імператора, як правило, вимагало великих сум, що витрачалися на підкуп членів колегії виборців. Можливості такого імператора відтворити централізовану державу були мінімальними. Саме тому про станово-представницьку монархію в Німеччині можна вести мову тільки з великою натяжкою. І рейхстаг, і місцеві ландтаги були органами, чиї рішення мали характер рекомендацій. На реальну політику імператора і курфюрстів вони не робили скільки-небудь серйозного впливу. На відміну від французьких Генеральних штатів і англійського парламенту, станово-представницькі органи в Німеччині ніколи не претендували на роль державної влади.

Водночас помилково вважати, що держава і право Німеччини тупцювали на одному місці тоді, коли сусідні державно-правові системи користувалися новими можливостями станово-представницької монархії.

У XIII ст. з'явилися писані кодифікації права, до яких належать Саксонське і Швабське зерцала. їх джерелами були норми звичаєвого і канонічного права, а також запозичення з кодексу Юстиніана.

Автором Саксонського зерцала (близько 1230 р.) вважають суддю Ейке фон Репхофа. Збірник складається з двох частин. У першій було викладене "земське право" північно-східних областей Німеччини, в другій – ленне право, тобто відносини сюзеренітету-васалітету в середовищі німецьких феодалів, порядок тримання і утрати ними ленів.

Визнавалося, що світська і духовна влади повинні діяти в єдиному ключі: імператор примушує коритися папі (в разі потреби) з допомогою світського суду, натомість папа церковним судом забезпечує покору імператорові.

Як і будь-яка пам'ятка феодального права, Саксонське зерцало поділяло громадян на вільних людей (три категорії) і залежних.

Карні покарання жорстокі. Так, злодія вішали (Кн. 2 ст. 13, ст. 13), підпалювачів, убивць, грабіжників, зрадників колесували (Кн. 2 ст. 13, ст. 4), ґвалтівника, перелюбника – обезголовлювали (там же, ст. 5), отруйника – спалювали на вогнищі (ст. 6).

Композиції (виплата фіксованих грошових штрафів за вчинене правопорушення) залишаються за дрібну (до трьох шилінгів) крадіжку та обман у торгівлі, але одночасно зі сплатою такого штрафу винний вважався збезчещеним і позбавленим прав.

З пережитків попередньої епохи відзначимо судовий поєдинок (Кн. 1 ст. 63, ст. 1), але на нього потрібний дозвіл судді. Вищий за народженням може відмовитися від судового поєдинку, нижчий – ні.

Відбуваються цікаві зміни – порівняно з варварськими правдами – в тому, що стосується вергельду за життя чи за тяжкі тілесні ушкодження. Якщо в V ст. життя жінки цінувалося в грошовому виразі вище, то тепер її вергельд становить половину чоловічого.

Різниця у викупній ціні між знатними і простолюдом не лише зберігалася, а ще й більше диференціювалася. Однак з'явилася нова категорія потерпілих – позбавлені прав внаслідок крадіжки, грабежу та інших злочинних діянь. Убивство, згвалтування чи тілесні ушкодження цих людей караються символічним вергельдом (або взагалі не тягнуть за собою матеріальної відповідальності), але винний засуджується за "законом про порушення миру" і сам переходить в категорію позбавлених прав. Після цього уже збезчещеного убивцю чи насильника можна кривдити – на тих же умовах.

Очевидно, що вергельд виступав як додаткове покарання, його сплата не звільняла від основного.

Деякі положення Саксонського зерцала були пізніше використані в Магдебурзькому праві – збірнику норм міського права початку XIV ст. Магдебурзькі закони більш детально регулювали норми, пов'язані з товарно-грошовими відносинами. Судді могли виносити рішення, орієнтуючись на судові звичаї, однак прецедентне право в Німеччині не прижилося.

У 1336 р. в Німеччині почала функціонувати папська інквізиція, до цього переслідуванням єретиків займалися місцеві єпископи. Ще через 60 років інквізитор Пітер Піліхдорф з торжеством заявляв, що йому вдалося викоренити в Німеччині усяку єресь. Мова йшла про тисячі спалених "єретиків", "відьом", "чаклунів".