< Попер   ЗМІСТ   Наст >

АБСОЛЮТНІ МОНАРХІЇ В КРАЇНАХ ЗАХІДНОЇ ЄВРОПИ

Усі європейські держави пройшли через новий етап розвитку – етап абсолютної монархи. Недаремно кажуть: "Один випадок – випадок, два – збіг, три – система". Що, власне, сприяло колосальному зосередженню державної влади в одних, монарших руках?

В одних державах це відбулося раніше, в інших – дещо пізніше (в Англії, наприклад, вершиною абсолютизму вважають Єлизавету І (померла у 1603 р.), у Франції – Людовіка XVI (помер у 1715 р.), в Росії – Катерину II (померла у 1796 р.).

Окремі держави вимушені були пройти цей етап навіть у складі інших держав – так, Польща не зуміла вберегти свою "шляхетську демократію", втратила незалежність і була у результаті трьох поділів розділена між Австрією, Росією та Пруссією.

Нарешті, державний абсолютизм одних держав відрізнявся від абсолютистського режиму інших (досить порівняти Англію та Францію). Чому так?

З іншого боку, згадаймо горду заяву Людовіка XVI: "Держава – це я". Цікаво побачити, чим обернулося для держави і права європейських країн таке необмежене зосередження в одних руках усієї повноти виконавчої, законодавчої та судової влади? Чи може абсолютизм, нехай навіть і найбільш "просвічений", вирішити усі проблеми своїх підданих, зробити державу не лише військово могутньою, але й багатою та процвітаючою? Чого насправді вартий аргумент монархістів усіх часів і народів про те, що: "Король не зраджує"?

Як зміни у державному устрої впливали на право цих країн?

Передумови абсолютизму

Абсолютизмом (від латинського absolut – необмежений, безумовний) називається абсолютна необмежена монархія, самодержавна влада. Це форма правління, за котрої верховна влада повністю належить одній особі – монархові.

У країнах Західної Європи абсолютні монархії склалися в XV- XVI ст., вони прийшли на зміну станово-представницьким монархіям. Абсолютна монархія постала як арбітр між старим пануючим класом феодалів та буржуазією і як захисниця обох класів від революційного руху народних мас, які піддавалися і феодальній, і капіталістичній експлуатації.

Буржуазія стала у цей час могутнішим в економічному відношенні класом, але все ж недостатньо сильним, щоб ставити питання про встановлення власної влади.

Посилення позицій буржуазії пояснювалося стрімким економічним прогресом у промисловості. Поява водяних коліс, механічного дуття в металургії, удосконалення ткацького верстата вели до укрупнення виробництва та розорення маси кустарних ремісників. Міцна королівська влада стимулювала економічний прогрес, що проходив в умовах активного і пасивного опору мас.

Головною фігурою в економіці став капіталіст. Якщо цеховий майстер попередньої епохи був по руках і ногах зв'язаний обмеженнями, що їх встановлював статут цеху, то капіталістичне виробництво, навпаки, побудоване на основі вільної конкуренції, чиїм завданням виступає насичення ринку дешевою продукцією, розорення та усунення конкурента.

Цьому слугували т. зв. мануфактури – підприємства нового, капіталістичного типу, на яких сотні найманих робітників виконували кожен свою відносно нескладну операцію. Якщо майстер (підмайстер) попередньої епохи виготовляв свій виріб – наприклад, годинник – власноруч від початку і до кінця, то при мануфактурному виробництві розподіл окремих операцій між десятками працівників дозволяв різко підвищити кількість вироблюваної продукції і тим самим суттєво здешевити кінцевий продукт.

Капіталізм в його ранніх проявах означав катастрофу для дрібних виробників у місті та на селі, основна маса населення перетворилася на пролетарів, тобто людей, позбавлених засобів і знарядь виробництва, отже, і засобів існування. Мануфактури не могли відразу забезпечити працею усю масу безземельних селян та розорених ремісників. Велика їх кількість була змушена бродити країнами Європи в пошуках випадкової роботи, а без неї – займатися жебрацтвом, крадіжками і грабежами. Частими були й спроби розорених майстрів знищити фізично ненависного власника мануфактури чи підпалити його підприємство, аби повернути старі добрі часи, коли усім вистачало роботи.

Буржуазія потребувала міцної влади з її репресивно-каральним апаратом, і такою владою став абсолютизм.

Буржуазія не тільки користувалася репресивними можливостями централізованої абсолютистської влади, але й завдяки практиці купівлі посад могла займати ключові позиції в урядах, у фінансовому та судовому відомствах. Вихідці з т. зв. третього стану ставали радниками королів Генріха VIII (Англія) та Людовіка XIV (Франція).

Суттєво впало значення дворянства. Найбільші прибутки воно могло отримувати від довгострокової оренди землі, оскільки короткострокова призводила до хижацького виснаження грунту. В тому випадку користувач не дбав про сівозміну, добрива (гній), зрошування тощо, а намагався узяти максимум з найменшими затратами. На зміну натуральному оброку приходить фіксований грошовий чинш, коли певна сума сплачується користувачем землі незалежно від результату господарської діяльності.

Однак з відкриттям колоній та розвитком промисловості відбулася т. зв. революція цін. По-перше, впала купівельна спроможність самої монети, бо в обігу з'явилося набагато більше повноцінних (з вагової та хімічно-складової точки зору) золотих і срібних монет, карбованих з американського золота та срібла. По-друге, ринок пропонував усе більшу кількість нових товарів як імпортного (кава, шоколад, тютюн, прянощі), так і вітчизняного походження.

Мода, яка століттями стояла на місці, починала щороку змінюватися, з'явилося багато товарів – зброя, карети, ювелірні прикраси, життя без яких уже видавася дворянству немислимим. Тих сум, яких було цілком достатньо ще сто років назад, уже не вистачало, а збільшувати чинш не дозволяла конкуренція: особисто вільний селянин (викуп на волю розпочався ще в XII–XIII ст.) негайно переходив до того землевласника, де чинш був меншим.

Втрата доходів змушує дворянство шукати синекур, тобто добре оплачуваних посад на королівській службі, які не вимагали б надто копіткої щоденної праці.

Управління, законодавство, суд зосередилися в адміністрації короля, дворянство без скільки-небудь відчутного опору випустило їх з власних рук, оскільки не було заінтересованим у конфлікті зі своїм чи не єдиним працедавцем.

До того ж монарх отримав змогу максимально зміцнити свою армію завдяки дворянам, які масово бажали служити на королівській службі (пригадайте літературного д'Артаньяна з Гасконі). Хоча дворяни разом з духовенством складали менше одного відсотка населення в країнах Західної Європи (виняток становили Іспанія та Португалія), прогодувати цю кількість нових слуг король міг лише за рахунок податків, основним платником яких виступав третій стан, буржуазія. Монархія не могла обійтися без грошей, які вносила буржуазія в державну скарбницю у виді податків.

Економічна політика такої держави намагалася заохочувати вітчизняну промисловість і торгівлю, оскільки це дозволяло підвищувати податки.

На якийсь момент склалася хитка рівновага. Дворянство, яке зневажало і ненавиділо "підлу буржуазію", уже не мало змоги обійтися без неї і змушене було потіснитися в справах державного управління, особливо в царині економіки. Буржуазія ще була не готова узяти одноосібно усю повноту державної влади в свої руки і вимушено підтримувала абсолютну монархію в її протистоянні пригнобленим народним масам та усе слабнучому опору колишньої феодальної верхівки, перів.

Державна влада отримала певну самостійність щодо обох класів – дворянства та буржуазії, вона намагалася закріпити своє монопольно панівне становище і роль міжкласового арбітра на майбутнє. З цією метою вона прагнула ліквідувати станово-представницькі установи (Генеральні штати у Франції не скликалися 175 років) або максимально ослабити їхні впливи, як це було з британським парламентом епохи Тюдорів (1485-1603 pp.).

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >