Абсолютна монархія в Англії та її особливості

Англійський парламент, вперше скликаний у 1265 р., протягом кількох сторіч був найефективнішою станово-представницькою установою середньовічної Європи. Як відомо, уже в XIV ст. королівська влада в Англії не мала права встановлювати нові податки та збирати раніше встановлені без згоди парламенту. Останній з кожним роком ставав усе більш впливовою політичною установою. У нього була своя соціальна база, яка з ростом міст та первісною капіталізацією сільського господарства тільки розширювалася і міцніла. Але Англія також пройшла у своєму розвитку через етап абсолютної монархії. Що ж дозволило зміцнитися королівській владі і, відповідно, що примусило англійський парламент на якийсь час відмовитися від колишніх політичних амбіцій?

У 1380 р. в зв'язку з Столітньою війною, яку Англія вела на той час із Францією, було введено подушний податок на військові потреби. Податок збирався чиновниками настільки насильно і брутально, що це викликало повстання під проводом Уота Тайлера. Міська біднота Лондона відкрила ворота міста повсталим селянам. Тайлер від імені свого війська висунув королю такі вимоги: остаточне звільнення усіх селян, скасування панщини із заміною її невеликим грошовим внеском, надання селянам права вільної торгівлі продуктами своєї праці. І хоча Тайлера було підступно вбито, феодали переконалися в необхідності міцної королівської влади як гаранта їх становища в суспільстві. Аналогічний урок знать отримала у 1450 р. під час повстання Джека Кеда. Знать, церква, багаті міщани, зіткнувшись з масовими народними рухами, шукали порятунку у міцній королівській владі.

З 1455 до 1485 pp. в Англії тривала міжусобна війна між прихильниками двох монархічних династій – Ланкастерів і Йорків, відома як війна Білої і Червоної Троянд (ці квіти були елементами гербів названих династій). Відбулося 12 кривавих сутичок; в битвах, на ешафоті та від рук убивць загинуло 80 принців королівської крові. Королем став Генріх VII Тюдор, засновник нової династії. Коли він уперше скликав парламент, в ньому налічувалося тільки 29 світських перів, деякі з них дістали це звання від самого короля. Стара гордовита знать була частково перебита, частково знесилена.

30 років міжусобної війни настільки виснажили Англію, що населення з готовністю підтримувало династію, яка нарешті встановила в країні громадянський мир.

Уже після завершення війни Білої та Червоної Троянд у руках королівської родини зосередилася п'ята частина усіх земель Англії. У 1534 р. Генріх VIII прийняв документ, відомий як Акт про супрематію. Його вважають початком існування окремої англіканської церкви. Віровчення та організаційні основи цієї церкви залишалися переважно близькими до католицьких, але за Єлизавети І в "39 статтях" (1571 р.) віровчення було дещо наближене до кальвінізму.

Головою англіканської церкви є король Англії, а не римський папа. Король призначає єпископів. Примасом виступає архієпископ Кентерберійський, наступний в ієрархії – архієпископ Йоркський. Значна частина єпископів є членами палати лордів в силу посад, що їх вони обіймають. Усі принципові церковні статути підлягають затвердженню парламентом. Видатки на утримання церкви значною мірою несе держава.

Звільнення з-під опіки папського Риму зміцнило авторитет королівської влади, посилило її контроль над палатою перів, оскільки саме королю належало право утвердження єпископської фракції цієї палати. У 1534 р. було проведено секуляризацію (відчуження церковної власності на користь держави) усіх церковних земель, що ще більше зміцнило могутність корони.

Початок англійського абсолютизму припадає на XV ст., а розквіт – на XVI. Як бачимо, англійський абсолютизм дещо випереджав у часі французький (і був перерваний революцією майже на 150 років раніше). Складання сильної централізованої держави в Англії уже наприкінці XIV ст. пояснюється, по-перше, кращою організацією і дисципліною пануючого класу порівняно з рештою країн Європи (тут важко переоцінити війну Троянд, яка згуртувала уцілілих феодалів навколо династії). По-друге, наявність вільного селянства дозволила Англії першою в світі створити якісно нове військо на службі короля. Після битви при Кресі (1346 р.) стало зрозумілим, що старому рицарському ополченню та колишній військовій тактиці приходить кінець. Потужні арбалети, а згодом і вогнепальна зброя з легкістю дірявили найтяжчі рицарські доспіхи. Рицарська кіннота, позбавлена маневреності, ставала швидкою здобиччю легкоозброєних піхотинців-лучників. Англія першою реалізувала нову армію, що не тільки дозволило вести активну зовнішню політику, але й легко придушувати колись грізні бунти непокірних феодалів. По-третє, в англійському суспільстві не було штучних перепон для переходу міщан в ряди пануючого класу феодалів, чи, навпаки, для участі представників дворянства в промисловості і торгівлі. За указом 1278 р. усі вільні тримачі землі з річним доходом у 20 ф. ст. були зобов'язані викуповувати рицарський патент (казна мала з цього неабиякий дохід). Заможні купці, ремісники, розбагатілі селяни ставали рицарями.

З іншого боку, дворянство вже в XIII ст. активно працювало в сфері промисловості і торгівлі, не вважаючи ці заняття чимось принизливим для себе. Це вело до прискореного розвитку острівної економіки і, як наслідок, до раннього складання єдності економічного життя – цієї запоруки політичної цілісності країни. Острівне становище Англії також сприяло формуванню сталих господарських зв'язків. Абсолютизм відповідав об'єктивним потребам централізації держави, функціонуванню її економіки як єдиного цілого.

Але раннє формування системи політичного абсолютизму в країні зумовило його незавершений характер. Саме цією обставиною пояснюються такі особливості англійського абсолютизму:

• • продовжує існувати орган станового представництва (парламент);
• • зберігається місцеве самоврядування;
• • збройні сили є відносно нечисленними, якщо порівнювати з арміями континентальної Європи. До певної міри ця обставина компенсується міцним флотом, у т. ч. і каперським.

Було б не зовсім правильним пояснювати збереження англійського парламенту виключно силою традицій чи дивною забудькуватістю королівської влади. Палата громад висловлювала невдоволення і дозволяла собі гостру критику політики королівського уряду навіть у роки правління Єлизавети І, тобто в період зеніту англійського абсолютизму. Зокрема, нападкам піддавалися питання про престолонаслідування (призначення спадкоємця з огляду на бездітність Єлизавети), ставлення уряду до католиків і кальвіністів-пуритан, продаж торгово- промислових монополій тощо. Крім того, парламент неодноразово протестував проти втручання уряду і двору в парламентські вибори, вимагаючи визнання недійсними тих виборів, в яких депутат виявлявся креатурою високопоставлених кіл чи самого королівського двору.

Остання сесія парламенту, яка зібралася за правління Єлизавети (1601 р.), закінчилася фактичною капітуляцією королівського уряду. Єлизавета була вимушена обіцяти надалі припинити продаж монополій, тобто виключного права на виробництво чи зовнішню торгівлю певними видами продукції.

Спокуса узяти парламент під свій контроль, а при нагоді повністю відмінити його законодавчу та контролюючу діяльність, була дуже значною.

Королівський уряд ще в 1410 р. оголосив своєю прерогативою перевірку правильності парламентських виборів. Генріх VII скликав парламент 7 разів за 24 роки, Єлизавета I – 10 разів за 45 років. Генріх VIII (1509-1547) почав сам призначати спікера, Карл І взагалі 11 років обходився без парламенту.

Але, незважаючи на переслідування, цей орган не лише вцілів, але й намагався за сприятливих обставин диктувати свою волю королям. Прикладом може служити останній (четвертий) парламент Якова І, який притягнув до судової відповідальності керівника фінансового відомства графа Мідлсекса. Сам король був вимушений видати ордонанс, яким оголошував недійсними усі патенти на "монопольне право продажу, купівлі, виробництва або споживання чого б то не було в королівстві".

Протягом усього періоду абсолютистського правління парламент так і не випустив зі своїх рук права затвердження розміру податків, хоча й втратив право контролю за державними витратами.

Сила парламенту полягала в союзі "старого" та "нового" дворянства. У континентальній Європі становлення абсолютизму стимулювалося роллю монарха як арбітра у конфлікті буржуазії та дворянства. Дворянство звично зневажало "підлу буржуазію", хоч і не могло існувати без її грошей. Буржуазія підтримувала короля, який ліквідовував феодальну роздробленість, припиняв міжусобні війни, скасовував внутрішні мита тощо. Союз дворянства і буржуазії у цих країнах був малоймовірним, надто різними виявилися інтереси даних класів.

В Англії, як уже згадувалося, розбагатілий простолюдин без зайвих формальностей ставав рицарем. І, навпаки, молодші сини перів і баронів (землю та титул успадковував старший брат) залучалися до промислового виробництва і торгівлі, не вбачаючи в цьому кроці жодних моральних перепон. Королівська влада не могла ефективно грати на протиріччях у відносинах майнових класів, оскільки ці протиріччя не були антагоністичними, а сама межа між класами – доволі розмитою і умовною.

До речі, цією ж обставиною пояснюється і збереження місцевого самоврядування. Тим більше, що воно нічого не коштувало державі, оскільки усі посади були неоплачуваними. Його посадові особи (ректор, церковні старости, сінодсмени та бідли) займалися справами другорядними: здійснювали нагляд за дорогами і мостами, опікувалися бідними, контролювали обрання самих посадових осіб тощо. Представники місцевого самоврядування мали право накладати штрафи за бродяжництво, порушення недільного дня (праця в неділю, торгівля спиртним) тощо.

Англійське право періоду абсолютизму далі розвивається як прецедентне.

Причому, оскільки в країні паралельно існували різні суди (суд канцлера, суди загального права, меморіальні суди – ті, що користувалися місцевими звичаями), прецедент, створений в рамках однієї системи судочинства, не був обов'язковим для іншої.

Особливо важливу роль у розвитку права став відігравати суд канцлера. Починаючи з 1329 р., усі петиції та просьби про помилування на ім'я короля почали надходити до монарха через канцлера. Канцлер формально був змушений визнавати рішення судів загального права, але міг під загрозою тюремного ув'язнення заборонити стороні-переможцю виконувати їхні постанови. Виконання власних судових рішень канцлер забезпечував загрозою штрафу і тюремного ув'язнення. Це дозволяло, по суті, творити нові правові норми у тих випадках, коли прецеденти загального права стримували розвиток суспільства (наприклад, подібна потреба виникла з появою трастів – загальне право не передбачало можливості управління майном в інтересах власника).

З'явився ряд нових кардинальних моментів. Остаточно утвердився принцип: злочинець чинить посягання не лише на майно чи особу потерпілого індивіда, а й на суспільні інтереси, на "королівський мир".

Для настання карно-правової відповідальності вимагалася наявність вини в діях злочинця, причому ця вина розумілася доволі своєрідно. Дана обставина пояснювалася тим, що правосуддя в судах усіх форм права часто передавалося до рук представників церкви як найбільш освіченого та підготовленого прошарку суспільства.

Церква і канонічне право завжди надавали першочергового значення умислу, спрямованості дій у вчинках індивіда. Так, згідно з "вражаючою доктриною Кока", коли особа, стріляючи в дикого птаха, влучає в людину,- це є випадок, оскільки стріляти в дикого птаха законно. Але, коли особа, стріляючи в чужого півня, здійснює випадкове убивство людини, то це має вважатися тяжким вбивством, оскільки дії особи з самого початку були незаконними.

Тяжкі злочини, що дістали назву фелонія (зрада, таємне вбивство, розбій, підпал, підробка грошей та ін.), розглядалися виключно королівськими судами. В XIV ст. з фелонії вичленовується новий делікт – зрада, яка, в свою чергу, підрозділялася на високу зраду (проти короля та системи королівського правління) і малу зраду.

Відповідальність за делікти проти короля і членів його родини (з 1416 р. до цього розряду була віднесена і підробка грошей) поширювалася не лише на злочинців, а й на їхніх дітей – вважалося, що батьки передають свою "нечисту кров". Тобто покаранню, як правило, страті підлягали не лише самі злочинці, винні у високій зраді, але й члени їхніх сімей, часто ні в чому не винні.

Поняття малої зради передбачало злочинне позбавлення життя, здійснене особою, яка була зобов'язана коритися потерпілому: убивство дружиною чоловіка, слугою господаря тощо.

Легші кримінальні делікти (місдімінор) утворювали третю групу злочинів. Зокрема, ними виступали кривосвідчення, фальсифікація.

Покарання за злочини були надзвичайно жорстокими, часто застосовувалася кваліфікована смертна кара: спалення на вогнищі, колесування, четвертування, вирізання нутрощів, а також калічення.