Німецький абсолютизм

У Німеччині абсолютизм склався як абсолютизм обласний, князівський, а не загальнодержавний. Влада імператора була надто розхитана Селянською війною 1524-1525 pp. та анти-папістським рухом, що вилився у Реформацію. Поразка селян у війні виявилася вигідною лише для князів. Саме їхні війська відіграли головну роль у розгромі сил повсталих. Дворянство нижчого рангу і церква вийшли з цієї війни ослабленими. Кріпацтво стало загальним явищем, пожиттєві і спадкові наділи селян були перетворені на короткотермінові тримання (це дозволяло довільно збільшувати повинності), общинні землі суттєво урізані.

На імперському Шпейєрському сеймі 1526р. князі здійснили тиск на імператора. В результаті з'явився імператорський указ, згідно з яким встановлювалося, що у справах релігії та віросповідання кожний імперський чин керується почуттям відповідальності перед Богом та імператором. Цю формулу слід було розуміти як законодавче визнання принципу cujus regio, ejus religio – "чиє правління, того й віра". Такий підхід означав посилення абсолютизму в межах невеликих князівств, на які була розбита Німеччина. Значна частина князів швидко прийняла лютеранство, після чого церковна земля і майно католицької церкви секуляризувалися на користь монархів. Це, в свою чергу, сприяло їх дальшому посиленню та зміцненню незалежності від імператорського трону.

У 1532 р. імператором Священної Римської імперії германської нації Карлом V був складений звід кримінальних і кримінально- процесуальних законів, названих за його ім'ям Кароліною. Із 219 статей Кароліни 103 регулювали кримінальний процесе, у решті – перелічувалися злочини та визначалася кара за них. Відмовившись від обвинувачувального процесу, Кароліна встановила таємний розшукувальний, інквізиційний процес. "Царицею доказів" стало власне визнання обвинуваченого, для досягнення якого широко санкціонувалося застосовування тортур. У сфері кримінального права Кароліна базувалася на головній ідеї залякування, для досягнення чого встановлювалися винятково жорстокі покарання: четвертування, колесування, закопування живим у землю, посадження на палю тощо. За дрібні злочини практикувалося калічення: відрізання язика та вух, виколювання очей, відрубування рук та пальців, а також застосування різок.

Так, за крадіжку зі зломом, незалежно від вартості викраденого, чоловіки засуджувалися на повішання, жінки – на утоплення. Деякі норми Кароліни з певними змінами у бік пом'якшення діяли до середини XIX ст., і справили істотний вплив не тільки в Німеччині, Але й у Речі Посполитій та на тих українських землях, що до неї входили.

Спроби імператора Карла V насаджувати свій, загальноімперський, абсолютизм з допомогою папського престолу зіткнулися з могутнім протестантським рухом. Саме він став опорою князівської могутності і непокірності.

Втручання у внутрішньонімецьку боротьбу французького короля (він підтримав протестантів в обмін на міста Мец, Тур, Верден і Камбре) мало визначальний вплив на розстановку політичних сил в Німецькій імперії. В 1555 р. католики були вимушені укласти з протестантами Аугсбурзький релігійний мир, за яким кожному імперському чину надавалося право сповідувати ту релігію, яку він вважає істинною.

У 1608 р. в Агаузені з ініціативи курфюрста пфальцського Фрідріха виникла Ліга захисту протестантизму. У відповідь 1609 р. у Мюнхені була створена католицька Ліга, вождем котрої став Фердинанд Штірійський. 19 липня 1617 р. Фердинанд Штірійський був обраний чеським сеймом чеським королем.

Однак після ряду порушень прав гуситів (місцевих протестантів) уже в 1618 р. чеський сейм обрав королем Чехії Фрідріха Пфальцського, протестанта-кальвініста. Розпочалася Тридцятилітня війна 1618– 1648 pp., у яку в тій чи іншій мірі були втягнуті усі європейські країни і яка завершилася Вестфальським миром.

Вестфальський мир означав поразку Німецької імперії Габсбургів. Частина німецьких земель була втрачена на користь сусідів, отримали незалежність Швейцарія та Нідерланди, кальвіністів урівняли в правах з католиками і лютеранами. Німецькі князі отримали право на самостійну зовнішню політику. Імператор був відсторонений від будь- якого втручання у внутрішні справи князівств. Перед вступом на посаду він був змушений підписувати обмежувальну грамоту, т. зв. виборчу капітуляцію. Отже, новообраний імператор, крім зобов'язання дотримуватися Золотої булли 1356 р., повинен був давати обіцянку не передавати владу у спадок, скликати представників знатних станів для вирішення загальноімперських питань та ін.

Представниками вищої влади, поряд з імператором, виступали 8 (з 1692 р,- 9) курфюрстів. На з'їздах курфюрстів відбувалися вибори імператора та складалися виборні капітуляції. Крім того, усі інші вищі імперські посади вважалися надбанням окремих курфюрстів.

Питання загальноімперського значення належали до компетенції імперського сейму – рейхстагу. На таких сеймах курфюрсти складали свою окрему курію. Вони розпоряджалися роздачею чинів, монетною і митною регаліями, імперськими фінансами. Друге місце посідала курія князів (62 світських і 36 церковних). Третю – міську – курію становили представники імперських міст. Після імперського сейму 1653-1654 pp. на їхню думку перестали зважати. Тоді ж установився порядок, за яким курія міст голосувала лише після досягнення повної згоди двох перших курій.

Імперія остаточно перетворилася на конгломерат з приблизно 300 держав, державок і державочок, де були не тільки різні політичні режими (світські чи духовні монархії), а й різні релігії, закони, мита, тарифи, міри ваги і довжини тощо.

Найбільшого значення серед цих суб'єктів права набули Пруссія та Австрія. Вони стали справжніми гігантами на фоні інших. Так, у Вестфалії на 1200 кв. миль припадало 52 держави. У Франконії і Швабії на кожну "абсолютну монархію" припадало в середньому 8 кв. миль.