Розвиток США у XIX ст. Війна між Північчю і Півднем та її наслідки

Період 1793-1807 pp. дістав назву "золотого віку американської торгівлі". Наполеонівські війни у Європі зумовили потребу в американських товарах, вони ж розорили тисячі європейських купців та судновласників.

За цей час тоннаж американського флоту зріс у шість разів. Стрімко зростали американські міста Східного узбережжя – Бостон, Філадельфія, Балтимор і, особливо, Нью-Йорк. Швидкими темпами розвивалися переробні галузі промисловості, зокрема бавовняна. Успіхи економіки і торгівлі підштовхували розвиток банківської справи. В 1859 р. продукція американської промисловості вперше перевищила вартість сільськогосподарського виробництва. США з країни аграрної впевнено перетворювалася на аграрно-індустріальну. На поч. 60-х років XIX ст. в найбільш розвинених північно-західних штатах (Массачузетс, Нью-Йорк, Пенсільванія) з'являються очевидні ознаки завершальної стадії промислової революції – такими вважається виробництво машин машинами.

У такій розвинутій країні, як США, зберігалося плантаційне рабство. В 1860 р. тут проживали 4 441 830 негрів, з них 3 953 760 були рабами. Налічувалося 385 тис. рабовласників, причому 89% володіли менше, ніж 20 рабами. Справжня південна аристократія формувалася з 10 тис. плантаторів, кожний з яких мав 50 і більше рабів. Вартість 18-річного негра становила у 1821-1825 pp. 334 долари, а у 1856– 1860 pp.– уже 1306 доларів. Вигідною справою стало "розведення" негрів на продаж.

Швидкий економічний прогрес США, наявність практично необмеженого земельного фонду (з 1804 р. Конгрес установив ціну за акр вільної землі на Заході – 1,64 долара, при мінімальному розмірі ділянки у 160 акрів, тим самим за 252 долари можна було придбати близько 65 га землі – фантастично дешево, як за європейськими мірками) сприяли напливу емігрантів з Європи, охопленої полум'ям війни.

Коли населення новоосвоюваної території досягало певної цифри, Конгрес надавав поселенцям право виробити власну конституцію і стати штатом. Такий порядок був введений ще Великим ордонансом 1791 р., того ж року цим правом скористався Вермонт, ставши 14-м штатом. До 1912 р., коли права окремих штатів отримали Нью-Мексика та Арізона, утворилося загалом 36 нових штатів.

Інколи новий штат виникав у результаті анексії чужої території (Техас, захоплений у Мексики), купівлі (колишня французька колонія Луїзіана) чи відокремлення з уже існуючого штату (Західна Віргінія).

Відповідно, із збільшенням числа штатів, змінювалася рівновага сил у Конгресі та Сенаті. Оскільки уже з 1 січня 1808 р. заборонявся ввіз в країну чорношкірих невільників, вочевидь зростала тенденція появи штатів нерабовласницьких, де більшість населення становили фермери, а не плантатори та негри-раби.

Після успішного завершення англо-американської війни 1812- 1815 pp. уперше виявилися деякі принципові суперечності між інтересами штатів промислових і рабовласницьких, північних і південних.

Так, по-перше, Південь був більше заінтересований у розвитку міждержавної торгівлі – дорого продати у Європу сировину: бавовну, шкіру, зерно; дешево купити імпортні сільськогосподарські знаряддя та іншу промислову продукцію. Північ, навпаки, була заінтересована у високих митах і згортанні торгівлі з континентом. Це дозволяло переробляти сільськогосподарську сировину Півдня на фабриках Півночі, пропонувати південним штатам власну промислову продукцію, незважаючи на конкуренцію європейського імпорту.

По-друге, Північ і Південь по-різному підходили до проблеми державного боргу, як внутрішнього, так і зовнішнього. Швидке освоєння вільних територій Заходу було неможливим без федеральних інвестицій: будівництво фортів і доріг, налагодження роботи пошти, утримання армії і поліції тощо вимагали великих коштів. Це у свою чергу вело до збільшення податків. Південні штати дотримувалися думки, що основна сума податків, сплачуваних населенням того чи іншого штату, повинна навпаки йти на потреби самого штату, а не у загально федеральний бюджет.

По-третє, на промислових підприємствах Півночі катастрофічно бракувало робочої сили, відповідно високими були заробітки навіть некваліфікованих робітників. Капіталісти радо б замінили, принаймні

цю категорію працюючих, набагато дешевшою працею негрів, але даний ринок робочих рук був для них по суті недоступним.

Не дивно, що південні рабовласницькі штати з пересторогою ставилися до розширення кількості нерабовласницьких штатів, справедливо вбачаючи у цьому небезпеку майбутнього засилля в Конгресі своїх політичних опонентів.

Перший конфлікт такого роду мав місце у 1819-1820 pp. Він виник у зв'язку з петицією від території Міссурі у Конгрес про надання їй прав штату. На цей момент більшість у нижній палаті уже належала нерабовласницьким штатам (за рахунок швидшого приросту населення), а у Сенаті ще зберігалася рівновага – по 11 вільних та рабовласницьких штатів. Представник штату Нью-Йорк вніс поправку про поступову відміну рабства в Міссурі, що викликало гостру негативну реакцію у представників Півдня.

Врешті конфлікт було вичерпано у результаті т. зв. Міссурійського компромісу, коли одночасно з рабовласницькою Міссурі до числа штатів прийняли невеликий вільний Мен. Було погоджено, що територія на захід від р. Міссісіпі ділилася уздовж 36° 30' пн. широти рабовласницька на південь і вільна – на північ. Передбачалося повернення рабів-втікачів, якщо на цьому наполягатимуть їхні власники.

Ця угода стала лише паліативом – промисловість Півночі вимагала дешевої декваліфікованої робочої сили, фермери недолюблювали плантаторів, з якими було складно конкурувати, то ж конфлікт вдалося тільки пригасити, але не вичерпати.

У 1850 роках більшість ключових посад федерального апарату перебувала у руках рабовласників, вихідців з Півдня. Вони контролювали Сенат, Верховний Суд, президентську владу. У 1860 р., за підрахунками "Нью-Йорк дейлі трібюн", серед вищих посадових осіб і чиновників 543 були південцями і лише 386 – вихідцями з Півночі. Олігархія Півдня, що складалася з 60 тис. рабовласників, нав'язувала свою волю 25 млн американців.

У 1850 р. федеральний уряд пішов на значні поступки рабовласникам Півдня. Утворювався новий рабовласницький штат Нью-Мексико, а питання про рабство у новоутвореному штаті Юта повинно було бути вирішене самим населенням. Оскільки Юта лежала на північ від розмежувальної лінії, це був прямий удар по компромісу 1820 р. Щоправда, Каліфорнія входила в союз на правах вільного штату. У 1854 р. при поділі Небраски на два штати – Канзас і Небраску – кількість рабовласницьких штатів, а отже, і їхнє представництво в Сенаті зростали.

Вибори в Канзасі, на які прибули тисячі озброєних міссурійців, стали справжнім прологом до громадянської війни. В свою чергу, Північ організувала усю можливу підтримку канзаським противникам рабовласництва. Питання про прийом Канзасу до складу Союзу було заблоковано – Північ не бажала збільшення рабовласницьких штатів.

Проте в січні 1861 р., коли після виходу із Союзу південних штатів, більшістю в Сенаті заволоділи республіканці, Канзас було прийнято на правах вільного штату.

Аж до 1856 р. з 16 американських президентів 11 були вихідцями з Півдня, та й більшість решти 5-ти також контролювалися ними.

На виборах 1860 р. республіканці Півночі висунули кандидатуру Авраама Лінкольна (1809-1865), вихідця з фермерської сім'ї у рабовласницькому Кентуккі. Лінкольн вважав, що питання про рабство перебуває у повній компетенції Південних штатів, але розширення рабства на Захід шляхом утворення усе нових рабовласницьких штатів повинно бути назавжди припинено.

Лінкольн був обраний президентом у листопаді 1860 р., а у грудні того ж року Південна Кароліна оголосила про свій вихід із Союзу. До неї приєдналися ще 10 рабовласницьких штатів.

На виборах 1860 р. Лінкольн зумів зібрати голоси 180 членів колегії виборців проти 123 голосів трьох його суперників. Але в цілому за нього голосувало 1 856 452 чол., а за його суперників сумарно 2 815 617 чол., тобто майже на 1 млн більше. Отже, влада нового президента була хиткою, і цим спробували скористатися плантатори- рабовласники. Територія 11 штатів, що вийшли з Союзу (Південна Кароліна, Північна Кароліна, Алабама, Джорджія, Луїзіана, Техас, Міссісіпі, Теннессі, Флорида, Арканзас, Віргінія) становила близько 40% території США.

18 лютого 1861 р. тимчасовим президентом Конфедерації південних штатів став Джефферсон Девіс, плантатор. В конституції Конфедерації відкрито проголошувалося, що рабство виступає основою політичного і економічного устрою нової держави. В цьому документі багато говорилося про права штатів, але вони були позбавлені головного – права виходу з Конфедерації.

Утворення нового державного об'єднання супроводжувалося відвертим саботажем прихильників рабства на федеральному рівні. Так, військовий департамент передав південним штатам 500 тис. гвинтівок, а міністр фінансів, рабовласник Кобб, перевів великі суми в банки Півдня. Тим самим, на момент приходу Лінкольна до влади (інавгурація відбулася в березні 1861 р.) федеральна казна була спустошена, а федеральна армія – обеззброєна.

12 квітня 1861 р. війська рабовласників розпочали артилерійський обстріл форту Самтер, семитисячна армія заколотників швидко зломила опір 74 солдат та 9 офіцерів федеральної армії. Це була відверта спроба силою зброї приєднати до Конфедерації тих 4 рабовласницьких штати, які ще залишалися у Союзі, але мали усі підстави для виходу.

У відповідь 15 квітня Лінкольн оголосив штати, що вийшли з Союзу, у стані заколоту, призвав до армії 75 тис. волонтерів терміном на три місяці і звернувся за підтримкою до усіх "лояльних громадян".

Завдання Півночі у цій війні були сформульовані в резолюції Конгресу, прийнятій 22 липня 1861 р. Вказувалося, що "війна ведеться не з метою знищення встановлених інститутів (тобто рабства – Авт.), а для того, щоб захистити і відстояти верховну владу конституції і зберегти Союз (...). Як тільки ці цілі будуть досягнуті, війна повинна припинитися".

11-ти штатам-заколотникам протистояло 23 тих, що зосталися в Союзі (в т. ч. й 4 рабовласницьких). їхнє населення становило 22 млн чол. У Конфедерації проживали 9 мільйонів, з них майже 4 млн були рабами. Північ зуміла на час війни мобілізувати до армії 2,9 млн чол., Південь –1,9 млн. На Півночі була зосереджена практично уся промисловість, 4/5 усього банківського капіталу, 2/3 залізниць тощо.

Гостро стояла проблема прикордонних рабовласницьких штатів (Міссурі, Кентуккі, Меріленд та Делавер), що залишалися в Союзі. Спроби Півдня шляхом збройних переворотів залучити ці штати до Конфедерації зустріли рішучий опір Лінкольна, бунти в цих штатах були придушені силою зброї.

21 липня 1861 р. недалеко від Вашингтона 30-тисячна армія Конфедерації легко розбила більшу, 35-тисячну, але погано навчену армію Союзу. 21 жовтня того ж року армія Півночі під командуванням бездарного генерала Макклелана знову зазнала нищівної поразки. Війська Конфедерації підійшли на відстань 10 км до столиці. Із загальної кількості 110 генералів Півночі 80 були демократами, тобто членами партії, чия політична база складалася, в основному, з південців і мала свою опору саме на бунтівному Півдні. Підтримували заколот конфедератів і деякі видавці, власники газет і політичні діячі Півночі.

Отож, Лінкольну доводилося неодноразово вдаватися до скасування закону про недоторканність особи (з 25.04. до 2.12.1861 р – 7 разів).

Перший військовий успіх Півночі прийшов 1 травня 1862 р., коли 2,5-тисячний загін генерала Батлера захопив Новий Орлеан. Тоді ж, навесні 1862 р., була зайнята столиця штату Теннессі м. Нешвілл, повністю захоплено штат Міссурі. Однак третя спроба Макклелана взяти Річмонд закінчилася катастрофою. 30 серпня 1862 р. знову виникла загроза захоплення федеральної столиці Вашингтона військами Конфедерації.

За роки війни 500 тис. негрів, подолавши величезні труднощі, утекли з плантацій на Північ; на Півдні відбулося не менш як 25 повстань.

22 вересня 1862 р. Лінкольн видав попередню декларацію, в якій проголошувалося, що з 1 січня 1863 р. рабство негрів в СІЛА буде знищене.

Ще один удар по рабовласництву було попередньо завдано 20 травня 1862 р., коли Конгрес прийняв закон про гомстеди. Відте

пер будь-хто, сплативши невеликий реєстраційний збір, міг стати власником земельного наділу в 160 акрів (65 га) за рахунок вільних земель Заходу. Проведення в життя цього закону розпочалося ще в роки громадянської війни. Незважаючи на численні зловживання при його здійсненні, роздача земель майбутнім фермерам, по суті, перекривала на майбутнє саму можливість появи нових рабовласницьких штатів на Заході.

Прокламація 22 вересня 1862 р., хоча й проголошувала знищення рабства, але обіцяла компенсацію тим рабовласникам, які не приєдналися до заколоту. Негри не урівнювалися в правах з білими, передбачалася їх ... репатріація до Африки. Сам Лінкольн ще влітку 1862 р. заявив: "Я б звільнив рабів, якби не боявся, що половина моїх офіцерів порозбігається, а ще чотири штати повстануть". Навіть на Півночі було чимало противників скасування рабства. Зокрема, як не дивно, проти неї були промислові робітники – вони серйозно побоювалися, що поява на ринку праці дешевих чорних рук призведе до безробіття білих, загального зниження заробітної плати, придушення робітничого руху.

Вибори до Конгресу в листопаді 1862 р. принесли успіх республіканцям в більшості штатів Півночі, але порівняно з попередніми виборами вони втратили значне число голосів. Незважаючи на в цілому несприятливий підсумок цих виборів, Лінкольн продовжував розставляти на ключові управлінські посади радикальних республіканців, прихильників безпощадної війни проти Півдня. Тим самим президент демонстрував своєму супротивнику, що не дає жодних шансів на компроміс.

Звільнення рабів не поширювалося на рабство в тих прикордонних штатах, які залишилися вірними Союзу, а в них проживало близько 1 млн чорношкірих. На негрів-військовослужбовців не поширювалися пільги, які мали сім'ї білих військових. Обходили негрів і при присвоєнні офіцерських та унтер-офіцерських звань. Однак це не завадило чорношкірим американцям узяти найактивнішу участь у війні на боці Півночі. На кінець громадянської війни у федеральній армії служили 186 тис. негрів (12 відсотків особового складу), окрім того ще 250 тис. у тилових частинах. В армії Півночі було 166 негритянських полків, з них 145 піхотних, 7 кавалерійських, 12 полків важкої артилерії. На фронтах війни загинули майже 40 тис. негрів.

Влітку 1863 р. війська Півдня зазнали поразки у Пенсільванії та під Віксбергом на р. Міссісіпі. їхня територія була розчленована на дві частини. В кінці 1863 р. війська Півночі зломили опір ворога в триденній битві при Чаттанугі, влітку 1864 р. було досягнуто вирішальних успіхів на Центральному фронті.

На президентських виборах 8 листопада 1864 р. Лінкольн отримав 2,2 млн голосів (55,09%), його суперник Макклелан – решту. Переобрання Лінкольна означало для Конфедерації втрату останніх

надій на компроміс. З весни 1865 р. армія Конфедерації починає масово здаватися в полон. До 8 травня капітулювало близько 175 тис. військових.

Але ще 14 квітня 1865 р. в театрі "Форд" у Вашингтоні був смертельно поранений Лінкольн. Його убивця актор Бутс був фанатичним прихильником рабства. З місця убивства злочинець зумів утекти, але згодом загинув у перестрілці з поліцією.

Громадянська війна стала найкривавішою в історії країни. Північ втратила убитими і померлими від ран 360 тис. чол., втрати Півдня склали не менше 250 тис. Прямі військові витрати федерального уряду становили 3 млрд доларів, національний борг зріс до 3,5 млрд. Війна залишила по собі 1 млн калік.