< Попер   ЗМІСТ   Наст >

Встановлення панування великої буржуазії

В Установчих зборах, в Паризьких та провінційних муніципальних урядах, в командуванні Національною гвардією керівна роль перейшла до великої буржуазії. Сприяв такому розвитку подій виборчий закон, прийнятий 31 серпня 1789 р., в якому громадяни, залежно від майнового цензу, поділялися на активних і пасивних. При населенні

у 26 млн чол. право обирати і бути обраним отримали лише 4 млн 300 тис., тобто 1/6 частина населення.

Один з політичних лідерів революції Жан-Поль Марат у своїй газеті "Друг народу" писав, що ці закони створюють нову аристократію – аристократію багатіїв. Подібним чином складалася ситуація і у Національній гвардії. Щоб стати гвардійцем, потрібно було за власні кошти придбати дорогу уніформу, що було просто не по кишені незаможним верствам населення.

Одним з найавторитетніших лідерів Установчих зборів став граф Оноре де Мірабо. Маркіз де Лафайєт, багатий і знатний дворянин, що здобув славу участю у війні за незалежність Північно-Американської республіки, став керівником Національної гвардії.

Щоправда, і за панування великої буржуазії Установчі збори не були слухняним знаряддям в руках короля.

На початку 1790 р. (декрет було прийнято ще 2 листопада 1789 р.) Установчі збори передали усе майно і земельну власність церкви у розпорядження нації. Продаж церковної власності з торгів дозволив ліквідувати фінансову кризу і одночасно збагатив фінансових магнатів. У церкви забрали реєстрацію одружень, народжень і смертей, передавши ці функції державним органам.

Було здійснено адміністративну реформу – 1789-1790 pp., колишні провінції, женераліте, бальяжі замінили на 83 приблизно рівних департаменти, поділених в свою чергу на дистрикти, кантони і комуни.

Була введена єдина система обкладення податками. Скасований особливо ненависний податок на сіль – габель (громадян примушували щорічно купувати кілька фунтів солі за монопольно високими цінами, незалежно від достатку). Було скасований становий поділ громадян, усі середньовічні титули та цехи.

У принципі, велика буржуазія була готова на цьому зупинитися. Свідченням її небажання проводити революцію далі став декрет 21 жовтня 1789 р., що дозволяв застосовувати військову силу для придушення народних Виступів. Пізніше, 14 червня 1791 р., Установчі збори прийняли закон, за яким робітникам заборонялося об'єднуватися у спілки і проводити страйки.

Варенська криза і знищення монархії

У червні 1791 р. король Людовік XVI і королева Марія-Антуанетта спробували втекти з революційного Парижа, переодягнувшись в простий одяг. У прикордонному містечку Варен вони були упізнані і повернуті до столиці.

Це відбилося на монархічних настроях мас, які до останнього часу продовжували вірити, ніби доброго короля обдурюють міністри-негідники. Консервативна більшість Установчих зборів спробувала взяти королівське подружжя під свій захист, висунувши сміховинну версію, ніби Людовік XVI і Марія-Антуанетта були викрадені силою.

17 липня на Марсовому полі відбулась масова демонстрація з вимогами покарати короля за спробу втечі до ворогів революції. Прибулі загони Національної гвардії під командуванням де Лафайєта відкрили вогонь по демонстрантах, було чимало убитих і поранених.

Напередодні стався розкол у найбільш впливовому Якобінському клубі (партій у сучасному розумінні тоді не існувало). Вожді великої буржуазії висловилися на підтримку позиції де Лафайєта і покинули клуб. Пізніше вони створили власний клуб фельянів, відгороджений високими членськими внесками. В Якобінському клубі гору узяли прихильники дальшого розвитку революції на чолі з Максиміліаном Робесп'єром. Ультрареволюційні депутати входили до клубу кордельєрів. Революціонери сідали в залі засідань Установчих зборів, а потім Конвенту на верхніх лавах, дивлячись згори униз (тому їх назвали "монтаньяри", або, у перекладі з французької, "гірці").

13 вересня 1791 р. Людовік XVI усупереч власній волі був вимушений затвердити Конституцію, що встановлювала режим конституційної монархії і антидемократичну цензову систему. За королем зберігалися значні повноваження.

"Декларація прав людини і громадянина" стала преамбулою конституції. Визнавався принцип поділу властей. Вводився однопалатний законодавчий корпус. Право голосу було надане лише т. зв. активним громадянам. Під цю категорію підпадали чоловіки, старші за 25 років, з цензом осідлості один рік, не перебуваючі в слугах, які сплачували спеціальний виборчий податок у розмірі 3-денного заробітку і були занесені до списку Національної гвардії. Для того, щоб бути обраним, необхідно було сплатити податок уже в розмірі 10-денного заробітку. Пасивні громадяни від будь-якої участі у виборах були відсторонені, самі вибори мали двоступеневий порядок.

У компетенції Законодавчих зборів опинилися законодавча ініціатива і видання законів, податки і бюджет, визначення чисельності армії та флоту, притягнення до відповідальності міністрів, питання війни і миру та затвердження міжнародних договорів. За Конституцією 1791 р., виконавча адміністративна влада належала королю і відповідальним перед ним міністрам. Вказувалося, однак, що:

  • 1. Король управляє лише згідно із законами.
  • 2. Вводиться контрасигнатура (підпис прем'єра, без якого документ, підписаний королем, недійсний).
  • 3. Міністри мають бути підсудними.

Оскільки за конституцією 1791 р. король був непідсудним, а прем'єр підлягав судовому переслідуванню у випадку вчинення ним злочину, відверто антиконституційні дії короля, за задумом, блокувалися б прем'єром або відповідним міністром.

Король був главою виконавчої влади: зберігав за собою командування армією і флотом, відповідав за підтримання суспільного порядку.

Депутати-дворяни вимагали надання королю права вето на закони, прийняті Законодавчими зборами. Конституція, однак, вводила лише відтягувальний характер королівського вето – до схвалення спірного закону наступним скликанням Законодавчих зборів.

Третя влада, судова, ставала виборною, а особи суддів у принципі незмінюваними.

Дія Конституції не поширювалася на колонії. 30 вересня 1791 р. Установчі збори розійшлися, а уже 1 жовтня в Парижі відкрили свої засідання Законодавчі збори. Обиралися вони активними, тобто заможними, громадянами. Більшість складу Законодавчих зборів складали фельяни.

Згідно з ухвалою Установчих зборів, жодний їхній депутат не міг бути обраний до Законодавчого корпусу. Відбулася зміна вождів парламентської фракції фельянів.

Із 7S0 делегатів Законодавчих зборів фельянами були приблизно 260. Для цих прихильників конституційної монархії революція завершилась. У класовому відношенні фельяни були представниками великої буржуазії, у політичному – прихильниками конституційної монархії.

Середню буржуазію представляли т. зв. жирондисти, обрані з усієї Франції, але названі так за назвою департаменту Жиронда, звідки був обраний делегатом їхній лідер Верньо та інші керівники фракції (Бріссо, Жансоне, Гаде). Середня буржуазія виступала за розширення революційних завоювань: за надання загального виборчого права для чоловіків, за виборність місцевих органів влади та всенародне обрання суддів. Жирондисти були не готові скасувати повністю феодальні повинності селян і дати їм землю.

Лівіше від жирондистів перебували якобінці-монтаньяри. Якобінці мали таких яскравих лідерів, як Робесп'єр, Дантон, Сен-Жюст, Марат, в Законодавчих зборах їхні погляди представляли Базір, Кутон, Шабо, Мерлен.

У березні 1792 р. король доручив жирондистам очолити ряд міністерств. Зробившись урядовою партією, вони легко пішли на оголошення війни Австрії, якої прагнув Людовік XVI. 20 квітня 1792 р. Франція оголосила війну австрійському імператору.

Питання про оголошення війни стало причиною фактичного розколу всередині Законодавчих зборів. Поразка у війні з Австрією стала б згубною для Франції, але рятівною для її монарха. Тому якобінці рішуче виступили проти війни, у жовтні 1792 р. відбувся їхній остаточний розрив з жирондистами. Ці передбачення і підозри виявилися небезпідставними. Війна з Австрією внаслідок численних зрад офіцерів- дворян приносила поразку за поразкою.

  • 11 червня 1792 р. під тиском народу Законодавчі збори прийняли резолюцію, що оголошувала Вітчизну у небезпеці.
  • 20 червня демонстранти увірвалися в королівський палац, примусили Людовика XVI одягнути червоний ковпак (символ революціонера) і поклястися у вірності конституції. Командуючий армією інтервентів герцог Брауншвейзький 25 липня 1792 р. опублікував маніфест, у якому погрожував піддати революційний Париж "повній руйнації" у разі найменшого порушення недоторканності короля.

Загальне озброєння мас та очевидна зрадницька позиція короля зіграли свою роль. У ніч з 9 на 10 серпня озброєні маси увірвалися в Тюїльрійський палац і після короткої, але кривавої сутички з охороною скинули монархію.

Законодавчі збори були змушені санкціонувати арешт короля. 11- 12 серпня вони ж прийняли декрет про вибори до Національного конвенту без поділу на активних і пасивних виборців. Було створено новий уряд – Тимчасовий виконавчий комітет з 6 міністрів, більшість яких були жирондистами.

Розпочато поділ общинних земель, розпродаж або здачу в оренду земель емігрантів. Скасовувалася власність на землю тих, хто не міг документально підтвердити законність володіння. Було створено 30-тисячну армію парижан, проведено арешти роялістів.

21 вересня 1792 р. обраний загальним голосуванням (виборців- чоловіків) Національний конвент проголосив створення Республіки.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >