< Попер   ЗМІСТ   Наст >

СТАНОВЛЕННЯ ПАРЛАМЕНТСЬКОЇ МОНАРХІЇ В АНГЛІЇ

У сучасному суспільстві доволі гострим залишається питання про роль революцій. Якщо Маркс вважав їх "локомотивами історії", єдино придатними для того, щоб замінити старі, віджилі форми держави і права новими, прогресивними, то прихильники теорії "реакційності революцій" дотримуються прямо протилежного підходу. Революції, на їхню думку, завжди відкидають суспільство назад у його розвитку: відсторонюється від влади стара управлінська еліта з її величезним досвідом, руйнуються налагоджені форми виробництва та економічні зв'язки, втрачаються мільйони робочих днів, у громадянських війнах гинуть тисячі людей, країну покидають численні емігранти, вона стає беззахисною перед зовнішніми ворогами.

Розвиток Великобританії, як відомо, протягом останніх трьох з гаком сторіч відбувався без революцій (сусідня Франція пережила їх з півдесятка). При цьому саме Великобританія тривалий час являла світові зразки демократії, запровадивши загальне виборче право для чоловіків, створивши у певному розумінні зразкову двопартійну систему, вирішивши питання пріоритету нижньої палати парламенту над верхньою, і т. д. і т. п.

Важливо також побачити, що навіть "цивілізованому" англійському громадянському суспільству доводилося вирішувати назрілі питання через запеклу боротьбу: з розстрілом демонстрацій, ув'язненням робітничих вождів-чартистів тощо. З іншого боку, важко переоцінити значення поміркованості усіх учасників тривалого і складного процесу становлення демократичних інститутів держави і права, їх готовності шукати і знаходити необхідний консенсус. Цієї політичної культури так часто бракує багатьом народам світу.

Цікаво, що політичний розвиток Великобританії супроводжувався значним прогресом правових інститутів. Саме у цій країні уперше були застосовані умовне засудження, роздільне утримання неповнолітніх та дорослих в'язнів, додаткові покарання для осіб, визнаних рецидивістами, примусове лікування хворих на алкоголізм тощо.

Утвердження принципів парламентської монархії. Поява "відповідального уряду"

Англійська буржуазна революція прискорила капіталістичний розвиток країни. Акти 1646 і 1656 рр. звільнили землевласників від усіх феодальних обов'язків щодо держави і перетворили феодальне землеволодіння у повну буржуазну власність. Селянство як клас зникає в Англії у другій половині XVIII ст., його замінюють підприємці- фермери та наймані батраки.

Прийнятий 22 грудня 1694 р. Трирічний акт установлював, що парламент має скликатися не рідше одного разу на три роки, а термін його повноважень не може тривати більше трьох літ. Не будемо забувати, що буржуазній революції у цій країні передував 11-річний період без парламентського правління, а т. зв. Довгий парламент, який відрубав голову Карлу І, самочинно продовжував свої повноваження 12,5 років, допоки не був розігнаний Кромвелем. Трирічний акт 1694 р. ставив на меті запобігти в майбутньому такому розвиткові подій.

У 1701 р. був прийнятий Акт про престолонаспідування (відомий також як Акт про облаштування). Крім питання про "протестантське наслідування престолу" (за допомогою якого з числа престолонаслідників усувався син Якова II Яків-Едуард), цей документ містив й інші важливі положення. Зокрема, вводилося принципове нововведення- контрасигнатура. На кожному державному акті, крім підпису монарха, мав бути проставлений ще й підпис того члена Таємної ради, який відповідав за цей законопроект. Контрасигнатура знімала з короля

відповідальність за затвердження законів ("король не може помилятися"), але переносила цю відповідальність на королівських міністрів.

Акт 1701 р. проголошував незмінюваність суддів та недійсність королівського помилування політичних злочинців, справу яких порушувала палата громад. Тим самим: а) король мусив обов'язково сповідувати протестантську віру, що потенційно позбавляло його підтримки папського престолу та католицьких країн; б) у випадку спроби узурпації влади королем чи навіть простого конфлікту з парламентом можливості монарха були обмеженими – його міністри ризикували опинитися під судом парламенту без надії на королівську підтримку чи помилування, а без підпису міністрів жодне розпорядження короля вважалося недійсним. Цим же актом встановлювалося, що: в) особа, яка посідає будь-яку платну посаду на службі короні або отримує від неї пенсію, не може бути обрана членом парламенту. Тим самим блокувалося створення сильної роялістської партії (на зразок "пенсіонерського" чи "кавалерського" парламенту Карла II) в законодавчому корпусі країни.

Наступниця Вільгельма III королева Анна (1702-1714), невеликого розуму, малоосвічена і неенергійна, авторитету королівській владі не додала. Саме в роки її правління (1711 р.) остаточно утвердився принцип невідповідальності монарха за політичні дії ("король не може чинити зла") при одночасній відповідальності міністра, чий підпис-контрасигнатура спричинив політичний злочин чи серйозний прорахунок.

У XVII ст. функції уряду країни виконувала Таємна рада з числа королівських радників. Після прийняття актів 1701 та 1711 pp. члени цієї Ради опинилися під загрозою судового переслідування з боку парламенту. Щоправда, у королів залишався останній аргумент у конфлікті із законодавчою владою – право королівського veto на законопроекти, але востаннє воно було застосоване ще в 1707 р. королевою Анною (для відхилення білля про шотландську міліцію), після чого уже ніколи не згадувалося.

Після смерті Анни на престол зійшла нова – німецька Ганноверська династія. Георгу І, коронованому на англійський престол, було вже 54 роки. Новий король так і не спромігся достатньо оволодіти англійською мовою, зі своїми міністрами спілкувався латиною, а на засідання парламенту взагалі не приходив. У роки його правління на зміну колишній Таємній раді приходить кабінет міністрів (сам термін "кабінет" виник значно пізніше. – Авт.).

Суть зміни полягала у тому, що члени Таємної ради призначалися королем з власної ініціативи, а міністрів кабінету пропонував парламент з числа осіб, наділених його довір'ям.

Уже Георг І участі в роботі свого кабінету міністрів не брав. Утвердився принцип затвердження міністрів короною за рекомендацією партії парламентської більшості. Прем'єрство лідера вігів Уолполля (1721-1742) тривало понад 20 років, він фактично відтіснив на другий

план королів Георга I (1714-1727) та Георга II (1727-1760). За Уолпол- ля кабінет міністрів дістав свого офіційного главу (раніше дану роль виконував сам король). Цей глава був лідером провідної партії парламенту, а не королівським висуванцем.

Нарешті, Уолполль створив ще один важливий прецедент. Він пішов у відставку разом з усіма своїми колегами після того, як його партія втратила парламентську більшість. Відставка глави Таємної ради не впливала на інших її членів. Уолполля вважають першим англійським прем'єр-міністром.

Використавши заколот у Шотландії 1715-1716 pp., парламент самовільно подовжив термін своїх повноважень із 3 до 7 років, що також стало ознакою часу. Фактично, парламент ставав усе більш незалежним не лише від короля і королівської влади, але й від більшості населення країни (з 7,5 млн тогочасного населення Англії виборців налічувалося усього 150 тис. чол.). Офіційні парламентські протоколи не публікувалися, більше того – запис і публікація парламентських промов приватними особами переслідувалися у судовому порядку.

У XVin ст. у гілці виконавчої влади утверджується принцип "відповідального уряду". З Таємної ради виокремився кабінет міністрів – орган, який формально не існує ні в законі, ні навіть у теорії. Його засідання проходили таємно, не було навіть постійного місця проведення цих засідань (резиденція на Даунінг-стріт, 10, з'явилася не раніше кін. XIX ст-Дет.). Спочатку до його складу входила відносно вузька група вищих сановників: прем'єр, лорд-канцлер, лорд-охоронець печатки, лорд-голова Таємної ради, держсекретар, скарбник. Далі додалися перший лорд Адміралтейства і військовий міністр (він же міністр у справах колоній). Це був уже не механічний набір людей із власними симпатіями і концепціями, а згуртована група однодумців з числа представників партії парламентської більшості. Король не міг відправити у відставку свого "королівського міністра", оскільки це означало би прямий конфлікт з парламентом. Втім, жодний уряд не міг проводити свою політику без згоди палати общин чи, принаймні, її більшості.

Георг III (1760-1820) на початку свого правління спробував диктувати власну волю парламенту. У 1761 р. молодий (22 роки) король створив "міністерство королівських друзів" з числа фаворитів-придворних, без попереднього схвалення міністерських кандидатур у парламенті. Утримуватися при владі цьому міністерству (прем'єри Б'ют у 1761-1763 pp. та Гренвілль у 1763-1764 pp.) вдавалося з допомогою хабарів депутатам та політичного терору (справа депутата Уілкса). Проте уже кабінет Норта (1770-1782 pp.) був скинений з нечуваним скандалом, викликаним поразкою у війні з північно-американськими колоніями. Після цього британські монархи не робили спроб втручатися у формування кабінету міністрів. З того часу король (королева) "царствує, але не править".

У 1783 р. прем'єр-міністром Англії став 25-річний Уїпьям Пітт Молодший (по 1801 р., а потім в 1804-1806 pp.). Політичне довголіття цього непересічного політика було пов'язане з війною, яку Англія в союзі з іншими монархами Європи вела проти революційної Франції. Поруч з удосконаленнями системи "вільної торгівлі", поліпшенням управління колоніями тощо, Уїльям Пітт Молодший урегулював відносини уряду з парламентом.

Ставши де-факто незалежним від королівської влади, кабінет міністрів перебував у прямій залежності від парламенту. Розкол парламентської більшості призводив до кризи кабінету і його відставки, що не завжди було доцільно з огляду на ті чи інші причини, зокрема на міжнародну обстановку.

Новий прем'єр поступово утвердив порядок, за яким уряд може розпустити парламент у разі конфлікту законодавчої і виконавчої влади. Наступний крок – нові парламентські вибори. Якщо ж і наступний склад депутатського корпусу, обраного на цих виборах, виступає за розпуск уряду, кабінет міністрів повинен піти у відставку.

Вперше розпуск парламенту в інтересах збереження кабінету міністрів відбувся у 1784 р. Нові вибори Пітт Молодший виграв. У 1785 р. палата общин прийняла аж 5 резолюцій про недовір'я уряду Пітга, але до загострення відносин і оголошення дострокових виборів справа уже не дійшла. Надалі уряд застосовував своє право оголошувати позачергові парламентські вибори лише тоді, коли був впевнений у майбутньому успіху. Дрібні конфлікти з парламентом ігнорувалися. Вперше уряд зазнав поразки на дострокових виборах 1834 р.

Цікаво, що новий кабінет лорда Мельбурна продовжував ігнорувати парламентські наскоки, подібно до своїх попередників. З 1834 по 1840 pp. цей уряд 58 разів зазнавав поразки у парламенті під час розгляду тих чи інших питань, але у відставку уперто не йшов. Загалом на цьому не надто наполягали і самі парламентарі.

Вдруге уряд невдало для себе розпустив парламент у 1847 р., програвши наступні вибори. Цей урок був врахований обома сторонами – "вибори – річ дуже дорога і, у разі невдачі,- дуже образлива".

З 1832 по 1867 pp. парламент 10 разів скидав прем'єрів, які переставали задовольняти вимоги більшості. Ці роки дістали назву "золотої ери англійського парламентаризму". Але усунення прем'єрів щоразу було ніби грою з вогнем, оскільки кожного разу справа могла дійти до дострокових виборів.

Поступово встановилася така практика: партія, яка перемогла на чергових виборах, формувала уряд. Надалі цей уряд діяв автономно. Навіть у випадку розколу у рядах фракції більшості сама фракція намагалася не доводити справу до відвертого конфлікту з урядом та до позачергових виборів. Це, в свою чергу, вимагало консолідації у лавах парламентської більшості. Внутрішні конфлікти не виносилися назовні,

вони усувалися засобами взаємних консультацій і поступок всередині самої фракції. Уряд намагався уникати конфліктів з парламентською більшістю, утримуючись від застосування свого права на оголошення дострокових виборів, навіть якщо йому не вдавалося провести через парламент ті чи інші свої ініціативи. Це й зрозуміло – відкритий конфлікт йшов на користь лише політичному конкурентові.

Саме в цей час остаточно оформилася англійська двопартійна (консерватори і ліберали) система: з'явилися постійно діючі партійні центри, нового змісту набрало поняття партійної дисципліни. Здобуття депутатського мандату незалежними кандидатами без підтримки налагоджених партійних структур надзвичайно ускладнилося. Партії починають дорожити власною перемогою, уникають самої можливості дострокових виборів. Партійна дисципліна змушувала шукати компромісу з тими урядами, що були сформовані самою ж партією відразу після виборів. Склад такого уряду ще на етапі його формування узгоджувався з таким розрахунком, щоб були враховані інтереси усіх партійних фракцій. Кабінет міністрів тим самим пережив ще одну принципову еволюцію – це вже не набір лідерів-особистостей, а компромісна група, в якій представлені усі фракції парламентської більшості – територіальні, станові тощо.

Таким чином, в кін. XVIII – серед. XIX ст. парламентська монархія в Англії зазнала таких змін і вдосконалень:

  • • монарх перестав бути фактичним главою виконавчої влади, після невдалих спроб формування кабінету міністрів Георг III самоусунувся;
  • • формування уряду як вищого органу державної виконавчої влади перейшло до рук парламентської більшості;
  • • конфлікти між урядами і парламентською більшістю поступово почали вирішуватися у кулуарах – надто висока ціна ризику дострокових виборів;
  • • остаточно оформилася двопартійна система, обрання незалежних депутатів без підтримки партійних структур ускладнюється максимально;
  • • уряд формувався парламентською більшістю з урахуванням інтересів усіх її фракцій з метою запобігти можливому розколу у майбутньому.
 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >