Виборчі закони 1832,1867 та 1884-1885 pp.
Англійський парламент поч. XIX ст. був виразником інтересів верхівки земельного дворянства та фінансової олігархії. Верхня палата – палата лордів – складалася з тримачів спадкових титулів та ієрархів панівної англіканської церкви. Нижню палату общин обирали виборці в округах, діюча система виборів була антидемократичною і нелогіч-
ною. Так, у 1816 р. із загального числа 658 депутатів 487 були обрані в "гнилих" або "кишенькових" містечках. Таку назву дістали ті виборчі округи, де виборів практично і не було.
Вказане містечко могло отримати королівський привілей надсилати до парламенту одного чи двох депутатів ще у XIII-XVI ст. Проходило кількасот років, містечко вироджувалося у звичайне село або навіть луг чи болото, а право посилати депутатів зберігалося.
Високий майновий ценз, встановлений для виборців, призводив до парадоксів і курйозів. Так, у графстві Б'ют з 14 тис. населення право голосу мав 21 виборець, а на загал у типовому "середньому" англійському містечку 12 виборців обирали 2-х депутатів.
Згідно з Актом 1710 р. майновий ценз для пасивного виборчого права був збільшений до 600 фунтів річного доходу у графствах та до 300 фунтів – у містечках. Відтак коло потенційних депутатів ще більше звузилося.
Траплялося, що містечко просто продавало місце у парламенті з аукціону, оголошення про такий аукціон відкрито друкувалися у газетах.
Крупні аристократи у межах своїх володінь де-факто призначали депутатів парламенту. Так, герцог Норфолк мав право призначати 11 депутатів, стільки ж мав і герцог Ньюкастл. Королі контролювали в обох палатах парламенту сотні місць – за рахунок чиновників, які повністю залежали від службових доходів. Так, король Георг І контролював 271 парламентське місце, Георг II – 257.
Привілейовані містечка розподілялися на території країни нерівномірно. Зокрема, графство Корнуеллс посилало аж 44 депутати від 165 тис. населення. Для порівняння: півмільйонний Лондон мав усього 4 місця.
Оскільки саме парламент вотував податки і бюджет та фактично контролював уряд, представництво в законодавчому органі ставало для стрімко зростаючої буржуазії не лише справою принципу і престижу, але й великих грошей. Міг у перспективі виграти від перерозподілу місць у парламенті і робітничий клас Англії.
Для прикладу: крупні земельні власники, які переважали в обох палатах парламенту, встановлювали високі ввізні мита на привізну сировину і продовольство. Це давало їм змогу отримувати високі доходи від продукції своїх маєтків, але погіршувало становище вітчизняної промисловості, залежної від привізної сировини, та робітничого класу, змушеного купувати продукти харчування за високими цінами.
Велике значення у боротьбі за парламентську реформу мала діяльність дрібнобуржуазного демократа Генрі Гента та статті публіциста Вільяма Коббета, видавця "Щотижневого політичного журналу". Саме вони почали поширювати ідеї впровадження загального виборчого права. Мітинги і демонстрації з вимогою реформ розпочалися у 1819 р.
16 серпня 1819 р. учасників мітингу на площі Пітерсфільд в Манчестері атакували підрозділи регулярної армії, що брали участь у битві під Ватерлоо. Пізніше ця розправа, в результаті якої загинуло 15 і було поранено 400 чол., дістала назву "побоїща під Пітерслоо". Країною прокотилася хвиля обурення.
У відповідь, торійський парламент на пропозицію міністра іноземних справ Кеслрі прийняв спеціальні постанови, які обмежували право громадян брати участь у публічних мітингах, забороняли носити зброю, утруднювали видання масових недорогих газет, обмежували право цих газет публікувати і коментувати політичні новини.
З 14 млн населення Англії та Уельсу на поч. XIX ст. правом голосу користувалося 300 тис. чол., тобто ледь більше 2,1 відсотка. Тим самим чисельні прошарки буржуазії не могли достатньо захищати власні інтереси в парламенті. З багатьох питань ці інтереси кардинально розходилися з інтересами великих землевласників, чиє представництво в парламенті було найбільшим. Зокрема, землевласники добивалися підвищення цін на продовольство та сільськогосподарську сировину для промисловості. Під їхнім тиском парламент прийняв "хлібні закони" 1815 р. та увів у 1819 р. високі мита на ввіз вовни. Буржуазії, навпаки, було вигідним здешевлення продуктів харчування і сировини. Перше дозволяло знижувати заробітну плату робітників, друге – здешевлювати англійський експорт. З метою вимусити землевласників піти на поступки промислова буржуазія почала підтримувати і стимулювати широкий народний рух за парламентську реформу.
Торійський уряд лорда Ліверпуля (1815-1827) провів низку реформ в інтересах буржуазії. Зокрема, у 1822 р. були знижені ввізні мита на окремі види продовольства і сировини, включаючи бавовну. У 1824 р. парламент скасував закон, що забороняв робітничі професійні спілки – трейд-юніони. Метою цього кроку було протиставлення легальних підконтрольних організацій таємним революційним спілкам.
Такі паліативи не могли вдовольнити апетити промислової буржуазії, яка вперто рвалася до влади. В кінці 1829 р. буржуазія м. Бірмінгема створила Політичний союз для захисту суспільних прав із завданням реформи парламенту. За цим же зразком політичні союзи виникли і в інших містах.
На парламентських виборах в липні 1830 р. прихильники реформ отримали близько 50 місць. Сформований після виборів вігський уряд графа Грея оголосив себе прихильником реформ. Білль про реформу парламенту, внесений цим урядом, був затверджений нижньою палатою, але відкинутий палатою лордів у 1831 р. Стихійні народні виступи відбулися в Брістолі, Глазго та інших містах країни.
Уряд вігів демонстративно подав у відставку навесні 1832 р., а буржуазні союзи закликали своїх однодумців до несплати податків та масового вилучення вкладниками своїх внесків з банків та ощадних кас.
Король був змушений доручити формування нового уряду лорду Грею. Віги почали погрожувати палаті лордів, що доб'ються згоди короля на розширення цієї палати за рахунок прихильників реформ.
7 червня 1832 р. палата лордів капітулювала, і білль про реформу парламенту став законом.
Акт про поліпшення народного представництва в Англії та Уельсі 1832 р. позбавляв місць у парламенті 56 "гнилих містечок" – ті міста, де налічувалося менше 2 тис. мешканців (загалом 111 місць). Поселення з числом жителів від 2 до 4 тис. чол. почали обирати лише одного депутата (ще 32 вивільнених місця). Таким чином, вивільнилося 143 місця в парламенті. Промислові міста, що виросли за роки промислового перевороту і дотепер ще не були представлені в законодавчій владі, отримали право посилати загалом 65 депутатів. Щоб урівноважити це посилення позицій промислової буржуазії було збільшено представництво сільських округів у графствах – на 65 місць.
Додаткові 13 місць були надані сільським округам Шотландії та Ірландії (а усього з врахуванням "міських" округів ці частини З'єднаного королівства отримали 18 нових місць).
Право голосу отримали у містах власники будинків, що приносили не менше 10 фунтів річної ренти, а також наймачі цих будинків. Виборці у містах мали сплачувати особливий податок на користь бідних, тим самим з їхнього числа виключалися робітники і міська біднота. В графствах право голосу надавалося землевласникам, які мали понад 40 шилінгів річного доходу. Орендаторам для допуску до участі у виборах потрібно було вносити не менше 10 фунтів орендної плати на рік.
Число виборців зросло незначним чином: у графствах з 347 тис. до 376 тис. чол., а в містах – з 188 до 256 тис. Промислова буржуазія забезпечила собі певний вплив на питання державного управління, але саме управління продовжувало залишатися в руках аристократії та фінансової олігархії.
На доповнення Акта 1832 р. про парламентську реформу був прийнятий закон 1835 р. про реформу муніципальних управлінь. Замість вузьких корпорацій "вільних міщан", тобто в основному верхівки торговельної олігархії, в містах створювалися муніципалітети. Виборці, до числа яких були віднесені усі платники прямих податків, почали обирати радників терміном на три роки з правом переобрання. Радники зі свого середовища обирали т. зв. олдерменів терміном на шість років. Олдермени з власного середовища щорічно обирали мера. Така процедура виборів була своєрідним компромісом заможних верств міста з метою недопущення гострого конфлікту між окремими групами міської верхівки.
Наступні два десятиріччя історії Англії пройшли під знаком т. зв. чартизму (від англійського слова "chart" – хартія). Суспільство
стрімко розпадалося на два нових класи – пролетаріат і буржуазію. Уже 1831 р. в промисловості і торгівлі було зайнято 42% населення, а у сільському господарстві – усього 28%. В середині XIX ст. в крупних містах країни проживало 34% її населення, кількість мешканців Лондона досягла 2,3 млн чол.
Тривалість робочого дня в промисловості становила 14-16, а в окремих випадках – і 18 годин. Буржуазія у своїх вузькокласових інтересах ігнорувала потреби пролетаріату. Особливо це виявилося з прийняттям 1834 р. закону про бідняків. Законодавство про бідних діяло у Англії ще з часів Єлизавети 1 (померла у 1603 р.). Воно зобов'язувало приходи турбуватися про найменш забезпечених осіб.
Закон 1834 р. заборонив видання підмоги особам, які її потребували за старим законом. Натомість вводилася підмога у формі харчування і утримання у спеціальних робітних домах. Режим там мало чим відрізнявся від тюремного: роздільне утримання дітей і батьків, чоловіків і жінок, навмисне безглузда праця (тріпання старих канатів, дроблення каміння), жорстокі покарання за непослух чи невиконання трудової норми. Витрати на бідних скоротилися, неімущі намагалися уникнути цих домів, погоджуючись на будь-яку роботу в промисловості. Це в свою чергу дозволяло посилювати експлуатацію.
Робітники прийшли до рішення самостійно боротися за реформу парламенту в інтересах власного класу. Перші дві робітничі організації виникли ще у 1836 р.- Лондонська асоціація робітників та Великий Північний союз, створений у Лідсі.
На першому етапі чартистського руху (до серед. 1839 р.) участь у ньому брала і буржуазія. Вона намагалася використати народні маси для тиску на уряд з метою добитися нової реформи виборчого права та впровадження в життя принципів "вільної торгівлі", зокрема скасування мита на привізний хліб.
- 8 травня 1839 р. Лондонська асоціація робітників оприлюднила т. зв. Народну хартію з вимогами загального виборчого права для чоловіків, таємного голосування, рівних виборчих округів, скасування майнового цензу для кандидатів у депутати парламенту, щорічного переобрання палати общин та оплатної роботи депутатів. На підтримку вказаних 6 пунктів відбулися грандіозні мітинги в Глазго (200 тис. учасників), Бірмінгемі (250 тис.), Манчестері (400 тис.).
- 4 лютого 1839 р. у Лондоні зібрався перший чартистський Конвент. У самому русі оформилося два крила – ліве (лідер Джуліан Гарні) з лозунгом народного повстання та помірковане (лідер Вільям Ловетт), що виступало за мирну агітацію і масований моральний тиск на парламент.
На травень 1839 р. петицію чартистів підписали 1250 тис. чоловік. У відповідь уряд заборонив мітинги і розпочав арешти їх учасників. 12 липня 1839 р. палата общин більшістю голосів (235 проти 46) відмовилася навіть розглядати хартію.
15 липня в м. Бірмінгемі розпочалося повстання, придушене тільки 17 липня. До кінця літа усі політичні діячі чартистського руху опинилися в ув'язненні, і 14 вересня чартистський керівний орган Конвент оголосив про саморозпуск.
Друге піднесення чартистського руху припадає на поч. 40-х років XIX ст. На конференції в м. Манчестері (липень 1840 р.) була створена Національна чартистська асоціація. На поч. 1841 р. в країні було організовано збір 1348 тис. підписів під петицією про звільнення арештованих лідерів чартистського руху. Парламент 27 травня 1841 р. цю петицію відкинув.
Втім, чисельність Асоціації виросла до 40 тис. членів. 2 травня 1842 р. в парламент була внесена друга петиція з вимогами чартистів, під нею стояло 3 315 752 підписи.
Питання реформ у ній ставилися набагато різкіше, критика суспільного ладу набула раніше нечуваного звучання: "В той час, як королева отримує на день 165 ф. ст., її чоловік – 164 ф. ст., а архієпископ Кентерберійський – понад 52 ф. ст., тисячі робітників вимушені жити з сім'єю на суму 2-3 пенси в день". Палата общин знову переважною більшістю голосів відмовилася навіть заслуховувати чартистських представників. У серпні 1842 р. країну охопив загальний політичний страйк, придушений після 20 серпня за допомогою масових арештів. Сотні чоловік були засуджені до тюремного ув'язнення.
У 1843 р. намітилися переміни до кращого в економіці Англії, розпочалося циклічне економічне піднесення. Чартистський рух, ослаблений репресіями попередніх років, поволі згас.
Проте, під впливом народних виступів були прийняті закони, які відчутно полегшували становище робітничого класу та відповідали інтересам буржуазії. Зокрема, в 1842-1843 pp. були знижені мита на привізну сировину і хліб та водночас скасовані мита на вивіз англійських товарів. На поч. 1846 р. через парламент проведено білль про скасування хлібних мит. У липні 1846 р. вігзький парламент Росселя скасував більшість інших мит, що дозволило знизити ціни на сировину і хліб, здешевити англійські товари та наростити їхній експорт.
Особливо важливе значення мав закон про десятигодинний робочий день, схвалений парламентом у 1847 р.
Того ж року розпочалася нова економічна криза. В лютому 1848 р. вибухнула революція у Франції, яка приголомшила Європу. Усе це спричинило реанімацію чартистського руху. За кілька весняних місяців під новою петицією підписалося близько 5 млн чоловік. 4 квітня 1848 р. у Лондоні відкрився третій чартистський Конвент, а з 1 травня розпочало свою роботу Національне зібрання чартистів. Щоправда, уже 13 травня делегати цього зібрання припинили свою роботу і розійшлися.
Ця хвиля чартизму стала заключною фазою в історії руху. Але значення самого чартистського руху важко переоцінити. Під його тиском правлячі кола Англії були змушені розпочати демократичні реформи: почалася реорганізація парламенту, розвивалося місцеве самоуправління, було проведено в життя закон про охорону фабричної праці та легалізовано тред-юніони, обмежено тривалість робочого дня. Ці завоювання були досягнуті у напруженій боротьбі, коли кожна поступка оплачувалася запеклими сутичками з поліцією, арештами лідерів руху, роками тюремного ув'язнення і каторги.
У 1857 р. поступово відновилася боротьба за реформу виборчого законодавства під гаслами загального виборчого права для чоловіків, таємної процедури голосування та встановлення трирічного терміну повноважень парламенту. Ініціатором нового піднесення стали профспілки. В 1862 р. в Лондоні був заснований політичний Союз тред- юніонів, який поставив реформу виборчого законодавства серед своїх головних завдань.
У травні 1865 р. вимогу реформи висунула радикальна буржуазія на своїй конференції у Манчестері. Тут був створений Національний союз реформи. Вимоги останнього зводилися лише до розширення числа виборців, а не до загального виборчого права. В листопаді 1865 р. помер прем'єр Пальмерстон, який був рішучим противником реформи. 11 травня 1866 р. відбувся грандіозний крах на Лондонській біржі, що отримав назву "чорної п'ятниці". Негаразди в економіці далися взнаки на політиці.
Восени 1866 р. рух за реформу набирає небаченого розмаху: на мітингу в Манчестері було 100 тис. учасників, в Лідсі – 300 тис., в Бірмінгемі – 350 тис., в Глазго – 200 тис. і т. д. У лютому 1867 р. в палату общин було внесено новий проект реформи, який після прийняття кількох додаткових поправок 15 серпня 1867 р. став законом.
У "гнилих" містечок відібрали ще 45 місць, з них 44 були передані містам. У самих містах право голосу надавалося особам чоловічої статі, які проживали там протягом останніх 12 місяців, сплачували податок на користь бідних, та винаймали житло, не дешевше 10 ф. ст. на рік. У графствах коло виборців було розширене орендарями з прибутком від 12 ф. ст. на рік і вище.
Зменшення цензу для орендарів та розширення виборчого права для наймачів житла дещо збільшило число виборців – з 1 млн 400 тис. чол. до 2,5 млн. Воно зачепило не лише буржуазію, а й верхівку робітничого класу.
Зміни в середовищі електорату змушували уряд враховувати інтереси нового кола виборців, щоб в майбутньому мати змогу розраховувати на їхні голоси. Зокрема, в 1867 р. уряд консерватора Дізраелі скасував закон про господарів і слуг, урівнявши права підприємця і найманого працівника у суді. В 1875 р. парламент скасував карну від
повідальність за порушення договору найму. До цього часу скарги працедавця суд розглядав за відсутності відповідача, стандартно призначаючи три місяці тюремного ув'язнення "винному" робітникові.
У грудні 1884 р. ліберальний кабінет Гладстона провів нову виборчу реформу, яка далі розширювала коло виборців. Майновий ценз для виборців у містах і графствах скасовувався взагалі. Віднині позбавленими виборчих прав залишалися лише жінки, особи чоловічої статі, молодші 21 року, та ті, що отримували допомогу від приходу впродовж 12 місяців. Тим самим число виборців зросло удвічі, досягнувши 5 млн чол.
У наступному 1885 р. було проведено реорганізацію виборчих округів. Територію країни було розбито на територіальні округи. Округ з числом виборців до 50 тис. чол. обирав 1 депутата парламенту, з 50-65 тис. виборців – двох, понад 65 тис. виборців – трьох. В результаті, наприклад, Лондон отримав право посилати до парламенту 62 депутати, Ліверпуль – 9, Глазго і Бірмінгем – по 7. Усунення решток пережитків колишньої виборчої системи по суті урівняло вагу голосу кожного виборця, незалежно від місця проживання, і, що більш суттєво, практично незалежно від його майнового стану – осторонь залишалися лише ті, хто перебував на утриманні приходу.
Уже після реформи 1832 р. розпочався процес утворення політичних партій (в сучасному розумінні слова). Боротьба за голоси виборців вимагала не лише структурної перебудови давніх торі і вігів, але й пошуку нових форм організаційної роботи. Ще у 1831 р. консерватори заснували спеціальний Карлтон-клуб для координації діяльності партії у національному масштабі. У 1836 р. аналогічний орган з'явився у лібералів. Пізніше консерватори сформували Національний союз консервативних та конституційних асоціацій.
У 1877 р. буде створена Національна ліберальна асоціація.
Розширюється соціальна і національна база колишніх торі та вігів. Під впливом лібералів перебувала не лише верхівка промислової буржуазії, але й пролетаріат, дрібна буржуазія міста і села, більшість інтелігенції. Користувалися ліберали підтримкою і в Ірландії, якій обіцяли т. зв. гомруль (від Home Rule) – самоуправління. Консерватори будували свою соціальну базу за рахунок армії, державних чиновників, кліру англіканської церкви тощо.
Самостійна масова робітнича партія почала оформлюватися на Плімутському конгресі тред-юніонів 1899 р. У 1900 р. на виконання рішень цього конгресу в Лондоні пройшла конференція за участю 129 делегатів від профспілок та дрібних соціалістичних угруповань і союзів. Конференція створила Комітет робітничого представництва для організації виборчої кампанії 1905 р. У рік виборів Комітет було реорганізовано в Лейбористську партію (Labour – дослівно праця, труд).
На перших же виборах ця партія провела до парламенту 29 своїх
кандидатів, що стало вагомим успіхом третьої політичної сили Англії. Однак дуже швидко керівництво Лейбористської партії відмовилося від проведення самостійної політичної лінії і опинилося у блоці з лібералами. Лейбористи та ліберали домовлялися про взаємне зняття кандидатур у виборчих округах на користь більш сильного кандидата, спільне голосування в парламенті при обговоренні найважливіших питань тощо.
У 1911 р. депутати нижньої палати почали отримувати заробітну плату за свою парламентську діяльність. Ця зміна мала особливо важливе значення для лейбористів, чиї лідери не могли користуватися сторонніми джерелами надходжень (рента, підприємництво, кошти профспілки тощо) без шкоди для свого політичного іміджу.
Після Першої світової війни розпочався поступовий перехід традиційних виборців Ліберальної партії (кваліфіковані робітники, дрібні чиновники, селянство) до електорату лейбористів. Відповідно, двопартійна система Англії, основана на протистоянні лібералів і консерваторів, була замінена на таку ж двопартійну систему, але уже грунтовану на суперництві консерваторів і лейбористів. Ліберальна партія втратила свої колишні позиції однієї з провідних течій в британській політиці.
