Британська колоніальна імперія

Англійська експансія в Ірландії розпочалася ще в XII ст. за Генріха II Плантагенета. Саме Ірландія стала де-факто першою колонією Англії.

Перша англійська колонія в Північній Америці була заснована у 1607 р. Однак аж до буржуазної революції надбання нових колоніальних володінь не входили до числа пріоритетів зовнішньої політики держави. Англійські королі боролися за гроб Господній в Палестині (Річард Левове Серце) та за давні лени королівських родин (Нормандія, Анжу, Пуату та ін.) в континентальній Європі. Виснажлива Столітня війна з Францією, загалом малорезультативне втручання у європейські справи під час Тридцятилітньої війни призвели у кінцевому підсумку до зміни зовнішньополітичних орієнтирів.

Вихід на політичну арену буржуазії змусив Англію здійснити своєрідну переоцінку цінностей в сфері міжнародного життя. Якщо монархи і феодальна знать шукали за межами держави химерної "слави" і нових денних володінь, не зважаючи особливо на людські та матеріальні втрати, то буржуазія активно добивалася нових ринків збуту і сировини, нових можливостей прибуткового застосування свого капіталу.

Буржуазна революція серед. XVII ст. вивела Англію на арену боротьби за колоніальний поділ світу. У трьох кривавих англо-голландських війнах 1652-1654, 1665-1667 та 1672-1674 pp. було зломлено опір одного з найважливіших конкурентів. Поступово занепала колись могутня Іспанія, чий флот відкривав Америку та морські шляхи до далекої Індії.

Основним суперником Англії в боротьбі за колоніальний поділ світу після занепаду Іспанії аж до 1789 р. виступала Франція.

Інтереси обох країн найгостріше стикалися у Вест-Індії. Тут Англії належала Ямайка, Барбадос та ряд інших островів, а Франції – відповідно Сан-Домінго, Мартініка, Гваделупа. У Північній Америці Англії належали 13 колоній, що пізніше складуть основу майбутніх Сполучених Штатів, Франція володіла Канадою та Луїзіаною. В Індії англійськими були Мадрас, Бомбей і Калькутта, французькими – Понді-

шері та Чандернагор. Французька революція 1789 р. згодом вирішила і це суперництво на користь Англії – те, що не було захоплене англійцями під час воєн з революційною Францією, Наполеон відпродав Сполученим Штатам (Луїзіана).

У XIX ст. англійська колоніальна експансія поширилася на найвіддаленіші куточки світу. У 1914 р. Великобританії належали 57 відсотків території колоній та 71 відсоток залежного населення світу. Іншими словами, колоніальні володіння цієї країни перевищували заморські надбання Франції, Іспанії, Португалії, Голландії та усіх інших колоніальних країн, разом узятих.

У результаті чого вдалося створити й утримувати цю світову імперію?

Часто територіальні надбання досягалися силою зброї. Так, у 1755 р. воєнне протистояння з французами у Канаді перекинулося навіть на Європу. В 1756 р. між Англією та Пруссією був укладений т. зв. Уайтхолльський союзний договір, спрямований проти Франції. В 1756- 1763 pp. тривала Семирічна війна, у яку проти Пруссії і Англії були втягнуті Австрія, Росія, Швеція, Саксонія, більшість німецьких держав. Згодом, до конфлікту підключилися практично усі тогочасні європейські країни. Скориставшись війною, Англія відторгла від Франції Канаду (1760 р.), частину Луїзіани та більшість французьких колоній в Індії. Англійська колоніальна імперія в ході війни була розширена також за рахунок іспанських колоній.

Слугувала справі створення колоніальної імперії і ... наркоторгівля. З останньої третини XVIII ст. в англійській торгівлі з Китаєм провідне місце займав контрабандний опіум, виготовлений на бенгальських плантаціях Ост-Індської компанії. Цим не лише викачувалося з Китаю монетне срібло, але й готувалися передумови для наступного військового вторгнення. Коли ж власті Китаю зробили спробу знищити склади опіуму, Англія розпочала проти цієї країни т. зв. "опіумну війну".

Освоєння колишніх іспанських та французьких колоній Вест-Індії та Карибського басейну базувалося на широкому використанні рабської праці чорношкірого населення Африки. Якщо в 1730 р. до ліверпульського порту було приписано 15 невільничих кораблів, то в 1792 р. їх уже налічувалося 132. На англійських плантаціях Ямайки в 1690 р. працювало 49 тис. рабів, а до 1820 р. сюди привезли ще 800 тис. невільників. Високою серед них була смертність. Так, у тому ж 1820 р. на плантаціях Ямайки залишилося 340 тис. чорношкірих, тобто втрати населення катастрофічно перевищували природний приріст і покривалися лише шляхом механічного приросту.

Важливим актом англійського уряду стало скасування рабства у колоніях Вест-Індії (з 1833 р., повністю – з 1837 р.). Рабовласники отримали від держави величезну компенсацію – 29 млн ф. ст. Англійський уряд виграв у тому, що було знято загрозу масового повстання

рабів. Лондон також розраховував, що звільнена праця дасть позитивний результат у економічному змаганні з виробниками цукру на Кубі і Маврикії.

Уже на середину XIX ст. Англія стала найбільшою колоніальною державою світу: територія її колоніальних володінь у 1850 р., без врахування Індії, становила 11 700 тис. кв. км, а населення цих колоній – 160 млн чол. "Імперія, над якою ніколи не заходить сонце",- так дещо поетично називали її сучасники. Британські школярі розучували віршики Р. Кіплінга (того самого, що написав "Мауглі"):

Вокруг земного шара британская вода,

Идут по океану британские суда.

Англійські колонії в другій пол. XIX ст. можна умовно поділити на 2-3 типи. Перший – це т. зв. переселенські, утворені переважно вихідцями з самої Англії. Вони перебували у відносно сприятливому становищі. Населення отримувало режим адміністративної, а далі і політичної автономії.

Першою самоврядування одержала Канада. У 1851 р. її населення становило 2,4 млн чол., у 1860 – 3,36 млн, у 1870 – 3,83 млн чол. Ще в кінці 40-х років XIX ст. англійський уряд надав канадському парламенту право створювати автономний уряд з числа представників партії, яка зібрала більшість голосів на місцевих виборах. У 1854 р. канадським властям було надано право розпоряджатися місцевим земельним фондом, а у 1859 р. знову ж таки з ініціативи британського уряду, було скасовано торговельну монополію Компанії Гудзонової Затоки на зовнішню торгівлю цієї поки що британської колонії зі Старим Світом. Це дозволило подолати наростаючу опозицію місцевих сепаратистів та прихильників возз'єднання з США.

У 1866 р. уряд Сполучених Штатів посилив тиск на Канаду у питаннях міждержавної торгівлі, намагаючись тим самим стимулювати її розрив з Англією. У відповідь, у грудні 1866 р., англійський уряд погодився затвердити текст конституції, виробленої п'ятьма канадськими провінціями (Верхня Канада, Нижня Канада, Нова Скотія, Нью- Брунсвік та о-в Едуарда). Провінції отримували значну автономію, федеральний парламент складався з двох палат. До нижньої палати кожна провінція посилала депутатів залежно від кількості виборців. А до сенату з 72 членів 24 члени комплектувала Верхня Канада, 24 – Нижня Канада та решта 3 провінції надсилали ще 24 сенатори.

Представником корони з правом затвердження законодавчих актів канадського парламенту англійським урядом призначався генерал- губернатор. Вступила в дію нова конституція ("Акт про Британську Північну Америку") 29 березня 1867 р. Нове державне утворення дістало назву "домініону". В галузі внутрішнього самоуправління ця держава мала значну самостійність, в подальшому компетенція канадського парламенту та уряду розширювалася.

Аналогічно ще 1852 р. набула представницького правління з відповідальним міністерством Нова Зеландія, дещо пізніше – Новий Південний Уелльс, Південна Австралія, Вікторія, Тасманія. Правовий статус домініонів тривалий час регулювався Актом 1865 р. "Про дійсність колоніальних законів". Згідно з цим документом, закони, що приймаються в домініонах (і колоніях узагалі), не повинні суперечити тим імперським законам, що прямо стосуються даної території.

Здавалось би, це положення мало провокувати постійні конфлікти метрополії і домініонів. Однак втрата 13 північноамериканських колоній у 1776-1783 pp. диктувала імперському уряду досить помірковану лінію поведінки щодо колоній першого типу. Розширення їхніх прав відбувалося еволюційним шляхом, без гострої боротьби та військового протистояння. Так, після затвердження британським урядом у 1900 р., наступного, 1901 р., вступила у дію Конституція Австралійської Співдружності.

До другого типу колоній належали володіння, населені переважно місцевим населенням, чисельність якого у сотні раз перевищувала колоніальну адміністрацію. Прикладом може служити Індія, де тривалий час вдавалося блискуче застосовувати формулу "Divide et impera", тобто "Поділяй і владарюй". Англійські власті штучно підтримували феодальну роздробленість країни, розмежованої на більш ніж 600 князівств. Дешеві англійські товари підривали місцеву промисловість, зокрема текстильну. Ще однією складовою успішного збереження колоніального гніту стала державна політика терору щодо національно- патріотичних сил. Так, після початку 11 травня 1857 р. повстання сипаїв (наймані солдати Ост-Індської компанії) його придушення відбувалося з надзвичайною жорстокістю. Полонених страчували, прив'язуючи до жерла гармати. Звичайно, "собівартість" такого розстрілу зростала неймовірно, зате головну роль відігравав психологічний ефект. Згідно з місцевими віруваннями, душа такого розірваного на шматки загиблого не мала спокою в загробному житті.

Одночасно англійські власті проголосили недоторканність крупних земельних володінь, що стимулювало масовий перехід місцевих поміщиків на сторону колонізаторів. Як один із наслідків цього повстання – у 1858 р. Ост-Індська компанія була остаточно ліквідована, уся Індія перейшла під безпосереднє управління англійського уряду. Спеціальна прокламація 1 листопада 1858 р., підписана королевою Вікторією, декларувала "твердий намір надати життя усім древнім правам, пов'язаним із земельною власністю". Це слід було розуміти як відмову колоніальної адміністрації на майбутнє оголошувати будь- чиї володіння власністю англійської корони в надзвичайному порядку. Були реорганізовані вірні сипайські частини, збільшено чисельність англійського офіцерського корпусу, артилерія та технічні частини відтоді мали комплектуватися виключно з британців.

У 1859 р. повстання сипаїв було остаточно придушене.

Подібна тактика, тобто відхід від відвертого пограбування місцевих ресурсів з допомогою податкового пресу до викачування капіталів більш цивілізованими способами (наприклад, засобами монополії зовнішньої торгівлі), діяла надалі і в інших колоніях другого типу. Зовні це мало характер безкорисливої "опіки над відсталими племенами і народами". Кіплінг в одному з віршів навіть зворушливо писав з цього приводу про якийсь особливий "тягар білих".

У 1880 р. площа Британської імперії за рахунок нових захоплень становила уже 20 млн кв. км, в кінці сторіччя – зросла до 33 млн кв. км, а населення імперії в 1900 р. становило 370 млн чол.

Для забезпечення своїх територіальних претензій у країнах колоніального світу англійський уряд у 1889 р. провів через парламент закон про флот, в силу якого Британія повинна була зберігати перевагу сил на морі над "двома найбільшими морськими державами" (т. зв. "Two Power Standart"), На той час такими виступали Франція і Росія, що автоматично вело до загострення військового протистояння з обома цими, поки що лише потенційними ворогами. З Францією справа дійшла до гострих зіткнень: у липні 1893 р.- в Сіамі (Південно-Східна Азія), в 1898 р.- в Судані.

Іноді до третього типу колоній відносять Ірландію, давнє завоювання Англії. Жорстоко розправився з ірландським визвольним рухом 1641-1649 pp. Олівер Кромвель. У 1870 р. буржуазна ірландська Асоціація гомруля (самоуправління) висунула досить помірковану програму політичної автономії Ірландії в рамках Британської імперії. З метою ослаблення ірландського національно-визвольного руху Лондон у XIX ст. вдавався до поміркованих реформ. Так, у 1869 р. через англійський парламент було проведено закон про відокремлення в Ірландії церкви від держави (офіційна англіканська церква втрачала колишні важелі тиску на ірландських католиків). У 1885 р. було асигновано 50 млн ф. ст. на викуп землі у ірландських поміщиків з метою її наступного перепродажу дрібними ділянками місцевим селянам. Тим самим намагалися підірвати матеріальну базу ірландського сепаратизму, провідні позиції в якому на той час належали місцевим поміщикам-дворянам.

Однак уже в 1887 р. консервативний кабінет Солсбері провів т. зв. Білль про злочини, що призупиняв у Ірландії дію Законів про недоторканність особи та надавав уряду надзвичайних повноважень. Тобто, було вчинено поворот від "політики пряника" до "політики батога". У 1899 р. консерватори були вимушені повернутися до загравання з ірландським селянством, асигнувавши ще 30 млн ф. ст. на викуп поміщицьких земель з метою Їхнього подальшого перепродажу дрібним власникам. До 1913 р. з 19 млн акрів орної землі 11 млн уже перебували у руках селян. Національна буржуазія Ірландії

перебрала прапор визвольної боротьби з рук колишнього лідера – земельної аристократії.

У 1905 р. була створена партія Шінн Фейн (дослівно: "Ми самі". – Авт.), яка поставила завдання економічного звільнення Ірландії з перспективою створення власного парламенту і досягнення самоуправління. Важливим засобом боротьби став бойкот англійських товарів.

У квітні 1912 р. на розгляд британського парламенту було винесено Білль про гомруль (самоуправління) Ірландії. Передбачалося створення двопалатного (верхня палата призначалася англійським королем) парламенту, чиї функції не поширювались би на зовнішню політику, питання війни і миру, зовнішню торгівлю, оподаткування, розпорядження земельною власністю та управління поліцією і армією. Після дебатів в англійському парламенті зі складу Ірландії було "виключено" Ольстер, що викликало протести ірландців. Криза тривала до початку 1914 р. і закінчилася доволі хитким компромісом.

Початок XX ст. не ознаменував серйозних зрушень у колоніальній політиці Англії та її урядів, незалежно від партійної орієнтації останніх. Якщо домініони продовжували нарощувати свої права, то доля інонаціональних колоній залишалася невизначеною і складною. Услід за Канадою та Австралією статус домініона в 1907 р. отримала Нова Зеландія, а у 1910 р.- Південно-Африканський Союз. Домініони почали претендувати на право самостійно визначати власну зовнішню політику і навіть чинити вплив на політику своєї метрополії. Так, в 1909 р. у складі канадського уряду був створений департамент зовнішніх справ, а у 1911 р. ця країна уклала самостійний торговий договір з США без усякої участі Англії.

На імперській конференції, скликаній у Лондоні в 1902 р., у відповідь на заклики центрального уряду збільшити внески домініонів у оборону імперії, Канада оголосила, що її внеском стане створення власного військово-морського флоту. На наступній імперській конференції 1907 р. ідентичну позицію зайняла Австралія. Конференція 1907 р. прийняла рішення, що віднині імперські конференції повинні скликатися кожних чотири роки, та зафіксувала статус конференції як верховного органу імперії.

Крім того, було визначено юридичний статус її учасників – зібрання суверенних і рівних держав, де представник Англії був оголошений "першим серед рівних". Де-юре його становище мало чим відрізнялося від інших, фактично домініони набули рангу самостійних держав. Негайно після завершення конференції англійське Міністерство колоній було реорганізоване і перейменоване в Міністерство у справах домініонів. Імперська конференція 1909 р. ознаменувалася заявою Нової Зеландії про початок створення власного військово-морського флоту.

Конференція 1911 р. закріпила право домініонів брати участь у обговоренні питань зовнішньої політики імперії. Фактично, за півстоліття домініони пройшли шлях від колоній до суверенних держав. Знаменно, що еволюція їхнього фактичного і юридичного становища проходила мирним шляхом, без кровопролить, без зіткнень з поліцією і регулярною армією імперії.