Північнонімецький союз. Утворення Німецької імперії

У 1853 р. Пруссії вдалося відновити митну унію, яка економічно об'єднала під її проводом більшість держав Німецького союзу. Дипломатичним успіхом Пруссії стало і демонстративне невтручання німецьких держав в італо-франко-австрійську війну 1859 р.

Австрія у 1864 р. дещо несподівано вступила у союз з Пруссією

проти Данії. Коротка війна проти датчан завершилася відторгненням Шлезвіга та Гольштейна.

Однак розділити здобич двоє заклятих союзників так і не зуміли. Шлезвіг на короткий час став прусським, Гольштейн – австрійським. Але уже в квітні 1866 р. Пруссія уклала анти-австрійський союз з Італією. Цей союз був підтриманий іншими німецькими державами.

В битві приладовій (Чехія) у 1866 р. Австрія зазнала нищівної поразки. Франц-Иосиф І звернувся до французького імператора Наполеона III з проханням про посередництво в укладенні миру з Італією, щоб мати змогу продовжити війну з Пруссією.

Однак у Наполеона ІП було своє бачення ситуації, яке, в основному, збігалося з намірами Бісмарка.

26 липня 1866 р. між воюючими сторонами була підписана Нікольсбурзька угода на умовах, запропонованих посередником – Наполеоном ПІ. Старий Німецький союз підлягав ліквідації, натомість створювався новий Північно-німецький союз з держав, розташованих на північ від р. Майн. Участь Австрії у створенні та діяльності Союзу виключалася. Пруссія в цьому Північно-німецькому союзі отримувала військове командування, а разом з ним і провідну роль в усіх справах Союзу.

З цього часу надії німецької буржуазії на майбутнє возз'єднання були пов'язані виключно з Пруссією. А саме об'єднання Німеччини відбулося на основі прусської політичної системи.

18 німецьких держав та три вільних міста (Гамбург, Бремен і Любек) підписали союзний договір та прийняли на початку 1867 р. союзну конституцію. Поза Північно-німецьким союзом залишалися Баварія, Баден та частина Гессен-Дармштадту, які однак перебували у військовому союзі з Пруссією. В країнах Північно-німецького союзу налічувалося близько 30 млн населення, а у південно-німецьких державах – не членах Союзу – лише 8 млн.

Згідно із Союзною конституцією 1867р., скликався союзний двопалатний парламент – рейхстаг. Нижня палата обиралася загальним голосуванням, але виборчих прав були позбавлені жінки, солдати і домашня прислуга. Обмежені права рейхстагу повністю контролювалися владою президента Союзу – прусського короля та верхньої палати – Союзної ради. Президенту Союзу належало виключне право скликати і розпускати рейхстаг та Союзну раду. Президент затверджував закони, прийняті парламентом. Єдиним союзним міністром був канцлер Союзу, відповідальний перед президентом – прусським королем. Перед рейхстагом канцлер відповідальний не був. На чолі окремих відомств (міністерств) були поставлені статс-секретарі – без рангу міністра, підлеглі канцлеру.

Свідченням виключної ролі Пруссії у об'єднанні 1866-1867 pp. може бути хоча б той факт, що деякі німецькі держави, як-от Ганно-

вер і Нассау, не увійшли до Північно-німецького союзу як самостійні суб'єкти, а були просто приєднані до Пруссії. Остання, як бачимо, анітрохи не побоювалася, що називається, сполохати рибу, тобто настроїти проти себе інших членів новоутворюваного союзу.

Заради справедливості зазначимо, що безапеляційна поведінка Пруссії пояснювалася не лише її військовою могутністю на фоні союзників. Утворення цього Союзу відповідало настроям й інтересам широких верств населення. Створення єдиного внутрішнього ринку, введення єдиної системи мір та ваг, єдиного торговельного кодексу і єдиного вексельного права сприяли розвитку промисловості і торгівлі об'єднаної частини Німеччини.

Однак мала ця палиця й інший кінець. Південно-німецькі держави, які у період з 13 серпня по 21 жовтня 1866 р. уклали з Пруссією військові конвенції на п'ятирічний термін, почали політичний дрейф у сторону Франції. Для Баварії, Вюртемберга, Бадена та ін. позасоюзних держав Північно-німецький союз, в якому домінувала Пруссія, став не стільки магнітом, скільки загрозою їхньої незалежності.

Задум Бісмарка стосовно цих держав полягав у тому, щоб спровокувати війну з Францією (сама Пруссія обов'язково мусила виступити в ролі "жертви") й у ході цієї війни перетворити військових союзників у політичних, включити південні німецькі держави до політичних структур Північно-німецького союзу. У 1870 р. ці плани блискуче здійснилися.

Суперечка між Францією і Пруссією виникла з приводу кандидатури на "вакантний" іспанський престол. Наполеон III звернувся до прусського короля з ультиматумом, на який король поспішив дати заспокійливу відповідь. Бісмарк з власної ініціативи скоротив текст королівського листа так, що він набував зневажливого щодо Наполеона III змісту. Бісмарк був переконаний у перевазі німецької зброї, але уперто наполягав: "Важливо, щоб ми були тими, на кого напали".

19 липня 1870 р. уряд Франції оголосив війну Пруссії. Імператор Наполеон III був проголошений верховним головнокомандуючим і виїхав до діючої армії. Уже 2 вересня в битві під Седаном 100-тисячна французька армія ганебно капітулювала. Потрапив до німецького полону й сам французький імператор. 18 січня 1871 р. в окупованому німецькими військами Версапі прусський король Вільгельм І Гогенцоллерн був проголошений німецьким імператором.

До складу новоствореної Німецької імперії увійшли й південно- німецькі держави – Баварія, Саксонія та ін. Сама імперія об'єднувала у собі 22 монархії та 3 вільних міста.

Пруссії належали 60 відсотків території імперії, понад половину її громадян становили прусські піддані. Імператором став прусський король. За конституцією Німецької імперії 1871 р., він отримував найширші повноваження. Імператор був главою збройних сил імперії,

призначав усіх вищих імперських чиновників, включаючи канцлера, а також делегатів від Пруссії до верхньої палати імперського парламенту.

Парламент Німецької імперії був двопалатним. Верхня палата – Союзна рада (бундесрат) складалася з S8 депутатів. Пруссія мала в ній 17 (далі навіть 22) місць, решта держав – від 1 до 6 місць. Для заблокування рішень було достатньо 14 голосів, отже, Пруссія могла самостійно блокувати будь-яку невигідну для себе парламентську постанову.

Нижня палата (рейхстаг) обиралася на основі загального для чоловіків, виключаючи військовослужбовців, голосування. Термін її повноважень становив 3, а з 1887 р.- 5 років. Один депутат обирався від 100 тис. виборців. Він не був пов'язаний наказами та інструкціями своїх виборців, законодавчу діяльність здійснював на безоплатній основі. Рейхстаг не мав контролю над імперськими міністрами. Він міг бути розпущений простою постановою Союзної ради, на чолі якої перебував імперський канцлер.

Функції рейхстагу окреслювалися ст. 23 імперської конституції: "Рейхстаг мас право пропонувати закони ... і направлені йому петиції передавати Союзній раді та імперському канцлеру". Тим самим рейхстаг був перетворений у суто дорадчий орган.

Голова уряду – канцлер за свої дії відповідав лише перед кайзером. Усі інші члени його кабінету рангу міністрів не мали, а вважалися статс-секретарями. За своїм статусом вони були підлеглими канцлера, який міг їх самостійно призначати і зміщувати. У віданні канцлерського уряду перебували загальнодержавна політика, армія, банківська справа, карне і цивільне право, законодавство про ремесла і професійні спілки, санітарна і ветеринарна служба тощо.

Суб'єкти імперії мали свої власні ландтаги та місцеві уряди. На долю цих місцевих урядів – 25 суб'єктів федерації – випадало головним чином проведення в життя імперських законів.

Якщо проводити історичні паралелі, то цей імперський порядок дещо нагадує ... Радянський Союз у тій формі, яким він був витворений Сталіним на середину 30-х років XX ст. Порівняйте: Верховна Рада, обрана всенародним голосуванням, лише штампує законопроекти, розроблені в надрах урядово-партійного апарату і схвалені на Політ- бюро. Радянський уряд де-факто відповідальний не перед парламентом, а перед керівником правлячої партії – своєрідним аналогом німецького імператора. Республіканські Верховні Ради та Ради міністрів фактично дублюють загальносоюзні закони, додаючи до них малу дещицю національного колориту.

Думається, такий збіг деталей не зовсім випадковий, можливо, навіть, що Сталін свідомо обрав німецьку імперську модель як своєрідний негласний зразок.

Переваги такої системи полягали в її стабільності. Правила гри в еко-

номіці, політиці, військовій справі тощо встановлюють компетентні чиновники, а не політики-дилетанти. Водночас населення перебуває в ілюзії, що живе в демократичній країні: регулярно проходять вибори, парламентарі виголошують запальні промови з високої трибуни, місцеві парламенти можуть навіть відстоювати якісь місцеві звичаї і традиції.

Зрозуміло, що були і свої відмінності. В Німецькій імперії була дозволена багатопартійність. Президент Німецької імперії був пов'язаний контрасигнатурою канцлера (якого ж сам і призначав). Влада імператора теоретично була обмежена Союзною радою, але він як прусський король сам призначав потрібну кількість її членів. Посада імператора була довічною і спадковою, а керівники СРСР де-юре обиралися і могли бути зміщені (м. Хрущов).

Німецький уряд звертав мало уваги на парламентську говорильню. Свідченням цього можуть бути стосунки уряду і лівих. Репресії проти соціал-демократичної партії, розпочаті т. зв. Виключним законом проти соціалістів 1878 р., зачепили усього кілька тисяч чоловік (1500 ув'язнених, 900 – висланих). Але, незважаючи на репресії, у 1884 р. соціал- демократи здобули в рейхстазі 24 місця, у 1890- 35, у 1893 р.- 44, а напередодні Першої світової війни ця фракція (111 місць) взагалі була найчисельнішою у нижній палаті парламенту. Та ця "опозиційна" партія в цілому була лояльна щодо вищої імперської влади і до пріоритетів виробленої цією владою основ зовнішньої і внутрішньої політики. Німці жартували, що будь-яка "революція в Німеччині неможлива. Вона – заборонена урядом".

З іншого боку, давно помічено, що недоліки – це тільки продовження достоїнств. Уміння "загнати джина опозиції у пляшку" ніколи не вирішувало проблем, які породжували саму опозицію. У Німеччині всесилля пануючої верхівки оберталося химерними цілями досягнення світового панування, що в кінцевому підсумку поставило країну на межу катастрофи.

Отримані у 1871-1873 pp. 5 млрд франків контрибуції з переможеної Франції зумовили бурхливий економічний розвиток Німеччини. На поч. XX ст. вона виробляла промислової продукції більше, ніж Англія, Франція чи будь-яка інша європейська країна (попереду знаходилися лише США). До 1914 р. з Німеччини були вивезені капітали на суму в 44 млрд франків – і це при тому, що країна була практично позбавлена колоній. Німецький уряд напередодні світової війни міг собі дозволити виділяти на військові потреби у 2,5 раза більші суми від витрат на мирні статті бюджету. Для порівняння, у сусідній Франції військові витрати складали третину бюджету.

Швидкі темпи економічного росту Німеччини стимулювалися державою. Робітничий рух потрапив під ефективний державний контроль після того, як у 1908 р. був прийнятий Закон про союзи. Цей акт

дозволяв розпуск будь-якого об'єднання під приводом "порушення карного законодавства".

Усвідомлення власних переваг над європейськими сусідами, зумовлених більш ефективною системою державного управління, призвело до завищеної переоцінки німецьких можливостей політичним керівництвом країни.

Відомо, що плани світової війни були складені генералом Альфредом фон Шліффеном ще за 8-9 років до 1914 р. План Шліффена передбачав блискавичні строки війни: спершу за 4-5 тижнів розгром супротивника на Західному фронті, а далі – такий же миттєвий розгром Східного фронту. Уся кампанія війни на два фронти мала бути завершена і виграна "до осіннього листопаду".

Звичайно, цей план, як показали реальні події, був авантюрою. Однак готовність Німеччини до війни проти решти світу та понад 4 роки здатності провадити таку війну практично без союзників (їх доводилося безперервно рятувати німецькими резервами) не можуть не вражати.

Внутрішній ресурс міцності Другого Рейху нерозривно пов'язаний з ефективністю його державної організації та своєрідної досконалості бюрократичної машини.

Паралельно з розбудовою апарату Німецької імперії проходило і становлення загальнонімецького права. Ще у 1848 р. почав діяти спільний для більшості членів Німецького союзу вексельний статут, а у 1861 р.- торговельний кодекс. У 1873 р. прийнята поправка до конституції, яка віднесла цивільне законодавство до компетенції імперії.

Вироблення Німецького цивільного укладення затягнулося до серпня 1899 р. (вступило у дію з 1 січня 1900 р.) внаслідок опору поміщицької верстви.

Незважаючи на певні обмеження в праві розпорядження землею, Укладення 1900 р. відповідало в цілому новим історичним умовам буржуазного розвитку країни. Сам документ складався з 5 книг: загальні питання права, зобов'язання, речове право, шлюбно-сімейне законодавство, спадкове право. Ця пандектна (тобто "всеохоплююча") схема пізніше була запозичена цивільним правом інших країн. Щоправда, загальний обсяг Німецького цивільного укладення (2885 параграфів) робив його надто громіздким порівняно з Цивільним кодексом Наполеона.

Право власності на земельну ділянку поширювалося на надра і на повітряний простір над нею. Однак для експлуатації надр чи використання повітряного простору вимагався спеціальний дозвіл урядових органів. Угоди із землею і нерухомістю мали обов'язково фіксуватися в іпотечних книгах.

Сучасне законодавство розвинутих капіталістичних країн, включаючи й Німеччину, проголошує державну власність на надра, водні ресурси, повітряний простір. Як бачимо, Німецьке цивільне укладен-

ня 1900 р. більш розширено трактувало права власника нерухомості, ніж це прийнято сьогодні.

Закладалися Німецьким цивільним укладенням і основи соціального законодавства. Працедавець зобов'язувався забезпечити захист робітника від небезпеки для його життя і здоров'я під час роботи, а у разі хвороби чи нещасного випадку виплатити грошову допомогу.

У шлюбному законодавстві зазначалося, що "чоловіку належить вирішення усіх справ стосовно спільного подружнього життя". Можливо, тут далися взнаки і особисті переконання кайзера Вільгельма І щодо місця і ролі жінки – три "К": "кюхен, кіндер, кірхе", тобто "кухня, діти, церква". Головним обов'язком жінки Цивільне укладення оголошувало ведення домашнього господарства.

У цілому цей документ мав велике позитивне значення, оскільки усував цивільно-правову строкатість 25 суб'єктів імперії, означав перемогу буржуазних принципів над пережитками феодалізму в праві об'єднаної Німеччини.

У галузі карного права найбільш значною пам'яткою стало Карне укладення 1871 р. Серед покарань домінують жорсткі санкції – смертна кара, тюремне ув'язнення, каторжні роботи. Характерно, що класова боротьба оголошувалася карним злочином.

У 1877 р. був прийнятий карно-процесуальний кодекс. Він закріпив процедуру змішаного (розслідувального і змагального) процесу, що теж було ознакою буржуазної еволюції права. Відмінним моментом від законодавства інших країн стала та обставина, що потерпілий міг виступати додатковим обвинувачувачем спільно з прокурором. Допускався перегляд не лише звинувачувальних, але й виправдальних вироків (у англосаксонській системі особа, визнана одного разу судом невинною, не може бути вдруге притягнута до відповідальності за тим же звинуваченням).