Австрія та Австро-Угорщина (1814-1914 pp.)

Території, що перебували під управлінням імператора Франца І після завершення наполеонівських воєн, можна умовно поділити на п'ять основних частин, населених різними народами, з відмінними формами управління для кожної частини.

• 1. Спадкові землі Габсбурзького дому на чолі з австрійським ерцгерцогством, розділені на 10 окремих провінцій (німецькомовні).
• 2. Ломбардо-Венеціанське королівство, населене італійцями.
• 3. Землі Богемського (Чеського) королівства у складі трьох провінцій – Чехії, Моравії та Австрійської Сілезії.
• 4. Галичина (включаючи й т. зв. Західну Галичину з центром у Кракові) та Буковина.
• 5. Землі "корони св. Стефана" – Угорське королівство, князівство Трансільванія, королівства Хорватії і Словенії та сербська провінція Воєводина.

Управління цією клаптиковою імперією Франц І здійснював, за власними словами, так: "Я ставлю угорців в Італію, італійців в Угорщину. Кожний стереже свого сусіда. Вони не розуміють і ненавидять один одного. З їхньої неприязні народжується порядок, з їхньої ворожнечі – загальний мир".

Тривалий час ця система була ефективною. Революційні потрясіння 1820-1821 pp. та 1830 р. майже не зачепили Австрію.

Скинення Луї Філіппа у Франції на поч. 1848 р. мало величезний вплив на пробудження опозиційних настроїв у Європі в цілому і Австрії зокрема. 13 березня пройшла масова демонстрація у Відні, в результаті уряд Меггерніха був вимушений піти у відставку. 14 березня була створена Національна гвардія. 1S березня імператор опублікував указ, в якому давав згоду на введення Конституції.

Конституція, вироблена імперським урядом, була опублікована 25 квітня 1848 р. Нею проголошувалася "єдність і неподільність" Австрії. Імператор отримав усю виконавчу владу та управління армією. Австрійський рейхстаг мав складатися з двох палат. Частина депутатів верхньої палати призначалася б безпосередньо імператором. Вибори до нижньої палати мали бути двоступеневими, вводився високий майновий ценз. Робітники, прислуга, інваліди війни і праці виборчих прав були позбавлені.

Конституція викликала бурю протестів. Уряд почав стягувати у столицю війська, оголосив про розпуск Центрального політичного комітету Національної гвардії.

Спроба республіканського перевороту 18 травня у Відні була придушена, увечері цього ж дня уряд заборонив скликання зборів та друкування листівок. Через тиждень було закрито університет та ін. учбові заклади. Це призвело до вуличних боїв 26-27 травня, після чого уряд вимушено пішов на поступки. Війська були виведені з столиці, її охорона доручена Національній гвардії. 10 червня був виданий новий виборчий закон, який допускав до виборів у рейхстаг робітників.

Засідання новообраного рейхстагу розпочалися 22 липня. До складу депутатів увійшли представники різних національностей (німці, чехи, поляки, українці і т. д.) та соціальних груп (зокрема, 97 селян).

• 27 серпня 1848 р. рейхстаг виніс постанову про відміну феодальних повинностей селян. Оброк, панщина та різноманітні сервітути відмінялися за викуп. Закон від 7 вересня визначив порядок сплати викупних сум поміщикам. Дві третини визначених сум вносили селяни, ще третину – держава. Розміри викупних платежів встановлювалися у сумі 20-ти річних селянських зобов'язань.
• 15 березня 1848 р. розпочалася революція у столиці Угорщини

Будапешті (т. зв. Пештська революція). Влада перейшла до рук Комітету суспільної безпеки. Протягом двох днів дворянський сейм затвердив основні закони буржуазного перетворення Угорщини. Знищувалося кріпацтво та кріпосні повинності, відмінялася церковна десятина. Питання про викупні платежі було відкладено на майбутнє. 17 березня сформувався перший самостійний уряд Угорщини на чолі з Лайошем Беттьяні. До нього увійшли представники ліберального дворянства, прихильники поміркованих реформ та угоди з Габсбургами. Ліві були представлені міністром фінансів Кошутом.

Фердінанд І ще 27 березня зробив спробу позбавити угорський уряд права розпоряджатися військовими та фінансовими справами. Відмовився імператор також затверджувати закони про скасування панщини і церковної десятини. Але мітинги протесту в угорській столиці вимусили його відмінити свій указ уже наприкінці березня. За перші десять днів квітня всі закони угорського сейму були затверджені наляканим Фердінандом І.

Після початку роботи загальноімперського сейму, коли ситуація в державі, здавалось би, дещо стабілізувалася, Фердінанд І спробував повернутися до угорської проблеми. 22 вересня 1848 р. він виступив з офіційною заявою, в якій засуджував прагнення Угорщини до незалежності та політику її уряду.

У відповідь угорські Національні збори того ж дня винесли рішення створити Комітет захисту вітчизни. Фердінанд І оголосив Національні збори Угорщини розпущеними. З жовтня австрійський уряд офіційно оголосив війну революційній Угорщині. Але вже перша спроба вислати на придушення угорської революції Віденський гренадерський батальйон викликала повстання у самому Відні.

Імператор був змушений втікати з власної столиці. 28 жовтня угорські революційні частини здійснили спробу пробитися до Відня на допомогу повсталим. Однак саме цього дня австрійські контрреволюціонери розпочали вирішальний штурм столиці. Імператорські війська 1 листопада оволоділи Віднем.

2 грудня 1848 р. на австрійський престол вступив Франц-Иосиф І. Він закликав до "відновлення єдності Австрійської імперії".

У ніч на 7 березня 1849 р. австрійський рейхстаг був розігнаний військовою силою. Уряд оголосив про введення нової конституції. Згідно неї, імператору передавалася уся виконавча влада. Законодавча влада надавалася загальноімперському двопалатному рейхстагу.

14 квітня угорські Національні збори з ініціативи Кошута проголосили державну незалежність Угорщини та скинення "віроломної Габсбургсько-Лотарингської династії". 2 травня 1849 р. Комітет захисту батьківщини був замінений Радою міністрів. Кошут став правителем Угорщини.

Франц-Йосиф І розпочав переговори з російським царем Мико

лою І про інтервенцію. Близько 100 тис. царських військ вторглися до Угорщини, ще 40 тис,- у Трансільванію. З півночі наступала російська армія під командуванням Паскевича, з південного заходу – австрійські війська під командуванням Гайнау. Угорський уряд та Національні збори перебралися у Дебрецен. 13 серпня угорська армія капітулювала біля містечка Вілагош, склавши зброю і знамена. Кошут ще 10 серпня емігрував до Туреччини.

Серед досягнень угорського революційного уряду слід зазначити закон від 28 липня 1849 р. про рівноправність усіх національностей, що населяють Угорщину. На жаль, прийнятий він був надто пізно і не встиг здійснити належного впливу на перебіг угорської революції та боротьбу з інтервентами.

Абсолютистська монархія в Австрії була врятована з допомогою російських багнетів.

31 грудня 1851 р. був виданий указ про відміну конституції 1849 р., права провінційних сеймів були зведені до мінімуму. Пригнічені народи імперії (78% населення) відчули ще тяжчий національний гніт. Територія Угорщини була розділена на 5 намісництв, що управлялися австрійськими чиновниками. Угорський парламент був розпущений. Від Угорщини відділили Трансільванію та слов'янські землі на півдні.

Різко зріс військовий бюджет. У 1851 р. він складав 126 млн гульденів – удвічі більше, ніж у 1847 р. Витрати на поліцію зросли у чотири рази. Затрати на чиновницький апарат вимушували уряд вводити нові податки, як прямі, так і акцизи – на цукор, спиртні напої тощо.

20 жовтня 1860 р. був опублікований т. зв. Жовтневий диплом – урядовий указ про введення федералістської конституції. Згідно з цим указом, імператор мав здійснювати законодавчу владу спільно з ландтагами (сеймами) окремих земель та із загальноімперським рейхсратом.

У лютому 1861 р. була опублікована нова австрійська конституція, яка грунтувалася на посиленні австрійського централізму. Протести проти цієї конституції призвели до того, що від виборів до рейхсрату відмовилися представницькі зібрання Хорватії, Трансільванії та Венеції. В Угорщині був введений надзвичайний стан і вибори не відбулися взагалі. Вийшли з корпусу імперського рейхсрату чеські, а далі і польські делегати, після чого замість передбачених 343 членів залишилися 120.

У червні 1866 р. вибухнула австро-прусська війна. В липні австрійські війська були розбиті при Садовій. 26 липня було підписане перемир'я з Пруссією. Військова поразка ослабила Габсбургів та загострила політичну кризу в Австрії.

У травні 1867 р. австрійський рейхсрат обговорив і схвалив умови австро-угорської угоди, в червні того ж року до неї приєднався і угорський парламент. На основі цього пакту Австрійська імперія перетво-

рювалася на дуалістичну монархію – Австро-Угорщину. Вона надалі була поділена на дві частини, розділені річкою Лейтою – Транслейтанію та Цислейтанію. До Цислейтанії входили Австрія, Чехія, Моравія, Сілезія, Далмація, Галичина, Буковина, Крайна, Герц, Істрія та Трієст. До Транслейтанії – відповідно Угорщина, Словаччина, Закарпатська Україна, Хорватія, Словенія та Трансільванія.

На чолі двоєдиної Австро-Угорщини був поставлений імператор Австрії, який одночасно носив титул угорського короля. Угорщина отримувала право мати свій парламент та окремий уряд. Австрія та Угорщина мали три спільних міністерства – іноземних справ, військове і морське та міністерство фінансів. Встановлені між обома частинами імперії торговельні та митні угоди повинні були поновлюватися кожних десять років.

Укладення угоди 1867 р. супроводжувалося лібералізацією суспільного життя. Так, прийнята у грудні 1867 р. австрійська Конституція розширила повноваження рейхсрату, ввела загальну військову повинність, юридичне визнання цивільного шлюбу тощо. Водночас, за імператором збереглося право видавати надзвичайні укази в період між сесіями рейхсрату (ст. 14 конституції). Верхня палата австрійського рейхсрату складалася зі спадкових і довічних членів, нижня – обиралася на основі реакційної куріальної системи та високого майнового і вікового цензів. Угорський сейм був однопалатним.

Законодавство двох частин Імперії відрізнялося, в окремих випадках,- вельми суттєво. Наприклад, мінімальний шлюбний вік в Угорському королівстві становив 16 років для нареченої, 18 років для нареченого, в Австрійській частині імперії – 14 років для обох статей.

На основі австрійської Конституції 1867 р. обирався і Галицький сейм (автономія Галичині була надана з 1869 р.). Управляв Галичиною намісник, який призначався Віднем. До 1914 р. включно цю посаду обіймав хтось з представників польського аристократичного середовища – граф Бадені, Голуховський, граф Потоцький, проф. Бобжинський. Вибори у Галичині відбувалися за куріями виборців, штучне включення до Королівства Галичини і Лодомерії (Волині) етнічних польських земель навколо Кракова зумовлювали велику численну перевагу польських послів у Галицькому сеймі (наприклад, у 1895 р. з 150 депутатів українців було лише 14).

Для контролю над діяльністю загальноімперських міністерств та для вирішення загальноімперських питань (головним чином фінансових) щорічно в Будапешті та Відні скликалися об'єднані делегації від законодавчих органів Угорщини та Австрії – по 60 чоловік від кожного.

З незначними змінами ця дуалістична монархія проіснувала до кінця Першої світової війни.